Информация по предмету Политология

• 401. Концептуальные основы политики турецкого правительства в решении курдской проблемы
  Другое Политология

• 402. Концепции естественного права и общественного договора в истории политических учений
  Другое Политология

  Учение об общественном договоре теории естественного права содержалась в незавершенном наброске “Опытов о законе природы”. И хотя теория Локка в начале 60-х годов еще не сложилась, уже видна ее связь с его философско-историческими построениями: никаких политико-моральных врожденных идей (знаний) нет, но опыт направляет мысли людей на открытие их прирожденных прав, возможностей и обязанностей. В этой не опубликованной при жизни философа работе свободная воля господа как источник благочестивых социально значимых моральных предписаний как бы конкурирует с необходимо возникшим естественным законом самосохранения, который с благочестием не имеет ничего общего и связывается с ним только искусственно. Эта двойственность преодолевается победой закона природы, и, хотя в “Двух трактатах о государственном правлении” к “законуну природы и разума” добавляется изредка ссылка и на его божественную санкцию, она уже не имеет здесь ровно никакого содержательного значения; требования человеческой природы диктуют все. “Основной целью вступления людей в общество является стремление мирно и безопасно пользоваться своей собственностью, а основным орудием и средством для этого служат законы, установленные в этом обществе; первым и основным позитивным законом всех государств является установление законодательной власти; точно так же первым и основным естественным законом, которому должна подчиниться сама законодательная власть, является сохранение общества и каждого члена этого общества”.

• 403. Концепция естественного права и общественного договора в истории политических учений
  Другое Политология

  Обратимся к Гоббсу как теоретику естественного права. В трактате "О гражданине" он называет естественным состояние людей вне гражданского общества. Гражданское общество для Гоббса еще неотличимо от государства, различие между политическим и гражданским обществом проведет Гегель в 19 веке. Принципом естественного состояния Гоббс считает "войну всех против всех", так как людям свойственна от природы взаимная склонность вредить друг другу. Кроме того, в естественном состоянии существует естественное равенство, и каждый имеет право на все вещи. Собственно естественными законами Гоббс называет веления правого разума. Под правым разумом он понимает акт рассуждения, то есть собственно правильного суждения каждого отдельного человека о совершаемых им действиях. Правый разум дан нам природой, это естественная способность. Поскольку, согласно логике, правильное суждение вытекает из истинных и правильно подобранных посылок, то всякое нарушение естественных законов состоит в ложном рассуждении или в глупости людей, которые не видят своих обязанностей по отношению к другим людям. Но эти обязанности необходимы ради самосохранения. Правом Гоббс называет свободу каждого располагать своими естественными способностями в соответствии с требованиями правого разума. Значит, основание естественного права состоит в том, чтобы каждый защищал свою жизнь и оберегал свое тело, как только он может. При этом он имеет право выбирать какие угодно средства и в определении этих средств является сам себе судьей. Гоббс говорит, что долго находиться в естественном состоянии невозможно, так как оно ведет к взаимному истреблению людей. Вследствие взаимного опасения люди решают выйти из такого состояния и ищут себе для этого союзников. Первый основной естественный закон по Гоббсу - нужно искать мира по всюду, где его можно достичь; там, где мира достичь невозможно, нужно искать помощи для ведения войны. Из этого основного закона Гоббс выводит 20 производных законов:

• 404. Концепция национализма в трудах Э. Геллнера
  Другое Политология

  Таким образом, можно сказать, что в теории Геллнера существует два важных положения:

  1. Высокая культура, впервые за всю историю человечества охватывая целые общества, состоит не просто из формальных навыков овладение грамотностью, умение обращаться с компьютерами, читать учебники и соблюдать технические инструкции. Она должна быть словесно выражена на каком-то определенном языке, будь то русский, английский или арабский, а также содержать правила, помогающие претворить ее в жизнь; другими словами, она должна представлять «культуру» в том смысле, в каком его употребляют этнографы. Человек XIX и XX столетий не просто индустриализируется, он индустриализируется, как немец, русский, японец. Те, кого исключили из нового общества, были исключены не потому, что не смогли приобрести необходимые навыки или же приобрели их в «неправильном» идиоматическом выражении. Современная индустриальная культура не бесцветна, она имеет «этническую» окраску, которая является ее сутью. Культурная норма включает в себя определенные ожидания, требования и предписания, накладывающие соответствующие обязательства на своих членов. Поляки и хорваты, подразумевается, должны быть католиками, иранцы шиитами, французы если не католиками, то уж во всяком случае не мусульманами.
  2. Индустриализм, т.е. приход современного производства, не происходит во всех странах одновременно. Скорее наоборот. И эта неравномерность несет с собой огромные различия в развитии, колоссальное неравноправие в распределении богатств, а также в экономической и политической мощи. Огромные мучительные трения и конфликты возникают на стыке взаимодействия развитых стран со слаборазвитыми. Существуют сильные стимулы для возведения границ и установления исключительного положения как внутри группы развитых государств, так и внутри группы слаборазвитых государств. Индустриально развитые регионы импортируют рабочую силу из слаборазвитых стран, но, как правило, отказывают недавно прибывшим и отличающимся в культурном отношении лицам в праве получить гражданство данной страны, а также пользоваться ее разветвленной инфраструктурой. Нужда и дискриминация заставляет этих париев, или часть из них, идти в уголовный мир, что еще больше усиливает предубеждение против них у населения страны. Складывающаяся ситуация ведет к росту национальных настроений и взаимной вражде.

• 405. Концепция ненасилия и политическая реальность
  Другое Политология

  Сделать обоснование своей антимилитаристской позиции сейчас, к сожалению, не составляет большого труда. Обоснованием этого является прошедшая война в Чечне. По официальным данным, число убитых солдат и офицеров федеральных войск превысило полторы тысячи человек, раненных около 5 тысяч. Однако это только официальные данные и они вызывают большие сомнения. Об этом уже говорилось выше. Но большая часть убитых и раненных приходится на мирное население. Война в Чечне велась с крайней жестокостью. Нормами ее являлись:

  • массированные артобстрелы жилых кварталов с применением систем залпового огня;
  • ракетно-бомбовые удары по населенным пунктам с использованием кассетных шариковых бомб и игольчатых боеприпасов, неизбирательно поражающих большую площадь, что привело к многочисленным жертвам среди мирного населения;
  • "зачистка территорий" с помощью гранат, бросаемых в подвалы домов, где прятались женщины, старики, дети;
  • интернирование невооруженных чеченцев-мужчин в так называемые фильтрационные и накопительные пункты, в которых мужчины подвергались издевательствам, избиениям и пыткам;
  • мародерство с последующим сожжением разграбленных жилищ;
  • обстрелы и бомбежки госпиталей.

