Geum.ru

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материалаДокументы

Содержание


Проблема гармонізації і толерантності релігійного життя на Донеччині
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20
Підсумуємо. Право на самовизначення є одним з важливих принципів міжнародного права, яке у 50-70 рр. ХХ ст. отримало своє юридичне оформлення. Воно має універсальний характер і притаманне всім народам. Нації, які ведуть боротьбу за створення незалежної держави, знаходяться під захистом міжнародного права. Вони об’єктивно мають змогу використовувати заходи примушення відносно тих сил, які зашкоджують нації отримати повну міжнародну правосуб’єктність, оформитись в державу, однак лише тоді, коли нація підлягає дискримінації. В усіх інших випадках переважає принцип територіальної цілісності держави. Взагалі, право народів на самовизначення не є обґрунтуванням принципового права на сецесію (тим більше, що це може призвести до безперервного розладу держав, руйнування економічних зв’язків, війн і т.д.).

У другій половині ХХ ст. більше уваги приділялось і приділяється зараз внутрішньому самовизначенню народів. При конституційному демократичному уряді, що виражає інтереси всього населення без дискримінації прав нечисленних народів, право на самовизначення реалізується без відділення від держави (політична, адміністративна або культурна автономія, федералізм).

Світове співтовариство ще не має єдиних уявлень про підстави та критерії для реалізації права на самовизначення. Тому це залишається одним з найважливіших питань в сучасній системі міжнаціональних та міжетнічних відносин. Безумовно, реалізація цього права, як і всіх інших прав людини, повинна бути законною. На наш погляд, доцільним є розуміння під суб’єктом самовизначення етнічної спільноти і виділяти, залежно від цього, наступні типи вимог самовизначення: антиколоніальне самовизначення, самовизначення нації, самови-значення частини держави, самовизначення корінних народів, самовизначення меншин, самовизнач-чення дисперсних народів. Такий підхід дав би змогу конкретизувати, про що йдеться в певному випадку, і окреслити права етнонаціональних спільнот стосовно самовизначення.

Визначальним є те, що світове та, зокрема, європейське співтовариство з сер. 1970-х рр. не прийняло жодного нормативного документа, який би був в змозі врегулювати комплекс питань, пов’язаних із реалізацією права на самовизначення. Це призвело до того, що на хвилі “етнічного ренесансу” кінця 80-90 рр. ХХ ст. цей принцип реалізовувався в багатьох випадках шляхом озброєної боротьби. Якщо світове співтовариство буде і далі ігнорувати це питання, зволікати з рішенням, то ця тенденція буде зберігатися і надалі.


