Geum.ru

Одеська національна юридична академія на правах рукопису аніщук ніна Володимирівна

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
– викрадення проти волі жінки задля одруження з нею [315, с. 375]. Згідно із зазначеним артикулом ІІ Литовського Статуту викра-дення жінок проти їх волі розглядалося як насильство над ними. Артикул встанов-лював для винного найвищу міру покарання – смертну кару, яка поєднується з від-шкодуванням матеріальної компенсації потерпілій. Якщо ж судом виявлялося, що викрадення відбулося зі згоди дівчини, то вона вважалася такою, що пішла заміж проти батьківської волі, і втрачала право на посаг і батьківську спадщину.

Статут 1588 р., як і Статут 1566 р., жорстоко карає того, хто насильно вик-рав жінку чи дівчину задля одруження з нею. Відповідно до артикула 13 розділу ХІ Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. насильницьке викрадення дів-чини або жінки для одруження тягнуло за собою смертну кару у поєднанні з май-новими санкціями [316, с. 274–275].

Заслуговують на увагу й окремі положення про викрадення жінок „Прав, за якими судиться малоросійський народ”, 1743 р. – першого кодексу українського права. Хоча цей документ залишився незатвердженим, він мав значне поширення в Україні, його застосовували в судах. Так, артикул 4 глави ХХІІІ зазначеного доку-мента встановлює кримінальну відповідальність за викрадення заміжніх жінок [274, с. 414]. Причому розглядається два можливих варіанти скоєння цього злочи-ну – насильницьке викрадення чужої дружини та викрадення заміжньої жінки за її згодою. В обох випадках чоловіка, який скоїв цей злочин, очікувало покарання смертю. Причому, якщо викрадення заміжньої жінки супроводжувалося заподіян-ням матеріальної шкоди її маєтку, злочинець мав ще відшкодувати збитки її чоло-вікові. Якщо було скоєно викрадення заміжньої жінки проти її волі, вона розгляда-лася як жертва злочину. Якщо ж чужа дружина добровільно погоджувалася втекти від свого чоловіка, це розглядалося як тяжкий злочин, за який її карали смертю.

Проблема викрадення та торгівлі жінками знайшла подальше своє віддзерка-лення в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р., що діяло на ук-раїнських землях, які входили до складу Російської імперії. Так, на запобігання й ліквідацію викрадення спрямовано статті, які встановлюють кримінальну відпо-відальність за:

насильницьке викрадення незаміжньої дівчини задля одруження з нею

(ст. 2040);

викрадення заміжньої жінки проти її волі (ст. ст. 2072, 2073);

насильницьке викрадення жінки або дівчини з наміром згвалтувати її

(ст. 2004);

насильницьке викрадення жінки або дівчини з метою зваблення її або ж заш-кодження її репутації (ст. 2005) та ін. [338, с. 527, 536, 516].

Загалом за насильницьке викрадення жінки або дівчини достатньо суворо ка-рали. Наприклад, за викрадення незаміжньої дівчини проти її волі задля укладення з нею шлюбу викрадача очікувало таке покарання: позбавлення усіх особливих особистих і станових прав та привілеїв та зіслання у Томську або Тобольську гу-бернію з ув’язненням до трьох років. Якщо ж викрадача дівчини за законом не бу-ло позбавлено тілесних покарань, то його присуджували до покарання різками від сімдесяти до вісімдесяти ударів та віддавали до виправних арештантських рот ци-вільного відомства від чотирьох до шести років. Щоправда, задля порушення такої кримінальної справи потрібна була скарга викраденої дівчини або її батьків чи опі-кунів.

