Geum.ru

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материалаДокументы

Содержание


Варшавського університету ВИБОРИ В УКРАЇНІ – ПОГЛЯД СПОСТЕРІГАЧА
Тепер і слова “Слава Україні” прозвучали більш впевнено, відважно та непереборно, тому що остаточно перемогла демократія.
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
^

Варшавського університету




ВИБОРИ В УКРАЇНІ – ПОГЛЯД СПОСТЕРІГАЧА



Нещодавно мені пощастило взяти участь в історичних подіях, як члену місії ENEMO (Європейська мережа організацій, що спостерігають за ходом виборів), яка займалася моніторингом виборів Президента України.

Місія ENEMO, яка мала відбутися в Україні, зацікавила мене зовсім не випадково – Україна вже віддавна займає особливе місце в моєму серці, позаяк звідси походить сім’я по батьковій лінії. Саме Дід та Бабуся, заки померли, встигли закріпити в моєму серці любов до України. Тоді ще Україна в моїй уяві існувала як абстрактне поняття, позаяк я не мав точного уявлення, де саме вона знаходилась та чим вона насправді була для моїх предків. Однак це виявилось дуже важливою відмичкою для того, що мало трапитися у майбутньому. Час іде вперед і те, що абстрактне, часто набуває конкретних форм та вираження. Так і було з “моєю” Україною. Сьогодні, хоча і надалі живу в іншій країні, все-таки відчуваю особливе почуття єдності з українським народом. До того, що відбувається на “старій Батьківщині” ставлюся дуже заангажовано та знаю, що мою душу Вона заполонила вже назавжди.

Моя робота з ENEMO розпочалася за два дні до ІІ туру виборів, який відбувся 21 листопада 2004 року. Нашу команду відправили до Запоріжжя, в якому за результатами голосування під час І туру перемагав Віктор Янукович (55% голосів). Приїхавши до Запоріжжя, я дізнався про моє подальше призначення, згідно якого мене відправили до славного містечка Гуляйполя. До речі, в сьогоднішньому Гуляйполі залишилось дуже мало того, що могло б нагадувати про його бурхливе минуле, пов’язане зі славним Нестором Івановичем Махном.

Настрої жителів Запоріжжя та Запорізької області під кінець листопада набагато відрізнялись від тих, які домінували в Києві та інших містах центральної та західної України. В Запоріжжі майже не було помаранчевого кольору, а на вулиці lingua franca була російська мова, що, знаючи геополітику регіону, навіть не дивувало. Однак українську мову розуміли майже всі, перетворюючи розмови на дуже відомий сьогодні по Україні двомовний (українсько-російський) діалог.

До Гуляйполя ми (моя партнерка по спостерігацькій роботі та я) заїхали 21 листопада, рано вранці. В нас не було адрес виборчих дільниць (організатори місії говорили, що ЦВК відмовилась надати список), однак у Гуляйполі це не створювало ніяких проблем. Ми просто пішли за звуками музики і врешті знайшли нашу першу виборчу дільницю, яка знаходилася в кінотеатрі. Побачивши через вікно посвідчення іноземних спостерігачів (або щось, що нагадувало будь-яке офіційне посвідчення, позаяк було досить холодно, а скла вікон покрилися парою), міліціонер відкрив двері та впустив нас на дільницю. На дільниці ми хотіли спостерігати за її відкриттям, згідно ст. 70 закону “Про вибори Президента України”. Однак це не сподобалось Голові Дільничної виборчої комісії, який наказав нам вийти із дільниці, тому що ми, начебто, заважали йому працювати. Ніяк не допомогли наші пояснення стосовно законних прав іноземних спостерігачів, не поміг також текст виборчого закону, який був у нас напохваті. Голова Виборчкому заявив, що коли не вийдемо самі, нас виведе міліція. Зрештою, так і сталося – незабаром міліціонери почали штовхати нас у напрямку дверей. Отже, на жаль, нам не вдалося спостерігати за відкриттям виборчої дільниці в Гуляйполі.

Врешті, коли о 8-й годині дільницю було відкрито, Голова Виборчкому, виконавши декілька телефонних дзвінків у невідомі нам місця, запросив нас на дільницю, позаяк ми “вже перестали заважати”. Важко здогадатися, чи ранкова поведінка Голови Виборчкому була пов’язана зі спробою приховати що-небудь? Навіть якщо при відкритті дільниці все було зроблено законно, було створено атмосферу недовіри та процесуальної непрозорості.

