Geum.ru

Одеська національна юридична академія на правах рукопису аніщук ніна Володимирівна

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13
6.2. Традиційні форми гендерного насильства у контексті аналізу вітчиз-няного законодавства щодо їх усунення

6.2.1. Домашнє насильство

Домашнє насильство, як і інші форми насильства щодо жінок, має давню істо-рію. Особливо страждали від цього негативного явища дружини в сім’ї. Щоправда, проблема домашнього насильства не обмежувалася лише подружнім насильством. Звичай бити дружину, доньку, сестру, як й інших близьких родичок, так само ста-рий, як і сама сім’я. До того ж цей звичай санкціонувався законодавством багатьох країн та традиціями народів. Агресивна, жорстока поведінка щодо жінок та дівчат у сім’ї доволі часто успадковувалася синами від батька. У цьому неабияку роль ві-діграло поширення у масовій свідомості патріархального міфа, закладеного, зокре-ма, в положеннях „Домострою”, про те, що фізичним покаранням можна вплинути на поведінку жінки і примусити її “слухатися” чоловіка. Такий підхід примушує поглянути на проблему насильства щодо жінок як на велику соціальну проблему. Адже вона породжена традиційними гендерними стереотипами щодо чоловічої та жіночої основи, які прищеплюються людям ще змалечку. Певна частина суспільст-ва й досі пов’язує шлюб з автоматичним набуттям чоловіком права власності на жінку.

Попри те, що в українському суспільстві з давніх давен були закладені ген-дерні стереотипи про можливість застосування сили з боку чоловіка щодо жінки в сім’ї, слід зазначити, що на законодавчому рівні це ніяк не відбилося. Проблема викорінення насильства щодо дружини, матері, доньки, сестри, бабки та інших близьких родичок в сім’ї не залишилася поза увагою в історії розвитку вітчизня-ного законодавства. Серед визначних джерел права, що діяли на українських зем-лях, зустрічаються непоодинокі випадки, коли законодавці приймали різні правові документи у сфері розв’язання проблеми насильства щодо жінок у сім’ї. Отже, слід проаналізувати більш детально, в яких випадках розглядалася проблема на-сильства щодо згаданих осіб, і яким чином закони захищали їх від насильницьких дій у сім’ї.

Варто наголосити, що починаючи із законодавства Київської Русі вживали-ся правові засоби усунення проблеми насильства щодо жінок у сім’ї. Так, у ст. 9 Статуту Володимира забороняється чинити насильство щодо матері, свекрухи, пе-редавши ці злочинів на розгляд церковних судів [341, с. 148].

Ідея викорінення домашнього насильства набула свого подальшого розвитку і в Статуті Ярослава. Цей документ карає чоловіка, який б’є свою дружину. Нап-риклад, у ст. 42 Статуту Ярослава зазначається: „Аще который муж бьет жену, за сором ей по закону, а митрополиту 6 гривен” [317, с. 43–44]. У цьому випадку за-кон виступає на стороні жінки. Так, за цей вчинок він мав заплатити пеню вдвоє більшу, ніж заплатила б дружина за побиття чоловіка. Мабуть, це було обумовлено тим, що важка фізична сила чоловіків могла заподіяти великої шкоди здоров’ю жі-нок, які призначені для репродукування роду. Тому законодавець вдвоє посилив санкції чоловікам за скоєння цих вчинків.

Як підкреслює Н. Пушкарьова у своїй праці „Женщины Древней Руси” при дослідженні проблеми подружнього насильства, „ в среде свободного населения за нанесение побоев жене уголовного наказания мужу предусмотрено не было, но церковная власть назначала ему 6 лет епитимьи, а супруге рекомендовала „извет дати перед людьми а даже допускала развод” [284, с. 146].

Статут Ярослава забороняє дітям піднімати руку на матір. Так, у ст. 43 цього документа зазначається: „Аще ли сын биеть отца или матерь, да казнять его волос-тительскую казнию, а митрополиту в дом церковный такий отрок” [317, с. 43–44].

