Тема: Призначення покарання
| Вид материала | Документы |
- 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право, 66.5kb.
- «Одеська юридична академія», 1374.57kb.
- Правила призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків, 472.71kb.
- Чому покарання не працюють, 420.51kb.
- Реферат на тему: " Амністія, помилування та інші форми звільнення від покарання", 178.98kb.
- Історичні джерела кримінальної відповідальності жінок в Україні, 115.66kb.
- Конспект уроку в 11 класі Тема: «Запити та їх призначення. Мова запитів. Практична, 35.2kb.
- Кримінальна відповідальність І кримінальне покарання, 65.33kb.
- Тема: "Системи опрацювання графічної інформації. Типи графічних файлів. Графічний редактор, 112.11kb.
- При звільненні засудженої особи від відбування покарання з випробуванням на підставі, 31.5kb.
Лекційне заняття: 24.05.2010 203-204 навчальні групи
Тема: Призначення покарання
Навчальні питання:
- Принципи призначення покарання
- Загальні засади призначення покарання
- Призначення більш м’якого покарання ніж передбачено законом
- Призначення покарання за сукупністю злочинів
5. Призначення покарання за сукупністю вироків
Навчальна мета:
В результаті вивчення теми курсанти повинні засвоїти для себе матеріал: принципи та загальні засади призначення покарання, призначення більш м’якого покарання ніж передбачено законом, призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків, які визначені в контрольних питаннях.
Виховна мета:
Вивчення теоретичного матеріалу даної теми лекції полягає в усвідомленні курсантами сутності принципів та загальних засад призначення покарання, з метою застосування його в подальшій практичній та науковій діяльності, формування власних поглядів та думки щодо теми призначення покарання.
Вступ:
Призначення покарання є кульмінацією судового розгляду справи у разі визнання особи винною і Рішення суду про необхідність застосування цього заходу державного примусу. Саме цей акт суду повинен бути торжеством розуму й справедливості. Призначення покарання полягає у визначенні судом у Вироку конкретної міри кримінального покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину. Закон визначає, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Можна сказати, що це стратегічна мета призначення покарання.
Крім того, щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватися на всіх принципах кримінального права:
1) законності покарання;
2) визначеності покарання в судовому вироку;
3) обґрунтованості й обов'язковості мотивування покарання у вироку;
4) гуманності покарання;
5) індивідуалізації і справедливості покарання.
1. Принципи призначення покарання
Існує думка, що до прийняття Основ кримінального законодавства 1958 р. в кримінальному праві не існувало поняття загальних засад призначення покарання (ст.65 КК), а наука кримінального права оперувала поняттям принципів призначення покарання.
Під принципами призначення кримінального покарання розуміли закріплені в нормах кримінального та кримінально-процесуального права положення, що встановлюють підстави, умови та порядок застосування заходів кримінального покарання.
Одразу після прийняття Основ загальні засади призначення покарання виділялися поряд із принципами призначення покарання. Однак, невдовзі, наукова думка з цього питання розділилася. Одні вважали за необхідне виділяти як принципи кримінального права, так і принципи призначення покарання і загальні засади призначення покарання. Інші відмовилися від застосування принципів призначення покарання, вважаючи, що вони дублюють положення принципів кримінального права, а, іноді, і кримінального процесу. Вони стверджували, що принципи призначення покарання не існують паралельно з принципами кримінального права. Це ті ж самі принципи, які втілені в загальних засадах та інших нормах про призначення покарання.
Прихильники першої теорії стверджували, що принципи не слід змішувати з загальними засадами призначення покарання. Вони є окремими, самостійними категоріями. Загальні засади вказують на те, що суддя повинен взяти до уваги при призначенні покарання, але вони не відповідають на те, як, чому та навіщо він повинен це робити. Принцип же – це не тільки ідея, яка щось наказує, але і ідея, яка пояснює відповідні положення та спрямовує діяльність суду.
