Чому покарання не працюють

Вид материала

Документы

Содержание Як виховувати дитину методом позитивного підкріплення? Мама (бачить речі сина, розкидані по кімнаті). Мама. Будь ласка, візьми свої речі й повісь у шафу (не додаю­ Мама (люб'язна посмішка, але ніякої відповіді. Мама чекає Син. Добре, добре, (Встає, іде до кушетки, збирає речі, кидає Приклади виховання без покарань До життя в якому світі ми готуємо дітей? 10 Заповідей батькам Ми допомагаємо рости своїм дітям Любіть наших дітей! Любіть наших дітей! Насильство на вулиці Насильство у стосунках Поради батькам Основні висновки для батьків

Подобный материал:

• Тема: Призначення покарання, 217.86kb.
• 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право, 66.5kb.
• Де, чому та за скільки навчають у Вінниці, 80kb.
• Реферат на тему: " Амністія, помилування та інші форми звільнення від покарання", 178.98kb.
• -, 218.81kb.
• Історичні джерела кримінальної відповідальності жінок в Україні, 115.66kb.
• Українська мова доби незалежності, 350.7kb.
• Всеукраїнської учнівської олімпіади з правознавства, 70.14kb.
• Кримінальна відповідальність І кримінальне покарання, 65.33kb.
• При звільненні засудженої особи від відбування покарання з випробуванням на підставі, 31.5kb.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ БЕСІД ІЗ БАТЬКАМИ

ЕФЕКТИВНЕ ВИХОВАННЯ БЕЗ ПОКАРАНЬ

Чому покарання не працюють?

Покарання дітей часті у багатьох родинах. Погрози й докори, ляпаси й потиличники, ремінь і заборона виходити з кімнати. А як боляче ранить почуття провини або сорому! Але річ у тім, що покарання неефективне як виховний прийом. Не вірите? Давайте розберемося уважніше.

Покарання викликає у дитини страх. Від страху дитина може перестати погано поводитися. Але це лише поверховий ефект. Якщо уважно поспостерігати за поведінкою дитини, стає зрозуміло, що вона шукає способів, як відплатити кривд­никам. Вона може вередувати, псувати речі, робити щось на зло, намагатися відігратися на братах або сестрах. Крім того, засто­сування покарання викликає в дитини лють, образу, бажання помститися. Ці почуття не сприяють успіху виховання, хіба що ви хочете виховати у неї саме їх. Іншими побічними ефек­тами покарання можуть бути нерішучість, непевність у собі. Психосоматичні захворювання (зниження імунітету, порушення травлення, роботи серця) теж часто є наслідком стресу, викли­каного покараннями.

Головна причина, чому ми вважаємо по­карання дієвим, — найчастіше небажана поведінка припиняється. Це, однак, означає тільки те, що ми перестаємо її бачити.

Покарання й погрози вчать дитину не попадатися, роблять її метикуватою, потайною. Небажана ж форма поведінки видозмі­нюється з часом, стає непомітною для нас. А згодом виявляється у вчинку, причин якого ми не можемо пояснити.

Звідки з'явилося насильство у вихованні?

Застосування насильства у вихованні старе, як світ. І не дивно, адже насильство так само старе, як метод взаємин між людьми, між чоловіком і жінкою. Оскільки насильство було нормою життя, то і способи виховання дітей усіх часів будува­лися на насильстві.

Незважаючи на те, що зараз уже XXI сторіччя, і ми живемо у цивілізованому суспільстві, насильство щодо дітей, слабких і беззахисних істот, як і раніше, залишається поширеним типом поведінки.

Дуже часто під виглядом виховання на­сильство є способом проявити свою силу, ствердитися за рахунок слабкого, адже по­карання підтверджує владу.

Грубий п'яний батько, який б'є ременем сина-двієчника, зви­чайно ж, не виховує його, а тільки демонструє своє становище голови родини, син же мріє вирости, щоб відігратися.

Коли ви збираєтеся застосувати покарання, запитайте себе, що вам насправді потрібно: змінити поведінку дитини чи продемонстру­вати свою силу, правоту?

Якщо перше, то покарання як метод неефективне, і ми про це поговоримо докладніше, якщо друге — ви на правильному шляху!

Друга причина застосування покарання як методу виховання: батьки просто не знають, що є ефективніші методи, їх цього ніхто не вчив. Є вислів: найважливіша професія у світі — батько, але цієї професії ніде не вчать. І це справді так.


Люди, в основному, переймають стереоти­пи виховання у своїх батьків. Це природно для людини — виховувати свою дитину так (тими ж методами), як виховували її.

Методи батьків можуть не підійти — адже ми живемо у світі, що дуже сильно відрізняється від того, де жили наші дідусі й бабусі, мами й татусі.

Часто батьки такі заклопотані, що не можуть приділяти достатньої уваги дитині: стежити за її поведінкою, вчасно відволікати від небажаних занять, терпляче пояснювати, що можна робити, а що ні і чому. Мимохідь відлупцюва­ти ЇЇ за вчинене і сказати «не можна» -- набагато простіше й швидше. Або ще ситуація: ви довго, спокійно і розумно намагаєтеся показати дитині, що вона зробила «погано», а вона не розуміє. І от ваше терпіння лопнуло, ви вирішуєте вдатися до покарання.

Зупиніться! Дитина не винна, що у вас замало терпіння. Адже поки ви спілкуєтеся з нею «по-доброму», ваші стосунки залишаються хорошими, дитина щиро намагається зрозуміти вас, поважає ваш авторитет і відчуває гордість, що ви спіл­куєтеся з нею на рівних.

Якщо вона все ж «не зрозуміла» своєї про­вини, покарання не допоможе.

Адже батьки, які щодня карають своїх дітей навіть за не­значні провини, так само безсило розводять руками зі словами «не розуміє».

Чому діти «погано» поводяться?

Взагалі-то завжди, коли дитина «погано» поводиться, для цього є конкретні й дуже вагомі причини. Психологи запропонували класифікацію мотивів «поганої» поведінки дітей. Принципова новизна цієї класифікації полягає в то­му, що вона не так відповідає на запитання, чому ця дитина «погано» поводиться, як вказує на те, що потрібно зробити, щоб ця дитина все менше й менше хотіла би повторювати свої дії.

Такий прагматичний підхід до виховання (якщо працює) знайшов численні підтвердження в реальному житті.

Існує лише 4 мотиви, за яких діти «погано» поводяться: при­вернення уваги, вплив, помста й уникнення невдачі.