Великим кроком на шляху розв’язання проблеми домашнього насильства що-до жінок стали Статути Великого князівства Литовського 1529, 1566 та 1588 рр. Ці документи містили заборону на укладення шлюбу проти волі жінки. Це передба-чено артикулом 15 розділу ІV Статуту 1529 р. [314, с. 232], артикулом 31 розділу ІІІ Статуту 1566 р. [315, с. 290] та артикулом 39 розділу ІІІ Статуту 1588 р. [316,

с. 389].

Заслуговує на увагу розгляд й інших положень Литовських Статутів, що сто-суються проблеми викорінення насильства в сім’ї. Слід зазначити, що законодавст-во Великого князівства Литовського встановлювало суворі санкції за злочини, ско-єні проти членів родини, зокрема дружини, матері, сестри. Наприклад, проблема вбивства чоловіком своєї дружини висвітлюється артикулом 10 розділу ХІ Статуту 1566 р. [315, с. 375–376] та артикулом 6 розділу ХІ Статуту 1588 р. [316, с. 271–272].

Смертну кару за вбивство матері встановлено артикулом 14 розділу VІІ Ста-туту 1529 р. [314, с. 256], артикулом 15 розділу ХІ Статуту 1566 р [315, с. 378–379] та артикулом 7 розділу ХІ Статуту 1588 р. [316, с. 272].

Статути Великого князівства Литовського окремо виділили проблему на-сильства щодо сестри в сім’ї. Так, відповідно до артикулу 15 розділу VІІ Литовсь-кого Статуту 1529 р. смертна кара очікувала вбивцю своєї сестри [314, с. 256–257]. Литовський статут 1566 р. в артикулі 17 розділу ХІ також встановлював покарання смертною карою за вбивство сестри [315, с. 379]. Артикул 8 розділу ХІ Статуту 1588 р. продублював аналогічне положення, передбачене вищезгаданим артику-лом Литовського Статуту за вбивство сестри [316, с. 272–273].

Незважаючи на те, що Статути Великого князівства Литовського приділяли значну увагу проблемі насильства щодо жінок у сім’ї, існували деякі недоліки що-до цього питання. Так, вбивство батьками доньки не розглядалося як злочин, що заслуговував на найвищу міру покарання. Як відомо, ІІ Литовським Статутом за вбивство матері, сестри, дружини було передбачено смертну кару. Проте за вбивс-тво доньки призначалося значно м’якіше покарання: тюремне ув’язнення строком на один рік і шість тижнів і спокутування гріха. Це положення зафіксовано артику-лом 16 розділу ХІ Статуту 1566 р. [315, с. 379]. В подальшому артикул VІІ розділу ХІ Статуту 1588 р. також підтвердив це положення[316, с. 272].

Безумовно, це вказує н недоліки в законодавстві середньовічного суспільства. Виходить, що позбавлення життя доньки майже нічого не коштувало матері. Мож-на припустити, що через один рік та шість тижнів винна матір поверталася в сім’ю і могла так само застосовувати силу під час виховання інших своїх дітей. Дійсно, це було досить м’яким покаранням за тогочасними критеріями, що могло штовха-ти батьків на скоєння насильницьких дій у сім’ї щодо своїх дітей.

„Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. також не залишили поза увагою проблему викорінення насильства щодо жінок в сім’ї. Так само, як і попередні законодавчі документи, Права містили положення про заборону укла-дення насильницького шлюбу щодо жінок. Це передбачено артикулом 2 глави Х зазначеного документа [274, с. 174].

Згідно з „Правами, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. одним із тяжких злочинів було вбивство чоловіком своєї дружини, яке каралося простою або кваліфікованою смертною стратою в залежності від обставин скоєння цього злочину. Це передбачено артикулом 7 глави ХХ цього документа [274, с. 353] .

Тяжким злочином і найбільшим гріхом вважалося вбивство матері, тітки, ба-би та інших близьких родичів. Це положення зафіксоване артикулом 5 глави ХХ „Прав, за якими судиться малоросійський народ”, 1743 р. [274, с. 352]. Винного у скоєнні цього злочину карали ганебною смертю та конфіскацією майна на користь братів або сестер, інших близьких родичів, які мають право на спадщину.

