Російська імперія на початку 20 ст.
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
бітничого класу. Російський пролетаріат був молодим, з яскраво вираженим розподілом між невеликим ядром досить кваліфікованих робітників і переважною більшістю робітників, що недавно прибули із сіл і поверталися туди більш або менш регулярно. У робітничому середовищі одного й того ж міста класова свідомість була далека від єдності; так, наприклад, в Москві залізничники або робітники-металурги заводу Гужона вважали себе робітничою елітою в порівнянні із сезонними робітниками, що наймалися зимою на харчові або шкіряні підприємства. Те саме спостерігалося і в Санкт-Петербурзі, де путилівці і робітники кораблебудівних верфей, які більше двох поколінь жили на Виборзькій стороні, вважали себе вищими за робітників, які нещодавно прибули із села. У Баку етнічні розбрати між вірменами, турками, персами, іншими кавказькими народностями створювали перешкоди для будь-яких форм обєднання робітників. Загалом в нещодавно створених промислових центрах робітниче населення було більш рухливим. Біля третини робітників жили за межами традиційних промислових центрів: навколо ізольованих заводів, що стояли вздовж шляхів сполучення, або неподалік від джерел енергопостачання.
Російський пролетаріат зазнавав особливо жорстокої експлуатації. Робочий день тривав довго (від 12 до 14 годин), заробітна плата була жебрацькою, до того ж нерідко з неї утримували третину в рахунок незліченних штрафів. Нещасні випадки на виробництві траплялися дуже часто (за один лише 1904 р. нараховувалося 50 загиблих і 5500 важкопоранених тільки серед залізничників). Умови життя робітників часто не піддавалися опису; так, на Україні вони жили в землянках, у великих містах - у похмурих бараках, казармах, розташованих на околицях.
"На щастя, в Росії не існує, на відміну від Західної Європи, ні робітничого класу, ні робітничого питання", - заявив Вітте в 1895 р. "Дідусь російської промисловості", як його називали, вважав достатньою умовою гарантії миру і злагоди добре відношення роботодавця до своїх робітників, простоту і справедливість у взаємовідносинах. Тільки подібними патріархальними відносинами можна пояснити примітивність існуючого трудового законодавства. У 1882 р. міністр фінансів Бунті спробував увести зачатки трудового законодавства: обмеження робочого дня для підлітків молодших 15 років, заборону праці дітей молодших 12 років і створення особливого загону фабричних інспекторів. Але реакція заводських хазяїв була дуже різкою і Бунті довелося залишити свій пост. Згодом часто виникали розбіжності у відносинах між Міністерством фінансів, яке було тісно повязане із промисловцями і охоче йшло на поступки заводському начальству, і Міністерством внутрішніх справ, пройнятим патріархальним духом, і прагнучим насамперед до збереження суспільного спокою, але схильним вважати, що можна вирішити соціальні питання авторитарним поліпшенням життя робітників.
Один за другим видавалися суперечливі закони: в 1885-1886 рр. була проголошена заборона на використання праці жінок і дітей в нічний час; введене правило, згідно якого суми, що стягуються як штрафи, повинні були йти на поліпшення умов праці. Одночасно приймалися закони, що йшли врозріз із цими положеннями. Незважаючи на оптимістичні заяви Вітте, перші конфлікти вибухнули ще до середини 1880-х рр. Найбільш значним був страйк у травні-червні 1896 р. Страйкувало 35 тис. робітників текстильної промисловості Санкт-Петербургу. Вони висували чисто економічні і соціальні вимоги: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, скасування штрафів, відкриття вечірніх і недільних шкіл. Уряд, злякавшись розмаху і тривалості страйку, пішов на поступки. Закон 14 червня 1897 р. обмежив робочий день одинадцятьма з половиною годинами і зобовязав дотримувати режим вихідного недільного дня. Подібно попереднім, даний закон погано дотримувався через відсутність належного апарату фабричної інспекції; в результаті він не призвів до істотних змін умов життя і праці промислового пролетаріату, вимоги робітників не знизилися, а, швидше навпаки, зросли.
У принципі всі види робітничих обєднань і профспілок були під забороною. Однак, щоб попередити можливі контакти між робітниками і "професійними агітаторами", власті вирішили створити офіційні профспілки, які отримали назву зубатівських від імені С.В. Зубатова, що перейшов, подібно багатьом колишнім революціонерам, на службу до царської охранки. Ідея Зубатова була простою і цілком відповідала самодержавній ідеології, згідно з якою цар-батечко був природним захисником робітничого люду. Оскільки страйки та всі інші форми робітничого руху не дозволялися, уряду належало самому взяти в руки турботу про "законні" інтереси трудящих. Таким чином, власті прагнули зміцнити традиційні вірнопідданські настрої в робітничому середовищі й уникнути поступового переростання боротьби робітників за свої права в революційну боротьбу проти існуючого ладу. Насправді ж подібного роду організації, створені зверху, щоб перешкодити проникненню революційних ідей з робітниче середовище, виявилися досить небезпечною зброєю, бо на зміну колишньому типу робітника із селянського середовища, робітнику 1870-1890-х рр., прийшов новий, більш свідомий робітник, здатний зрозуміти суть "зубатівщини", як це показав страйковий рух влітку 1903 р. на Україні, зокрема в Одесі.
В одному з донесень поліції в 1901 р. зазначалося: "З доброго малого робітник перетворився на своєрідного напівграмотного інтелігента, що вважає своїм обо