1. Привернення уваги — «мені потрібна твоя особлива увага».

Напевне, най неприємніше для будь-якої людини -- почу­ватися порожнім місцем. Коли батьки, ровесники, колеги не реагують на вашу присутність: не бачать, не відповідають, не по­мічають — що хочеться зробити нормальній людині? Підвищити голос, розсердитися. Хочеться так чи інакше дати зрозуміти: я — не порожнє місце!

Якщо потреба важлива, вона має бути задоволена. І діти на­вчилися її задовольняти. Що робить маленька ще людина, коли їй потрібна увага? її вже навчили, як просити їсти й пити, але як правильно просити уваги? Цього багато хто не знає навіть у зрілому віці. Півторарічний малюк методом спроб та помилок швидко знаходить спосіб привернути увагу. Для цього потрібно зробити щось погане. Наприклад, розбити, розлити, вдаритися. І тоді мама відірветься від телефону і зверне бодай якусь ува­гу — нехай негативну, але увагу! У дитини формується стійкий умовний рефлекс: хочеш уваги — поводься погано. Рефлекс з'явився «ненавмисне», але запрацював, став настільки міцним, що спрацьовує у будь-якому віці, варто лише людині відчути себе вибитою з колії. Чоловік приділяє мало уваги — буде скан­дал або пересолена вечеря, діти обділяють увагою — можна зляг­ти із серцевим нападом. Роби погано — і тебе помітять! Адже у нашому житті прийнято більше уваги приділяти «поганій», а не хорошій поведінці.

2. Вплив — «ти мені нічого не зробиш».

У сучасному житті діти практично не бачать прикладів рівно­правних, партнерських стосунків. Навпаки, існує мода на «силь­ну» особистість, на «крутих». Діти й підлітки бачать тільки зов­нішню, ефектну сторону владолюбної поведінки. Дитина просто не знає, що для того, щоб бути сильним, зовсім не обов'язково бути агресивним, досить бути впевненим у собі. Головна відмінна риса «впливу» від «привертання уваги» — як поведеться дитина після того, коли ви зробите їй зауваження. Якщо вона одразу припинить «погано» поводитися — вона досягла своєї мети. Але якщо її поведінка стане ще гіршою, її мета — вплив.

3. Помста — «шкодити у відповідь на образу».

Помста схожа на владу, але причини «поганої» поведін­ки — глибші. Якщо владолюбець просто випробовує вас, то месник викорінює внутрішній біль, якого завдали, можливо, ви самі, не помітивши цього, а, може, хтось інший. Відчувши свою нікчемність, страх, образу, людина схильна помститися за все це комусь.

4. Уникнення невдачі — «не буду й намагатися — все одно не
вийде».

Ці тихі діти — цілком слухняні, просто вони безініціативні та безпомічні. Часто намагаються занадто підкреслити свої слабкості та переконати дорослих, що вони дурні або незграбні. Такі діти очікують у відповідь жалю та допомоги в елементарних речах.

Отже, перед нами чотири мотиви поганої поведінки. Роз­повідаючи про них, ми мали на увазі, що будувати свої сто­сунки з дітьми з різними мотивами поведінки необхідно по-різному. На навмисну поведінку дитини, яка хоче привернути увагу, інколи корисно взагалі не зважати, щоб не закріплювати її. Але подумайте, як знайти час для того, щоб приділити ди­тині увагу — вона має потребу у цьому. Що ж до поведінки владолюбця, найкраще, що може зробити дорослий — де­монструвати свою твердість, позбавлену агресії. При цьому необхідно подумати, як дитині проявити себе позитивно: дати їй право вибору, допомогти відчути себе у чомусь компетент­ною. Важко правильно відреагувати у випадку, якщо мотив поведінки — помста. Адже в цій ситуації зазвичай і помилки, й образа взаємні. Природна реакція батьків — довести свою правоту й наполягти на своєму — не працює! Звинувачення у відповідь тільки посилюють проблему, а покарання є для дитини виправданням нової агресивності. Треба знайти в собі сили й мудрість зробити перший крок до примирення. А от тій дитини, яка уникає невдачі, потрібна підтримка. Не робіть усе замість неї, а хваліть навіть за незначний прогрес у вміннях, навичках, досягненнях.

^ ЯК ВИХОВУВАТИ ДИТИНУ МЕТОДОМ ПОЗИТИВНОГО ПІДКРІПЛЕННЯ?

У психіці людини (така в неї властивість) виникають умовні рефлекси. Якийсь нейтральний, на перший погляд, стимул може викликати цілком конкретні асоціації. Так? у більшості з нас аромат апельсинів і ялинки асоціюється з Новим Ро­ком, червоний сигнал світлофора -- із сигналом «стій», кухня пов'язана з їжею й бажанням поїсти, а звук бормашини — із зубним болем. Усмішка співрозмовника викликає у нас довіру і симпатію до нього, а стиснуті губи й примружені очі — на­стороженість. Звук нашого імені на вулиці викликає бажання обернутися. Людина, яка у дитинстві впала з високого дерева, починає боятися висоти. Усі ці стимули діють незалежно від нашого бажання й залишаються з нами на все життя. Ми навіть колекціонуємо стимули. Часто речі, які нас оточують: карти­ни, посуд, фотографії — це стимули, пов'язані з приємними спогадами.

Стимулом може бути абсолютно все: звук, світло, дотик, за­пах. Дуже сильним стимулом є слово. Важливою є думка про те, що хочемо ми цього чи ні, але щодня у нас утворяться нові умовні рефлекси (або як зараз психологи ще говорять — якорі). Причому всі ми виробляємо одне в одного рефлекси на самих себе й на свої дії.

Дитина заплакала, і батьки дали їй цукерку. Що вони зроби­ли? Виробили у неї рефлекс: заплач — і одержиш цукерку.

Виховання з підкріпленням — це зовсім не система нагород і покарань. Нагороди й покарання приходять, як правило, після того, як дію зроблено, часто набагато пізніше, наприклад, у суді. А підкріплення — «позитивне», наприклад, усмішка чи ласка, або «негативне» (ляпас чи зведені брови) відбувається саме під час поведінки, на яку треба вплинути.

Підкріплення змінює поведінку тільки тоді, коли дається у правильно обраний момент.

Позитивне підкріплення — це подія (стимул), що збігаєть­ся з якоюсь дією та призводить до збільшення ймовірності повторного здійснення цієї дії, тобто до вироблення умовно­го рефлексу. Запам'ятайте цей секрет успішного виховання і навчання.

