Причини та наслідки югославської кризи
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
половині 1918 р. і ріст анти габсбурзьких виступів прискорили падіння Австро-Угорської імперії. Питання про незалежність югословянських народів вимагав невідкладного рішення.
6 жовтня 1918 р. у Загребі було створено Народне віче, що оголосило себе представником інтересів словенців, хорватів і сербів. Провідні позиції в Народному вічі займали представники Хорватії. Основною метою своєї роботи віче вважало проголошення незалежності південних словян.
29 жовтня 1918 р. було оголошено про державотворення словенців, хорватів і сербів і його відділення від Австро-Угорщини. Однак уже незабаром після оголошення незалежності держава виявила свою нежиттєздатність.
Не були здійснені аграрна реформа й соціальні заходи, не були проведені вибори в місцеві органи влади, на місцях не виконувалися рішення центральних органів влади. Нове державне утворення не було визнано світовим співтовариством. Італія захопила частину земель держави, оголосивши, що вони входять у сферу її інтересів.
У цей час Сербія починає відігравати провідну роль у справі обєднання південних словян: виступає проти прояву сепаратизму югословянськими народами. Представники Сербської радикальної партії й королівського двору активно пропагують ідею “воззєднання всіх югословянских земель у єдиній державі”.
Великосербська ідея про унітарну державу південних словян завойовувала усе більше прихильників. За обєднання із Сербією виступили хорвато-сербська коаліція й більшість політичних партій. Чорногорці ухвалили рішення щодо створенні із Сербією єдиної держави. Представники Воєводіни також затвердили акт про приєднання до Сербії.
Представники держав миру - учасників Паризької мирної конференції заявили, що хочуть мати справу з урядом майбутнього Королівства сербів, хорватів і словенців.
1 грудня 1918 р. у Белграді представники Народного віче передали принцові Олександру заяву про воззєднання югословянських земель із королівством Сербія. Нова держава одержала назву Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС).
Незабаром границі нової держави були визначені системою міжнародних договорів 1920-1921 р.
28 червня 1921 р. була затверджена Видовданська конституція, що проголосила КСХС монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів і закріпила унітарний устрій держави. Конституція узаконила пануюче положення Сербії в королівстві й ігнорування прав інших національностей.
КСХС включало у свій склад Сербію, Чорногорію, Хорватію, Словенію, Далмацію, Боснію, Герцеговину, Воєводіну. У новій державі з 12-мільйонного населення серби становили 41,6%. Королівство обєднало області з неоднаковим рівнем економічного розвитку: Словенія й Хорватія були економічно розвиненими, їм трохи уступала Сербія, інші регіони були економічно відсталими.
КСХС було багатонаціональним і багато релігійною державою. Серби, чорногорці, македонці сповідали православя; хорвати й словенці католицтво, жителі Боснії, Герцеговини й Косово - іслам.
Пануюче положення в королівстві займали правлячі кола Сербії, що проводили великосербську націоналістичну політику: придушувалися національні інтереси інших народів, не були організовані органи місцевого самоврядування на несербських територіях, при цьому серби висунули ідею про “трьохіменний народ” (серби, хорвати, словенці).
Ідея сербського унітаризму зустрічала відсіч із боку хорватських федералістів і чорногорських автономістів. Ситуація загострювала міжнаціональні відносини й поглиблювала політичну кризу в КСХС. В 1929 р. криза завершилася державним переворотом і перейменуванням КСХС у Королівство Югославія. Підсилилися репресії проти несербського населення. Національні проблеми вирішувалися твердими методами, підсилилася політика сербізації суспільства.
1.2 Розпад Югославії, громадянська війна і її наслідки
Після Другої світової війни Югославія будувалася як федеративна держава, що складається з автономного краю Косово й шести республік: Боснії й Герцеговини, Сербії, Македонії, Хорватії, Чорногорії, Словенії. Після смерті в 1980 р. І. Броз Тіто, якому вдавалося стримувати національні звади, Югославію потряс сильний сплеск націоналізму на тлі складного релігійного складу населення (католики, православні, мусульмани). З 1981 р. почалася криза югославської державності, викликана прорахунками в національній політиці: границі між республіками були встановлені бюрократичними шляхом, думка народу в розрахунок не приймалося, не дотримувався принцип рівності національних меншостей, ігнорувалися права турків, албанців, угорців. Основну частину уряду й верхівку партії становили серби, тоді як найбільші доходи в бюджет приносили Хорватія й Словенія. Ці республіки почували себе защемленими, уважали, що вони містять всю країну.
Перебудова в СРСР й “оксамитові революції” у Європі прискорили процес розпаду країни. В 19891990 р. були утворені нові, переважно на національній основі, політичні партії. Навесні - восени 1990 р. пройшли вибори у всіх республіках і були прийняті республіканські конституції. У червні 1991 р. Словенія й Хорватія заявили про незалежність. Якщо Словенії після нетривалої війни з югославською армією вдалося відстояти свою незалежність, то Хорватія була утягнена у військовий конфлікт, у якому загинуло 30 тис. чоловік.
В 1992 р. відбувається остаточний розпад Югославії й виникають нові держави: Союзна республіка Югославія (Сербія й Чорногорія), Хорватія, М