Передумови, рушійні сили та перспективи еволюції російсько-грузинського конфлікту у Південній Осетії
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
»ювання концентруються навколо обовязкового етапу нейтралізації впливу Роси та її військ в Абхазії [10, с. 7].
Росія завжди брала участь у грузино-абхазькому конфлікті на боці Абхазії. З 1995 року абхазький парламент звернувся з пропозицією про входження Абхазії до складу Російської Федерації. Росія надала всім охочим абхазцям російське громадянство, й більшість із них на початку 2000-х років його отримала. Це дало підставу Абхазії з 2001 року домагатися входження до СНД та обєднання з Росією на правах незалежної асоційованої держави. Грошовою одиницею в Абхазії є російський рубель, з 2005 року діють внутрішні паспорти. Незалежність Абхазії не визнається, ані Грузією, ані іншими державами. Однак Тбілісі не контролює більшу частину Абхазії. Через намір Грузи вступити до НАТО Росія розпочала на неї тиск [3, с. 42].
Експерти та провідні аналітики, такі як Чарльз Кінг професор Джорджтаунського університету, автор багатьох книжок, зокрема Народи за кордоном: діаспора та міжнародні відносини в колишньому СРСР і Чорне Море. Історія, Андрій Циганков професор Університету Сан-Франциско, Сванте Корнелл директор досліджень Інституту Середньої Азії Кавказу, професор Університету Джонса Хопкінса, визначають ряд політичних причин, які зумовили російсько-грузинській конфлікт [20].
Одною із перших причин конфлікту аналітики вважають розпад СРСР і повязаному з цим зміцненням політичних амбіцій етнократичних еліт у колишніх радянських республіках. Сьогодні значною мірою в результаті цих чинників колишні республіки функціонують як слабкі неефективні держави, виживаючи на образі зовнішнього ворога, західної допомоги та за рахунок відкритості російської економіки, в якій головним чином нелегально зайнята значна частина працездатного населення нових держав. Грузія надзвичайний випадок дії усіх відзначених чинників. Наслідки згубного бажання Звіада Гамсахурдія створити Грузію для грузинів нічому не навчили грузинів, які продовжують підтримувати наміри уряду Саакашвілі будь-якою ціною вирішити питання територіальної цілісності. Образ внутрішнього ворога зміцнюється образом ворога зовнішнього Росії, що начебто прагне позбавити Грузію незалежності. І це при тому, що Грузія та Молдова найбільше залежать від Росії в питаннях економічного виживання й енергопостачання. Нарешті, західні держави, прагнучи зміцнити свою військово-стратегічну й енергетичну присутність у регіоні, продовжують підтримувати войовничий етнократичний режим, таким чином сприяючи подальшій дестабілізації. Будь-яка підтримка Заходу інтерпретується Тбілісі як індульгенція на продовження небезпечного курсу на конфронтацію з Росією. Сьогодні ситуація ускладнюється й тим, що Росія більше не готова здавати свої позиції у світі та на Кавказі зокрема. Кремль наполягає на своїх інтересах у регіоні та демонструє зростаючу готовність захищати ці інтереси будь-що. Попри тиск із боку Грузії та Держдепартаменту США, що недавно вгледів в арештах російських громадян звязок із небажанням Росії вивести своїх миротворців із територій Південної Осетії й Абхазії, Кремль продовжує упиратися та надавати всіляку підтримку самопроголошеним державам [20].
Другою причиною конфлікту між Росією та Грузією визнано зближення Грузії з НАТО, хоч це і не становило безпосередньої воєнної загрози для Росії, але само собою обіцяло загострення російських відносин із Заходом і Грузією. Реальність така, що сьогодні російсько-західні та насамперед російсько-американські відносини в регіоні наближаються до стану холодної війни. США насаджують проамериканські режими, купують лояльність правлячих еліт, виштовхують Росію з давно освоєних енергетичних маршрутів, зважаючи лише на свої інтереси і, як і раніше, наполягаючи на необхідності для Кремля бути корисним Вашингтону.
Позиція США не сприяла зміцненню відносин між Росією та Грузією. Прагнення Вашингтона закріпитися на Кавказі, попри традиційно сильну присутність Росії в цьому регіоні, викликало в Москві дедалі більше роздратування. У цієї кризи в світі цього питання завжди був потенціал до ускладнення. Президент Грузії постійно заявляв, що конфлікти в Абхазії та Південній Осетії насправді конфлікти між Тбілісі й Москвою, а не між Тбілісі й Сухумі з Цхінвалі. З погляду Москви, Грузія є однозначно прозахідною країною, до свого південного флангу Росія особливо чутлива, зважаючи на її проблеми на Північному Кавказі [22].
Але існує ще одна думка, виникнення серпневого конфлікту дії Росії у Абхазії. Миротворчі сили з боку Росії, були скоріше постійними підбурювачами конфлікту. Російських миротворців неодноразово ловили на перевезенні зброї для південно-осетинських військових формувань. Майже все керівництво цього бунтівного регіону складалося фактично зі штатних співробітників спецслужб Росії, які раніше не мали жодного стосунку до цього регіону і метою яких було все що завгодно, тільки не стабілізація ситуації. В умовах постійного підтримування нестабільності з боку Росії, коли в Південній Осетії майже не було можливостей для працевлаштування та заробітку, надання російською владою соціальної допомоги лише особам, котрі прийняли російське громадянство, було кроком, відверто спрямованим на анексію цієї території Грузії. І це все на тлі постійних обстрілів сіл як із грузинського, так і з південно-осетинського боку. Суттєвим чинником було також небажання західних країн втручатись у проблеми вибухонебезпечного регіону [29].