Існують два види підкріплення: позитивне й негативне.

Позитивне підкріплення — це щось, приємне суб'єкту: їжа, ласка або похвала.

Негативне підкріплення — це те, чого суб'єкт хотів би уник­нути: ляпас, зведені брови, неприємний звук.

Поведінку, яка сформувалася, завжди можна підсилити по­зитивним підкріпленням. Припустімо, ви хочете, щоб ваша дитина телефонувала вам (коли її пізно немає вдома). Якщо він або вона не телефонує, нічого не поробиш. Ви не можете підкріпити поведінку, якої нема, і яку ви не помічаєте. З іншого боку, якщо ви завжди радієте, коли близькі вам телефонують, то це значить, що їхня поведінка позитивно підкріплюється, ймовірність частоти їхніх дзвінків, напевне, зросте. Звичайно, якщо ви застосуєте негативне підкріплення: «Чому ти не зате­лефонував, чому я повинна тобі телефонувати, ти мені ніколи не телефонуєш» тощо, зауваження, які викликають роздрату­вання, — ви створите ситуацію, при якій той, хто має телефо­нувати, уникає неприємностей тим, що не дзвонить. Фактично ви навчаєте його так робити.

Умовний рефлекс можна виробити на будь-що: на поведін­ку, на емоцію, на фізіологічну реакцію. І такі рефлекси справді виробляються. Один пацієнт із виразкою шлунка розповідав психологові: «Щоразу, коли мене кривдили у дитинстві, мама давала мені поїсти, і це діяло». У цьому випадку закріпилося виділення шлункового соку як реакція на образу.

Однією з найчастіших помилок вихователя-початківця є запізніле підкріплення. Ми, буває, занадто пізно підкріплюємо одне одного: «Молодець, ти добре вчора прибрав у кімнаті». Але ж це було вчора! Слова (хоч би якими приємними вони були) потрібно говорити вчасно.

Занадто раннє підкріплення теж неефективне. Дуже часто ми підкріплюємо дітей занадто рано, перебуваючи під помил­ковим враженням, начебто ми їх підбадьорюємо («Молодець, добре, ти вже майже все зробила правильно»). Можливо, при цьому ми підкріплюємо спроби. Але існує різниця між спробою зробити щось і виконанням цього. Голосіння на кшталт «я не можу» інколи відбивають фактичний стан речей, але вони мо­жуть бути й ознаками того, що закріпився рефлекс на спроби (а не на результат). Взагалі, підкріплення поведінки, яка ще не відбулася, подарунками, обіцянками, компліментами ніяк не підкріплює цю поведінку. Якщо щось і підкріплюється, то це поведінка, яка відбувається тепер наприклад , випрошування підкріплення.

Тільки-но ви виробили умовне підкріплення, ви маєте ко­ристуватися ним обережно, не розкидатися безглуздо, інакше його сила зменшиться. Можна і треба оточувати піклуванням і увагою дітей, дружину, батьків, коханих і друзів незалежно від їхньої поведінки, але необхідно приберегти щось особливе як умовне підкріплення. Існує безліч реальних подій, що варті схвалення, підкріплення, якими щедро обмінюються у щасливих родинах.

У використанні процесу формування поведінки існує декілька пасток:

Перша полягає в тому, що легше помітити помилки, ніж покрашення, і тому для нас набагато простіше обурюватися, коли результату не досягнуто, ніж давати підкріплення, коли цей результат є. Ми справді дуже неспостережливі щодо влас­них дітей. Часто не закріплюємо позитивної поведінки дітей просто тому, що не маємо часу або бажання помітити її. До­нечка прийшла до мами на кухню й запропонувала допомогти помити посуд. Посуду дуже багато, гості чекають... Зрозуміло, що з допомогою дочки мама буде мити цю гору посуду удвічі довше. Та й парадний сервіз шкода — раптом розіб'є? І мама говорить: «Давай іншим разом». Але іншого разу, швидше за все, вже не буде.

Діти — невтомні експериментатори, вони поводяться по-різ­ному і видають тисячі різних способів поведінки. Але закріплю­ються і стають звичними не всі. За кілька років та ж мама буде повторювати: «Допоможи, та допоможи ж мені на кухні! Ніякого результату, і в кого вона така?».

Друга небезпека полягає у тому, що якщо ви хочете сформува­ти чиюсь поведінку, то важливо не говорити про підкріплення, а робити його. Розмови можуть усе зруйнувати. Якщо ви гово­рите: «Ти одержиш нагороду за те, що поклав білизну в бачок, не куриш, допомагаєш або за щось інше», — ви лише робите підкуп або даєте обіцянку, а не щире підкріплення. Закріплення не відбувається.

Щоб досягти результатів, треба формувати поведінку, а не говорити про неї.

Третя можлива помилка — непослідовність у підкріпленні. Наприклад, ви ніколи не дозволяєте дитині дивитися теле­візор після десятої години вечора. Але сьогодні у вас гості, ваш син жалібно просить подивитися кіно, вам не хочеться при гостях проводити виховну роботу, і ви погоджуєтеся, думаючи: «Один раз не страшно!». Навпаки, одного разу саме досить, щоб закріпити рефлекс — проси щось при сто­ронніх — і обов'язково одержиш. Або інший приклад: мама йде з дитиною по вулиці. Дитина починає випрошувати, щоб мама купила їй морозива. Спочатку мама спокійно відмовляє, потім починає гніватися, можливо, навіть кричати, лупцю­вати дитину. Характерно те, що якщо вона хоч раз здасться і після тривалих сцен все ж купить морозива, вона закріпить у своєї дитині певний рефлекс. Цей рефлекс полягає в тому, що бажаного можна домогтися довгим ниттям, випрошуван­ням, дратуванням. Висновок простий — ніколи не заохочуйте ниття дитини задоволенням її прохань. У згаданому прикладі мама двічі могла вчинити правильно. Перший шлях — купити морозиво одразу. Другий шлях — не купити морозива взагалі, якщо були вагомі причини. Спокійно поясніть причини відмо­ви й далі спокійно, але твердо відмовляйте. Це дуже важливо. Щире, витончене керування поведінкою, встановлене за допомогою підкріплення, може зробити дитину дисципліно­ваною. Однак, хто має стати справді дисциплінованим, то це сам вихователь.

Чого можна домогтися за допомогою позитивного підкріп­лення?

Ось приклад розмови мами із сином:

^ Мама (бачить речі сина, розкидані по кімнаті). Будь ласка, візьми свої речі з кушетки й повісь у шафу.