Навіть словесна образа матері розглядалася як тяжкий злочин, за який перед-бачалася смертна кара. Про це зазначається в артикулі 5 глави ХХ цього документа [274, с. 352]. Із змісту вказаного артикула виходить, що ображена матір могла ви-магати найсуворішого покарання у вигляді смертної кари до тієї дитини, яка “изъ гнева пхнула, побила, либо ранила или злословила її. Причому законодавці вказали на вид смертної кари, яку слід застосовувати за скоєння цього злочину – це відсі-чення голови. Отже, навіть словесна образа матері, не говорячи вже про інші на-сильницькі дії з боку дітей щодо матері, тягла за собою найвищу міру покарання – смертну кару. Такими жорсткими методами законодавці намагалися залякати то-гочасне суспільство аби запобігти скоєнню вбивства близьких родичів у сім’ї, зок-рема за жіночою лінією – матері, баби, тітки.

Артикул 5 глави ХХ “Прав, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. виділяє такий злочин, як вбивство батьками доньки. Щоправда, законодавці вирі-шили не відступати від попередніх традицій, закладених Статутами Великого кня-зівства Литовського, передбачивши покарання у вигляді ув’язнення та церковне покаяння щодо винних батька та матері, які скоїли цей злочин [274, с. 352]. Отже, якщо за вбивство матері, тітки, баби, сестри або дружини винних очікувала найви-ща міра покарання, то за вбивство дитини було передбачене тюремне ув’язнення строком лише на 1 рік та 6 тижднів та церковне покаяння протягом другого року. Як можна побачити, цей документ не так жорстоко карає батьків за вбивство донь-ки.

„Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. забороняють скою-вати насильницькі дії в родині щодо сестри. Так, за вбивство сестри законом була передбачена ганебна смертна кара. Таке положення передбачено артикулом 6 гла-ви ХХ цього документа [274, с. 353].

Одним із тяжких злочинів і найбільших гріхів, передбачених „Правами, за якими судиться малоросійський народ”1743 р., вважалося також вбивство баби, тітки та інших близьких родичів. Покарання визначалося згідно із артикулом 5 глави ХХ вказаного документа [274, с. 352]. Винних у скоєнні цього злочину ка-рали ганебною смертю та конфіскацією майна на користь братів або сестер, інших близьких родичів, які мають право на спадщину. Такими методами законодавці намагалися залякати тогочасне суспільство аби запобігти скоєнню вбивства близь-ких родичів у сім’ї, зокрема за жіночою лінією – баби, тітки.

Подальше розв’язання проблеми, пов’язаної із насильством щодо жінок в сім’ї, набуло свого розвитку в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Так, цим документом заборонено укладати шлюб проти волі жінок, що ві-дображено в ст.ст. 2041, 2042 [273, с. 528].

Стаття 1922 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. визна-чає покарання чоловіку за вбивство своєї дружини, яке було аналогічним тому, що призначалося за скоєння повторного навмисного вбивства: позбавлення всіх прав стану та зіслання на довічну каторгу в рудниках. До того ж для осіб, не позбавле-них законом тілесних покарань, застосувували й побиття батогами сто ударів та таврування [338, с. 490].

Стаття 2029 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. вста-новлювала покарання за незаконне позбавлення волі чоловіком своєї дружини, дітьми своєї матері, невісткою своєї свекрові чи зятем своєї тещі [338, с. 490].

Проблема жорстокого поводження чоловіка зі своєю дружиною розгля-дається у ст. 2075 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. [338,

с. 536].

Вбивство матері, як і в попередні часи, вважалося досить тяжким злочином. Відповідно до ст. 1920 цього документа за вбивство матері передбачалася довічна каторга [338, с. 490]. До того ж, додатковим видом покарання було побиття 100 ударів батогами в поєднанні з тавруванням злочинця. Але такий додатковий вид покарання застосовували виключно до простого люду. Адже відомо, що тілесні покарання не застосовували до дворян, духовенства, почесних городян, купців пер-шої та другої гільдій, феодалів.