Вже по 8-й годині я запитав у Секретаря Виборчкому про протокол з відкриття дільниці та почув відповідь, що, звичайно, протокол є. Однак через хвилину я побачив, як Секретар починає готувати саме цей протокол. До речі, протоколи з відкриття дільниць були “ахіллесовою п’ятою” цих виборів – їх вчасно не було підготовлено у більшості відвіданих нами дільниць. Скрізь пояснювали, що вранці не стало часу, щоб їх підготувати, і що їх підготують увечері разом із протоколами про підрахунок голосів.

Майже на кожній дільниці знаходились представники органів УМВС, пожежники та навіть сторонні особи. Згідно закону та процедур, міліціонери та пожежники мали знаходитися за межами виборчих дільниць, так щоб вони перебували неподалік в разі необхідності виклику, але щоб водночас не заважали громадянам голосувати (адже урни прозорі і видно хто за кого проголосував). Все-таки частіше представники цих служб знаходились на дільницях, іноді навіть при самих урнах. Виборчкоми пояснювали присутність міліції при урнах різними обставинами, починаючи з необхідності зберегти безпеку урн, кінчаючи тим, що холодно на дворі і виганяти міліціонерів туди було б не по-людські. Що кмітливіші Голови Виборчкомів ще до виборів схвалили рішення, за якими міліціонерів, пожежників, Голів міськ- та сільрад було запрошено бути присутніми під час цілої роботи дільниці.

Непрозорість виборів, які відбулися 21 листопада, була підсилена непорядком у складі самих Виборчкомів. Чисельність Виборчкомів у регіоні коливалася від 20 до 40 членів. Часто члени Виборчкомів не мали посвідчень, що створювало сприятливі умови для постійного перебування на дільницях сторонніх осіб. Часто доходило до того, що напередодні виборів майже половина членів Виборчкому відмовлялася від участі у його роботі, пояснюючи свою позицію станом здоров’я або сімейними обставинами. Непрозорою була також процедура призначення членів Виборчкому з огляду на те, котрого кандидата в президенти вони мали репрезентувати. Намагаючись встановити, хто з-посеред членів Виборчкому від якого кандидата, я помітив, що у Віктора Ющенка членів Виборчкомів було набагато менше, ніж у його опонента.

Причиною нашого, як спостерігачів, занепокоєння була також кількість виборців, які у зв’язку зі станом здоров’я голосували на дому. Звісно, що поряд із голосуванням за відкріпними посвідченнями, голосування дома було одним із головних засобів масової фальсифікації результатів виборів. У Гуляйполі та по селах, розташованих у Гуляйпільському районі, на дому проголосувало від 15 до 35% виборців, отже масштаб того явища досяг величезних розмірів.

Інколи схема аранжації самих дільниць щиро дивувала. Ось, наприклад, на дільниці в с. Новомиколаївка урна знаходилася в окремому приміщенні, де члени Виборчкому не бачили її зовсім. Що цікавіше, приміщення, в якому перебувала урна, мало окремий вихід (який міг також слугувати як вхід), тобто будь-хто міг підійти та кинути в урну що завгодно. На наше запитання Голова комісії показала нам схвалену Виборчкомом постанову, згідно якої з 8-ї години ранку по 17-у вечора урна мала знаходитися в окремому приміщені, щоб “не заважати роботі комісії” та щоб зберегти її від “натовпу виборців”. До речі, приміщення, в якому засідав Виборчком, могло б помістити всіх його членів та навіть і ще десять великих урн для голосування. Згідно постанови цього ж Виборчкому, з 17-ї вечора до закриття дільниці урна мала знаходитися в основному приміщенні. Я не бачив ніякого натовпу виборців на цій дільниці, зате сконстатував, що розташування урни в окремому, слабко охоронюваному приміщенні могло спричинити фальшування результатів виборів на дільниці.