Прихильники другої точки зору заперечували необхідність виділення принципів призначення покарання. Так, Г.Л. Кригер стверджувала, що принципи призначення покарання знаходять своє відображення в загальних засадах призначення покарання, особливо у зв’язку із формулюванням їх в законі, а тому виділення питання про принципи призначення покарання як самостійного призводить до непотрібного повторення одного і того ж. А.В. Наумов стверджує, що принципи призначення покарання це і є загальні засади призначення покарання, в яких законодавче зафіксовані і критерії такого призначення. Взагалі сучасна російська школа кримінального права стоїть на тій позиції, що виділяти принципи призначення покарання недоцільно. Вони не заперечують існування таких принципів, як, наприклад, індивідуалізація покарання та диференціація кримінальної відповідальності, а відносять їх до принципів кримінального права. Вони визнають, що існують загальні принципи кримінального права та загальні засади призначення покарання. Принципи ж призначення покарання лише повторюють положення принципів кримінального права та загальних засад призначення покарання, тому виділяти їх є недоцільним.
Призначення покарання грунтується на певних принципах:
- законність покарання;
- визначеність покарання в судовому вироку;
- обгрунтованість покарання і обов’язковість його мотивування у вироку;
- гуманність покарання;
- індивідуалізація покарання;
- справедливість покарання.
Законність покарання. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише особа, яка винна у вчиненні злочину; покарання може призначатися лише за вироком суду; система і види покарань, що можуть бути призначені судом, вичерпно перелічені в законі; кожне з покарань може призначатися лише в порядку і межах, встановлених законом.
Визначеність покарання в судовому вироку полягає в тому, що призначене особі покарання повинно бути визначене в судовому вироку з точним зазначенням як виду, так і строку цього покарання.
Обгрунтованість покарання і обов’язковість його мотивування у вироку полягає в тому, що покарання застосовується лише тоді, коли це необхідно і доцільно. Тому там, де застосування покарання не викликане необхідністю, а доцільне, наприклад звільнення особи від покарання, суду слід керуватися положеннями, передбаченими статтями 74 і 75 КК України.
Принцип гуманізму втілюється у можливості суду мінімізувати покарання, тобто призначити строк ув’язнення (розмір штрафу) менше, ніж передбачено санкцією статті. Крім того, якщо суд обирає покарання у вигляді позбавлення волі, він повинен обґрунтувати причину вибору такого заходу.
Індивідуалізація покарання – це принцип, який заключається в урахуванні всіх факторів, які характеризують діяння та особу винного. Не можна не погодитися з думкою І.І. Карпец, який розділяє індивідуалізацію покарання в законі та в суді. Він вірно зазначає, що індивідуалізація покарання в законі носить абстрактний характері зобов’язує суддю враховувати всі обставини, перелічені в ст. 65 КК України. Індивідуалізація покарання в суді – це застосування положень Загальної та Особливої частини КК України при призначенні покарання конкретній особі з урахуванням особливостей особи винного та вчиненого діяння.
Принцип справедливості виражається забороною повторного засудження особи за вчинення одного злочину. Принцип справедливості знаходить своє втілення у відповідності покарання суспільній небезпеці вчиненого діяння та особі винного.
Розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, а утворюють певну систему, перебуваючи у взаємозв’язку. Названі принципи знаходять своє закріплення в нормах КК, що регулюють призначення покарання, і насамперед у статтях 65-69 КК України.
Висновок:
Для того щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватися на всіх принципах кримінального права:
1) законності покарання;
2) визначеності покарання в судовому Вироку;
3) обґрунтованості й обов'язковості мотивування покарання у Вироку;
4) гуманності покарання;
5) індивідуалізації і справедливості покарання.
2. Загальні засади призначення покарання
Загальні засади призначення покарання – це ті встановленні законом критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання в кожній конкретній справі.