Син. ОК, хвилиночку.

Мама (підходить до нього і стоїть поруч із ним мовчки).

Син. Що таке?

^ Мама. Будь ласка, візьми свої речі й повісь у шафу (не додаю­чи: «Зараз же!», «Цю ж хвилину!», «Я сказала», — чи щось подібне. Мамі потрібно, щоб син виконував прохання з першого разу, а не чекати, коли сигнал буде посилено деталями або погрозами).

Син. Якщо ти так поспішаєш, то чому б тобі не зробити це самій?

^ Мама (люб'язна посмішка, але ніякої відповіді. Мама чекає моменту підкріпити бажану поведінку. Сперечання не є бажаною поведінкою, тому підкріплювати його не варто).

^ Син. Добре, добре, (Встає, іде до кушетки, збирає речі, кидає їх у шафу).

Мама. На свою поличку.

Син (гарчить, піднімає і кладе речі на свою полицю).

Мама (широка усмішка, щиро, без глузування). Спасибі синку, мені так легше прибирати у квартирі.

Наступного разу, коли мамі буде потрібно попросити сина щось зробити, їй швидше за все буде потрібно лише глянути на нього, щоб викликати дію. Поступово він стане швидко виконувати її прохання.


^ ПРИКЛАДИ ВИХОВАННЯ БЕЗ ПОКАРАНЬ

Ми з вами розібрали докладно тільки один метод виховання без насильства, найменше описаний у літературі. Тим часом у арсеналі гуманної педагогіки безліч прийомів: позитивний приклад, використання природних наслідків вчинків, надання вибору, спільне прийняття правил. Наведемо декілька при­кладів.

Якщо ваш син не прийшов вчасно до столу, то буде їсти холодні злиплі макарони. Якщо він не одягнув шарфа й рукавичок, то холодний вітер переконливо доведе йому, що він не правий. Якщо у цих випадках батьки не будуть витрачати енергію на доведення своєї правоти, то наслідки самі навчать дитину.

Син попросив у мами дозволу піти до друга. Мама хотіла за­боронити, але стрималася й попросила його самого порахувати, скільки часу необхідно для виконання домашнього завдання, щоб виспатися і вчасно піти до школи. Син після деякого мір­кування вирішив усе ж сходити до друга на п'ятнадцять хвилин, після чого повернувся і зробив уроки.

Родина провела сімейну раду, на якій вирішувалося, як до­сягти того, щоб у домі був порядок, хто має прибирати. Зреш­тою, прийняли рішення не розкидати своїх речей і допомагати одне одному, пам'ятати про це. Порядок у квартирі помітно покращився.

Батько зробив зауваження синові, який курить. Син поці­кавився, чому курить батько. Після деякого міркування батько вирішив покинути курити. Порозуміння і довіра між ними значно зросли. Зараз не курять обидва.

Розвивайте в собі ті риси, які хочете бачити у своїй дитині. Ви є головним прикладом для своїх дітей.

Що оточує вашу дитину: атмосфера любові та злагоди чи сімейні сварки? Нотації й лихослів'я чи розповіді про чесноти? Приклади доброти й відповідальності чи сканда­ли з родичами, сусідами? У конфліктних родинах дитина постійно перебуває у стані тривоги, страху. У таких умовах у неї формуються дефекти характеру й морального розвитку. Це відбивається на її успішності, поведінці, ставленні до оточення, родичів. Якщо у неї немає досвіду, або вона не бачить прикладів позитивного спілкування та взаємин, у неї не сформуються доброта, повага до інших людей, а навпаки, прогресуватимуть агресивність, озлобленість, замкнутість, ненависть.

Надалі це неодмінно проявиться у численних проблемах і труд­нощах, конфліктах із людьми й законом.

^ ДО ЖИТТЯ В ЯКОМУ СВІТІ МИ ГОТУЄМО ДІТЕЙ?

Світ, у якому ми живемо, дуже відрізняється від того, в якому жили наші татусі й мами. І наші діти будуть жити не в такому світі, як наш. Запитаймо себе: а чи готуємо ми свою дитину до того, щоб вона була щасливою у цьому світі?

Те, як житимуть наші діти, багато в чому залежатиме від тих методів виховання, які ми до них застосовуємо.

Виховання без насильства і примусу не має нічого спільного з уседозволеністю. Дисципліна дуже важлива.

Справжня дисципліна ґрунтується не на страху покарання, а на розумінні людиною наслідків своїх вчинків і на відповідальності за прийняття рішень.

Перш ніж покарати дитину, варто розібратися, чому дитина так вчинила. Приділіть їй більше уваги, поясніть усе, що не зрозуміло, причому доступною для неї мовою. Не забувайте, що діти часто копіюють модель поведінки батьків. І якщо дорослі розмовляють на підвищених тонах, лаються, то й діти поводи­тимуться так само.

Довіряйте своїй дитині, будьте уважні та заохочуйте розвиток її найкращих рис. Ростіть разом зі своєю дитиною й учіться разом із нею. Будьте щасливі!

^ 10 ЗАПОВІДЕЙ БАТЬКАМ

Сім'я є головним, природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини. Саме сім'я відповідає за створення належних для цього умов.

1. Не вчіть того, із чим ви самі не знайомі. Для правильного вихо­вання дитини необхідно знати її вікові та індивідуальні особливості.
   

3. Не сприймайте дитину як свою власність, не ростіть її для себе. Ваша мета — виховати її для життя серед людей Довіряйте дитині. Пояснюйте, що вона робить краще, а що — гірше. Залишайте за нею право на власні помилки, тоді дитина навчиться їх самостійно виправляти.
   
4. Не ставтеся до дитини зневажливо. Дитина має бути впев­неною у своїх силах, тоді з неї виросте відповідальна людина.
   
5. Будьте терплячими. Ваше нетерпіння — ознака слабкості, демонстрація невпевненості у собі.
   
6. Будьте послідовними у своїх вимогах, але пам'ятайте -твердість лінії у вихованні досягається не покаранням, а ста­більністю обов'язкових для виконання правил, спокійним тоном спілкування, неквапливістю й послідовністю.
   
7. Подбайте про те, щоб ваша дитина накопичувала досвіду спокійному темпі. Дозволяйте їй відпочивати від розпоря­джень, наказів, зауважень. Нехай вона вчиться розпоряджатися
   собою.
   