Що стосується спостерігачів, крім іноземних, на дільницях мали право знаходитися також спостерігачі від кандидатів в президенти та від ЗМІ. Відвідуючи виборчі дільниці, ми спілкувалися з представниками обох сторін. Вони повідомили нам, що у деяких випадках спостерігачам від кандидатів в президенти не було дозволено брати участь у відкритті дільниць. Такого змісту скарги надходили з обох боків, тобто спостерігачів від В.Ющенка та В.Януковича. Інші скарги спостерігачів стосувалися того, що їм не було дозволено спостерігати біля урн, а виділені для них місця не дозволяли їм бачити усіх критичних моментів виборчого процесу (наприклад, бачити, що і в якій кількості кидають до урни).

На завершення довгого дня ми взяли участь у підрахунку голосів на одній з дільниць та ескортували машину, яка везла голоси до 84 Тервиборчкому у м. Пологи. Щодо підрахунку голосів, ми вирішили повернутися на дільницю в кінотеатрі, в якій вранці нам трапились пригоди. На дільницю ми приїхали десь о пів на 8-у вечора, знаючи про те, що, згідно закону, по 8-й перекривається вхід на дільницю та вихід із неї. О 8-й годині вечора, дільницю було закрито та Виборчком неквапливо почав відповідні процедури. На дільниці знаходилось ще більше працівників органів УМВС, ніж це було попереднім разом. Помічались також особи, відношення яких до виборчого процесу залишилось нез’ясованим. Побачивши мене, спостерігач від Віктора Ющенка повідомила, що протягом дня відбулася аранжована ситуація внаслідок якої її було відштовхнуто від урни (за якою вона спостерігала) та закинено близько 200 фальшивих бюлетенів за Віктора Януковича. За її словами, у фальшуванні голосів брали участь Голова Виборчкому та спостерігач від місцевих ЗМІ. Врешті-решт вона подала скаргу, в якій детально описала ситуацію, що склалася. До скарги приєдналося троє членів Виборчкому. Тепер всі очікували відкриття урн. Відчувалася велика напруга. Спостерігач від В.Ющенка держала у руці великий ліхтар на випадок знеструмлення дільниці.

Проблем зі струмом не було, однак коли висипали бюлетені із урн на стіл, з них випало декілька пакетів бюлетенів, складених разом у такий спосіб, що, безсумнівно, в урну кидала їх одна і та ж сама рука. Цими пачками бюлетенів швиденько зайнялися члени Виборчкому; одні щоб приховати докази фальсифікації, інші щоб їх зберегти. Як не дивно, ці бюлетені були за провладного кандидата. На підставі підрахунку цих бюлетенів, який провели нашвидкуруч деякі члени Виборчкому, можна припустити, що їх було біля 200 штук (приблизно 14% виборців, зареєстрованих на цій дільниці). Голова комісії, не звертаючи увагу на її членів та спостерігачів, звелів негайно покласти всі бюлетені разом. Звичайно, бюлетені, про які йшла мова, тепер перемішали з іншими.

Підрахунок голосів проведено у вкрай хаотичний та непрозорий спосіб. Виборчі процедури забороняють будь-кому виходити із дільниці після 8-ї години вечора. Це ж саме стосується входу на дільницю. На цій дільниці було, на жаль, інакше – члени комісії постійно виходили із приміщення. Це стосувалось також Голови Виборчкому, який після підрахунку голосів пропав без вісті на цілих 45 хвилин. Ймовірним є те, що в умовах крайнього розгардіяшу йшла заміна деяких бюлетенів ще до підрахунку голосів, тому і на дільниці влаштували таку метушню. Ось до яких серйозних підозр доводить недотримання процедур та непрозора поведінка членів Виборчкому. Після підрахунку голосів Виборчком почав розгляд скарги спостерігача від Віктора Ющенка. Голова Виборчкому відмовився від звинувачень на адресу його та інших, про яких йшлося у скарзі. Голосування про прийняття або неприйняття скарги відбувалося в атмосфері тиску на членів Виборчкому. Тиск полягав у тому, що членом Виборчкому нагадано про можливі наслідки визнання результатів виборів на дільниці недійсними, про загальне бажання завершити роботу та іти додому і т. д. Врешті навіть ті, які спочатку приєдналися до скарги, утрималися від голосування. Не важко здогадатися, що між рядками йшло також залякування людей місцевою адміністрацією. Тому члени Виборчкому робили все, чого бажав Голова, навіть якщо насправді думали інакше. Після завершення роботи Виборчкому, ми поїхали за машиною, яка завезла бюлетені та необхідні документи до Тервиборчкому.