Суд призначає покарання відповідно наступних критеріїв:
у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
відповідно до положень Загальної частини КК;
враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
1. Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Дана вимога означає, що суд може призначити покарання лише в рамках санкції статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винної особи. У відносно-визначеній санкції, де вказані найменших та найбільший розміри покарання, суддя має право призначити покарання в указаних межах. У відносно-визначеній санкції, де вказаний лише найбільший розмір покарання, суддя керується положеннями Загальної частини КК про мінімальний та максимальний розміри для даного виду покарання (ч.1 ст. 185 КК передбачає строк позбавлення волі до 3 років, що означає, що мінімальний строк позбавлення волі згідно ст.63 КК може бути 1 рік). В альтернативних санкціях суд повинен вирішити питання про можливість виправлення особи, що вчинила злочин, без ізоляції від суспільства. І лише у разі, коли таке виправлення не можливе, призначити покарання у виді позбавлення волі.
2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. До таких положень слід відносити:
додержання вимог Загальної частини КК про цілі покарання;
додержання вимог Загальної частини КК про систему та види покарання;
додержання вимог Загальної частини КК про стадії вчинення злочину;
додержання вимог Загальної частини КК про співучасть у злочині.
Цілі покарання. Згідно ч.2 ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Таким чином, суддя повинен враховувати такі цілі покарання, як виправлення особи, яка вчинила злочин, та попередження нових злочинів, як з боку даної особи, так і інших осіб.
Система та види покарання. В кримінальному законі встановлений обов’язків для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості. Суддя, при виборі виду покарання, повинен керуватися положеннями Загальної частини про строки або розміри такого покарання. Суддя повинен виходити з системи кримінальних покарань у разі призначення іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. (ст.69 КК). В даному випадку суддя призначає покарання, що є найближчим в ієрархії до покарання, зазначеного в санкції статті Особливої частини КК.
Стадії вчинення злочину та співучасть у злочині. При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65-67 КК, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.
При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись положеннями статей 65-67 КК, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.
В законодавстві інших країн надаються більш чіткі рекомендації щодо призначення покарання. Так, в ст.68 КК Японії вказано, що в разі, коли в справі присутні одне або декілька підстав для пом’якшення покарання, строк ув’язнення та розмір штрафу зменшуються в половину. Згідно ст.66 КК РФ строк або розмір покарання за готування до злочину не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК за закінчений злочин.
В Україні суддя не має таких обмежень і може призначити будь яке покарання в рамках санкції статті Особливої частини КК. Закон лише вимагає врахування положень Загальної частини, але не розкриває критеріїв такого врахування. Тому суддя залишається на одинці із своїм досвідом при призначення виду та розміру покарання за вчинення конкретного злочину.
3. Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед залежить від положень ст.12 КК, яка виділяє злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. В даному положенні знаходить своє відображення принцип гуманізму: незастосування репресії до особи, яка вчинила злочин невеликої тяжкості вперше, та призначення більш суворого покарання до осіб, які вчинили декілька злочинів чи тяжкий злочин.
Ступінь тяжкості злочину характеризується характером та ступенем суспільної небезпеки вчиненого діяння.
Так, вбивство та крадіжка різняться за характером суспільної небезпеки, а крадіжка на 100 грн. та на 1 млн. грн. різняться за ступенем суспільної небезпеки.
4. Особа винного. В кримінальному законодавстві України не існує єдиної термінології щодо особи, що вчинила злочин. Крім поняття особи винного зустрічаються такі поняття, як суб’єкт злочину (ст.ст. 18, 22 КК), особа, що вчинила злочин (ст.86 КК), засуджений (ст.87 КК). В кримінальному процесі досить часто говорять про обвинуваченого та підсудного (ст.8 КПК України).
Наука кримінального права підрозділяє сукупність ознак особи, що вчинила злочин, на дві групи. Першу групу складають ознаки суб’єкту злочину (всі ознаки суб’єкту злочину враховуються в конструкції складу злочину та відображаються в санкції). Друга група об’єднує ознаки, які характеризують особу злочинця. Ці ознаки можуть давати підставу як для пом’якшення покарання, так і для його посилення.
