Право на самовизначення як один з головних принципСЦв мСЦжнародного права
Информация - Юриспруденция, право, государство
Другие материалы по предмету Юриспруденция, право, государство
СЦчого спСЦльного з правом народСЦв на самовизначення, навСЦть якщо декларацСЦi ООН необТСрунтовано це стверджували. НовСЦ держави тАЬтретього свСЦту" отримали кордони, якСЦ були свавСЦльно встановленСЦ колонСЦальними державами. ПСЦзнСЦше почав здСЦйснюватись принцип внутрСЦшнього самовизначення. ПСЦд цим розумСЦСФться, що у межах державного обСФднання рСЦзноманСЦтнСЦ народностСЦ мають право на культурну самобутнСЦсть та на представництво в полСЦтичних органах. Тобто право на самовизначення стало сприйматися як захист меншин, корСЦнного населення.
Однак прагнення до нацСЦонального вСЦдродження та вимоги самовизначення призвели в рядСЦ регСЦонСЦв до мСЦжнацСЦональних конфлСЦктСЦв. Для деяких краiн це СЦ зараз уявляСФ загрозу територСЦальноi цСЦлСЦсностСЦ (наприклад, РЖспанСЦi, ФранцСЦi, АнглСЦi та СЦн).
5) (1990-... рр) - з часу руйнування Радянського Союзу до сьогодення - пСЦсля розпаду соцСЦалСЦстичноi системи держав нацСЦоналСЦзм став самою сильною рушСЦйною силою у СхСЦднСЦй РДвропСЦ при створеннСЦ нових держав. Право народСЦв на самовизначення несподСЦвано знов опинилося в центрСЦ полСЦтичних дебатСЦв. Так, у кСЦнцСЦ ХХ ст. у СхСЦднСЦй РДвропСЦ дуже несподСЦвано склався свСЦт нових держав, прикордоннСЦ лСЦнСЦi якого визначенСЦ етносами та релСЦгСЦями. МеншСЦ етноси вимагають державного суверенСЦтету. ПСЦсля тривалого перСЦоду тоталСЦтаризму нацСЦя СЦ релСЦгСЦя опинилися найбСЦльш могутнСЦми силами, якСЦ дозволяли створити СЦдентичнСЦсть.
АналогСЦчно, як у ЗахСЦднСЦй РДвропСЦ в ХРЖХ ст., схСЦдноСФвропейцСЦ бачать в нацСЦi засСЦб реалСЦзацСЦi громадянськоi свободи. Багато народСЦв СхСЦдноi РДвропи здобули незалежнСЦсть мирним шляхом (окрСЦм ЮгославСЦi). Але бСЦльшСЦсть дослСЦдникСЦв Заходу вважають, що новСЦ нацСЦональнСЦ держави на територСЦi Радянського Союзу не були утворенСЦ шляхом демократичноi передачСЦ кордонСЦв. Як правило, внутрСЦшнСЦ адмСЦнСЦстративнСЦ кордони були оголошенСЦ зовнСЦшнСЦми державними кордонами, незалежно вСЦд того, чи були таким чином розСФднанСЦ народностСЦ чи нСЦ. МСЦжнародне спСЦвтовариство при розпадСЦ Радянського Союзу дало згоду на тСЦ принципи, якСЦ воно використовувало при деколонСЦзацСЦi АзСЦi та Африки. ЗахСЦднСЦ СЦсторики СЦ полСЦтологи з приводу цього вважають, що з падСЦнням Радянського Союзу можна говорити про розпад колонСЦальноi СЦмперСЦi, але процес розпаду ще не закСЦнчився, доказом чого СФ озброСФнСЦ конфлСЦкти РосСЦi на КавказСЦ [3].
ВзагалСЦ, право на самовизначення почало насправдСЦ реалСЦзовуватись тСЦльки у ХХ ст. З самовизначенням та нацСЦональним вСЦдродженням багаточисленних та малочислених народСЦв повязанСЦ надСЦi на збереження мови, нацСЦональноi культури та самобутностСЦ, на вСЦдродження або створення нацСЦональноi державностСЦ. Але в багатьох випадках право на самовизначення СФ фСЦкцСЦСФю.