За Уложенням про покарання кримінальні та виправні 1845 р. нанесення осо-

бистої образи матері будь-яким уразливим діянням розглядалося як злочин. Потерпіла матір сама вирішувала, чи потрібно притягати до кримінальної відпові-дальності винну дитину за скоєння цього злочину. Так, якщо ображена матір пода-вала скаргу, це давало підстави правоохоронним органам порушити кримінальну справу. Про це йдеться в ст. 2084 цього документа [338, с. 539]

Із прийняттям Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. по-карання за вбивство доньки розглядалося нарівні із вбивством інших членів сім’ї: дружини, доньки, баби, онуки, сестри, тітки та ін. Відповідно до ст. 1922 цього до-кумента за вбивство батьками своєї доньки покарання було таким: позбавлення всіх прав стану та заслання на довічну каторгу до рудників. До того ж для осіб, не позбавленних за законом покарань тілесних, передбачено покарання батогами сто ударів та таврування [338, с. 490]. Отже, Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. вперше досить жорстко карає батьків за вбивство своєї доньки.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. значно розширило коло осіб, обговорюючи проблему захисту прав жінок від проявів домашнього насильства. Зокрема, зустрічаються згадки про захист прав тещі, свекрухи від на-сильницьких проявів у сім’ї. Статтею 1922 цього документа передбачено покаран-ня за вбивство взагалі когось із родичів [338, с. 490]. Причому законодавці за ско-єння цього злочина визначають міру покарання як за скоєння повторного навмис-ного вбивства: позбавлення всіх прав стану та зіслання на довічну каторгу в рудниках. До того ж, для осіб, не позбавленних за законом тілесних покарань, пе-редбачено покарання батогами сто ударів та таврування.

Черговим кроком на шляху запобігання насильству щодо жінок в сім’ї стало прийняття Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 р. Зазначеним документом також було встановлено заборону на укладення шлюбу проти волі жінки. Це положення зафіксовано в ст. 1549 цього Уложення [339, с. 732].

Як і в попередньому Уложенні, тяжким злочином визнавалося вбивство чоло-віком своєї дружини, про що зазначається у ст. 1451 [339, с. 653]. Це обумовлено тим, що вбивство чоловіком своєї дружини, як і взагалі вбивство будь-кого із роди-чів в сім’ї, розглядається як посягання винного на вище людське благо іншої осо-би, що поєднується при цьому з порушенням особливих його стосунків з жертвою злочину, внаслідок чого злочинне діяння винного набуває особливо важливого зна-чення та найбільш обурює громадську совість.

Стаття 1492 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 р. вста-новлює чоловіку кримінальну відповідальність за заподіяння побоїв своїй дружині [339, с. 683]. Ідея захисту матері від проявів насильства в сім’ї простежується і в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1885 р. Наприклад, ст. 1449 роз-глядає такий злочин, як вбивство матері [339, с. 641]. Отже, із вказаної статті вип-ливає, що за вбивство матері винних карали позбавленням всіх прав стану та зіс-ланням на довічну каторгу. Законодавці окремо зафіксували умови тримання таких ув’язнених на каторзі. Вони постійно перебували в острозі, їх не можна було пере-водити до інших загонів, де умови тримання були менш суворими, звільняти з ро-боти (окрім випадків непрацездатності). Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 р. посилює кримінальну відповідальність за заподіяння побоїв ма-тері. Це передбачено ст. 1492 цього документу [339, с. 683]. Отже, кримінальне покарання, передбачене ст. ст. 1477–1491 цього документа, зростало на три ступе-ня, якщо каліцтва, рани та ушкодження здоров’я чи побої заподіяні матері.

Тяжким злочином визнавалося вбивство батьками своєї доньки. Так, відповід-но до ст. 1451 цього документа за вбивство своєї доньки батьків карали позбав-ленням всіх прав стану та зісланням на довічну каторгу. Взагалі покарання за цей злочин дорівнювалося до покарання за повторне скоєння навмисного вбивства [339, с. 653].