Відомо, що у порівняні з першим туром виборів, Центрвиборчком дуже поквапився з оголошенням результатів другого туру та перемоги В.Януковича. Варто нагадати, що іноземні спостерігачі (хоча, як приватні особи, вони можуть мати і, безсумнівно, мають власні політичні симпатії) під час спостерігацької роботи є повністю незалежними. Спостереження за ходом виборів має бути незалежним та зосереджуватися лише на дотриманні виборчого закону та на тому, чи результати насправді є волевиявленням виборців. Отже, коли б Віктор Янукович переміг легальним та чесним шляхом, спостерігачі не мали б причин висловлювати сумнівів стосовно результатів виборів. З боку іноземних спостерігачів найважливішим не є результат виборів, а спосіб їх проведення та методи, завдяки яким було доведено до даного результату.

Позаяк я на власні очі бачив масові порушення виборчих процедур та наслідки явних фальсифікацій, оголошення результатів ІІ туру влило в мою душу багато гіркоти та викликало почуття безсилля. Знаючи мирну та доброзичливу вдачу українського народу, я побоювався, що протести, які тоді виникли в Києві, скоро вщухнуть, а народ, хоча неохоче та зі сльозами на душі, однак все-таки змириться з поразкою демократії. Як відомо, все пішло іншим шляхом. Ті, хто слідкував за подіями в Києві та інших містах України, знає, яку непохитну позицію зайняв український народ у боротьбі за демократію. Коли уряди інших держав, поінформовані спостерігачами про хід виборів на Україні, підтримали українську опозицію, я врешті відчув, що наша робота в день та ніч виборів не була даремною. Це почуття ще більше підсилилося, коли я дивився трансляції із Верховного суду України, де Микола Катеринчук зачитував докази про недійсність ІІ туру виборів. Серед цих доказів були звіти спостерігачів від ENEMO, в яких наводилися випадки відвертого фальшування результатів виборів та інші суттєві порушення виборчого закону. 3 грудня 2004 року, у день оголошення рішення Верховного суду, всі ми мали нагоду переконатися у тому, якою важливою та історичною була наша місія та присутність в Україні 21 листопада 2004 року.

Попри рішення Верховного суду, серця багатьох зпосеред моїх українських приятелів і надалі переповнював страх та непевність майбутнього. Багато з них відчували, що було виграно лише поодинокий бій, а ще залишилось виграти цілу війну. Цей дещо скептичний настрій охопив і мене, тому і слова “Слава Україні!”, з якими я вітав своїх українських приятелів після оголошення рішення Верховного суду, може і не прозвучали настільки рішуче, наскільки повинні були прозвучати.

Після ІІ туру виборів я ще трохи залишився в Україні, у зв’язку з науковою роботою. Я поїхав до Донецька, який у цей час був досить гарячою точкою в країні. За кордоном ЗМІ багато чого розповідають про обмеження діяльності об’єктивних ЗМІ на Донбасі зокрема та в східній Україні взагалі. Однак, не скуштувавши того особисто, важко у те повірити. Адже Донбас ніяк не відрізаний від решти країни, громадяни можуть подорожувати та, здавалося б, мати доступ до різних ЗМІ. Тим не менше, реальність побачена на власні очі, не залишає сумнівів. У гарячий в країні період після ІІ туру виборів я був свідком багаторазового вимикання телеканалів, у тому числі і першого національного. Єдиним телеканалом, який безперебійно продовжував роботу, була донецька “Україна”, сповнена синьо-білого репертуару. Та і спосіб трансляції “Україною” фактів був досить цікавим; якщо на донецький мітинг в підтримку Януковича прийшло біля 3000 осіб (я особисто їх бачив), “Україна” заявила, що прийшло 50000 осіб. Трансляції із донецької площі Леніна знімалися у такий спосіб, неначе ця площа дорівнювала Майданові Незалежності в Києві за розміром та кількістю зібраних людей. Інші канали вимикали дуже часто, втім і Перший національний. Врешті, я відчув ще одну, для мене дуже дивну річ – про події в столиці України мені доводилось дізнаватися лише за допомогою інтернету, або навіть від друзів, які перебували за межами України.