• 406. Концепция разделения властей в современной политологии
  Другое Политология

  Палата представителей и сенат получали равные права в том, что касалось законодательной инициативы и принятия законов. Главой государства и правительства конституция называла президента США. Он избирался выборщиками по штатам. Они подавали голоса с помощью бюллетеней. Проходил тот, за которого было подано большинство голосов выборщиков. Должность президента решили сделать временной. Его полномочия были ограничены четырьмя годами, но было намеренно отпущено право переизбрания президента на новый срок. Президент США наделён значительной властью. Он объединяет в своём лице главу государства и премьерминистра правительства. Ему принадлежит верховное командование армией. Следуя принципу разделения властей, конституция лишила президента законодательной инициативы в строгом смысле слова (права представлять палатам готовый законопроект); его вето на законопроект, принятый обеими палатами, может быть “опрокинуто” квалифицированным большинством обеих палат. В тоже время президент не зависел от того, как будет принята проводимая им политика в палате представителей или сенате. Так же и министры. Они не являются членами конгресса и не зависят от его решения. Но так обстояло больше в теории, чем на практике. На самом деле конгресс обладает значительными возможностями давления на президента, равно как и президент не лишён возможности давления на конгресс. Назначения на все высшие посты президент производит с согласия сената. Но увольнять своих чиновников президент может по собственному усмотрению: считается, что нельзя иметь послушных исполнителей, если нет права их уволить.

• 407. Концепция разделения властей: теория и опыт, история и современность
  Другое Политология

  Другой период нашей истории, на который следует обратить внимание в связи с исследованием разделения властей в нашей стране - это советский период. С установлением советской власти надежды сторонников теории разделения властей на скорое ее воплощение в России стали менее оправданы. Сначала была провозглашена диктатура пролетариата, что прямо противоречило идее разделения властей, позже в социалистической доктрине все более укреплялся принцип-лозунг:"Вся власть Советам!".Вообще, концепция единства власти была воспринята всеми авторитарными режимами. При фашизме ее олицетворял фюрер, в теократическом Иране - руководитель государства.(2)."С момента появления особых органов - Советов ... сложился взгляд на их полновластие. Только Советам принадлежала полнота власти, а другие органы являлись органами управления, правосудия, исполнительно-распорядительными органами государственной власти... В узкой трактовке государственная власть неразделима, хотя на практике Советы были полновластными органами лишь в течение небольшого периода после революции. Не имея материальной базы, финансов, местные Советы зависели от ведомств, от расположенных на их территории предприятий."(2)Несмотря на то, что в СССР провозглашалось полновластие Советов, о Совете Министров говорилось как о высшем органе исполнительно-распорядительной власти, то есть теоретически принцип единовластия Советов был небезупречен. В сложившейся обстановке начала резко усиливаться исполнительная власть, которая порой подменяла две другие ветви власти. Законодательная база советского права в первые десятилетия была очень слаба и далека от совершенства, в то время как огромное значение носили правовые акты исполнительной власти. Судебные органы часто подменяли всевозможные "двойки", "тройки"(чрезвычайные суды), которые формировались из представителей партии и исполнительной власти. Должность Генерального Секретаря КПСС была куда более значительной, нежели должность председателя Президиума Верховного Совета СССР, который формально считался главой государства. Вообще не удивительно, что слияние партийного и государственного аппарата оказало негативное влияние на реализацию принципов концепции разделения властей в нашей стране, поскольку система партийных органов ( по крайней мере, с точки зрения Ленина ) должна быть жестко централизованной, подготовленной к борьбе за власть, в системе же органов государства в XX веке во всем мире наблюдались объективные тенденции к демократизации, к усилению власти на местах. Таким образом, слияние партийного и государственного аппаратов внесло новые принципы в организацию системы государственных органов, которые явно не соответствовали теории разделения властей. "Если в той или иной стране, как, скажем, в СССР, при определенных исторических обстоятельствах сложилась однопартийная система, то от нее надо отказаться, а принцип разделения властей должен быть дополнен более общим принципом строгого разгра- ничения функций партии и государства. Это обеспечит суверенитет государства и недопустимость его подмены властью любого партийного органа, подчиняющего себе административные органы государства, что фактически превращает законодательную и судебную власть, а потому и право в придаток идеологизированной бюрократической системы управления, которую возглавляет или представляет партийный лидер и его ближайшее окружение. Именно пренебрежение к разделению властей и функций привело, помимо прочего, к отчуждению трудящихся от политической власти, к сталинщине."(6)

• 408. Кооперация в Европе
  Другое Политология

  Современное кооперативное движение началось в Европе. Это произошло не потому, что европейцам присуща способность к объединению, но потому, что европейцы были первыми, кто ощутил влияние промышленной революции. Если существует сходство между экономическим ростом в Европе в 19 веке и положением развивающихся стран в 20 веке, в таком случае опыт развития европейского кооперативного движения, место кооперативных магазинов в национальных экономиках европейских стран позволит дать уроки другим движениям для того чтобы помочь им избежать ошибок в своем развитии.

• 409. Коррупция и методы борьбы с ней
  Другое Политология

• 410. Коррупция как политический феномен
  Другое Политология

  Специфика политической коррупции заключается в том, что она представляет собой верхушечный тип коррупции, значительно отличающийся от уровня низового. Дело в том, что корыстные мотивы на нижестоящих уровнях социальной организации (ГИБДД, чиновники низших рангов, преподаватели, врачи и т.д.) имеют, как правило, конкретное материальное воплощение: четко оговоренные суммы денег или объемы запрашиваемых услуг. В ситуации с коррупцией политической и размер вознаграждения, и сам факт этого вознаграждения зачастую скрыты от глаз общественности и правоохранительных структур. То есть вредоносность такого явления очевидной для рядового человека представляется не всегда. Именно эта черта способствовала размежеванию точек зрения исследователей политической коррупции. Парадокс заключается в том, что абсолютно деструктивный, с точки зрения закона, феномен в глазах теоретиков политического менеджмента превращается в оригинальную деталь управленческого инструментария, коррозийный характер которого порой подвергается сомнению.

