Російська імперія на початку 20 ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
Мінську 1 березня 1898 р. Російську соціал-демократичну робітничу партію. Подія ця мала чисто символічне значення, бо, одразу по закінченні зїзду, вісьмох із девяти фундаторів нової партії було заарештовано.
Після повернення із сибірського заслання Ульянов та Мартов покинули Росію, щоб обєднатися з групою Плеханова в боротьбі проти економізму в соціал-демократичному русі. Важливим етапом розвитку руху став грудень 1900 р., коли Плеханов, Аксельрод, Засулич, Мартов, ГІотресов і Ульянов-Ленін (Ульянов користується цим псевдонімом з 1901 р.) починають видавати в Мюнхені нову газету "Іскра". Ленін, який став незабаром головним редактором "Іскри", з особливою чіткістю формулює в статтях свою концепцію організації партії. Через розповсюджувачів газети, навколо яких організовувалися перші осередки соціал-демократичної партії, розширилося коло ленінської аудиторії якраз до того часу, коли економічна криза жорстоко вдарила по робітниках. У 1902 р. вийшов у світ основоположний труд Леніна "Що робити?", де він сформулював головні напрямки своєї революційної стратегії. Цю роботу можна вважати першим маніфестом більшовизму. У ній Ленін висловлювався за суворо централізовану партію, що складається з професіоналів, бо тільки вони зможуть відвести робітничий клас зі шляху спонтанної профспілкової боротьби, привнесуть у нього справжню соціалістичну і пролетарську свідомість, властиву в повній мірі одним лите ленінцям.
Ця концепція спричинила за собою в 1903 р. відоме розділення партії на меншовиків та більшовиків під час II зїзду Російської соціал-демократичної робітничої партії, що відбувся у Брюсселі - Лондоні (бельгійська поліція заборонила його засідання). Думки делегатів, що голосували на зїзді, розділилися з основного питання, а саме з питання про членство в партії (перша стаття Статуту партії). Ленін пропонував сформулювати її таким чином, щоб зобовязати кожного із членів не тільки слідувати програмі партії, але й брати активну участь у діяльності низових організацій, повязаних із безпосередньою революційною боротьбою. Дане формулювання протистояло тому, що пропонував Мартов. Мартовський варіант, по суті, повторював статут німецької соціал-демократичної партії: бути членом партії - значить активно служити справі реалізації її програми і підкорятися центральним органам управління. Суперечка йшла не тільки навколо формулювання, за зовнішньою формою ховалися дві протилежні концепції. По Леніну, партія повинна була стати організацією із жорсткою структурою, суворо дисциплінованою, з повним підкоренням її членів від верху до низу. Партія, будучи авангардом революціонерів-професіоналів, відбирала кращих і найбільш діяльних; тільки вона могла привести до влади робітничий клас в такій відсталій в економічному і культурному плані країні. Мартов же уявляв собі партію інакше, на європейський манер - як союз широких кіл різних поглядів, здатний залучити якомога більше число робітників.
Мартовське формулювання отримало незначну більшість голосів (28 голосів, проти 23 за ленінське формулювання). Однак до цієї більшості входили пятеро делегатів Бунду (Загальний єврейський робітничий союз в Росії і Польщі): вони вимагали автономії всередині партії, а не отримавши її, покинули зїзд. До того ж двоє делегатів, які представляли "економістів", наслідували їх прикладу. Таким чином, до кінця зїзду прихильники Леніна виявилися в більшості. За всіма ознаками така розстановка сил не повинна була привести до розколу. Плеханов, який стояв на ленінських позиціях, Мартов і сам Ленін залишилися втрьох у керма "Іскри". Розрив, однак, виявився остаточним. Ленін був людиною, нездатною на компроміси, коли мова йшла про основний пункт його концепції; Мартов у свою чергу не міг слідувати шляхом, який здавався йому помилковим з політичної точки зору. Таким чином, починаючи з 1904 р. Плеханов зблизився з Мартовим, і більшість редакційної колегії "Іскри" порвала з Леніним. Після кількох невдалих спроб зберегти керівництво газетою, яка була центральним органом партії, Ленін, спираючись па ЦК, де більшість зберігалася за ним, вирішив заснувати свою власну газету "Уперед!". У 1905 р. відбулися паралельно два роздільних зїзди -більшовиків у Лондоні і меншовиків у Женеві, - що закріпили розкол російського соціал-демократичного руху на дві партії. Він наочно показав наявність двох принципово різних стратегічних підходів. З одного боку, стратегію можливого, згідно з якою в Росії потрібно було застосувати "проспективу", намічену Марксом у ході вивчення капіталізму і пролетаріату на Заході, і, з іншого - волюнтаристську стратегію, несумісну із західною концепцією.
Зосередивши свою увагу, передусім на робітничому класі, російські соціал-демократи не надавали великого значення селянству, "святій Русі ікон і тарганів", як писав про неї Троцький. У російському селі був сильний вплив партії соціал-революціонерів (есерів), що утворилася в 1902 р. після злиття кількох розрізнених партійних угруповань, близьких одне одному за переконаннями. Після повернення із заслання в 1896-1897 рр. діячі народницького руху, такі, як К.Брешко-Брешковська, А.Гоц, М.Натансон, за підтримки студентської молоді - Г.Гершуні в Мінську, В.Чернова в Саратові - спробували організувати невеликі товариства революціонерів. їхньою найближчою метою було найшвидше досягнення політичної свободи конституційним шляхом, в перспективі вони мріяли про зміну політичного та суспільного реж?/p>