При розглядСЦ питання щодо реалСЦзацСЦi права нацСЦй на самовизначення деякСЦ автори схильнСЦ його мСЦстифСЦкувати, СЦншСЦ, навпаки, - вСЦдносять прояв нацСЦональних намагань до нацСЦоналСЦзму. Право нацСЦй на самовизначення як один з основних принципСЦв мСЦжнародного права досить обТСрунтовано в декларацСЦях та СЦнших документах ООН. Звернемося до цього питання детальнСЦше.
З прийняттям Статуту ООН право нацСЦй на самовизначення завершило своСФ юридичне оформлення як один з основних принципСЦв мСЦжнародного права. Так, ст.1 звертаСФ увагу на тАЬрозвиток дружнСЦх вСЦдносин мСЦж нацСЦями на основСЦ поваги принципу рСЦвноправностСЦ та самовизначення народСЦв" [4]. Але конкретний змСЦст принципу не розкриваСФться.
У 1960 р. цей принцип був конкретизований у ДекларацСЦi про надання незалежностСЦ колонСЦальним краiнам та народам: тАЬВсСЦ нацСЦi мають право на самовизначення. Завдяки цьому праву вони самостСЦйно вирСЦшують питання про свою полСЦтичну систему та вСЦльнСЦ здСЦйснювати свСЦй економСЦчний, суспСЦльний та культурний розвиток... Недостатня полСЦтична, економСЦчна СЦ соцСЦальна пСЦдготовленСЦсть або недостатня пСЦдготовленСЦсть в галузСЦ освСЦти нСЦколи не повиннСЦ використовуватися як привСЦд для затримки досягнення незалежностСЦтАЭ [5]. Загалом ця ДекларацСЦя маСФ антиколонСЦальний характер СЦ СФ моральною, полСЦтичною СЦ правовою базою антиколонСЦалСЦзму.
У 1966 роцСЦ було прийнято ще два важливих документа: МСЦжнародний пакт про економСЦчнСЦ, соцСЦальнСЦ та культурнСЦ права та МСЦжнародний пакт про громадянськСЦ СЦ полСЦтичнСЦ права. В обох пактах в ст.1 закрСЦплялося право народСЦв на самовизначення, згСЦдно з яким вони вСЦльно встановлюють свСЦй економСЦчний СЦ полСЦтичний розвиток, вСЦльно розпоряджаються своiми природними багатствами СЦ ресурсами. Жоден народ не може бути позбавлений притаманних йому засобСЦв СЦснування [6].
В ДекларацСЦi 1970 р. це право було найбСЦльш повно сформульовано: тАЬВсСЦ народи мають право вСЦльно визначати, без втручання ззовнСЦ, свСЦй полСЦтичний статус та здСЦйснювати свСЦй економСЦчний, соцСЦальний та культурний розвиток, СЦ кожна держава повинна поважати це право вСЦдповСЦдно з положеннями ООН" [7]. Право на самовизначення тут трактуСФться не лише як можливСЦсть створення незалежноi держави, але СЦ як вСЦльний вибСЦр своСФi полСЦтичноi системи. Це вСЦльна СЦнтеТСрацСЦя або обСФднання з будь-яким незалежним державним утворенням, здСЦйснення будь-якоi полСЦтичноi системи, яку обере собСЦ нацСЦя. В цьому сенсСЦ право нацСЦй на самовизначення правильно характеризуСФться як принцип природного права, яке ТСрунтуСФться на загальнолюдських моральних нормах. Але право вСЦльно розпоряджатись своСФю долею не повинно приводити до порушення або обмеження СЦнтересСЦв СЦнших народСЦв (нацСЦй).
Алжирська загальна декларацСЦя прав народСЦв 1976 р. пСЦдтвердила право народСЦв на самовизначення, збереження нацСЦонально-культурноi СЦд