8. Виключіть зі своєї практики вислів «Роби, якщо я так кажу!». Замініть цю форму вимоги на іншу: «Зроби, тому що
   не зробити цього не можна, це принесе тобі користь». Дитина має звикнути діяти не за наказом, а тому, що це правильно,
   необхідно комусь.
   
9. Оцінюючи дитину, говоріть їй не тільки про те, чим ви не задоволені, але й про те, що вас радує. Не порівнюйте її із сусід­ськими дітьми, однокласниками, друзями. Порівнюйте, якою вона була вчора та якою сьогодні. Це допоможе вам швидше
   опанувати ази батьківської мудрості.
   

10. Ніколи не говоріть, що ви настільки зайняті добуванням засобів для існування сім'ї, що вам ніколи виховувати вашу дитину.
Це означає: «Мені ніколи її любити».

^ МИ ДОПОМАГАЄМО РОСТИ СВОЇМ ДІТЯМ

Усі діти переживають серйозні стреси. Деякі зміни стресового характеру є віковою нормою й пов'язані з фізіологічними змі­нами (розвитком тіла, гормональною активністю) і викликають соціальні зміни — у стосунках із родиною, світом. Інші стосуються особистості: заборона на подальше навчання та необхідність са­мому заробляти гроші, негаразди в родині: скандали, розлучення

батьків; проблеми з однокласниками, паління марихуани, вживан­ня наркотиків, поширення ЛСД, сексуальні проблеми, проблеми фізичного характеру, СНІД, катаклізми, важкі хронічні захворю­вання — усе це може спричинити серйозні стреси у дітей.

Головне запитання, що виникає сьогодні: що зробити, щоб запобігти цим явищам?

Про дітей треба піклуватися! Наші діти не просили, щоб ми їх народжували. Це ми дали їм життя. Тож ми маємо перед ними певні обов'язки. Ці обов'язки можна сформулювати однією фразою: ми повинні супроводжувати їх на шляху дорослішан­ня, тобто доти, доки вони не стануть достатньо самостійними, незалежними і зможуть посісти своє місце у суспільстві. Інакше кажучи, у наших дітей у стосунках з батьками є певні права.

Права дітей:

1. Право на повагу. Дитина — це особистість, а не річ.
   

Право бути самими собою — бути такими, якими вони
можуть стати, ні рішення. І навіть потім — не залишайте її. Батьки, родичі, учителі, сусіди відповідають за те, якими є наші діти, як вони поводяться. На карту поставлено людяність майбутніх поколінь. А в ширшому сенсі — майбутнє людства.

^ ЛЮБІТЬ НАШИХ ДІТЕЙ!

1. Будьте ніжними.
   
2. Будьте чесними.
   
3. Будьте самими собою.
   
4. Усміхайтеся їм.
   
5. Помічайте їх.
   
6. Цілуйте їх.
   
7. Обіймайте їх.
   
8. Називайте їх так, як вони люблять.
   
9. Знаходьте для них час.
   

10. Дивіться в очі, коли з ними розмовляєте.
    
11. Присядьте, станьте на коліна, щоб ваші очі були на од­ному рівні з очима дитини.
    
12. Слухайте, коли вони говорять.
    
13. Відчуйте, про що вони говорять.
    
14. Більше слухайте, а менше говоріть.
    
15. Вислуховуйте їхню розповідь.
    
16. Читайте їм уголос.
    
17. Відповідайте на їхні запитання.
    
18. Будьте з ними, коли їм треба.
    
19. Залишайте інколи свої турботи, справи і просто будьте з ними.
    
20. Грайтеся з ними.
    
21. Смійтеся разом із ними.
    
22. Нагодуйте їх, коли вони голодні.
    
23. Турбуйтеся про них.
    
24. Оберігайте їх.
    
25. Залишайтеся з ними, коли вони чогось бояться.
    
26. Підтримуйте їх.
    
27. Будьте їхніми захисниками.
    
28. Визнавайте їхню індивідуальність.
    
29. Будьте послідовними.
    
30. Приймайте їх такими, якими вони є.
    
31. Поважайте їх.
    

32. Розмовляйте з ними щиро.
    
33. Більше хваліть їх, ніж лайте.
    
34. Говоріть їм компліменти.
    
35. Цікавтеся їхньою думкою.
    
36. Радійте їхнім відкриттям.
    
37. Розділяйте їхні перемоги.
    
38. Говоріть їм про те, які вони чудові діти.
    
39. Смійтеся з їхніх жартів.
    
40. Помічайте їхні досягнення.
    
41. Виконуйте дані обіцянки.
    
42. Прощайте їм.
    
43. Просіть вибачення, якщо ви помилилися.
    
44. Учіться того, чого вчаться вони.
    
45. Цікавтеся їхніми справами.
    
46. Знаходьте спільні теми.
    
47. Слухайте з ними їхню улюблену музику.
    
48. Ходіть на їхні концерти, матчі, виступи.
    
49. Заохочуйте їхню творчість.
    
50. Допомагайте їм у колекціонуванні улюблених «скарбів».
    
51. Частіше приходьте до школи.
    

52. Будьте терплячими й чуйними, коли у них важкий день.
    
53. Одразу говоріть, що вам не подобається в їхній пове­дінці.
    
54. Підказуйте їм, що вони мають робити, коли погано по­водяться.
    
55. Проводьте з ними час за межами дому.
    
56. Тримайте їх за руку на прогулянці.
    
57. Робіть їм сюрпризи.
    
58. Інколи запрошуйте їх на морозиво.
    
59. Ідіть за ними, коли вони хочуть вести.
    
60. Пам'ятайте про їхній День народження.
    
61. Ховайте для них маленькі подарунки, щоб вони їх зна­ходили.
    
62. Прикрашайте квартиру їхніми малюнками.
    
63. Залишайте їм вирізки з газет на теми, які їх цікавлять.
    
64. Давайте їм право вибору, коли вони звертаються за по­радою.
    
65. Дозволяйте їм самостійно вирішувати їхні проблеми.
    

^ ЛЮБІТЬ НАШИХ ДІТЕЙ!

1. Будьте ніжними.
   
2. Будьте чесними.
   
3. Будьте самими собою.
   
4. Усміхайтеся їм.
   
5. Помічайте їх.
   
6. Цілуйте їх.
   
7. Обіймайте їх.
   
8. Називайте їх так, як вони люблять.
   
9. Знаходьте для них час.
   

10. Дивіться в очі, коли з ними розмовляєте.
    
11. Присядьте, станьте на коліна, щоб ваші очі були на од­ному рівні з очима дитини.
    