Тяжким злочином також визнавалося вбивство баби, онуки, сестри, тітки та взагалі будь-кого із родичок в сім’ї. Про це йдеться у ст. 1451 Уложення 1885 р. [339, с. 653]. За вбивство родички винних засуджували до позбавлення всіх прав стану та роботи на довічній каторзі. Покарання за цей злочин дорівнювало пока-ранню за повторне скоєння навмисного вбивства.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 р. встановлює кри-мінальну відповідальність за заподіяння побоїв сестрі, бабі, онучці, тітці та взагалі будь-яким родичам в сім’ї. Це передбачено ст. 1492 цього документа [339, с. 683].

У подальшому Кримінальне Уложення 1903 р. також приділило значну ува-гу розв’язанню проблеми домашнього насильства щодо жінок. Наприклад, ст. 419 зазначеного документа встановлювала кримінальну відповідальність за жорстоке поводження з матір’ю [334, с. 161], а ст. ст. 420, 421 передбачали покарання бать-кам за жорстоке поводження з донькою [334, с. 162]. Кримінальне уложення

1903 р. у своїх ст. ст. 454, 455 карало довічною каторгою за вбивство матері, дру-жини [334, с. 174]. Цим документом також передбачалося покарання за нанесення тілесних ушкоджень матері та іншим близьким родичкам. Це врегульовано ст. 471 згаданого Уложення, згідно з якою навіть замах на цей злочин підлягав криміналь-ному покаранню [334, с. 179]. Кримінальне Уложення 1903 р. у ст. 499 вводить за-борону на позбавлення особистої свободи матері та іншої близької родички [334,

с. 190].

Слід зазначити, за доби УНР, ЗУНР, гетьманської держави не було прийнято нових правових документів, які регулювали б проблему домашнього насильства в сім’ї. За радянської доби проблема домашнього насильства щодо жінок не розгля-далася. Кримінальні кодекси радянської України не виділяли окремо такі злочини, як вбивство чи нанесення побоїв матері, дружині, сестрі, доньці та іншим близь-ким родичкам. Ця проблема знаходила своє розв’язання по-іншому. Наприклад, у Кримінальному кодексі УСРР 1922 р. за вбивство матері, дружини та іншої близь-кої родички призначалося покарання, встановлене вимогами пункту “д” ст. 142: “Умышленное убийство карается лишением свободы на срок не ниже восьми лет со строгой изоляцией, при условии его совершения лицом, на обязанности которо-го лежала особая забота об убитом”[335, с. 49]. За навмисне тілесне ушкодження встановлювали кримінальне покарання, виходячи з вимог ст. ст. 149, 150, 151, 153, 157 Кримінального кодексу УСРР 1922 р. [335, с. 51 –52].

Кримінальний кодекс УСРР 1927 р. також був досить схожим із попереднім кодексом з питань, пов’язаних із домашнім насильством щодо жінок. Цей доку-мент також не виділяв такі злочини, як вбивство чи нанесення побоїв матері, дру-жині, сестрі, доньці та іншим близьким родичкам. Ця проблема розглядалася в за-гальному вигляді на фоні злочинів проти життя, здоров’я, свободи та гідності осо-би. Так, пункт “г” ст. 138 Кримінального кодексу УСРР зазначає: “Умышленное убийство, совершенное лицом, на обязанности которого лежит особая забота об убитом, влечет за собою – лишение свободы со строгой изоляцией на срок до 10 лет” [336, с. 66]. Статті 146, 147, 150 та 153 цього документа передбачали пока-рання за навмисне тілесне ушкодження [336, с. 68-69]. Їх якраз використовували при розгляді проблеми домашнього насильства щодо жінок.