Особа винного виступає як одна з необхідних умов кримінальної відповідальності: характеристики, які представляють особу як суб’єкт злочину, включені законодавцем до складу злочину в якості їх конститутивних ознак. До них, насамперед, відносяться загальні ознаки, що визначають суб’єкта будь-якого злочину (вік кримінальної відповідальності, осудність), певні ознаки спеціального суб’єкту (службове становище, наявність родинних зв’язків та ін.) та ознаки, що характеризують її попередню злочинну діяльність. Однак, в кримінальному праві про злочинця потрібно знати більше, ніж те, що визначає його як особу, що вчинила злочин; необхідно більш докладне вивчення злочинця, як особи, так як вона представляє собою взаємозв’язок як позитивних так і негативних властивостей. Ретельне, всебічне дослідження вказаних властивостей особи винного – необхідна умова обґрунтування притягнення такої особи до кримінальної відповідальності.
Особа злочинця – це особа людини, що вчинила злочин унаслідок властивих йому поглядів, негативного ставлення до суспільних інтересів та вибору суспільно-небезпечного шляху для їх реалізації або не проявлення необхідної активності для запобігання негативного результату. Особа винного – поняття більш широке ніж суб’єкт злочину, воно характеризується різноманітними факторами, що змінюються від справи до справи, від особи до особи. Поняття особи винного завжди є результатом узагальнення даних вивчення осіб злочинців. На основі таких узагальнень виявляються певні особливості, властиві особам, що порушують закон. Прийнято вважати, що існує більш чи менш стійкий набір спеціальних ознак, що характерні для злочинця і повинні з’ясовуватися по кожній конкретній справі: психологічні та соціальні властивостей особи, фізичний та психічний стан особи, яка вчинила злочин, її соціальний та правовий статус.
До фізичних властивостей відносять стать, вік, стан здоров’я, наявність інвалідності та ін. До психічних властивостей особи відносяться темперамент, характер, спрямованість злочинця та інші обставини. Правовий статус поєднує такі обставини, як досягнення віку, з якого наступає кримінальна відповідальність, наявність судимостей та ін. Соціальний статус змушує суддю досліджувати та враховувати при призначенні покарання такі дані про винного, як посада, професія, відношення до праці, навчання, суспільному та державному обов’язку, колегам по праці, поведінка на виробництві, в суспільстві, в побуті, виконання встановлених в суспільстві порядку та дисципліни, моральних принципів. При цьому встановленню по справі та врахуванні при призначенні покарання, за думкою Верховного Суду, підлягають як дані, які позитивно характеризують особу підсудного, так і негативні фактори, як, наприклад, ухилення від праці, зловживання спиртними напоями, погане відношення до праці, порушення суспільного ладу та ін.
Аналізуючи інформацію про біографічні дані та стан здоров’я особи, яка вчинила злочин, ми, з одного боку, досліджуємо питання про можливість такої особи бути притягнутою до кримінальної відповідальності та понести покарання, а з другого – попереджуємо випадки помилкового притягнення до кримінальної відповідальності неосудних осіб та осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності. Ця інформація також враховується при визначенні виду та міри покарання, визначення виду ВТК та вирішенні питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи відбування покарання. Наявність інформації про попередні судимості особи дає змогу правильно кваліфікувати її діяння, впливає на вид і міру покарання.