12. Слухайте, коли вони говорять.
    
13. Відчуйте, про що вони говорять.
    
14. Більше слухайте, а менше говоріть.
    
15. Вислуховуйте їхню розповідь.
    
16. Читайте їм уголос.
    
17. Відповідайте на їхні запитання.
    
18. Будьте з ними, коли їм треба.
    
19. Залишайте інколи свої турботи, справи і просто будьте з ними.
    
20. Грайтеся з ними.
    
21. Смійтеся разом із ними.
    
22. Нагодуйте їх, коли вони голодні.
    
23. Турбуйтеся про них.
    
24. Оберігайте їх.
    
25. Залишайтеся з ними, коли вони чогось бояться.
    
26. Підтримуйте їх.
    
27. Будьте їхніми захисниками.
    
28. Визнавайте їхню індивідуальність.
    
29. Будьте послідовними.
    
30. Приймайте їх такими, якими вони є.
    
31. Поважайте їх.
    

32. Розмовляйте з ними щиро.
    
33. Більше хваліть їх, ніж лайте.
    
34. Говоріть їм компліменти.
    
35. Цікавтеся їхньою думкою.
    
36. Радійте їхнім відкриттям.
    
37. Розділяйте їхні перемоги.
    
38. Говоріть їм про те, які вони чудові діти.
    
39. Смійтеся з їхніх жартів.
    
40. Помічайте їхні досягнення.
    
41. Виконуйте дані обіцянки.
    
42. Прощайте їм.
    
43. Просіть вибачення, якщо ви помилилися,
    
44. Учіться того, чого вчаться вони.
    
45. Цікавтеся їхніми справами.
    
46. Знаходьте спільні теми.
    
47. Слухайте з ними їхню улюблену музику.
    
48. Ходіть на їхні концерти, матчі, виступи.
    
49. Заохочуйте їхню творчість.
    
50. Допомагайте їм у колекціонуванні улюблених «скарбів».
    
51. Частіше приходьте до школи.
    

52. Будьте терплячими й чуйними, коли у них важкий день.
    
53. Одразу говоріть, що вам не подобається в їхній пове­дінці.
    
54. Підказуйте їм, що вони мають робити, коли погано по­водяться.
    
55. Проводьте з ними час за межами дому.
    
56. Тримайте їх за руку на прогулянці.
    
57. Робіть їм сюрпризи.
    
58. Інколи запрошуйте їх на морозиво.
    
59. Ідіть за ними, коли вони хочуть вести.
    
60. Пам'ятайте про їхній День народження.
    
61. Ховайте для них маленькі подарунки, щоб вони їх знаходили.
    
62. Прикрашайте квартиру їхніми малюнками.
    
63. Залишайте їм вирізки з газет на теми, які їх цікавлять.
    
64. Давайте їм право вибору, коли вони звертаються за по­радою.
    
65. Дозволяйте їм самостійно вирішувати їхні проблеми.
    

66. Дозволяйте їм опанувати важливі для них уміння.
    
67. Просіть їх про допомогу.
    
68. Говоріть із ними про їхні сни й мрії.
    
69. Знайомте їх зі своїми друзями.
    
70. Виявляйте бажання познайомитися з їхніми друзями.
    
71. Дозволяйте їм робити помилки.
    
72. Спостерігайте, як вони дорослішають.
    
73. Помічайте їхню відсутність.
    
74. Підкреслюйте те, що в них любите.
    
75. Телефонуйте їм, щоб почути їхній голос.
    
76. Посилайте їм листівки та листи.
    
77. Усміхайтеся й махайте рукою, коли прощаєтеся.
    
78. Дякуйте їм.
    
79. Довіряйте їм.
    
80. Знаходьте свої способи виявляти любов до них.
    

І ЩЕ ПРО НАСИЛЬСТВО

«Останнім часом я почала помічати, що моя дівчинка дуже змінилася. Вона подовгу сидить у своїй кімнаті. Часто плаче. На всі мої запитання відвертається і йде. Я відчуваю — щось трапилося, але не знаю, як їй допомогти». (Мама 13-річної дівчинки.)

Якщо в житті вашої дитини трапилася не­приємна подія, то від вас залежить, дові­даєтеся ви про це від неї чи ні.

Хоч би що ви говорили і хоч би якими щирими здавалися, дитина приймає остаточне рішення про те, чи можна поділитися з вами, тільки на основі власних спостережень.

Чи прийде ваша дитина до вас зі своїми проблемами чи ні, залежить від вашого повсякденного спілкування, від того, як ви її зазвичай слухаєте.

Переконайте дитину в тому, щоб вона ді­лилася своїми побоюваннями з вами, бо разом ви зможете впоратися з будь-якою проблемою.

У дітей — гнучка натура. Вони дають нам сотні шансів пра­вильно зрозуміти їх.

Але ваша дитина не довіриться вам, якщо їй часто не подобається результат своєї відвертості.


^ НАСИЛЬСТВО НА ВУЛИЦІ


Одне з найсильніших переживань для дитини — якщо її побили на вулиці або пограбували — це удар по самолюбству, особливо для хлопчиків. Вони почуваються приниженими тому, що не змогли захистити себе, не дали гідної відсічі.

Допоможіть дитині зрозуміти головне: якщо вона вийшла із ситуації з наймен­шими можливими втратами — її дії були правильними.

Для багатьох підлітків потоптане почуття самоповаги — гір­ше, ніж втрата речей або грошей, їм часто необхідно дати вихід своїм фантазіям про можливу гідну відсіч грабіжникам, щоб відновити повагу до себе у власних очах. Спробуйте допомогти їм поглянути на ситуацію не як тест на фізичні або розумові здібності, якого він не пройшов. Переконуйте, що в ситуації явної нерівності сил віддати те, що відбирають, — не означає ганебної капітуляції.

^ НАСИЛЬСТВО У СТОСУНКАХ ІЗ ДРУГОМ (ПОДРУГОЮ)

Підлітковий вік — час експериментів у стосунках. Це час, коли зустрічі та спілкування з новими людьми дуже захоплюють і тішать — і, водночас, це час, коли боляче і складно розривати стосунки, особливо перші любовні.


Хлопець або дівчина можуть зіткнутися з тим, що в любовних стосунках партнер намагається ними маніпулювати, вимагає сексу, контролює, принижує.