Якщо ж викрадення незаміжньої дівчини задля укладення з нею шлюбу відбу-валося за її згодою, все одно вважалося це злочином. Причому в цьому випадку по-карання визначалося обом: і викрадачеві, і викраденій дівчині. Так, відповідно до ч. ІІ ст. 2040 зазначеного документа „когда ж похищение учинено с согласия похи-щенной, то виновные, по жалобе родителей или опекунов той или другой стороны, приговариваются: похититель, к заключению в тюрьме на время от шести месяцев до одного года; а согласившаяся на похищение, к заключению на столько ж време-ни в монастыре, ежели есть и находятся в пределах Империи обители того вероис-поведания, к коему она принадлежит, или же к уединенной жизни в доме ее роди-телей, или опекунов, под их строгим присмотром. По просьбе приносивших жало-бу родителей или опекунов, время заключения виновным можеть быть сокращено” [338, с. 527]. Отже, для порушення такої кримінальної справи необхідна була скар-га батьків чи опікунів тієї чи іншої сторони. Викрадача засуджували до тюремного ув’язнення строком від шести місяців до одного року. Дівчину, що надала згоду на таке викрадення, віддавали до монастиря або утримували вдома під строгим наг-лядом на той же термін, що було призначено її викрадачеві. Щоправда, строк ув’язнення можна було скоротити за проханням тієї сторони, що подавала скаргу про викрадення.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. розглядає такий злочин, як викрадення жінки або дівчини з наміром згвалтувати її. Так, відповідно до ч. І ст. 2004 цього Уложення „кто похитит женщину или девицу в намерении изнасиловать ее, и только по обстоятельствам, от него независевшим, не успеет со-вершить сего преступления, тот подвергается: наказанию за покушение на изнаси-лование, по правилам в статье 120 сего Уложения постановленным о наказаниях за покушение на преступление” [338, с. 516 ].

Якщо викрадач жінки або дівчини відмовлявся від злочинного наміру її згвал-тувати самовільно чи за волею викраденої, все одно його очікувало покарання, встановлене Уложенням про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Так, відпо-відно до ч. ІІ ст. 2004 цього документа тюремне ув’язнення строком від трьох тиж-днів до шести місяців як вид покарання очікувало винного за викрадення жінки або дівчини для згвалтування за умови, якщо цей злочин не було доведено до за-вершення внаслідок його відмови за велінням совісті [338, с. 516].

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. виділяє ще один злочин, пов’язаний з викраденням жінки або дівчини проти її волі. Метою такого злочину є не згвалтування, а надія викрадача скористатися слабкістю жінки або дівчини та звабити її, або ж тільки гласністю такої події зашкодити її репутації. Так, відповідно до ст. 2005 зазначеного документа “за похищение девицы или жен-щины против ее воли, не с намерением изнасиловать ее, а в надежде воспользо-ваться ее слабостию и обольстить ее, или же токмо гласностью такого произшест-вия повредить ее чести, виновный подвергается: заключению в смирительный дом: если похищенная была девица или вдова, – на время от шести месяцев до одного года; а если она состояла в замужестве или была сговорена с другим, – на время от двух до трех лет, с лишением в сем последнем случае некоторых, на основании статьи 53 сего Уложения особенных прав и преимуществ” [338, с. 516].

Стаття 2073 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. також розглядає проблему насильницького викрадення заміжньої жінки. Щоправда, за двjх обставин: по-перше, таке викрадення поєднувалося з її згвалтуванням або, по-друге, викрадену заміжню жінку примушували до укладення протизаконного шлюбу. Так, згідно з положеннями ст. 2073 цього Уложення, „если похищенная насильственно замужняя женщина будет, в следствие того лишена чести, или же какими-либо средствами принуждена вступить с своим похитителем или другим лицом в противозаконный брак, то виновные в сем преступлении подвергаются: высшей мере наказаний, определенных в статьях 2000, 2001 и 2002 сего Уложения за изнасилование, или в статье 2041 за принуждение к вступленію в брак” [338,

с. 536]. Отже, із зазначеної статті випливає, якщо цей злочин супроводжувався згвалтуванням заміжньої жінки, то покарання встановлювалося виходячи із ст.ст. 2000, 2001 и 2002 вказаного документа за згвалтування. Причому законодавці зау-важили, що за скоєння цього злочину потрібно було обирати найвищу міру пока-рання, передбачену вищезгаданими статтями. Найвищою мірою покарання, вста-новленою ст. 2000 за згвалтування, було позбавлення всіх прав стану та заслання на каторжні роботи на заводи строком на вісім років. Для осіб, не позбавлених за-коном тілесних покарань, додатковим покаранням було – п’ятдесят ударів батога-ми та таврування [338, с. 514, 515, 5].

Слід нагадати, найвищою мірою покарання, передбаченою ст. 2001 за згвал-тування при обтяжуючих обставинах, було позбавлення усіх прав стану та зіслання на каторжну роботу у фортецях на десять років. Для осіб, не позбавлених законом тілесних покарань, й шістдесят ударів батогами та таврування [338, с. 514, 515, 5]. Найвищою мірою покарання, передбаченою ст. 2003 за згвалтування, наслідком якого стала смерть згвалтованої, було позбавлення всіх прав стану та заслання на каторжні роботи до фортець на дванадцять років. Для осіб, не позбавлених зако-ном тілесних покарань, і сімдесят ударів батогами та таврування [338, с. 514, 515, 5].