ЛІТЕРАТУРА
  1. Декларация о принципах международного права, касающаяся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом ООН от 24 октября 1970г. // Международное право в документах. – М., 2000. – С.17-23.
  2. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. – М.,2000. – С.103-104.
  3. Там само. – С.110.
  4. Устав Организации Объединенных Наций от 26 июня 1945г. // Международное право в документах. – М., 2000. – С.15.
  5. Декларация о предоставлении независимости колониальным странам и народам от 14 декабря 1960г. // Международные акты о правах человека. Сб. документов. – М., 1998. – С.100.
  6. Международный пакт об экономических, социальных и культурних правах от 16 декабря 1966 г. // Международное право в документах. – М., 2000. — С.107.; Международный пакт о гражданских и политических правах от 16 декабря 1966г. // Международное право в документах. – М., 2000. — С.117.
  7. Декларация о принципах международного права... 1970г. // Международное право в документах. – М., 2000. – С.21.
  8. Всеобщая Декларация прав народов от 4 июля 1976г. // Мартыненко А.П. Права народов в современном международном праве. – К., 1993. – С.142-145.
  9. Декларация о принципах международного права... 1970г. // Международное право в документах. – М., 2000. – С.18.
  10. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. – М.,1991. – С.42.
  11. Козлов А.Е. Право на самоопределение как принцип международного права и конституционное право человека // Права человека и межнациональные отношения. – М.,1994. – С.70-71.
  12. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. – М., 2000. – С.105-106.
  13. Бердяев Н. Судьба России. Опыты по психологии войны и национальности. – М., 1990.– С.318.
  14. Международный Пакт о гражданских и политических правах 1966г. // Международное право в документах. – М., 2000. – С.117,126.; Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе 1975г. // Международное право в документах. – М.,1997. – С.19-20.
  15. Пунжин С.М. Проблемы международно-правовой защиты прав меньшинств // Права человека и межнациональные отношения. – М., 1994. – С.111.
  16. Декларация о принципах международного права... 1970г. // Международное право в документах. – М., 2000. – С.21-22.
  17. Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе от 1 августа 1975г. Часть I. // Международное право в документах. – М., 1997. – С.20.
  18. Решения Римской встречи Совета «СБСЕ и новая Европа – наша безопасность неделима» ссылка скрыта ( 14.06.03.).
  19. Hunter Mark. Nationalism unleashed // Transitions. – 1998. – July. – Р.18-28.; Mudde Cas. The New roots of Extremism // Transitions. – 1998. – July. – Р.44-47.; Conor a Gearty. The internal and external ‘other’ in the union legal order: racism, religious intolerance and xenophobia in Europe // The EU and Human Rights. Edited by Philip Alston. – Oxford, University press, 1990. – Р.327-358.
  20. Моджорян Л.А. Терроризм и национально-освободительные движения // Государство и право. – 1998. – №3. – С.82.; Кузьмищев А.В. Тупики этногордыни. Отнюдь не детская болезнь конца века. ссылка скрыта (19.11.03.).
  21. Бэттлер А. Национальные интересы, национальная и международная безопасность // Полис. – 2002. – №4. – С.155,157.
  22. Моджорян Л.А. Терроризм и национально-освободительные движения // Государство и право. – 1998. – №3. – С.83.
  23. Кузьмищев А.В. Тупики этногордыни. Отнюдь не детская болезнь конца века. ссылка скрыта (19.11.03.).
  24. Петрищев В.Е. Правовые и социально-политические проблемы борьбы с терроризмом // Государство и право. – 1998. – №3. – С.92.
  25. Садохин А.П. Этнология. – М.,2001. – С.226.
  26. Маначинський О. Централізація чи сепаратизм? Територіальна цілісність держав і право націй на самовизначення // Політика і час. – 2002. – №6. С.42.
  27. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. – М., 1991. – С. 46.
  28. Йонгман А.Я., Шмид А.П. Самоопределение: Пер. з англ. // Этнос и политика. Хрестоматия. – М.,2000. – С.179.; Бруннер Г. Национальное государство и право на самоопределение: никакой связи? Пер. з нім. // Этнос и политика. Хрестоматия. – М.,2000. – С.171.



ББК 86.3

Ігор Козловський,

керівник Центру релігієзнавчих досліджень

та міжнародних духовних стосунків

Донецького інституту штучного інтелекту


^ Проблема гармонізації і толерантності релігійного життя на Донеччині


Проблема гармонізації та толерантності у релігійному житті є центральною не тільки для сучасної поліконфесійної України, що переживає один з найскладніших періодів свого державотворення, але й нагальною для всього світу на початку ІІІ тисячоліття. Тому своєрідність регіональної ситуації тільки посилює деякі аспекти цієї проблеми.

На території Донецької області станом на 1 січня 2005 року з правом юридичної особи діє 1324 релігійні організації, а саме: 1265 релігійних громад, 18 релігійних центрів і управлінь, 9 монастирів, 1 лавра, 20 місій, 1 братство, 10 вищих духовних навчальних закладів. У 2004 році зростання релігійної мережі відбулося на 43 юридичні особи. Це значно менше в порівнянні з останніми роками (у 2003 році зареєстровано 63 юридичні особи, у 2002 р. – 86 , у 2001 р. – 120 юридичних осіб), але пік зростання був у 2000 році – 162 юридичні особи. При цьому ускладнення релігійної мережі на Донеччині продовжується, і нараховує 49 конфесійних напрямків.

Загалом 95,7% всіх релігійних організацій області складають християнські конфесії. В області також діють 17 мусульманських, 18 іудейських, 10 буддійських релігійних організацій, 5 релігійних громад міжнародного товариства свідомості Крішни, 4 релігійні громади Всесвітньої чистої релігії, 2 релігійні громади «Наука Розуму» та по одній релігійній громаді РУНВіри, Церкви Нового Єрусалиму та індуїстського тантризму.

Свою діяльність на Донеччині продовжують послідовники бахаїзму, Церкви Об’єднання (муністи), церква Останнього Заповіту (віссаріонівці), Саї-Баби, Трасцедентальної Медитації (ТМ), Фалунь-Гунь тощо, які поки що не вирішили питання набуття прав юридичної особи.