• 411. Коррупция как угроза национальной безопасности
  Другое Политология

• 412. Космополитизация мировой политики
  Другое Политология

  Увеличение прозрачности границ, усиление интенсификации транснационального общения, технологические возможности информационной революции ведут к глобализации процессов в духовной сфере жизни мирового сообщества. Глобализация в других областях привела к определенному стиранию национальных особенностей повседневного образа жизни, вкусов, моды. Новое качество международных политических, экономических процессов, ситуации в области военной безопасности открывает дополнительные возможности и стимулирует поиск нового качества жизни и в духовной области. Уже сегодня можно считать универсальной, за редкими исключениями, доктрину приоритета прав человека над национальным суверенитетом. Завершение глобальной идеологической борьбы между капитализмом и коммунизмом позволило по-новому взглянуть на доминирующие в мире духовные ценности, соотношение между правами отдельного человека и благосостоянием общества, национальными и глобальной идеями. В последнее время на Западе нарастает критика негативных черт потребительского общества, культуры гедонизма, ведется поиск путей сочетания индивидуализма и новой модели морального возрождения. О направлениях поиска новой морали мирового сообщества свидетельствует, например, призыв президента Чехии Вацлава Гавела возродить «естественное, уникальное и неповторимое ощущение мира, элементарное чувство справедливости, способность понимать вещи так же, как другие, чувство повышенной ответственности, мудрость, хороший вкус, мужество, сострадание и веру в важность простых действий, которые не претендуют быть универсальным ключом к спасению».

• 413. Кошторис виборів
  Другое Политология

• 414. КПРФ
  Другое Политология

• 415. Кратологія - наука про владу
  Другое Политология

• 416. Крестьянский социализм А.Н.Герцена и Н.Г.Чернышевского. Экономические программы народничества
  Другое Политология

