Право на самовизначення як один з головних принципСЦв мСЦжнародного права
Информация - Юриспруденция, право, государство
Другие материалы по предмету Юриспруденция, право, государство
ентичностСЦ, демократичний режим, а також використання рСЦзних методСЦв опору, в тому числСЦ за допомогою сили, якщо права народу попираються (ст.1-7, 28-29) [8].
Таким чином, одним з головних принципСЦв мСЦжнародного права СФ визнання рСЦвноправностСЦ всСЦх народСЦв та право народСЦв на самовизначення, включаючи право вСЦльного вибору та розвитку свого соцСЦально-полСЦтичного статусу. Адже формулювання права нацСЦй на самовизначення в мСЦжнародних пактах СФ компромСЦсним, а тому не завжди зрозумСЦлим та суперечливим. Наприклад, суперечливим СФ розумСЦння субСФкта права на самовизначення. Право колонСЦальних народСЦв на самовизначення викликаСФ менше суперечок стосовно субСФкта права, СЦ щодо його змСЦсту. ОфСЦцСЦйна точка зору ТСрунтуСФться на тому, що володарем права на самовизначення у контекстСЦ деколонСЦзацСЦi варто визнати населення колонСЦi, тСЦльки не народ як етнСЦчну спСЦльноту.
ДеякСЦ дослСЦдники пСЦдкреслюють, що право на самовизначення маСФ не нацСЦя, а народ, оскСЦльки жодна нацСЦя не СЦснуСФ в тАЬчистомутАЭ виглядСЦ, а СФ народами, якСЦ складають СФдине територСЦальне цСЦле. Однак в мСЦжнародних конвенцСЦях СЦ декларацСЦях право на самовизначення зафСЦксовано за нацСЦями. Наприклад, згСЦдно з ДекларацСЦСФю про принципи мСЦжнародного права, весь народ, який проживаСФ на певнСЦй територСЦi, незалежно вСЦд раси, вСЦросповСЦдання та кольору шкСЦри, СФ субСФктом права на самовизначення. [9].
КрСЦм того, спецСЦалСЦсти-мСЦжнародники помСЦчають, що англСЦйською мовою поняття тАЬнародтАЭ СЦ тАЬнацСЦятАЭ вживаються як синонСЦми [10]. На наш погляд, це вносить плутанину СЦ протирСЦччя в розвязання СЦ без того складного питання, даСФ привСЦд по-рСЦзному трактувати поняття субСФкта права на самовизначення. ВСЦдносно СФвропейськоi полСЦтичноi традицСЦi ХРЖХ-ХХ ст. саме за нацСЦями закрСЦпилась СЦдея права на самовизначення. Цей пСЦдхСЦд СЦ зараз маСФ багато прихильникСЦв.
Треба вСЦдзначити, що поняття тАЬнародтАЭ також до сьогоднСЦ носить дискусСЦйний характер. Воно чСЦтко не визначено юридичною наукою, хоча СФ категорСЦСФю конституцСЦйного права. Так, наприклад, вСЦдомий американський дСЦяч правозахисного руху Е. Клайн вважаСФ, що в Пактах про права людини пСЦд народом розумСЦСФться етнСЦчна спСЦльнота (тобто спСЦльнСЦсть осСЦб з однаковою мовою, культурою, територСЦСФю, господарськими ресурсами, достатнСЦми для створення окремоi держави) [11].
У. Альтерматт вважаСФ, що в основСЦ права народСЦв на самовизначення полягаСФ хибна передумова, що хоча б теоретично можна всСЦх людей на землСЦ подСЦлити на народи. Але навряд чи можна описати народи за допомогою дефСЦнСЦцСЦй, якСЦ мСЦстять обСФктивнСЦ критерСЦi, а тому залишаСФться тСЦльки субСФктивна класифСЦкацСЦя. СьогоднСЦ та майже завжди СЦ у попереднСЦ епохи, полСЦтичний процес, а не народний дух вирСЦшуСФ, що таке народ. НасправдСЦ той, хто маСФ силу, той СЦ визначаСФ, хто СЦ до якого народу належить, СЦ проводить у життя своi дефСЦнСЦцСЦi. НСЦхто не може обСФктивно визначити, чому, наприклад, нСЦмцСЦ, поляки, угорцСЦ, прибалтСЦйцСЦ та СЦншСЦ СФ народами, а чеченцСЦ, баски, каталонцСЦ - тСЦльки нацСЦональнСЦ меншини. Кожне визначення стосовно народСЦв СЦ меншин вСЦдображаСФ вСЦдповСЦдне полСЦтичне спСЦввСЦдношення сил [12].