Картина зростання релігійної мережі Донецької області має такий вигляд: у 1991 році діяло 216 релігійних громад, у 1992 році було зареєстровано 49 рел. громад, у 1993р. – 40 рел. громад, у 1994 р. – 59 рел.громад; у 1995 р. – 59 рел.громад; у 1996 р. – 86 рел.громад; у 1997 р. – 96 рел.громад; у 1998 р. – 85 рел.громад; у1999 р. – 120 рел. громад, у 2000 р. – 160 релігійних громад, у 2001р. – 115 релігійних громад, у 2002 р. – 79 релігійних громад, у 2003 – 61 релігійна громада, у 2004 – 43 релігійні громади.

Найбільш строкатою щодо конфесійних напрямків є картина у таких містах, як Артемівськ, Горлівка, Донецьк, Костянтинівка, Краматорськ, Макіївка, Маріуполь, Слов’янськ, у Волноваському, Мар’їнському та Старобешівскому районах.

Сучасна релігійна ситуація на Донеччині має певні загальноукраїнські риси, а саме:
  • продовжується процес суспільної реабілітації релігій;
  • посилюється роль релігій та церкви в усіх сферах суспільного буття;
  • формується у громадській думці позитивне ставлення до релігійного феномена як важливої складової духовної культури;
  • існує певна поляризація суспільства за конфесійною приналежністю;
  • спалахи міжконфесійного протистояння та прояви нетерпимості на релігійному ґрунті.

Сучасний етап українського державотворення вимагає від нас особливо вдумливого і ґрунтовного аналізу процесу відтворення релігійних цінностей, визначення і осмислення релігійного компонента в глобальній стратегії національної безпеки для подальшої розбудови справді незалежної України.

Проблема релігійної толерантності в регіоні, питання миру і злагоди та об’єднання зусиль представників різних конфесій для подальшого розгортання соціально-значущої діяльності стали предметом постійного діалогу керівників і активних віруючих більшості церков та релігійних організацій Донецької області. За ініціативою Єпископа Донецького і Маріупольського УПЦ-КП Юрія (Юрчика Ю.Ю.), протопресвітера Донецького і Луганського УГКЦ о. Василя (Пантелюк В.), заступника Донецького обласного об’єднання ХВЄП Дорохова М.П. та автора цих рядків, керівника Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків Козловського І.А. з травня 2003 року в регіоні функціонує консультаційна неформалізована Рада церков та релігійних організацій Донеччини (координатор Ради – Козловський І.А.), в якій беруть постійну участь представники УПЦ-КП, УГКЦ, ЄХБ,ХВЄ,ХЄВ, Церков Повного Євангелія („Нове покоління”, „Посольство Боже”, Українська Християнська Євангельська Церква тощо), Церкви Христової, Церкви Божої, Божої Церкви в Україні, Церкви Ісуса Христа Святих Останніх днів та інших релігійних організацій, що стоять на соціально-конструктивних позиціях міжконфесійного діалогу. За 1,5 року спільними зусиллями членів Ради церков проведена велика кількість заходів (концерти, „круглі столи”, конференції, „тижні сім’ї”, Свято жнив тощо). Рада брала активну участь в проекті „Утвердження толерантності в українському суспільстві шляхом кросс-регіональних і багатовимірних моніторингів релігійних процесів”, який підтримано міжнародним фондом „Відродження” і в його рамках зініціювала і провела спільно з Донецьким державним інститутом штучного інтелекту, Центром релігієзнавства ДонДІШІ та Донецьким відділенням Української асоціації релігієзнавців І Міжнародну науково-практичну конференцію (12 березня 2004 року) „Духовна і соціально-значуща роль церков та релігійних організацій у світі і в Україні”. Рада церков здійснює і певні кроки у поглибленні процесу спілкування й обміну ідеями, думками і проектами між владою і релігійними організаціями, але з тим, щоб процес цей був більш прозорим і динамічним. У релігійних діячів різних конфесій є бажання створення нових форм діалогу, що відповідало б сучасним умовам України і не було простим калькуванням колишніх форм діалогу влади і суспільства. Виходячи з логічного усвідомлення проблеми, необхідно визначити засади для такої консолідації конфесійних сил регіону і України, єдині правила для розвитку процесу і можливі форми взаємодії.

Але, на жаль, держава на регіональному рівні не завжди проводить в життя конституційні принципи рівності всіх релігійних організацій перед законом і створює певні переваги однієї церкви, (а на Сході України це УПЦ Московського патріархату) перед іншими. Це не закріплене законодавчо нерівноправ'я має місце в реальній політичній практиці на місцях. Подібна фаворитизація однієї церкви порушує не тільки основні принципи демократії і справедливості, але і виховує серед віруючих інших конфесій загрозливу недовіру до органів влади і до політики держави стосовно релігії і церкви.