• 417. Криза демократії в Україні
  Другое Политология

• 418. Криза легітимності влади та шляхи її подолання.
  Другое Политология

  1. Вступ. 2. Легітимність та криза легітимності: 2.1. Поняття легітимності, кризи легітимності влади; 2.2. Шляхи подолання кризи легітимності; 2.3. Історія та сучасність; 3. Висновок. 4. Список використаної литератури. Вступ Події, які відбулися восени та взимку 2004 мали великий вплив на життя пересічного українця, значно політизували життя суспільства, змусили замислитися над питаннями причин та наслідків багатьох політичних процесів. Але особлива увага була приділена легітимності: заголовки друкованої преси, екрани телевізорів тощо майже не обходились без згадки (доречної або ні) про так звану кризу легітимності. Що ж ми знаємо про цю кризу, яка може викликати такі процеси та зміни в суспільстві, якими є її причини, чим вона небезпечна? Відомо, що одним з першочергових завдань влади є забезпечення своєї легітимності, визнання даної влади суспільством. Але легітимність конкретної влади не вічна, вона змінюється залежно від нових умов або певних особливостей поведінки владних структур і може як зростати так і зменшуватись. Зменшення легітимності влади призводить до кризових явищ в країні, які можуть мати різні наслідки: від простого підриву авторитету влади до скинення даного режиму. Майже будь-яка передреволюційна чи революційна ситуація є наслідком кризи легітимності влади. Вона виникає тоді, коли влада нечутлива до назрілих потреб суспільства у структурних змінах, коли вона не відгукається на вимоги прогресивних сил, які наполягають на перетвореннях. Історія нашої країни схожа на хвилю – спочатку підйом авторитету влади, віра в нових лідерів, новий режим, нову владу, а потім спад – розчарування, криза легітимності. Можна навести багато прикладів, найяскравіші з них - це революції 1917 року, коли царська влада, яка скомпроментувала себе і втратила авторитет і довіру населення, була скинена повсталим населенням; це часи так званого «застою» в Радянському Союзі (точніше накопичення негативних явищ, розвиток кризи, які відбувалися протягом всього існування СРСР, і досягли свого апогею у цей час), які призвели до початку «перебудови» і зміни існуючого режиму; це Помаранчева Революція 2004 року (причиною якої була та сама криза легітимності тодішньої влади), наслідком якої знову став прихід нової влади тощо. Тобто історія знає багато випадків, коли внаслідок кризи легітимності владним особам довелося втратити свої посади або навіть накласти головою. Такі кризи викликають нестабільність у державі, перманентну недовіру населення до будь-якої влади, іноді політичну кризу та інші негативні наслідки, тому необхідно знаходити дієві шляхи подолання та уникнення криз легітимності. Над цим питанням замислювалося багато науковців усього світу, і деякі такі думки та способи представлені в цьому рефераті. Але чи вдасться колись перетворити бажане на дійсне і повністю уникнути виникнення криз легітимності в нашій країні? На це питання, напевне, зможе відповісти лише історія. Зараз ми маємо визначитися з існуючими уявленнями про поняття легітимності та кризи легітимності влади, потім ми проведемо екскурс в історію проблеми, наведемо приклади, почерпнемо звідти необхідні знання і, маючи все це на увазі, зробимо висновки щодо подолання цієї кризи взагалі та конкретно у нашій країні. Поняття легітимності, кризи легітимності влади: Отже, щоб зрозуміти сутність та поняття кризи легітимності, по-перше необхідно встановити, що ж таке є легітимність влади. Термін “легітимність” походить від того ж самого латинського кореня, що й “легальність”, а саме: lex – закон. Однак він має інше значення. Якщо “легальність” означає створення влади та її діяльність у межах нею ж встановлених норм і є тотожною поняттю “законність”, то легітимність завжди відбиває міру узаконеності влади в свідомості людей. Тобто синонімами до поняття легітимності є «авторитет», «довіра». У цьому відношенні законність функціонування влади є лише однією з підстав її легітимності та одним із способів легітимації. Легiтимнiсть* - це визнання влади народом, навіть якщо воно й не супроводжується особливим схваленням дій певного конкретного уряду. Йдеться про визнання політичного режиму у цілому, а не окремих владних структур чи окремих політиків; про міру його легітимності на певному часовому відрізку, а не про щось абсолютне і раз назавжди дане. Критичне ставлення громадян до влади є нормою демократичних суспільств. І лише в тому випадку, коли стійка більшість населення не бачить способів до покращення, вдосконалення чинної системи влади, можна говорити про те, що політичний режим є нелегітимним. * Поширене також таке визначення і розуміння поняття легітимності, яке є більш упорядкованим: легітимність – це здатність політичного режиму досягти суспільного визнання і виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональніх змін у структурі влади, визнання в масовій свідомості законності влади. Можна навести також інші думки вчених на цю тему. На думку політолога Р.Мерельмана (США) під легітимність слід розуміти не здатність режиму забезпечити собі підтримку громадської думки, а саму якість «моральної або доцільної правоти режиму», що приписується йому населенням. Інший американський політолог С.Ліпсет вважає, що «легітимність означає здатність системи породити і підтримувати віру народу в те, що її політичні інститути найбільшою мірою відповідають інтересам даного суспільства». Відомо також, що від рівня легітимності влади великою мірою залежить ефективність політичного управління. Державні структури не можуть діяти ефективно (особливо, якщо йдеться про демократичний розвиток) без достатнього рівня визнання і підтримки. Та роль легітимності цим не обмежується. Не менш істотним для молодої держави є те, що легітимність визначає перспективи загальносуспільної інтеграції, яка в одному із своїх вимірів виступає як становлення політичної нації на засадах громадянства. Отже, легітимність є однією з передумов формування громадянської нації та індикатором уже досягнутого ступеня її сформованості. Вона створює підгрунтя для об’єднання громадян навколо політичних цілей і цінностей, сприяє формуванню політичної спільноти у межах цілого суспільства. Легітимність має тенденцію змінювати свою інтенсивність, тобто характер і ступінь підтримки влади (її інститутів), тому можна казати про кризи легітимності. Отже, що ж таке криза легітимності? Якщо мислити логічно – то кризою легітимності можна назвати втрату владою довіри та суспільного визнання, тобто процес втрати легітимності. Науково-навчальні джерела подають нам такі визначення кризи легітимності: Криза легітимності – це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій. Криза легітимності (legitimacy crasis) – ситуація, в якій правомірність існуючого соціального порядку піддається сумніву та відкрито висловлюється недовіра до існуючої влади. Вона свідчить про те, що політична влада не здатна переконати суспільство в необхідності і оптимальному функціонуванні існуючих державних інститутів і влад. Звичайно розрізняють наступні характерні риси кризи легітимності: відсутність згоди в суспільстві стосовно політичної влади, невизнання громадянами процесу прийняття політичних рішень, невідповідність цих рішень домінуючим у суспільстві уявленням про право та справедливість, надмірна конкуренція у боротьбі за владу, політична пасивність мас, які не звертають уваги на заклики влади, неспроможність владної еліти посилити своє політичне панування. Зараз немає однозначної відповіді на питання – чи існують абсолютні покажчики кризи легітимності або це суто ситуативна характеристика політичних процесів? Так, вчені, які пов`язують кризу легітимности режиму з дестабілізацією політичної влади і правління, називають в якості таких критеріїв наступні фактори: · руйнація конституціонного порядку (С. Хантінгтон) · присутність військових конфліктів та громадянських війн (Д.Яворскі); · неможливість органів влади здійснювати свої функціх або присутність у політичному просторі нелегітимного насильства (Ф.Білі); · неможливість уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку (Е. Циммерман); · відсутність суттєвих структурних змін або зниження ефективності виконання урядом своїх головних завдань – укладення бюджету та розподіл політичних функцій серед еліти. Американський вчений Д. Сірінг вважає: чим вище рівень політичної участі в країні, тим сильніше підтримка політичних структур і лідерів суспільством; вказує він і на підтримку соціально-економічного статус-кво. Широко розповсюджені і розрахунки соціально-економічних показників, досягнення яких свідчить про вихід влади за рамки її критичних значень. Прибічники ситуативного розгляду причин криз легітимності найчастіше пов`язують їх із характеристикою соціально-культурних рис наслення, роллю стереотипів і традицій, які розповсюджені як серед еліти, так і серед населення, спробами встановлення кількісної межі легітимної підтримки (оперуючи при цьому цифрами 20-25 % електорату). Можливо, такі підходи в деякій мірі спираються на ідеї Л.