М. БердяСФв запропонував замСЦну принципу нацСЦi як субСФкта самовизначення принципом народу задовго до того, як до цього висновку прийшло мСЦжнародне спСЦвтовариство. ВСЦн також приходить до висновку щодо плСЦдностСЦ СЦдеi федерацСЦi народСЦв, яка передбачаСФ заперечення СЦдеi суверенностСЦ нацСЦональних держав. Ще на початку ХХ ст. вСЦн зазначив: тАЬНемаСФ нСЦчого бСЦльш шкСЦдливого, нСЦж СЦдея суверенностСЦ нацСЦональних держав, якою дорожать народи на власну загибельтАЭ [13].
ЕтнСЦчнСЦ меншини також активно використовують термСЦнологСЦю тАЬсамовизначеннятАЭ, держави ж вСЦдхиляють його щодо меншин. З одного боку, СФ точка зору, яка визнаСФ право меншин на самовизначення та вСЦдокремлення, з СЦншого - звертають увагу на суперечливий характер СЦ значну небезпеку його реалСЦзацСЦi, а деякСЦ заперечують право меншини на самовизначення, включаючи вСЦдокремлення за мСЦжнародним правом (в жодному з мСЦжнародних документСЦв безпосередньо за меншиною право на самовизначення не визнаСФться). В мСЦжнародних документах поняття тАЬменшинатАЭ СЦ тАЬнародтАЭ вСЦдрСЦзняються. Це вСЦдображено у ПактСЦ про громадянськСЦ та полСЦтичнСЦ права (ст.1, ст.27), а також в ДекларацСЦi принципСЦв Гельсинського Заключного Акту (принцип VII, VIII) [14]. ЗвСЦдси ми можемо зробити висновок, що в сучасному мСЦжнародному правСЦ меншина не СФ тАЬнародомтАЭ стосовно реалСЦзацСЦi права на самовизначення.
ЦСЦкавим СФ запропонований Я. СимонСЦдесом критерСЦй розмежування понять тАЬменшинатАЭ СЦ тАЬнарод". На його думку, тАЬменшинатАЭ звичайно маСФ державу походження, тодСЦ як тАЬнародтАЭ може бути визначений як тАЬнацСЦя", яка не маСФ власноi держави [15].
МСЦжнародне СЦ внутрСЦшньодержавне право надають мало пСЦдтримки меншинам у iх сподСЦваннях на самовизначення. Зараз в мСЦжнародному правСЦ зявився новий принцип, який повязаний з правом меншин на внутрСЦшнСФ самовизначення та автономСЦю, не ставлячи пСЦд загрозу суверенСЦтет держави. Тобто це право здСЦйснюСФться перш за все в межах конституцСЦi певноi держави.
Таким чином, як на наш погляд, розумСЦння субСФкта самовизначення як етнСЦчноi спСЦльноти - це, майже, СФдиний пСЦдхСЦд, при якому право на самовизначення хоч в будь-якСЦй мСЦрСЦ наповнюСФться реальним змСЦстом, тому що етнСЦчнСЦ кордони, хоч вони СЦ умовнСЦ, все ж таки мають бСЦльш обСФктивний, стабСЦльний характер нСЦж кордони адмСЦнСЦстративнСЦ.
СьогоднСЦ СФ актуальною проблема народСЦв, не репрезентованих у ООН, вони не мають повноцСЦнного мСЦжнародного статусу. Для того, щоб хочаб частково виправити