Крім того, в літературі йдеться ще й про обставини, що суд повинен враховувати при призначенні покарання, що стосуються особи винного. Називають дві групи таких обставин: умови неправильного морального формування та обставини, які характеризують особу в момент вчинення злочину. Кримінологи вказують три стадії поведінки особи винного, що повинні вивчатися при розслідуванні справи: поведінка до вчинення злочину, під час вчинення злочину, після вчинення злочину. Вивчення перед кримінальної поведінки винного надає повну характеристику мотивів вчинення злочину, обумовлює необхідність застосування більш м’яких або більш суворих мір покарання. Вивчення перед кримінальної історії надає можливість суду винайти деякі позитивні чи негативні фактори становлення особистості, які можуть бути прийняті до уваги при призначенні покарання. Так, наприклад, Ленінський суд врахував той факт, що винний ріс без батьків, як обставину, що пом’якшує покарання. Поведінка в момент вчинення злочину завжди враховується як об’єктивна сторона злочину. Посткримінальна поведінка надає уявлення про особу винного після вчиненого діяння до зняття або погашення судимості або до вчинення нового злочину.
5. Обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання – це різноманітні фактори, що стосуються особи винного та вчиненого ним діяння, і які відповідно зменшують або підвищують суспільну небезпечність вчиненого діяння і особи, що його вчинила.
Обставини, що пом’якшують покарання, мають велике значення для призначення покарання. Наявність у справі декількох таких обставин дає суду змогу звільнити особу, що вчинила злочин, від відбування з випробуванням, призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено санкцією статті, в альтернативних санкціях обрати більш м’який вид покарання, та призначити мінімальний строк передбачений санкцією статті.
Обставини, що пом’якшують покарання:
з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
вчинення злочину неповнолітнім;
вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК.
При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, і інші обставини, не зазначені в ст.66 КК.
Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.
Обставини, що обтяжують покарання:
вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
вчинення злочину, групою осіб за попередньою змовою;
3)вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;
тяжкі наслідки, завдані злочином;
вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
вчинення злочину з особливою жорстокістю;
вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманливих засобів.
При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ст.67 КК.
Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.
Висновок:
Загальні засади призначення покарання - це основоположні вимоги про порядок і межі призначення покарання, якими зобов'язаний керуватися суд, призначаючи покарання по кожній кримінальній справі.
Вказані засади викладені в частині 1 статті 65 КК України. Суд призначає покарання:
1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини КК України;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації, гуманності і справедливості покарання. Вони являють собою систему найбільш істотних критеріїв, що визначають порядок і межі діяльності суду при призначенні покарання
3. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом
Законодавець надає суду якнайбільші можливості для індивідуалізації покарання особі, яка вчинила злочин. Саме принципові індивідуалізації покарання підпорядкована норма про призначення більш м’якого покарання ніж передбачено законом.
Так, закон вказує, що за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині КК. Суд також може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове.
З цього випливає, що суддя має право призначити більш м’яке покарання ніж передбачено законом лише за злочини середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. В даному переліку відсутні злочини невеликої тяжкості. Такий підхід є виправданим тому, що злочини невеликої тяжкості – це злочини, за які строк позбавлення волі не перевищує два роки або передбачене альтернативне покарання. В такому випадку суддя завжди може призначити альтернативне покарання або навіть звільнити від відбування покарання з випробуванням (ст.75 КК).
Законодавець виділяє два види призначення покарання більш м’якого ніж передбачено законом:
- призначення покарання нижче від найнижчої межі;
- перехід до іншого, більш м’якого виду покарання.
При призначенні покарання нижче від найнижчої межі суддя обирає вид покарання, що передбачено в санкції статті (альтернативна санкція), і у разі, коли визначені мінімальний та максимальний розміри покарання, суддя може призначити покарання менше, ніж мінімальний розмір покарання, передбачений в даній статті.
Так, за торгівлю людьми або іншу оплатну угоду щодо передачі людини встановлене покарання від 3 до 8 років позбавлення волі. При застосуванні положень ст.69 КК про призначення більш м’якого покарання ніж передбачено законом, суддя має право призначити покарання нижче ніж 3 роки позбавлення волі. Але суддя не має права вийти за межі, встановлені для даного виду покарання в Загальній частині КК.