Чому підлітки терплять насильство у таких стосунках:

• немає досвіду «здорових» відносин;
  
• не розуміють, що коли їх контролюють, принижують, примушують до чогось — це насильство;
  
• вважають, що заслужили на таке ставлення;
  
• у них є переконання, що «зустрічатися з кимось – це найголовніше, а без цього ти дефективний»;
  
• ці відносини відірвали їх від друзів і звичного спілкуван­ня, і тепер вони бояться залишитися одні, якщо розірвуть ці стосунки;
  
• плутають ревнощі й любов;
  
• бояться, що якщо вони поділяться з батьками своїми проблемами, їх будуть більше контролювати, обмежать їхню свободу;
  
• знають, що інколи їхній партнер поводиться нормально.
  

Якщо підліток залучений у такі стосунки:

1. Скажіть йому, що ви готові вислухати, і в жодному разі не засуджуєте його.
   
2. Фокусуйтесь на своїй дитині. Не зосереджуйтесь на гніві й обуренні щодо кривдника. Оскільки підлітки бояться, що батьки будуть примушувати їх розривати ці стосунки, напади
   на кривдника можуть навпаки підкріплювати прагнення дитини зберегти такі відносини.
   
3. Якщо ваша дитина прагне розірвати стосунки, порадьте їй, як зробити розрив розумілим і остаточним.
   
4. Якщо «колишній» виглядає небезпечним, допоможіть вжити заходів безпеки: нехай дівчина не ходить сама, змініть розпорядок занять, маршрут, не відвідуйте звичних місць.
   

^ ПОРАДИ БАТЬКАМ

Якщо дитина пережила насильство — це випробування не тільки для неї, але й для того, кому вона розповідає про це, у першу чергу, для батьків.

Вас можуть охоплювати різні почуття — розгубленість, шок, заперечення, недовіра, гнів, жалість, почуття провини й само­звинувачення, відраза, безсилля.

Усе це — природні почуття, нормальна реакція на біль, який ви переживаєте. І ви маєте навчитися приймати і справлятися з ними, щоб надати необхідну підтримку дитині.

Як батьки можуть допомогти самим собі впоратися з почут­тями?

Важливо, щоб ви самі могли поговорити з кимось про власні почуття, поділитися ними, одержати підтримку, щоб бути опо­рою дитині у такій ситуації.

Надаючи підтримку дитині, яка зазнала насильства, ви маєте згадати і чітко уявити собі інші важкі ситуації, з якими добре впоралися, і перенести у сьогоднішню ситуацію набуті навички.

Ви можете звернутися по допомогу до професіонала (пси­холога або соціального педагога). При цьому пам'ятайте, що батьки зазвичай краще знають свою дитину у періоди кризи. Тому, за належної опіки й керівництва, ви можете бути надій­ною опорою дитині у цій ситуації.

Щоб допомогти дитині в чути вашу підтримку і знайти душевну рівновагу, важливо:

• допомогти їй упоратися з негативними почуттями й ви­говоритися;
  
• убезпечити її, наскільки можете, від повторного насиль­ства;
  
• забезпечити їй захист від глузувань, осуду, ганьби;
  
• допомогти їй знайти душевну рівновагу, спокій у ро­дині.
  

Головне/ чим ви як батьки можете допо­могти дитині, яка зазнала насильства, — це допомогти впоратися з важкими емоційни­ми переживаннями.


Важливо, щоб дитина не «закривала» своїх почуттів у собі, а могла «вилити» їх, поділитися:

1. Коли дитина розповідає про те, що відбулося, вислухуйте її і допомагайте висловлювати свої почуття вербальне.
   
2. Часто у дитини знижується самооцінка й повага до себе після перенесених переживань, тому вона має «очиститися» від цих переживань з уважною і співчутливою людиною.
   
3. Поставтеся до дитини серйозно. Не переконуйте її не думати про те, що трапилося, або забути про це. Відхід від роз­мови буде інтерпретуватися дитиною як замовчування. І дитина може вирішити, що «вона погана», якщо батьки не хочуть го­ворити про її проблему, і залишитися зі своїми переживаннями наодинці.
   
4. Терпляче відповідайте на запитання і розвіюйте тривоги дитини.
   
5. Спробуйте зберігати спокій — це заспокоїть і підтримає дитину.
   

Коли дитина переживає сильні почуття, їй боляче, страшно, соромно, вона відчуває гнів, перше, що ви можете зробити — це дати зрозуміти, що ви «чуєте і бачите» її переживання.

Чого не слід робити, у всякому разі, одразу, коли дитина роз­повідає про свою проблему:

1. Давати поради, як поводитися, пропонувати готові рі­шення — «А ти дай здачі», «Я б на твоєму місці...» — така позиція не допомагає дітям повніше розповісти про свої
переживання. Від таких порад дитина ще більше замикається в собі та своєму почутті провини. Часто ці поради викликають негативну реакцію, пов'язану з тим, що фактично є відмовою
на бажання дитини бути самостійною. Про це краще поговорити потім, коли почуття трохи «охолонуть». Тоді слід вчити дитину безпечної поведінки, розповідати, що варто, а чого не варто робити.

2. Критикувати, висловлювати догану, обвинувачувати — «З тобою завжди щось трапляється», «Сама винна!» — такі фрази зазвичай викликають тільки сильну захисну реакцію й відхід від розмови, зневіру в те, що батьки тебе почують, збільшують провину.

3. Читати мораль — «Як ти міг?!», «Чому ти нічого не говорила?».
   
4. Обзивати, висміювати — «Ти — боягуз!».
   
5. Допитувати, розслідувати те, що сталося — «Ні, ти все
   ж скажи», «Ну чому ти мовчиш?», «Що ж усе-таки трапило­ся?» — краще заміняти запитання на стверджувальні фрази.
   Фраза, сформульована як запитання, не виражає співчуття.
   
6. Співчуття на словах, запевнення «Я тебе розумію» та інші схожі фрази можуть здатися дитині занадто формальними. Ін­коли краще її просто обійняти.
   

Спільним для всіх таких реакцій є те, що вони залишають дитину наодинці з її переживаннями.

А ось декілька порад, як потрібно говорити з дитиною, щоб зрозуміти ЇЇ, зуміти відчувати її проблеми. Коли ви слухаєте дітей:

• приділіть їм достатньо уваги, відкиньте все, що відволікає вас;
  
• будьте уважними й спокійними;
  
• не перебивайте;
  
• користуйтеся словами й жестами, які спонукають їх до подальшої відвертої розмови.
  

Коли ви розмовляєте з дітьми:

• підтримуйте постійний зоровий контакт;
  
• говоріть короткими простими фразами;
  
• розмовляйте повільніше, ніж завжди;
  
• використовуйте зрозумілі для дитини слова.
  