Таким чином, за насильницьке викрадення заміжньої жінки, що поєднувалося із згвалтуванням, покарання було таким: позбавлення всіх прав стану та заслання на каторжні роботи на заводи строком на вісім років або до фортець строком від десяти до дванадцяти років. Для осіб, не позбавлених законом тілесних покарань, і покарання батогами від п’ятидесяти до семидесяти ударів та таврування.

Якщо викрадену заміжню жінку проти її волі примусили до укладення проти-законного шлюбу із викрадачем чи іншою особою, то покарання встановлювалося, виходячи із ст. 2041 зазначеного документа за примушування до укладення шлю-бу. Причому в Уложенні зауважується, що за скоєння цього злочину потрібно було обирати найвищу міру покарання, запропоновану вищезгаданою статтею. Слід на- гадати, найвищою мірою покарання, встановленою ст. 2042 за насильницький при-мус до заміжжя, є позбавлення всіх прав стану та заслання на каторжні роботи на заводи строком на шість років. Для осіб, не позбавлених законом тілесних пока-рань, і сорок ударів батогами та таврування [338, с. 527, 528, 5]. Якщо цьому неза-конному шлюбу передувало згвалтування викраденої заміжньої жінки, то покаран-ня було таким: позбавлення всіх прав стану та заслання на каторжні роботи на за-води строком на вісім років. Для осіб, не позбавлених законом тілесних покарань, і п’ятьдесят ударів батогами та таврування [338, с. 527, 528, 5].

Таким чином, за насильницьке викрадення заміжньої жінки, що поєднувало-ся примусом її до укладення незаконного шлюбу із викрадачем чи іншою особою, покарання було таким: позбавлення всіх прав стану та заслання на каторжні робо-ти на заводи строком від шести до восьми років. Для осіб, не позбавлених законом тілесних покарань, і покарання батогами від сорока до п’ятдесяти ударів та тавру-вання.

Цікаво, що у разі викрадення заміжньої жінки за її згодою викрадача та викра-дену за скаргою її чоловіка засуджували до покарання, встановленого ст. 2074 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Так, згідно з цією стат-тею „когда похищение замужней женщины было не насильственное, а учинено с ее согласия, то за сие похититель и похищенная по жалобе мужа ее, подвергаются: заключению в тюрьме на время от одного года до двух лет, смотря по обстоятель-ствам, более или менее увеличивающим или уменьшающим вину их, и если они христиане, предаются церковному покаянию по распоряжению своего духовного начальства” [338, с. 536]. Як можна побачити, тюремне ув’язнення строком від од-ного до двух років та церковне покаяння було передбачено за ненасильницьке вик-радення заміжньої жінки, тобто за її згодою. Кримінальну справу порушували ли-ше за скаргою її чоловіка. Причому кримінальне покарання несли як викрадач, так і викрадена заміжня жінка.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. не залишило поза увагою проблему торгівлі жінками. Цей документ посідає значне місце в історії кримінально-правової боротьби із торгівлею людьми. Адже саме Уложення 1845 р. у ст. 1860 вперше встановило кримінальну відподальність як за торгівлю людьми для обернення в рабство, так і за продаж жінок для подальшої їхньої сексуальної експлуатації. За зазначеним Уложенням продаж у рабство чи передання “інопле-мінцям” під іншим приводом особи, яка перебуває в підданстві Росії або під зас-тупництвом російських законів, розглядалося злочином, за скоєння якого карали позбавленням всіх прав стану та засланням на каторжні роботи до фортець стро-ком від восьми до десяти років. Для осіб, не позбавлених тілесних покарань, додат-ково застосовували таврування та побиття батогами [338, с. 536]. По суті, ст. 1860 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. має на увазі не тільки продаж у рабство, але і будь-яку передачу російських підданих, під будь-яким при-водом, тому під її зміст цілком може підпадати, наприклад, продаж жінок до Ту-реччини задля сексуальної експлуатації.

Слід зазначити, що до прийняття Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. жоден вітчизняний правовий документ не приділяв значної уваги проблемі торгівлі людьми. Навпаки, існували закони, які передбачали не тільки продаж людини, а й передання людини за борги, під заставу, дарування тощо. Яс-кравим прикладом є ст. 5 розділу ІІ Статуту Великого князівства Литовського

1529 р. [314, с. 282]. Попри те, що І Литовський Статут суттєво вдосконалив пи-тання кримінально-правової охорони волі та правової недоторканності людини, він так і не зміг повністю відмовитися від порушення цих прав.