Коли говорили про помаранчевий Київ, барви Донецька були зовсім протилежними, тобто синьо-білими. Ці кольори зустрічалися скрізь, а зразу після оголошення ЦВК перемоги Януковича весь Донецьк залила хвиля плакатів з фото Віктора Федоровича та написом “Янукович – Президент Украины” (мова оригіналу). Звичайно, ці плакати підготували раніше, ще до оголошення результатів ЦВК. Перебуваючи тоді в Донецьку, я відчув, що мітинги в підтримку Януковича, заангажування ЗМІ та плакатова акція проводилися з метою відстояти бажаний вибір та затримати при собі електорат в умовах політичної боротьби за визнання результатів виборів, яка відбувалася в Києві. Справжнього святкування перемоги провладного кандидата в Донецьку я так і не відчув. Зрештою, правильність цих відчуттів підтвердили подальші події.

Ще до приїзду до Донецька мене застерігали перед вживанням української мови (я гадаю, це ще один стереотип, згідно якого на Донбасі, начебто, не люблять всього, що українське). На щастя, я не послухав і спілкувався українською мовою, коли тільки це було можливо. Окрім поодиноких випадків, про які не варто і згадувати, донеччани ставилися до мене дуже сердечно. Звичайно, частіше відповідали на мої запитання російською мовою або суржиком.

Ще одна цікава замітка про Донбас у важкий час президентських виборів. Коли політики східних областей України почали говорити про сепаратистський, чи (інакше) федеративний сценарій, мені дзвонили друзі з Польщі та з інших частин України, питаючи про те, що насправді відбувалося на Донбасі. Я можу лише здогадуватися, що інші частини України та, може, і весь світ оббігли вісті про те, що народ на Донбасі іде вслід за керманичами області, підтримуючи їхні сепаратистські тенденції, чи, може, краще – погрози. На підставі власних спостережень та спілкування з людьми (більшість з посеред яких були прихильниками Януковича) я можу сказати, що жителі Донбасу сепарації не підтримували. Навпаки, багато випадкових осіб у час, коли відбувалася відома зустріч у Сіверодонецьку, сказало мені, що вони за єдність України. Отже, Сіверодонецьк і вся сепаратистська концепція здавалася лише черговою грою політиків на струнах, в які черговий раз було обернуто народ. Щоб докладніше проілюструвати справжню думку звичайних, простих жителів Донбасу, я наведу подію, яка трапилася мені, коли я відвідав Донецький театр опери та балету. Під час перерви я зійшов у буфет та, користуючись українською мовою, замовив каву. Тоді російськомовна продавщиця зразу сконстатувала, що я, напевне, приїхав із західної України. Далі вона стала наголошувати на єдність країни і на те, що, попри різниці, як на сході, так і на заході чудові люді і що їм слід змиритися та жити разом. Розплатитися за каву вона так і не дозволила мені. Я гадаю, що та позірно незначуща подія є, якоюсь мірою, віддзеркаленням поглядів звичайних людей, яких, до речі, більшість.

Треба боротися з міфами, які протиставляють сходові захід та навпаки. Тому ще раз повернуся до Донецького театру опери та балету, який, до речі, презентує дуже високий рівень майстерності. Це було в кінці листопада, і в місті відчувалася напруга у зв’язку з виборчими подіями. В театрі виставляли “Запорожця за Дунаєм” – суто українську виставу, рідною мовою. Велика зала майже вщерть заповнена. Аудиторія – російськомовні донеччани. Рецепція вистави донецькою аудиторією та їхнє захоплення нею аж ніяк не поступалося аудиторії Львова, наприклад. Надіюсь, буде дедалі тяжче вирощувати міфи про ненависть між сходом та заходом, про відмову населення східних областей в сприйманні української культурі, тощо.

