Причини та наслідки югославської кризи
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
Турецький уряд неодноразово висловлювався за проведення військової інтервенції в Югославії, а турецькі добровольці воювали на боці боснійських мусульман проти сербів. Анкара вважала рішення по Боснії і Герцеговині такими, що не відповідають реальному становищу в цих країнах. За ініціативою Туреччини у листопаді 1992 р. в Анкарі відбулася конференція міністрів закордонних справ балканських країн з приводу подій в Югославії. Проте, всупереч прогнозам Туреччини, її позиція у цьому питанні була зустрінута учасниками конференції вельми стримано, що пояснюється їхнім небажанням визнати Туреччину в ролі лідера регіону.
Керівники Туреччини вважали, що треба взяти під контроль склади зі зброєю сербів, піддати бомбардуванню позиції сербської артилерії. Якщо це не принесе результатів, то на думку Анкари, варто скасувати ембарго ООН на постачання зброї у Боснію і Герцеговину, аби дати можливість цим країнам захистити себе від сербської армії.
2.3 НАТО як гарант виконання рішень ООН
Заклик надати всебічну підтримку мусульманам у Боснії і Герцеговині пролунав на сесії міністрів країн членів Організації ісламської конференції, яка відбулася у грудні 1992 року в місті Джідда, Саудівська Аравія. Її учасники (представники 51 держави) заявили, що якщо ООН не скасує ембарго стосовно Боснії і Герцеговині, то ісламські держави вживуть власних кроків щодо спасіння одновірців. Причому вони виступали не за політичне, а за військове розвязання Балканського конфлікту.
На початку лютого 1994 р. Сараєво відвідали премєр-міністри Туреччини Т. Чіллер та Пакистану Б. Пхутто. Ці візити двох високопоставлених дам засвідчили про новий рубіж в політиці ісламського світу по відношенню до югославської кризи.
За такого розвитку подій не було жодної гарантії, що війна в Югославії не пошириться за межі Балкан, що викликало серйозні побоювання на Заході. Перед лицем турецької загрози для захисту спільних інтересів могли обєднатися греки, серби, болгари, македонці.
Про введення в Югославію сил НАТО заговорили коли щойно почалася громадянська війна. Кораблі блоку брали активну участь у морській блокаді Сербії і Чорногорії, а літаки вели спостереження за повітряним простором над Боснією і Герцеговиною. Офіцери із натовських штабів надавали допомогу військам ООН в районі Сараєво.
Покладаючи всю відповідальність на Сербію, низка країн блоку пропонувала піддати бомбардуванню з повітря сербські позиції. Справа дійшла до того, що у США заговорили про інтервенцію у Боснію і Герцеговину. Йшлося про висадку на Балканах щонайменше стотисячної багатонаціональної армії без будь-яких гарантій на швидкий успіх. Проведення такої операції вимагало відповідей на питання: хто має брати участь у цих міжнародних силах, хто буде її фінансувати, хто командувати, на які бази вони спиратимуть?
Низка членів НАТО (США, Нідерланди, Туреччини) виступили на сесії НАТО в Брюсселі з жорстокими вимогами до Сербії. Вашингтон і Гаага запропонували використати їхні бойові літаки у небі над Боснією.
Сесія НАТО ухвалила “Декларацію про Югославію”, в якій заявила про готовність надати допомогу ООН у контролі заборони польотів сербської авіації над Боснією і Герцеговиною.
Впродовж низки місяців спеціальна група офіцерів Пентагону під особистим контролем Пауела розробляла “План можливих операцій у колишній Югославії”. Про це повідомив журнал “Ньюсуік”.
Наприкінці грудня 1992 року генсек ООП Б. Галі надіслав у НАТО листа, в якому сказано, що ООН розраховує на підтримку НАТО у разі, “якщо Рада Безпеки ухвалить рішення про виживання додаткових заходів” для врегулювання конфлікту. Між тим Рада НАТО вже вповноважила військові органи блоку планувати конкретні операції в Югославії.
Проте військовим фахівцям ставало дедалі ясніше, що відправлення військ Заходу в Югославії може обернутися ще більшим кровопролиттям. Адже ці війська прирікували себе на участь у тривалій безперспективній партизанській війні, повязаній з чималими жертвами. Західні політики, закликаючи до збройного вторгнення у Боснію і Герцеговину, не враховували того, що сербська система оборони могла трансформуватися в міжнародний тероризм. Уже тоді у Сербії лунали голоси про завдання ударів по головних, з точки зору СРЮ, винуватцях югославського конфлікту Німеччині, Угорщині та Австрії.
Від самого початку виникнення збройного конфлікту в Югославії ООН здійснювало низку спроб зліквідувати конфлікт. До Югославії були відправлені спеціальні представники Генерального секретаря ООН для вивчення обстановки на місці.
Для розвязання кризи у Женеві була організована зустріч супротивних сторін. Під час переговорів, коли конфліктуючі сторони готові підписати угоду про припинення військових дій, хорватські війська напали на територію республіки Сербська Країна, яка перебувала під охороною миротворчих сил ООН.
Водночас почався наступ мусульманських формувань у Боснії і Герцеговини. Мілошевич розцінив ці дії як провокацію, яка мала привести до інтервенції у СРЮ багатонаціональних сил.
Після тривалих переговорів у Женеві Раді Безпеки ООН надали план мирного врегулювання у Боснії і Герцеговині, відомий як план Венса Оуена. План передбачав поділ Боснії і Герцеговини на десять провінцій, девять з яких будуть утворені за національно-територіальним принципом і одна (столична) мала бути змішаною. При цьому кожна національна община (мусульманська, сербська та хорватська)отримували по т