Дослідження стану релігійної толерантності, які проводилися Центром релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків ДонДІШІ в рамках вищеозначенного проекту на Сході України, виявили наступну картину. Було опитано 857 респондентів з числа експертів, релігійних лідерів, активних членів церков та простих громадян (віруючих і невіруючих). І більшість з них – 85% – визначили наявність релігійної дискримінації, а 65% заявили про своє знання протегування з боку влади одній церкві – УПЦ МП. 43% респондентів на Сході України визнають сучасний стан релігійної свободи в Україні як проблемний. І до причин такого стану речей віднесли: домінування віруючих та ієрархів УПЦ МП та їх активне лобіювання своїх інтересів через ЗМІ, органи влади та масову свідомість; небажання або невірна політика стосовно надання ефірного часу для релігійних організацій за винятком УПЦ МП; слабку інформованість населення щодо стану релігійної свободи; політизованість релігійних відносин; протегування з боку держави лише одній церкві – УПЦ МП; кризу українського православ'я; брак взаєморозуміння і любові тощо.

У травні 2004 р. виникла напружена ситуація в Донецькому регіоні внаслідок діяльності в області одіозної фігури – ідеолога московського патріархату О.Дворкіна, який 13-15 травня перебував на Донеччині на запрошення телеканалу КРТ і за благословенням митрополита Донецького і Маріупольського УПЦ МП Іларіона. Його виступи у Донецькому національному університеті, інших місцях Донецька і Горлівки, а також на шпальтах газет „Донецкий кряж” та „Донецкие новости” і під час телевізійного виступу на каналі КРТ носили провокаційний характер та були спрямовані на розпалювання міжрелігійної ворожнечі, а його вислови містили пряму образу релігійних почуттів віруючих інших конфесій (УПЦ-КУП, „Слово життя”, „Нове покоління”, ХВЄ, АСД, Свідків Єгови тощо).

Всі скарги віруючих різних конфесій у відповідні інстанції з цього приводу (Донецьке обласне управління ХВЄП направило листи до Верховної Ради України, Державний комітет України у справах релігій, Прокуратуру Донецької області, Генеральну прокуратуру України, Донецькому міському голові Лук'янченку О.О., Голові Донецької облдержадміністрації Близнюку А.М., Прем'єр-міністру Януковичу В.Ф., Президенту Україні Кучмі Л.Д.; Духовний центр „Нове покоління” подавав скаргу на дії Дворкіна О. до районного суду тощо) практично залишилися без належної відповіді. А кількість православних листівок на кшталт „Смерть сектантам” або „Осторожно! Тоталитарная секта „Новое поколение” продовжувала збільшуватись.

Загострили релігійну ситуацію в регіоні події важкого виборчого марафону, під час якого було зафіксовано низку порушень чинного законодавства. Особливо це стосується УПЦ Московського патріархату, ієрархія якої продовжує свій розкол з інтересами народу України. Що може вивести УПЦ МП з кризи? По-перше, Церква повинна визнати право українського народу на створення і розвиток своєї „української національної християнської культури”. По-друге, Церква не повинна принижувати українців як етнос чи як громадянську націю, не може проводити політику розколу українського народу по етнічному, регіональному, культурному, „цивілізаційному”, історико-політичному принципу. Вона не може розповсюджувати міфи про „галицький сепаратизм”, „український націоналізм”, „цивілізаційно іншу Західну Україну”. По-третє, УПЦ МП повинна стояти на захисті прав віруючих всіх національностей. А в дійсності Церква захищає виключно права росіян і так званих „російськомовних”, благословляючи політиків виключно русофільського спрямування, в тому числі і представників корумпованої олігархії.

Разом з тим, президентські вибори 2004 року ще більше загострили ці проблеми.