Коли ви реагуєте на почуття дітей:

• намагайтеся відчути переживання дитиною ситуації і на певний час забудьте про власні почуття;
  
• допоможіть дитині висловити емоції, щоб вона зрозуміла суть того, що переживає (наприклад: «Тебе це ще турбує? Тобі страшно? Ти ображена?»);
  
• довіряйте почуттям дитини, щоб вона довіряла вам і могла відкрито спілкуватися.
  

Важливо, щоб дитина не «закривала» своїх почуттів у собі, а могла «вилити» їх, поділитися:

1. Коли дитина розповідає про те, що відбулося, вислухуйте її і допомагайте висловлювати свої почуття вербальне.
   
2. Часто у дитини знижується самооцінка й повага до себе після перенесених переживань, тому вона має «очиститися» від цих переживань з уважною і співчутливою людиною.
   
3. Поставтеся до дитини серйозно. Не переконуйте її не думати про те, що трапилося, або забути про це. Відхід від розмови буде інтерпретуватися дитиною як замовчування. І дитина може вирішити, що «вона погана», якщо батьки не хочуть говорити про її проблему, і залишитися зі своїми переживаннями наодинці.
   
4. Терпляче відповідайте на запитання і розвіюйте тривоги дитини.
   
5. Спробуйте зберігати спокій — це заспокоїть і підтримає дитину.
   

Коли дитина переживає сильні почуття, їй боляче, страшно, соромно, вона відчуває гнів, перше, що ви можете зробити — це дати зрозуміти, що ви «чуєте і бачите» її переживання.

Чого не слід робити, у всякому разі, одразу, коли дитина роз­повідає про свою проблему:

1. Давати поради, як поводитися, пропонувати готові рішення — «А ти дай здачі», «Я б на твоєму місці...» — така позиція не допомагає дітям повніше розповісти про свої переживання. Від таких порад дитина ще більше замикається в собі та своєму почутті провини. Часто ці поради викликають негативну реакцію, пов'язану з тим, що фактично є відмовою на бажання дитини бути самостійною. Про це краще погово­рити потім, коли почуття трохи «охолонуть». Тоді слід вчити дитину безпечної поведінки, розповідати, що варто, а чого не варто робити.

2. Критикувати, висловлювати догану, обвинувачувати — «З тобою завжди щось трапляється», «Сама винна!» — такі фрази зазвичай викликають тільки сильну захисну реакцію й відхід від розмови, зневіру в те, що батьки тебе почують, збільшують провину.

3. Читати мораль — «Як ти міг?!», «Чому ти нічого не говорила?».
   
4. Обзивати, висміювати — «Ти — боягуз!».
   
5. Допитувати, розслідувати те, що сталося — «Ні, ти все ж скажи», «Ну чому ти мовчиш?», «Що ж усе-таки трапилося?» — краще заміняти запитання на стверджувальні фрази. Фраза, сформульована як запитання, не виражає співчуття.
   
6. Співчуття на словах, запевнення «Я тебе розумію» та інші схожі фрази можуть здатися дитині занадто формальними. Інколи краще її просто обійняти.
   

Спільним для всіх таких реакцій є те, що вони залишають дитину наодинці з її переживаннями.

А ось декілька порад, як потрібно говорити з дитиною, щоб зрозуміти ЇЇ, зуміти відчувати її проблеми. Коли ви слухаєте дітей:

• приділіть їм достатньо уваги, відкиньте все, що відволікає вас;
  
• будьте уважними й спокійними;
  
• не перебивайте;
  
• користуйтеся словами й жестами, які спонукають їх до подальшої відвертої розмови.
  

Коли ви розмовляєте з дітьми:

• підтримуйте постійний зоровий контакт;
  
• говоріть короткими простими фразами;
  
• розмовляйте повільніше, ніж завжди;
  
• використовуйте зрозумілі для дитини слова.
  

Коли ви реагуєте на почуття дітей:

• намагайтеся відчути переживання дитиною ситуації і на певний час забудьте про власні почуття;
  
• допоможіть дитині висловити емоції, щоб вона зрозуміла суть того, що переживає (наприклад: «Тебе це ще турбує? Тобі страшно? Ти ображена?»);
  
• довіряйте почуттям дитини, щоб вона довіряла вам і могла відкрито спілкуватися.
  

Головне, що своїми словами й діями ви можете донести дитині: «Зараз у тебе важкий період. І я буду з тобою стільки, скільки тобі знадо­биться, щоб допомогти впоратися із цією ситуацією. І я вірю, що ми впо­раємося».

Дайте дитині розповісти про свої переживання. Якщо близькі люди підтримають дитину, відновлення пройде швидше.

^ ОСНОВНІ ВИСНОВКИ ДЛЯ БАТЬКІВ

Ніколи не пізно вчити дитину поважати, цінувати себе, спри­ймати себе як особистість. Ніхто не має права принижувати, поводитися жорстоко стосовно вашої дитини.

Дайте своїй дитині висловитися. Навчіться слухати й розуміти свою дитину.

Скажіть дитині, що ви хочете їй допомогти й не будете її засуджувати.

Якщо ваша дитина не хоче говорити з вами, допоможіть їй знайти когось, кому вона довіряє і хто може поговорити з нею.

Куди можете звернутися ви й ваша дитина по допомогу? Чи

звертатися в міліцію?

На це запитання немає однозначної відповіді. У нашому суспільстві люди скоріше песимістично ставляться до можливої допомоги правоохоронних органів.

Важливо розуміти, що інколи звернення до міліції може ще більше травмувати, наприклад, у випадку зґвалтування процес медичного огляду, давання свідчень, запитання та ставлення працівників міліції можуть, на жаль, тільки погіршити стан дитини.

Тому добре зважте:

• яку допомогу хочете отримати ви та ваша дитина;

• чи витримаєте процес розслідування, особливо, якщо
  зіткнетеся із труднощами (небажанням розбиратися, повільніс­
  тю);
  
• чи витримає ваша дитина процес розгляду справи.
  

І, якщо ви вирішите звертатися у міліцію, обов'язково отримайте згоду дитини на це.

Ви чи ваша дитина можете звернутися: у відділ у справах сім'ї та молоді, службу у справах дітей, кримінальну міліцію у справах неповнолітніх за місцем проживання, до психолога, класного керівника, директора, соціального педагога навчального закладу, де вчиться ваша дитина, у лікарню.