Основи культурології
Методическое пособие - Культура и искусство
Другие методички по предмету Культура и искусство
дяєв (1874-1948) вважав, що культура народилась із культу, отже, витоки її сакральні. Розглядаючи людину як творця культури, він у дослідженні Смисл історії виявляє прагнення до трансцендентного, що стримується символічними формами культури і протистоїть свободі особистості.
Німецький філософ К. Ясперс (1883-1969) створив концепцію вісьового часу. Він намагався виявити універсальний смисл культурної історії. За його визначенням, у період з 800 по 200 рр. до н.е. зроблено якісний ривок свідомості людства, що відтворився одночасно в грецькій філософії, іудаїзмі, іранському зороастризмі, індійському буддизмі, китайських конфуціанстві та даосизмі, які служать джерелом єдності культур Сходу й Заходу.
Англійський соціолог А. Тойнбі (1889-1975) у своїй дванадцятитомній праці Вивчення історії бачить прогрес людства в духовному вдосконаленні та сходженні до синкретичної релігії. Він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції Виклики і Відповіді. Перешкода сприймається творчим началом як Виклик, Відповіддю на який стає акт культуротворчості. А. Тойнбі визначає розвиток культури як серію Відповідей, що дає людський дух на Виклик природи й суспільства. При цьому можливі різні Відповіді на один і той самий Виклик, відповідно можливі різні варіанти культурного розвитку. Його ідеї поклали кінець абсолютному пануванню концепції суспільно-економічних формацій класичного еволюціонізму, яка поступилась місцем сучасним концепціям нелінійності, дискретності та альтернативності соціокультурного розвитку.
Ігрова концепція визнає гру культурною універсалією і розглядає її як основу виникнення і функціонування культури.
Голландський історик Й. Хейзинга в книзі Ноmо ludens розглядає гру як спонтанну, самодостатню, неорієнтовану на досягнення практичної мети діяльність. Вона є джерелом, внутрішнім змістом і рушійною силою культури. Культуротворчий потенціал гри Й. Хейзинга повязує з продуктивністю людської уяви: перш ніж створити щось матеріальне, людина має програти цей процес у голові. Проте, зазначає автор, у сучасному світі гра, що сповнена естетичними і творчими елементами, перетворюється на сурогат ігрової діяльності спорт.
Іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет (1883-1955) в роботі Дегуманізація мистецтва тлумачить гру як засіб порятунку культури від повстання мас. Гра в його концепції протиставляється буденності, утилітаризму буття натовпу. Життя еліти носія культуротворчості він зосереджує саме у сфері ігрової діяльності. Духовній еліті X. Ортега-і-Гассет протиставляє масове суспільство і масову культуру, орієнтовану на виробництво і споживання примітивних норм і цінностей.
Швейцарський письменник Г. Гессе (1877-1962) в романі Гра в бісер розкриває сутність гри як культурного явища, що має здатність відтворення множинності смислових ситуацій людської життєдіяльності. Г. Гессе звертає увагу на те, що абсолютизація гри призводить до руйнування цілісності людського буття, чим заперечує можливості елітарних шляхів порятунку культури.
Структуралістська парадигма культурології виникла на шляху поширення методів сучасного мовознавства та семіотики. Структуралізм формувався як антитеза екзистенціальній спрямованості культурології. Структуралізм базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів; існують неусвідомлені універсальні інваріантні психічні структури, що визначають реакцію людини на оточення; культурна динаміка визнається як рух не самих цих структур, а їх конфігурацій.
Французький антрополог К. Леві-Строс (1908-1990) в аналізі культурних елементів, традиційних для суспільства як мови культури (Міфологіка, Первісне мислення), намагався виявити ті, що повторюються (бінарні опозиції, медіатори), і тим самим відтворити систему символів, що змістовно відображає структуру культури у всій її багатоманітності. Культура в його розумінні це здатність людини позначити середовище свого існування.
Естонський вчений Ю. Лотман (Структура художнього тексту) застосовував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їх внутрішньої будови і звязку з соціокультурним контекстом існування.
Французький філософ Ж. Дерріда визнається основоположником постструктуралізму. Йому належить ідея універсального прийому освоєння культурного тексту деконструкція-реконструкція. Деконструкція Ж. Дерріда проголошує естетику хаосу, артефакти культури трактуються як метафори, що набувають смислу в грі зміщених значень. Відповідно, смисл культури вбачається ним не в раціональній впорядкованості, а в невпорядкованості хаосу. Тому й реальна дійсність, на його думку ще один культурний текст.
Французький дослідник М. Фуко повязує культурологічний аналіз з інтерпретацією, підкреслюючи її безкінечність і незавершеність (Слова і речі, Археологія знання). Інтерпретація не може бути завершеною, оскільки їй підлягає не знак як річ, а як наявна інтерпретація інших знаків. Тому основним у процесі інтерпретації виступає сам інтерпретатор.
Французький філософ Ж. Лакан відводить головну роль у психіці людини символічному, що є сукупністю соціальних норм і заборон. Людина у Ж. Лакана є перехрестям символічних структур, порожн?/p>