Безумовно, Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. є прог-ресивним документом на шляху подолання таких негативних явищ, як викрадення та торгівля жінками. Адже саме цим документом встановлено кримінальну відпо-відальність за широке коло злочинів у сфері викрадення та торгівлі жінками.

Наступним документом, який продовжив боротьбу в цьому напрямку, стало Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 р. Ця пам’ятка вітчизняно-го права, як і попереднє Уложення 1845 р., містить низку статей, спрямованих на боротьбу із викраденням жінок. Наприклад, кримінальну відповідальність вста-новлено:

за насильницьке викрадення жінки чи дівчини задля згвалтування (ст. 1529);

за викрадення дівчини чи жінки проти її волі з наміром її звабити чи зашкоди-ти її репутації (ст. 1530);

за насильницьке викрадення незаміжньої жінки задля укладення з нею шлюбу (ст. 1549);

за торгівлю людьми (ст. 1410) та ін. [339, с. 700, 732, 641].

Так, у ст. 1529 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 р. заз-начається: „Кто похитит женщину или девицу в намерении изнасиловать ее, и только по обстоятельствам, от него не зависевшим, не успеет совершить сего прес-тупления, тот подвергается: наказанию за покушение на изнасилование, по прави-лам в статье 114 сего Уложения постановленным, о наказаниях за покушение на преступление. Но тот, кто, похитив женщину или девицу для изнасилования, отс-тупит от сего преступного намерения по собственному побуждению или по убеж-дениям похищенной, приговаривается токма: к заключению в тюрьме на время от двух до четырех месяцев; или к аресту на время от трех недель до трех месяцев” [339, с. 700].

Відповідно до ст. 1530 Уложення про покарання кримінальні та виправні

1885 р. “за похищение девицы или женщины против ее воли, не с намерением из-насиловать ее, а в надежде воспользоваться ее слабостию и обольстить ее, или же токмо гласностию такого произшествия повредить ее чести, виновный подверга-ется, если похищенная была девица или вдова, заключению в тюрьме на время от четырех до восьми месяцев; а если она состояла в замужестве или была сговорена, с другим, то виновный приговаривается: к заключению в тюрьме на время от одно-го года и четырех месяцев до двух лет, с лишением некоторых, на основании статьи 50 сего Уложения, особенных прав и преимуществ”[339, с. 700].

Відповідно до примітки до ст. 1532 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 р. “все дела о изнасиловании, растлении, похищении и обольщении девиц или женщин, когда совершение преступления не имело последствием смер-ти изнасилованной или растленной, начинаются не иначе, как по жалобам самой изнасилованной, растленной, похищенной или обольщенной, или же ее родителей, родственников, опекунов или других лиц, по званию своему обязанных иметь о ней попечение. В изнасиловании замужней женщины иск начинается токмо или по собственной ее жалобе, или по жалобе ее мужа” [339, с. 701].

Відповідно до ст. 1549 Уложення про покарання кримінальні та виправні

1885 р., „кто похитит незамужнюю женщину для вступления с нею, против воли ее, в брак, тот, по принесенной на сие от нее или же от родителей или опекунов ее жалобе подвергается: лишению всех особенных лично и по состоянию присвоен-ных прав и преимуществ и ссылке на житье в Сибирь или отдаче в исправительные арестантские отделения по третьей степени 31 статьи сего Уложения. Когдаж по-хищение учинено с согласия похищенной, то виновный, по жалобе родителей или опекунов той или другой стороны, приговариваются: похититель: к заключению в тюрьме на время от четырех до восьми месяцев, а согласившаяся на похищение: к заключению на столько ж времени в монастыре, ежели есть и находятся в пределах Империи обители того веросповедания к коему она принадлежит; или же к уеди-ненной жизни в доме ее родителей, или опекунов, под их строгим присмотром. По просьбе приносивших жалобу родителей или опекунов время заключения винов-ных может быть сокращено” [339, с. 732].

Згідно з витягами з рішень кримінального касаційного департаменту Прави-тельствуючого Сенату станом на 1 липня 1897 р. за справами про викрадення не-заміжньої жінки задля одруження зазначається: “1. Статья 1549 наказывает похи-щение незамужней женщины для вступления с нею в брак, как особое, преследуе-мое уголовным законом, противозаконное деяние, независимо от того, совершился или не совершился брак, целью которого было похищение 75/457, Карповича.