С. Франка, який писав «Будь-який устрій виникає з віри в нього і тримається до тих пір, доки хоча б в меншинстві його учасників зберігається ця віра, доки є хоча б відносно невелика кількість «праведників» (в суб`єктивному значенні цього слова), які безкорисливо вірують в нього та самовіддано йому служать». Узагальнюючи найбільш значущі підходи, можна сказати, що у якості основних джерел кризи легітимності правлячого режиму, як такого, можна назвати рівень політичного протесту населення, спрямованого на усунення режиму, а також результати виборів, референдумів, плебісцитів, що свідчать про недовіру режиму. Ці покажчики свідчать про «нижню» межу легітимності, за якою наступає розпад діючого режиму або навіть повна зміна конституційного режиму. До факторів, які визначають її «верхню» межу, тобто поточну, динамічну зміну симпатій і антипатій до влади, можно віднести: функціональну перевантаженість держави і обмеженість ресурсів влади, різке посилення діяльності оппозиційних сил, постійне порушення режимом встановлених правил політичної гри, невміння влади пояснити населенню суть політики, яку вона запроваджує, широке розповсюдження таких соціальних «хвороб», як зростання злочинності, падіння рівня життя тощо. Тобто основними причинами делегітимації є: · Суперечності між універсальними цінностями, які панують в суспільстві, і егоїстичними інтересами владної еліти. · Суперечності між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою. Це проявляється в спробі вирішити проблеми силовим шляхом, тиском на засоби масової інформації. · Відсутність в політичній системі механізму для захиста інтересів народних мас. · Зростання бюрократизації та коррумпованості. · Націоналізм, етнічний сепаратизм в багатонаціональних державах, які проявляються у відторгненні федеральної влади. · Втрата владною елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення всередині неї суперечностей, зіткнень різних гілок влади. Криза легітимності – типове явище для різноманітних перебудовчих, перехідних та революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних вартостей. Для зміцнення своєї легітимності вона ще може, але не завжди вміє використати такі засоби: · Зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог; · Створення такої політичної системи, легітимність якої грунтується на традиціях населення; · Використання харизматичних рис політичного лідера; · Успішне здійснення державних програм підримання законності і правопорядку. Шляхи подолання кризи легітимності. Щоб детальніше розглянути питання про шляхи подолання кризи легітимності влади, треба з`язувати: що саме формує авторитетність та легітимність влади, з чого вона виходить? Є декілька факторів, які визначають авторитетність та легітимність державної влади: · Авторитетність державної влади виходить з того, що вона є не тільки функцією гноблення й примушування, а й у першу чергу – вираження потреб самого життя. · Однією з головних засад легітимності може бути інституція основного закону держави – конституції. · Авторитетність та легітимність визначаються станом громадянського суспільства, структурованістю спільноти, вирізненням окремих суспільних груп на підставі відмінності властивих їм корпоративних інтересів, що робить необхідним формування механізмів і гарантій їх співіснування. · Легітимність ґрунтується на нерозривній єдності апарату врядування і громадянського суспільства, а їх взаємодія складає конкретний тип політичного режиму. · Авторитет державної влади передбачає, щоб в її структурах були одночасно представлені конкретно й безпосередні інтереси різних груп населення і, з іншого боку, - інтереси цілого суспільства. · Легітимність значною мірою залежить від успішного виконання наданої їй суспільної ролі, характеру й змісту діяльності державних установ і закладів, способу взаємодії держави та громадянського суспільства. Вона також визначається ще й компетентністю і кваліфікацією державних управлінців, формуванням освіченої, кваліфікованої керівної верстви, корпусу урядовців, які здатні опікуватися більше загальнодержавною, ніж суто політичною стороною справи. · Певні можливості для легітимації містяться у царині міжнародної, міждержавної політики. Будь-який уряд, якщо він не отримав визнання у світі, виглядає усього лише керівництвом «повсталої провінції», або руху, який бореться за незалежність. В умовах усвідомлення спільності долі людства, глобальної взаємозв`язаності існування різних частин світу визнання держави, правочинності її влади іншими державами виявляється важливим джерелом легітимності даної влади. Тобто з цих основних засад легітимності ми можемо вивести і назвати необхідні заходи з «профілактики» криз легітимності: щоб, запобігти кризи влада повинна виражати інтереси різних груп населення і всього суспільства в цілому; також вона повинна успішно виконувати надану їй суспільну роль; влада повинна складатися з компетентних, кваліфікованих спеціалістів, здатних не тільки виконувати свої прямі обов`язки, а й завоювати авторитет у суспільстві; також державна влада має спиратися на головний закон країни конституцію, яка повинна супроводжуватися здійсненням конституційного нагляду, тощо. Але, якщо криза легітимності влади вже існує, які шляхи для її подолання пропонуються нам вченими-політологами? Від Ніколло Маккіавелі до Макса Вебера та до наших днів у сучасних політологічних та юридичних дослідженнях пропонуються різні шляхи подолання кризи легітимності. Розв`язання цієї кризи в кожному конктерному випадку, безумовно, індивідуальне. Але завдання завжди є одним і тим самим. Це відновлення підвалин легітимності. Народ найчастіше бунтує не від того, що погано живе, а тому, що не вірить, що влада основана на тій ідеї, яку він вважає легітимною. Перебіг кризи легітимності ускладнюється найчастіше ще й тим, що різні групи володарів і підвладних мають різні критерії легітимності. Критерій легітимності – це засіб перевірки легітимності володаря та його дій. При визнанні суспільством однієї й тієї ж підвалини легітимності критерії можуть бути різними. Тобто в цілому врегулювання криз легітимності повинно будуватися з розрахунком конкретних причин зниження підтримки політичного режиму в цілому або його конкретного інституту, а також типу і джерела підтримки. В якості основних шляхів і засобів виходу з кризисних ситуацій для держави, де цінується думка громадськості, можна назвати такі: · Підтримка постійних контактів з населенням. · Проведення роз`яснювальної роботи відносно своїх цілей. · Врівноваженність гілок влади. · Посилення ролі правових методів для досягнення цілей і постійного поновлення законодавства. · Дотримання правил політичної гри без попирання інтересів сил, які беруть у ній участь. · Організація контроля з боку організованої громадськості за різнімі рівнями державної влади. · Зміцнення демократичних цінностей у суспільстві. · Подолання правового нігілізму населення тощо, насадження правової культури. · Розвиток у населення почуття справедливості, почуття законного, тобто того, що обґрунтовано називають «почуттям права». · Піднесення національного духу, формування почуття національної, державної вартості, значущості, патріотизму. · Задоволення соціально-економічних потреб населення. Але все ж таки зупинити або позбавитися кризи легітимності досить важко і не завжди вдається. Тому ця проблема відноситься до розряду тих, яких простіше запобігти, аніж припинити, коли вони вже почалися. Історія та сучасність. Щоб точніше зрозуміти сутність будь-якого питання, треба не тільки розглянути його теоретичні аспекти, а й заглибитись в практику, зробити екскурс в історію, проаналізувати сучасну ситуацію тощо. Отже, спробуємо згадати, коли, в які часи ми могли спостерігати кризи довіри до влади, кризи легітимності? Найяскравішим прикладом кризи легітимності і її подолання в давньоруській історії були так звані «часи смути». Так називають в літературі початок XVII сторіччя, повний суспільних потрясінь. Послідовність подій є такою: після смерті царя Івана Грозного на престолі залишається його бездітний син Федір Іванович, а в місті Угличі підростає ще один син Грозного – Дмитро. Але малого царевича вбивають, незабаром помирає і Федір Іванович. Поголоска приписує ці вбивства Борису Годунову – брату жінки царя. Він же усуває всіх можливих претендентів на престол – родичів царя – ще до смерті законного правителя. В результаті Борис виявляється єдиним претендентом на царство, і, як можно було очікувати, царем. Але громадська думка, яка впевнена в незаконності його царювання, охоче підтримує самозванця Григорія Отрепьєва, який видає себе за дивом врятованого Дмитра. Самозванець встановлює свою владу в Москві, але ненадовго, бо його вбивають в результаті змови. І яку б форму потім не приймала верховна влада в ході Смути, обов`язково знаходився хто-небудь, хто заперечував би її законність, і мав при цьому народну підтримку. Всі ці зміни володарів ускладнювались селянськими повстаннями, необхідністю боротьби з польськими військами, голодом. Тобто ми можемо побачити майже усі прояви кризи легітимності. Закічилась Смута обранням на царство Михайла Романова. Всі верстви суспільства були одностайними у виборі форми правління та кандидатури. Чому ж криза легітимності на Русі завершилась саме з воцарінням Михайла Романова, а не, скажімо, Василя Шуйського, не менш знатного, і навіть більш популярного й досвіченого державного діяча? Це пов`язано з двома існувавшими в руському середньовіччі концепціями влади. Перша концепція грунтувалась