Право на самовизначення як один з головних принципСЦв мСЦжнародного права
Информация - Юриспруденция, право, государство
Другие материалы по предмету Юриспруденция, право, государство
?аке становище, у 1991р. у ГаазСЦ була створена ОННН (ОрганСЦзацСЦя непредставлених нацСЦй СЦ народСЦв).
Але аналСЦз мСЦжнародних документСЦв пСЦдтверджуСФ унСЦвер-сальнСЦсть права на самовизначення, його притаманнСЦсть усСЦм без винятку народам, СЦ також те, що принцип територСЦальноi цСЦлСЦсностСЦ не абсолютний СЦ у певних випадках повинен поступатись праву народСЦв на самовизначення. Так, Статут ООН встановлюСФ принцип рСЦвноправностСЦ та самовизначення народСЦв. ДекларацСЦя 1960 р. про надання незалежностСЦ колонСЦальним краiнам визначаСФ всСЦ народи як субСФкти права на самовизначення. Також ст.1 ПактСЦв про права людини проголошуСФ право всСЦх народСЦв на самовизначення. Право вСЦльно встановлювати свСЦй полСЦтичний статус в текстСЦ ПактСЦв належить як до зовнСЦшнього, так СЦ внутрСЦшнього самовизначення, незалежно вСЦд того, знаходиться народ пСЦд будь-яким пануванням чи нСЦ.
ДекларацСЦя про принципи мСЦжнародного права, якСЦ стосуються дружнСЦх вСЦдносин та спСЦвробСЦтництва мСЦж державами вСЦдповСЦдно з Статутом ООН, також поширюСФ право на самовизначення на всСЦ народи. Визначаючи безумовне право народСЦв, якСЦ знаходяться пСЦд СЦноземним пануванням, на самовизначення (тобто зовнСЦшнСФ самовизначення), ДекларацСЦя також торкаСФться питання про права народСЦв, якСЦ проживають в незалежнСЦй державСЦ (тобто внутрСЦшнСФ самовизначення).
Але в ДекларацСЦi говориться, що нСЦщо в наведених пунктах про самовизначення не повинно тлумачитись як таке, що санкцСЦонуСФ будь-якСЦ дСЦi, якСЦ б призвели до розСФднання або часткового чи повного порушення територСЦальноi цСЦлСЦсностСЦ, полСЦтичноi СФдностСЦ суверенних та незалежних краiн, якСЦ дотримуються у своiх дСЦях принципу рСЦвностСЦ та самовизначення народСЦв СЦ мають уряди, що представляють весь народ, який мешкаСФ на певнСЦй територСЦi [16]. Саме цей абзац ДекларацСЦi СФ найбСЦльш суперечливим. З його змСЦсту випливаСФ, що народи, якСЦ проживають в сувереннСЦй СЦ незалежнСЦй державСЦ, правом на внутрСЦшнСФ та зовнСЦшнСФ самовизначення володСЦють в тому випадку, якщо держава порушуСФ принцип самовизначення та внаслСЦдок цього уряд не представляСФ весь народ, приналежний до певноi територСЦi. Тобто, якщо держава СФ демократичною, право на самовизначення обмежуСФться необхСЦднСЦстю дотримання територСЦальноi цСЦлСЦсностСЦ та полСЦтичноi СФдностСЦ держави.