В „Основах соціальної концепції РПЦ”, які затверджено Ювілейним Архієрейським Собором Московського патріархату у серпні 2000 року і в підпорядкуванні якого знаходиться Українська православна церква на чолі з Митрополитом Володимиром (Сабоданом), зазначено: ”Існують сфери, в яких священнослужителі й канонічні церковні структури не можуть надавати допомогу державі, співпрацювати з нею. Це: 1) політична боротьба, передвиборча агітація, кампанії на підтримку тих чи інших політичних лідерів” (ІІІ, 8). А священики УПЦ МП не тільки на Донеччині, а й по всій Україні в масі своїй, порушуючи не тільки ст.5 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” в якій зазначено: „Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів”, а і свій основний соціально-правовий документ, активно агітували в храмах і в листівках за провладного кандидата В. Януковича. У цьому ж церковному документі є ще більш конкретна заборона подібних дій: „Неможлива участь церковного Священоначалія і священнослужителів, а отже і церковної Повноти у діяльності політичних організацій, у передвиборчих процесах, таких зокрема, як публічна підтримка політичних організацій, що беруть участь у виборах, чи окремих кандидатів, агітація тощо (V,2)”. На Донеччині зафіксовано багато випадків, коли прихильників опозиційного кандидата не допускали до причастя, змушували до церковного покаяння, виганяли з храмів тощо. Більше того, Митрополит Донецький і Маріупольський УПЦ МП Іларіон, як і Митрополит Київський Володимир, благословили на переможний виборчий марафон провладного кандидата В. Януковича всупереч прямій забороні, що викладена в „Основах соціальної концепції РПЦ”, де зазначено: „Вища церковна влада не дає спеціального благословення на політичну діяльність мирян”. Такі дії православних владик викликають подив і розуміння того, що в УПЦ МП її прописи написані не для виконання.

На відміну від УПЦ (МП) більшість інших релігійних організацій стали на позицію чинного законодавства України і закликали до миру, спокою і вільного вибору громадян.

З 28 листопада по 19 грудня 2004 року біля пам’ятника Т. Шевченка у м. Донецьку відбувався молитовний марафон, який було зініційовано Українською Християнською Євангельською Церквою (архієпископ Л.Падун). Ініціативу місцевої громади УХЄЦ „Слово життя” підтримали лідери і віруючі Церков Повного Євангелія, Церкви Божої, Божої Церкви України, Духовного Центру „Нове покоління”, Церков Христових, ХВЄ, УГКЦ та Ради Церков та релігійних організацій Донецької області (головний координатор І.Козловський). Віруючі молилися за мир і єдність в Україні, проти сепаратизму і федералізації країни.

Слушно зауважує відомий в Україні релігієзнавець доктор філософських наук Л.Филипович в статті „Виклики помаранчевої революції для нехристиянських релігій в Україні”: „Так важко творений в посткомуністичній Україні мир і взаєморозуміння між віруючими через самовизначення кожної церкви, кожного представника кліру та віруючих зазнали відкату, відходу, кроку назад. Але цей крок необхідний, бо попередня одностайність була нав’язана державою, світськими структурами. І тільки революція, політично визначивши провладні і опозиційні релігії, деномінації, церкви, створила умови для реального і конструктивного діалогу між релігіями, які об’єдналися з власної ініціативи, виявилися активними і поєднаними в спільній справі” („Релігійна панорама” №12 (52), 2004., С.42).

Сучасний світ, витканий з протиріч, штучних і природних поділів за етнічними, релігійними, мовними та іншими ознаками, проте, під впливом глобальних змін прагне до об'єднання на стабільних правових, демократичних, історично перевірених основах. Світ шукає нові форми забезпечення стабільності і єднання. Не обходить і Україну подібна ситуація, яка в умовах нашої країни посилюється проблемами економічного характеру, політичною неструктурованістю і невисоким рівнем культури громадян. Для того, щоб не допустити подальшого міжрелігійного і державно-церковного непорозуміння та позитивно впливати на процес забезпечення стабільності всіх компонентів політичного, економічного і духовного життя в Україні, необхідно:

1.Об'єднати зусилля позитивно-здорових сил різних релігійних конфесій. Ідея духовного єднання, взаєморозуміння та толерантності в суспільстві має шанс на існування в тому випадку, якщо в її основу покласти тверде правове підґрунтя, враховуючи всі етнічні, духовні і ментальні особливості того чи іншого регіону країни.

2. Налагодити взаємовідносини між конфесіями, що має відбуватися на рівних правах, згідно чинного законодавства, щоб ні в якому разі не порушувати права жодної зі сторін та не нав’язувати своїх поглядів.

3. У діяльності церков політичний фактор має бути відсутній, а за основу взято принцип дружнього співіснування і співпраці заради духовного та соціального блага всіх.

4. Держава повинна відмовитись від протегування будь-якої з релігійних організацій і активно розвивати конструктивний і плідний діалог з усіма суб’єктами релігійного життя країни.

ББК 88.3

Володимир Максимович,

доктор медичних наук, професор,

Асоціація медичних фізиків,


Максим Максимович,

пошукач кафедри біофізики,

Донецький національний університет