2. Для применения 1-й ч. 1549 ст. улож. необходимо, чтобы в приговоре суда был установлен существенный признак предусматриваемого этим законом прес-тупления против союза брачнаго, а именно: похищение незамужней женщины для вступления с нею, против ее воли, в брак. 90/15, Антоносова”[339, с. 732–733].

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 р. не залишило поза увагою не тільки проблему викрадення, але і торгівлі жінками. Щоправда, у порів-нянні з попереднім законодавством покарання за викрадення та торгівлю жінками було пом’ягшено, що обумовлено відмовою царського уряду від застосування ті-лесних покарань – побиття батогами та таврування. Так, відповідно до ст. 1410 цього документа зазначається: „Кто продаст в рабство или под другим предлогом передаст Азиятцам или другим иноплеменным какое-либо состоящее в подданстве России или под покровительством Российских законов лицо, тот за сие подверга-ется: лишению всех прав состояния и ссылке в каторжную работу на время от восьми до десяти лет” [339, с. 641]. Отже, продаж у рабство чи передання “інопле-мінцям” під іншим приводом особи, яка перебуває у підданстві Росії або під зас-тупництвом російських законів, розглядалося злочином, за скоєння якого карали позбавленням всіх прав стану та засланням на каторгу строком від восьми до деся-ти років. Отже, ст. 1410 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 р. має на увазі не тільки продаж у рабство, але і будь-яку передачу російських підда-них, під будь-яким приводом, то під її зміст цілком може підпадати, наприклад, продаж жінок до Туреччини задля сексуальної експлуатації.

На початку ХХ ст. проблему викрадення та торгівлі жінками було порушено в Кримінальному Уложенні 1903 р. – документі, який діяв на українських землях, що входили до складу Російської імперії, а після її розпаду опинилися в УНР. Проблемі викрадення присвячені ст.ст. 417, 502 , 505 та 506 Кримінального Уло-ження 1903 р. Так, відповідно до ст. 417 Кримінального Уложення 1903 р. зазна-чається „виновный в увозе незамужней, достигшей брачного совершеннолетия, но моложе двадцати одного года, для вступления с нею в брак с ее согласия, но без согласия ее родителей, наказывается, арестом” [334, с. 161].

Стаття 502 Кримінального Уложення 1903 р. таким чином вирішує проблему викрадення: „Виновный в похищении или сокрытии чужого ребенка, не достигше-го четырнадцати лет; наказывается: заключением в исправительном доме. Если ре-бенок похищен, скрыт или подменен для нищенства или иного безнравственного заняття, или с корыстною целью, или с целью лишить ребенка прав его состояния, то виновный наказывается: заключением в исправительном доме на срок не ниже трех лет. Покушение наказуемо” [334, с. 191].

Відповідно до ст. 505 вищезгаданого документа за викрадення жінок передба-чене таке покарання: “Виновный:

1) в похищении несовершеннолетней от четырнадцати до шестнадцати лет, без ее согласия, или хотя и с ее согласия, но с употреблением во зло ее невинности;

2) в похищении достигшей шестнадцати лет без ее согласия, если такое похи-щение учинено для непотребства, наказывается: в случае, пунктом первым сей статьи указанным, – заключением в исправительном доме, в случае, пунктом вто-рым сей статьи указанным, заключением в исправительном доме на срок, не свыше трех лет.

Сему же последнему наказанию подлежит виновный в похищении лица жен-ского пола от четырнадцати лет до двадцати одного года, без ее согласия, с целью гласностью сего происшествия повредить ее чести. Покушение наказуемо” [334, с. 192].

Проблема торгівлі жінками поставлена у ст. 501 Кримінального Уложення 1903 р. Так, згідно з цією статтею зазначається: “Виновный:

1) в продаже или передаче в рабство или в неволю;

2) в торге неграми;

3) в непосредственном или ином участии в сем торге или в приспособлении или вооружении судна для сего торга, наказывается: в случаях, пунктами первым или вторым сей статьи указанных, – каторгою на срок не свыше восьми лет; в слу-чаях, пунктом третьим сей статьи указанных, – заключением в исправительном до-ме.

Судно, служившее для такого противозаконного торга, а равно приспособ-ленное или вооруженное для этой цели, отбирается” [334, с. 191].