на уявленнях про владу як про якусь самостійну сутність. В такому випадку особа правителя була важливою не сама по собі, а як та, яка повинна відповідати високому сакральному статусу посади. Тому критерієм легітимності в цій концепції виступає виконання носієм влади Божествених заповідей. Головні прояви цього – православність правителя (а отже і милосердя, побудова храмів, виконання обрядів) і його висока моральність. Характерна риса такого правителя – рада зі знатними і знаючими людьми. Збіг думок правителя і, скажімо, Земського собору, є важливою умовою визнання його легітимним. Друга концепція влади була ґрунтована на уявленнях про сакральність природних якостей правителя. Влада ж виступає тільки як його функція. Особа правителя здобуває сакральні риси сама по собі. Критерієм легітимності в цьому випадку виступає спадкове право на владу, тобто в умовах руського середньовіччя – народження в царській родині і отримання благословення на престол від батька-царя. Тому так довго і продовжувалася криза легітимності на початку XVII сторіччя, бо всі кандидати на престол мали недоліки або з точки зору одного критерія легітимності, або іншого. А легітимність Михайла Романова підтверджувалась з двох боків. Апологетичні історичні твори стверджують, що його батько був названий помираючим Федором Івановичем в якості свого спадкоємця на престолі. В той же час він відповідав вимогам безсумнівної православності і високої моральності. Так одна фігура задовольнила вимоги двох різних критеріїв легітимності, сприяла встановленню згоди в суспільстві і ліквідації кризи легітимності. Цей історичний приклад говорить про те, що кризи легітимності можна подолати і довготривала згода суспільства по відношенню до владних інститутів можлива. І все це повинно досягатися не насильством, а врахуванням різних позицій та інтересів основних вертсв суспільства. Але перейдемо до більш наближених до нашого часу прикладів. У вступі ми вже згадували революції 1917 року як наслідок втрати династією Романових (а особливо її останнім представником Миколою II) легітимності та народного визнання. На початку XX століття віра суспільства в святість, непогрішність та богообраність царської влади значно похитнулася. Причинами цього були і деякі непопулярні кроки царського уряду, і виснажлива війна, яка затягнулася, і економічні чинники, і навіть сама особа Миколая ІІ особливого авторитету у населення не мала. Тобто існували усі підстави для наростання та розвитку кризи легітимності. Цар не зміг подолати або зменшити прояви цієї кризи, і це стало однією з причин руйнації інституту монархії, знищення царської сім`ї, і приходу нової влади – на той час легітимної та авторитетної. Ящо навести приклад з історії Радянського Союзу, то кризою легітимності (далеко не першою, звичайно) даного режиму ми можемо назвати часи, які передували розпаду союзу – радянська влада вичерпала весь кредит довіри з боку суспільства, і хоча це в цьому випадку не було прямою причиною розпаду СРСР та перетворень на територіях його республік, на нашу думку, криза легітимності відіграла свою роль в цьому процесі. Це можна побачити, якщо звернути увагу на те, як швидко відділилися та отримали незалежність і суверенітет, встановили нову владу колишні радянські республіки, в тому числі Україна. Тобто і в цьому випадку подолати кризу легітимності вдалося тільки шляхом зміни влади та режиму. Також як приклад ми можемо взяти ситуацію в Россії 2000 року, коли Володимир Володимирович Путін заступив на посаду президента Російської Федерації (спочатку 1 січня 2000 року став виконуючим обов`язки президента, потім на президентських виборах 26 березня офіційно став президентом) після того, як колишній президент Борис Миколайович Єльцин відмовився від влади. Однією із причин дострокового уходу з посади Єльцина була також криза легітимності. А одним з найяскравіших прикладів того, як виникає і до чого призводить криза легітимності є, звичайно, Помаранчева революція 2004 року на Україні. Згадаємо передісторію цієї події. 31 жовтня 1999 року Леонід Данилович Кучма був обраний вдруге на пост Президента України. Зараз є підтвердження того, що під час цих виборів була проведена масштабна фальсифікація результатів (саме через це потім спалахнув так званий «касетний скандал», коли колишній президентський охоронець Микола Мельниченко обнародував плівки, котрі свідчили про ці фальсифікації. Доречі, цей скандал, а також акції «Україна без Кучми» та голосна справа про вбивство Гонґадзе стали першими проявами кризи легітимності.). Під час правління Кучми Україна опинилась в досить скрутному становищі. В результаті його керівництва, коррупція в Україні набула системного характеру, вона захопила майже всі сфери життя, починаючи від бюджетної системи та правоохоронних органів до сфери освіти тощо, олігархізувалася вся правляча верхівка, майже всі засоби масової інформації опинилися під контролем влади та багато інших проблем, які поступово призвели до повної втрати довіри до влади з боку суспільства. Тобто на момент наближення до виборів 2004 року криза легітимності досягла свого апогею. Після спроби фальсифікації двох турів цих виборів легітимність правлячої верхівки була остаточно втрачена. Влада скомпроментувала сама себе. До чого ж це призвело? Як і в попередніх прикладах, це викликало зміни нелегітимної влади на владу, яка на той конкретний момент була визнана більшостю населення України. Але, пройшов лише рік після подій осені 2004, а легітимність нової влади, влади команди Ющенка, вже була піддана сумніву. Це було викликано деякими чинниками. Якщо говорити узагальнено, то, коли населення почало впізнавати в діях нової влади риси (далеко на найпозитивніші) влади старої (наприклад, реприватизація підприємств, про яку Ющенко багато говорив у своїй перевиборчій компанії, фактично перетворилася на перерозподіл власності між тими ж олігархічними верхівками, на думку суспільства, змінилися тільки особи, суть залишилась такою ж). Тобто нова влада стала стрімко втрачати авторитет і довіру. Але, на нашу думку, цей процес поки що не зайшов далеко, його можливо і бажано зупинити. Отже, таке явище, як криза легітимності спостерігалося майже в усіх суспільствах на багатьох етапах розвитку. Чи існують зараз у світі нелегітимні режими, чи режими, легітимність яких заперечується більшостю або частиною населення? Звичайно існують. Наприклад, зараз у США спостерігається дуже низький рейтинг президента Джорджа Буша молодшого, особливо після Іракської кампанії, перипетій з нафтою та подій, спричинених природними катастрофами. Але це, на нашу думку, ще неможливо назвати кризою легітимності, можливо, це тільки її початок, а, можливо, навіть і цього можливо буде запобігти. Прикладів можна навести безліч, тому що майже кожна влада під час свого правління переживала зменшення рівня підтримки її населенням. В деяких випадках цю кризу вдалося подолати, підняти рейтинг влади шляхом застосування ефективних методів боротьби з цією проблемою, а в деяких – ні, і найчастіше це закінчувалось зміною влади. Висновок Отже, в цій роботі ми розглянули сутність поняття кризи легітимності державної влади (що нерозривно зв`язано з поняттям власне легітимності), причини та основні джерела виникнення цієї проблеми, спробували з`ясувати шляхи подолання криз (розглянувши при цьому і ті чинники, які укріплюють авторитет влади), а також зробили невеличкий екскурс в історію питання. Які висновки ми можемо зробити? На нашу думку, криза легітимності державної влади – це одна з «вічних» проблем людства, яка існує з того самого часу, коли з`явилася держава і власне влада. Звичайно, не існує проблем, які неможливо було б розв`язати. Теоретично, можна знайти багато шляхів для подолання будь-якої кризи, в тому числі і кризи легітимності влади, але в практичному вимірі – для кожної країни в кожну епоху потрібен індивідуальний підхід, знання особливостей, менталітету суспільства, економічних та інших чинників які впливають на цю державу тощо. Україна – це країна, яка за свою історію досить часто зазнавала криз легітимності влади. Останні події підтвердили, що Помаранчева революція була не останнім, мабуть, проявом таких криз і що влада діяла і продовжує діяти врозріз суспільним інтересам. Ця проблема веде до втрати стабільності, появи недовіри народу до будь-якої влади взагалі, відсутності злагодженості в суспільстві. Тому авторитетність державної влади та її органів, легітимність їх діяльності мають стати одним з першочергових завдань державної політики на Україні. Список використаної літератури. 1. Болл Т. Влада. - Поліс, 1993, №5. 2. Демидов В.І. Ціннісні виміри влади. – Поліс, 1996, №3. 3. Зеркін Д.П. Основи політології. - Р.-н-Д., 1996. 4. Енциклопедичний словник «Політологія» за ред. Авер`янова Ю.І. – М., 1993. – С. 151-153. 5. Краснов Б.І. Теорія влади та владних відносин. - Соціально-політичний журнал, 1994, №6. 6. Мухаєв Р.Т. Основи политології. - М., 1996. 7. Політологія. Курс лекцій за ред. Марченко М.Н. – видання 3 – М., 2000.— С. 608. 8. Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології - К., 1996. – С. 608-618. 9. Соловьйов А. І. Політологія: політична теорія, політичні технології. – М., 2000. — С. 559. 10.Халіпов В.Ф. Вступ в науку про владу. - М., 1996. - С. 382 (Автор: Топилина Анна, Киево-Могилянская Академия)