Виїжджаючи з Донецька, я попрощався з Україною ненадовго, позаяк 25 грудня я знов опинився в Запоріжжі як спостерігач за переголосуванням ІІ туру виборів. Тим разом я працював в самому Запоріжжі, точніше в Заводському та Ленінському районах міста. Треба сказати, що за останній місяць помінявся в кращий бік не тільки порядок проведення виборів в області, але і люди самі по собі. Оранжеві пов’язки, яких у листопаді майже не було, тепер вивішували дедалі сміливіше. І не ідеться мені про політику, але про те, що люди вже не були так страшенно залякані, як це було місяць тому. Мене здивував також підхід до української мови. Раніше, здавалося, що рідною мовою (чи теж суржиком з її перевагою) користуються лише на селі. Майже кожна спроба спілкування українською мовою в самому Запоріжжі зводилася до дуже поширеного нині в Україні двомовного діалогу, в якому запитання українською прекрасно розуміють, однак відповідають все-таки російською. Тим разом мене чекала досить велика несподіванка. Заводський та Ленінський райони м. Запоріжжя – це райони, в яких розташовані великі заводи, в яких виборці звичайно голосують “по-Донбасівському”, як сказав один із членів дільничної виборчої комісії, з яким я мав нагоду розмовляти. Тому саме нікого й не може дивувати тяжіння до російськомовного спілкування, яке проявляє проживаюче тут населення. Однак, попри те і на відміну від часів мого попереднього візиту до цього регіону, переважна більшість людей, до яких я звертався українською мовою, продовжувала спілкування цією ж самою. При тому це стосувалося різноманітних шарів суспільства та людей різних орієнтацій: від заводських робочих та водіїв до інститутських викладачів, від членів виборчих комісій та офіційних спостерігачів від Ющенка до тих же самих з боку Януковича. Не хочу зводити надто відважних підсумків, позаяк в Запоріжжі я не жив, а лише бував, однак очевидним є те, що українська мова насправді існує і тут, а останні події в країні неначе витягли її з суспільного підвалу.

Щодо самих виборів, зміни у виборчому законодавстві навели набагато більше порядку, ніж це було минулого разу. Врешті можна було розібратися в тому, хто серед присутніх на дільниці член комісії, хто спостерігач та від чиєї сторони. Представництво у Виборчкомах було більш-менш рівним та, на відміну від минулого разу, забезпечувало інтереси обох кандидатів не тільки в теорії, а і на практиці. Зміна процедури голосування по відкріпним посвідченням та стосовно голосування на дому різко обмежила зловживання виборчим процесом. На території 77 Тервиборчкому м. Запоріжжя за відкріпними посвідченнями проголосувало всього 27 осіб. Кількість виборців, що голосували на дому, коливалася від 2 до 4 % загальної кількості виборців у відвіданих мною дільницях.

26 грудня я відвідав13 виборчих дільниць та був призначений до 77 Тервиборчкому м. Запоріжжя, щоб спостерігати за розглядом протоколів з дільничних Виборчкомів та заведенням результатів у комп’ютерну систему. Загалом можна сказати, що, хоч траплялися поодинокі порушення, вони ніяк не мали масового характеру та не могли мати впливу на волевиявлення виборців.

Все бачене в Україні протягом двох описаних відвідин дозволяє зробити деякі узагальнення. Очевидно, що результати виборів все-таки не в змозі вирішити усі проблеми відродженого нещодавно громадського суспільства. Багато людей, з якими я спілкувався в Запоріжжі та на Донбасі, не вірять в про-європейські можливості України. Вони вважають, що Україна Європі та Євросоюзу непотрібна, та воліють жити стабільно, навіть якщо це означало б життя на не найкращому рівні. Змінити такі погляди можна лише даючи цим людям віру в правильність та реальність нового політичного курсу країни – напевне це буде великим випробуванням для нової влади в Україні. З іншого боку, ці вибори спричинили серйозні зміни для частини суспільства, створюючи підвалини нового напрямку, в якому, сподіваюся, прямуватиме Україна. Я запитував у членів Виборчкомів, що спричинило те, що, на відміну від 21 листопада, 26 грудня вони з такою чисельністю та заангажованням вирішили взяти участь у роботі виборчих дільниць. Вони відповідали мені, що щось в суспільстві прорвалося і навіть на сході України знайшлося багато людей, які вирішили боротися за чесні вибори.

Одним словом, під час першого голосування ІІ туру прозорими були лише урни для голосування... Слава Богу, при переголосуванні все відбулося інакше.

^ Тепер і слова “Слава Україні” прозвучали більш впевнено, відважно та непереборно, тому що остаточно перемогла демократія.