Із прийняттям Кримінального кодексу УРСР 1961 р. ситуація щодо проблеми домашнього насильства не змінилася. У цьому документі не говорилося про такий злочин, як, наприклад, вбивство матері, сестри чи побиття доньки та ін. Все це ви-рішувалося на загальному фоні злочинів проти життя, здоров’я, свободи та гіднос-ті людини, передбачених главою ІІІ КК УРСР 1961 р.[337 ] Радянські законодавці не дивилися на проблему домашнього насильства як на таку, що заслуговує на ок-рему увагу.

Таким чином, проблема насильства щодо жінок в сім’ї відома з глибокої дав-нини. Під впливом стійких патріархальних гендерних стереотипів домашнє на-сильство щодо жінок стало українською національною традицією. Воно міцно зак-ріпилося у суспільстві, у системі його норм і правил, якими передбачають певну “чоловічу” та “жіночу” поведінку індивідів. І хоча протягом історичного розвитку в Україні розроблялися різні правові засоби викорінити це явище, й досі не вдало-ся захистити жінок від домашнього насильства. І досі більшість українських жінок не бачать у насильстві щодо них в сім’ї суспільно значущої проблеми і розгляда-ють його як суто власну проблему, зумовлену невдалим вибором партнера. Такий підхід ускладнює ситуацію навколо захисту прав жінок від проявів домашнього насильства як гендерної проблеми в Україні.

6.2.2. Викрадення жінок та работоргівля для сексуальної експлуатації

Проблема викрадення та торгівлі жінками і дівчатами відома ще з глибокої давнини. Історично Україна найчастіше стикалася з явищами викрадення людей, що, по суті, є складовою частиною торгівлі людьми. Тому історія вітчизняного за-конодавства найчастіше містить згадування про такий найбільш наближений до торгівлі людьми злочин, як викрадення людей.

Слід зазначити, що пам’ятка давньоруського права Руська Правда у своїх статтях містила відомості про наявність купівлі-продажу людей. Однак поняття „торгівля людьми” у ній, як, власне, і в подальших середньовічних вітчизняних правових джерелах, не визначалося.

Викрадення людини як злочин відоме саме від часів Київської Русі. Стаття 9 Статуту князя Володимира виділяє такий злочин, як умикання, і передає його на розгляд церковного суду [341, с. 148]. У Статуті князя Ярослава про церковні суди за викрадення дівчини було встановлено штраф у гривнях золотом. Стягнення накладалися не тільки на нареченого, а й на співучасників “умикання”, що були зобов’язані платити по гривні сріблом єпископові. Так, у ст. 1 Ярославового Ста-туту говориться про звичайне тоді на Русі викрадення дівчат (умичку) та накладен-ня на викрадача більш або менш тяжкої грошової пені, залежно від стану викраде-ної, чи вона дочка “больших или меньших бояр”, тобто чоловіка старшої або мо-лодшої князівської дружини, або же “добрих людей”, поважного заможного горо-дянина; підлягають пені як умичники, так і співучасники умички [317, с. 41]. Пізні-ше було зроблено роз’яснення цієї статті: призначені у ній пені стягуються у разі, якщо „девка засядет”, тобто не вийде заміж за свого викрадача [317, с. 41]. Потім і до цього роз’яснення було зроблено доповнення: постановлення у статті і в роз’яс-ненні має місце тільки в тому випадку, коли “девку кто умолвит і даст в толоку”, тобто коли хто викраде дівчину юрбою, “толокой”, з її згоди, попередньо змовив-шись з нею, як звичайно і відбувались умички. Припускається, що, якщо дівчина викрадена насильно, без її згоди, справа її повинна йти іншим шляхом і привести до інших наслідків [155, с. 267].

З-поміж правових документів ХVІ ст. заслуговують на увагу Литовські Стату-ти – кодекси права Великого князівства Литовського, що діяли і на інкорпорованих до нього українських землях. У Статутах Великого князівства Литовського (1529, 1566 та 1588 рр.) містилися норми, що торкалися проблеми викрадення жінок. Так, в артикулі 9 розділу ХІ Литовського Статуту 1566 р. розглядається новий вид зло-чин, невідомий Статуту 1529 р.,