• 419. Кризис в Персидском заливе 1990-1991 гг.: позиция США и ООН
  Другое Политология

  25 августа 1990 года Совет Безопасности оказался в более сложных условиях, чем это предусматривалось по Уставу. Он был поставлен перед фактом наличия большой группы кораблей США и их союзников по НАТО в Персидском заливе. Ещё 18 августа администрация Дж. Буша - старшего официально информировала ООН о том, что готова применить силу для осуществления экономических санкций против Ирака. Как отмечалось в письме постоянного представителя США при ООН на имя председателя Совета Безопасности, Соединенные Штаты «присоединились к правительству Кувейта и другим правительствам» с целью предпринять действия по эффективному выполнению торговых санкций. «Вооруженные силы США применят силу только в том случае, если это будет необходимо, и только в таких масштабах, которые потребуются для предотвращения нарушения судами торговых санкций, которые предусматриваются резолюцией 661 Совета Безопасности», -указывалось в документе [23]. А уже 19 августа ВМС США впервые применили оружие для остановки иракского танкера. Инцидент произошел в Оманском заливе. Американский фрегат произвел шесть предупредительных выстрелов по танкеру, который отказался подчиниться поданной ему команде остановиться. На заседании СБ ООН представитель США указывал на необходимость применения оружия для осуществления санкций против Ирака [24]. В резолюции 665 Совет лишь подтвердил применение силы в Персидском заливе, но реальных шагов к тому, чтобы взять под контроль этот процесс, сделано не было. В то же время по предложению представителя СССР в резолюцию были включены слова об использовании механизмов Военно-Штабного Комитета в каждом случае применения силы. Однако государство, следующее положениям резолюции 665, самостоятельно принимает решение об использовании своих ВМС соответственно сложившимся обстоятельствам, что затрудняет координацию его действий ВШК, то есть контроль ООН за деятельностью этих сил сводится только к констатации свершившихся действий. Пункт в резолюции, отмечающий роль Военно-Штабного комитета, остался только на бумаге. За все время кризиса с ВШК ни разу не советовались [25]. С принятием резолюции 665 действия США в Персидском заливе получили официальное одобрение ООН, а отсутствие в тексте этой резолюции ссылки на статью 42 Устава ООН обеспечивало Соединенным Штатам максимум самостоятельности и закрепило их лидирующую роль в формирующейся антииракской коалиции. По мнению В. С. Сафрончука, «резолюция 665 стала дипломатическим прикрытием для широкомасштабной операции против Ирака» [26]. Дальнейшие события подтвердили намерения американской стороны решить проблему военным путём в случае невыполнения Саддамом Хусейном требований мирового сообщества. По словам бывшего госсекретаря США Дж. Бейкера, чтобы сохранить надежды на мирное урегулирование кризиса, страны антииракской коалиции должны были «заложить военные и политические основы для войны» [27]. На внешнеполитическую деятельность американской администрации в период кризиса большое влияние оказывала «доктрина Уайнбергера». Согласно взглядам К. Уайнбергера, США могут применять военную силу только для обеспечения своих национальных интересов и в качестве крайней меры. При этом руководящие круги страны должны иметь чёткие политические и военные цели, а также действовать в условиях поддержки американского народа и его представителей в конгрессе. Если решение о силовом вмешательстве принято, то вооружённые силы должны использоваться со всей решительностью и ясным стремлением одержать победу [28]. Действительно, в ходе кризиса США преследовали вполне конкретные цели: освобождение Кувейта; строгое соблюдение экономических санкций в отношении багдадского режима Советом Безопасности ООН; искоренение возможности для Ирака иметь оружие массового поражения и уменьшение численности его вооружённых сил до рамок, необходимых для самообороны, но не для агрессии. Безусловно, администрация Дж. Буша - старшего ставила также целью повышение международного престижа своей страны, что явно выразилось в лидирующей роли США при создании антииракской коалиции и работе американских представителей в ООН. Было бы неверным утверждать, что американская сторона изначально признавала только военное решение проблемы вокруг Кувейта. В сентябре 1990 года президент США заявил: «Соединенные Штаты полны решимости добиваться выполнения принятых резолюций. И мне хотелось бы, чтобы они были выполнены и чтобы это привело к мирному решению конфликта» [29]. Вооружённые силы предполагалось использовать только в случае невыполнения Ираком требований мирового сообщества и дальнейшего ухудшения обстановки. В то же время американская сторона понимала, что попытки диалога с Саддамом Хусейном в условиях продолжающейся оккупации Кувейта могут привести только к затягиванию кризиса. Тем более неприемлемыми США считали переговоры с Ираком, в ходе которых иракский лидер выдвигал какие-либо условия всему мировому сообществу или странам антииракской коалиции. Выступая 28 октября 1990 года на базе ВВС Хиккем в штате Гавайи, американский президент отметил, что «во второй мировой войне мир дорого заплатил за попытку умиротворения агрессора, которого можно было остановить». «Умиротворение ведет лишь к дальнейшей агрессии, в конечном счете в войне», - подчеркнул Дж. Буш [30]. Учитывая отсутствие позитивных сдвигов с иракской стороны и в рамках выполнения резолюции 678 Совета Безопасности ООН, США и антииракская коалиция провели в январе - феврале 1991 года операцию «Буря в пустыне», которая покончила с оккупацией Кувейта и подорвала военный потенциал багдадского режима. Кризис в Персидском заливе 1990-1991 годов способствовал активизации миротворческой деятельности США в рамках ООН. Директор Управления миротворческих и гуманитарных операций Государственного департамента Эдмунд Дж. Халл связывает это с изменением международной обстановки во второй половине 80-х гг. прошлого века. По его мнению: «В период холодной войны ООН могла прибегать к проведению миротворческих операций по поддержанию мира лишь в очень немногих случаях, когда интересы Советского Союза и Запада не противоречили друг другу … Поэтому в ту эпоху не было большой необходимости в существовании официальной политики США в области миротворческих операций. Окончание холодной войны открыло перед международным сообществом …. широкие исторические возможности … Успех коалиции в Персидском заливе в отражении нападения Ирака, вторгшегося в Кувейт, усилил надежды на то, что международные коалиции теперь обладают большей возможностью отражения агрессии» [31]. Роль ООН в деле разрешения международных кризисов высоко оценивали Дж. Буш -старший и Дж. Бейкер, а «последующие администрации США признали, что участие США в ООН служит американским интересам и делу мира во всём мире» [32]. В последние годы всё чаще высказывается мнение, что ООН, по словам Ричарда Буллиета, «превратилась в политический инструмент США» [33]. Появилось понятие «ультраколониализма XXI века». Смысл этого явления заключается в том, что целью политики колониализма индустриальных держав в настоящее время становится утверждение тотального контроля над не восполняемыми естественными ресурсами, прежде всего энергоносителями и промышленным сырьем, расширение пространственной базы колониализма за счет отстающих в своем экономическом развитии стран Европы и стран с нерыночной экономикой в других частях света. Первым вооружённым конфликтом нового этапа колониализма и стала война в Персидском заливе [34]. Соответственно деятельность ООН сводилась лишь к легитимизации действий США и их союзников по антииракской коалиции. Такая трактовка не лишена оснований. Постоянный представитель США при ООН Б. Ричардсон отмечал: «США могут лучше всего отстаивать свои интересы и экономить деньги налогоплательщиков, используя многонациональный подход к решению этих международных проблем, организуя многостороннюю поддержку американских целей. И ООН является наилучшим механизмом для достижения этих целей» [35].