Перехід до іншого, більш м’якого виду покарання, ніж передбачено законом можливий з урахуванням положень ст.51 КК, де визначена система кримінальних покарань. Згідно даної системи суд має право перейти до більш м’якого покарання згідно ієрархічної побудови системи покарань.
Висновок:
Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини КК України за вчинений злочин, визначаються статтею 69 КК України.
За наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання
та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з
урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може
призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі,
встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої
частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду
основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції
частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин. У
цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від
найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній
частині цього Кодексу. На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в
санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього
Кодексу як обов'язкове.
4. Призначення покарання за сукупністю злочинів
При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.
При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинання будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.
Висновок:
Відповідно до ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або частинами однієї статті Особливої" частини КК, за жоден з яких особу не було засуджено. З позиції правила про призначення покарання за сукупність злочинів потрібно розглядати два можливих варіанти Його застосування: 1. Покарання за кожен із злочинів, що утворюють сукупність, призначаються одним вироком суду, яким одночасно призначається остаточне покарання. 2. Покарання призначається за злочин при наявності вироку суду, яким особу раніше було засуджено за інший злочин (злочини).
5. Призначення покарання за сукупністю вироків
Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. При складанні покарань у вигляді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. При складанні покарань у вигляді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.
Професор Б.В. Волженкін визначає недосконалість законодавства з приводу призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків. Він вказує на те, що при вчиненні декількох однорідних злочинів, другий злочин кваліфікується з урахуванням кваліфікуючої ознаки повторності, і покарання за нього визначається з урахуванням цієї ознаки. Загальне покарання визначається шляхом поглинання, часткового або повного складання при сукупності злочинів, або шляхом часткового або повного складання при сукупності вироків1. Таким чином, кваліфікуюча ознака повторності враховується двічі при призначенні покарання за один й той самий злочин. Таке положення суперечить принципу притягнення до кримінальної відповідальності за той самий злочин більш одного разу. З одного боку, особа притягається до кримінальної відповідальності лише один раз, але ознака повторності, фактично, враховується двічі. Законодавець врахував цей фактор при визначенні обставин, що обтяжують покарання. Так, в ч.4 ст.67 КК зазначено: „Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує”. В той же час законодавець припускає можливість врахування ознаки повторності двічі: при кваліфікації діяння та при призначенні покарання за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків.
Покарання тоді досягає своїх цілей, коли воно доцільне та справедливе. Коли покарання не справедливе, воно не сприяє виправленню винного, а, напроти, здатне його озлобити.
Висновок:
Відповідно до ст. 71 сукупність вироків має місце там, де засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин. Таким чином, при сукупності вироків:
а) постановлений вирок, яким особа засуджена до певної міри покарання; б) це покарання ще цілком не відбуте засудженим; в) новий злочин вчинений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання. Оскільки при сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищену небезпечність винного. Тому за інших рівних умов сукупність вироків становить більшу суспільну небезпечність, ніж сукупність злочинів, де обидва злочини вчиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б за один з них.
Висновок до пекції:
Покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби зі злочинністю.
Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю в країні не треба переоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю (так звана легісломанія - сподівання на всесилля застосування Закону). Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде «наступ» на неї, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах.
Література:
Постанова Пленуму Верховного Суду України №5 від 29.06.84 „Про практику застосування судами України законодавства про повторні злочини”
Постанова Пленуму Верховного Суду України №11 від 27.12.85 „Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ”
Бажанов М.И. Множественность преступлений по уголовному праву Украины. – Харьков: Право, 2000. – 128с.
Степанюк А.Ф. Проблемы правового регулирования применения наказаний, возникшие с принятием нового УК Украины // Проблеми законності. Республіканський міжвідомчий науковий збірник. Х.: 2002. Вип. 52. – с.117-124.
Тютюгин В.И. К вопросу о системе наказаний и порядке их назначения в проекте УК Украины // Проблеми законності. Республіканський міжвідомчий науковий збірник. Х.: 2000. Вип. 45. – с.154-162.
1