ЗгСЦдно з ДекларацСЦСФю принципСЦв Заключного Акта НБСРД 1975 р. (ГельсСЦнкСЦ), право на зовнСЦшнСФ та внутрСЦшнСФ самовизначення також належить всСЦм народам свСЦту: тАЬВиходячи з принципу рСЦвноправностСЦ та права народСЦв розпоряджатися своСФю долею, всСЦ народи завжди мають право в умовах повноi свободи визначати, коли СЦ як побажають, свСЦй внутрСЦшнСЦй СЦ зовнСЦшнСЦй полСЦтичний статус без втручання ззовнСЦ та здСЦйснювати за своiм поглядом свСЦй полСЦтичний, економСЦчний, соцСЦальний та культурний розвитоктАЭ [17]. ОскСЦльки в РДвропСЦ немаСФ колонСЦй, входження права на самовизначення до означеного документу не може повязуватись з бажанням сприяти процесу деколонСЦзацСЦi. Засади ГельсСЦнкськоi наради спрямованСЦ на врегулювання вСЦдносин суверенних СЦ незалежних держав, тобто принцип самовизначення застосовуСФться СЦ до iх власних народСЦв, тобто народам, якСЦ мешкають в суверенних державах.
Таким чином, реалСЦзацСЦю права народСЦв на самовизначення потрСЦбно розглядати в аспектСЦ самовизначення колонСЦй СЦ самовизначення народСЦв незалежних держав.
Головна вСЦдмСЦннСЦсть самовизначення у сувереннСЦй державСЦ вСЦд самовизначення колонСЦй полягаСФ в тому, що найрадикальнСЦша форма самовизначення - вСЦдокремлення - вступаСФ у суперечнСЦсть СЦз загально визнаним принципом територСЦальноi цСЦлСЦсностСЦ держав. Цю суперечнСЦсть не можна однозначно вирСЦшити на користь права на самовизначення. СитуацСЦя ускладнюСФться тим, що у свСЦтового спСЦвтовариства немаСФ СФдиних уявлень про пСЦдстави СЦ критерСЦi для реалСЦзацСЦi права самовизначення.
Багато спецСЦалСЦстСЦв з питань мСЦжнародного права визнають як аксСЦому положення про те, що всСЦ основнСЦ принципи мСЦжнародного права взаСФмоповязанСЦ та рСЦвноцСЦннСЦ. Керуючись одним з них, не можна посягати на СЦншСЦ. Що ж до принципу територСЦальноi цСЦлСЦсностСЦ, то вСЦн стосуСФться, перш за все, сфери мСЦждержавних стосункСЦв, тобто мова йде про захист територСЦi ззовнСЦ. Але територСЦальнСЦй цСЦлСЦсностСЦ можуть загрожувати СЦ внутрСЦшнСЦ сепаратистськСЦ рухи.
Безумовно, сучасне мСЦжнародне право забороняСФ насильницьку змСЦну державноi територСЦi, але, мСЦж тим, передбачаСФ iх змСЦну у випадках:
1) роздСЦлу держави, виходу частини територСЦi зСЦ складу, обСФднання декСЦлькох держав;
2) нацСЦонально-визвольноi боротьби СЦ реалСЦзацСЦi права на самовизначення. РД й СЦншСЦ випадки змСЦни територСЦальних кордонСЦв, але нашоi теми це не стосуСФться.
Право на самовизначення може бути реалСЦзовано з порушенням принципу територСЦальноi цСЦлСЦсностСЦ тСЦльки у випадку вСЦдвертого геноциду щодо етнСЦчноi групи або у разСЦ неможливостСЦ вирСЦшити проблему СЦншим засобом. Проте таке вСЦддСЦлення неможливе, якщо немаСФ необхСЦдних умов. Такими умовами СФ:
1) територСЦя, на якСЦй дане населення утворюСФ бСЦльшСЦсть (народ з дисперсною формою розселення не може претендувати на вСЦдокремлення, навСЦть якщо пСЦддаСФться геноциду);
2) такий народ маСФ бути СЦсторично повязаний СЦз територСЦСФю (йдеться про тАЬкорСЦннСЦ народитАЭ).
Тобто, право народСЦв на самовизначення не СФ обТСрун-туванням принципового права на вСЦдокремлення вСЦд держави. СпСЦвтовариство держав вСЦдхиляСФ загальне право на сецесСЦю. Якщо послСЦдовно застосовувати право на самовизначення, то його наслСЦдком стане безперервний розклад держав. Не можна говорити про необмежене право н