• 420. Кризис на Северном Кавказе: причины, развитие, перспективы преодоления
  Другое Политология

  Усилившиеся в СССР в 1980 г. кризисные симптомы, при всей их очевидности, возможно, свидетельствовали, как и в других странах, не о летальном процессе, а о наступлении болезненной стадии в жизни нормального организма, для преодоления которой нужны диагноз, лечение и время. Как бы там ни было, конфликт центра с периферией(в том числе закавказский), сыгравший свою роль в судьбе СССР, изначально выражался в борьбе между правящими элитами, имевшие собственные корпаративно-клановые интересы. По мере обострения этой борьбы она стала опускаться опускаться с сверху вниз, захватывая все более широкие социальные слои, распространяясь и на межэтническую сферу. Участившиеся раздоры на 1ом этаже советского многонационального общества явились следствием, а не причиной кризиса центральной власти. А этот кризис, в свою очередь, был спровоцирован поспешными и необдуманными попытками улучшить экономику, которая находилась в плохом состоянии (многие считали ее уже неизлечимой). Лихорадочно бессистемные реформы привели к расколу в правящем классе на радикалов и консерваторов. Кризис сопровождался весьма сильной активизацией теневого, криминального и ведомственно-отраслевого капитала, представители которого уже не удовлетворялись закулисным лоббированием структур власти. Хищнические методы подобной легализации повлекли за собой опасное расстройство российского хозяйства. Все эти процессы нашли концентрированное воплощение в острейшем личностном столкновении на вершине власти между Горбачевым и Ельциным. Оба хотели преобразований, но еще больше хотели властвовать. Вступая в последний решительный бой друг с другом, соперники бездумно вовлекли в эту рискованную игру союзные и автономные элиты, которые опасались за все благополучие и подавали признаки растущего недовольства центром и недостаточной широтой своих суверенных полномочий. Нужно отдать справедливость Горбачеву: осознав бесперспективность дальнейшей борьбы, он нашел в сие благоразумие и мужество уйти бескровно. Ельцин же готов был идти (и пошел таки) до конца. Он изначально продемонстрировал свою склонность к грубому стилю разрешения проблем, тем более когда дело касалось его личной власти.

• На первую страницу
• Назад
• 11
• 12
• 13
• 14
• 15
• 16
• 17
• 18
• 19
• 20
• 21
• 22
• 23
• 24
• 25
• 26
• 27
• 28
• 29
• 30
• 31
• Далее
• На последнюю страницу