План Римське суспільство у переддержавний (царський) період (VІІІ-VІ ст до н е.). Виникнення Римської держави. Реформи Сервія Тулія

Вид материалаЛекція

Содержание


Народні збори
Центуріатні коміції
Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензо­ри.
444 р. до н.е. — і плебеї
Окремі магістратури
Есктраординарна (надзвичайна) магістратура. Диктатор
Диктатора призначали консули за пропозицією сенату (якщо у Римі на той час перебував тільки один консул, то він один і призначав
Джерел права римської республіки
Подобный материал:
1   2   3   4

4. Державний устрій в період республіки


^ Народні збори (називали їх коміціями (comitia)), вважалися носієм вищої влади.

У період республіки існувало три види Народних зборів:
  1. куріатні коміції (comitia curiata);
  2. центуріатні коміції (comitia centuriata);
  3. трибутні коміції (comitia tributa).
  1. Куріатні коміції. Це найдавніший вид Народних зборів, які існували ще до виникнення держави. Повноваження — затвердження усиновлень (удочерінь) і релігійний об­ ряд надання магістратам, обраним на центуріатних та трибутних комі­ ціях, владних функцій (lex de imperio). 3 часом ці збори взагалі зник­ ли.
  2. ^ Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія Туллія і був, по суті, зборами війська. Вони збиралися за межами міста на так званому Марсовому полі. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями, яких налічувалося 193. Кожна центурія мала один голос (голосував її командир — центуріон, попередньо обговоривши питання на зборах центурії).

Центуріатні збори невдовзі стали основним, найважливішим ви­дом Народних зборів у Римі, оскільки саме воїни вирішували долю народу, країни загалом, захищаючи її від ворогів, оберігаючи свій край, його населення від поневолення, захоплюючи нові землі, рабів тощо.

До компетенції центуріатних зборів належали такі питання:

а) обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів);

б) розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру;

в) прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, на­дання громадянства;

г) прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій магістратів і прийняття з цього приводу рішень;

д) розгляд скарг на вироки про смертну кару; є) інші справи.

3. Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були збо­рами всього населення триб (але громадян) (триб було 20(21), згодом - 35), тобто зборами за терито­ріальним принципом. Розрізнялись два види трибутних зборів — спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські. Залежало це від того магістрату, який скликав збори.

Повноваження: обрання середнього рангу і нижчих магістратів (квесторів, курульних едилів та ін.), плебейських магістратів (плебейських, або народних трибунів та плебейських едилів), обговорювали й ухвалювали проекти законів, вне­сені преторами (leges praetoriae), розглядали скарги громадян на виро­ки про стягнення штрафів. З 287 р. до н.е. за законом Гортензіярішення цих зборів стали обов'язковими для всього римського народу, всієї держави. Вони не потребували схвалення се­нату. До трибутних зборів перейшла майже вся законодавча діяльність. Голосування проходило по трибах, кожна триба мала 1 голос.

Сенат. У Римській державі сенат мав дуже велике значення. У давнину кількість сенаторів становила 300 осіб — кожен рід (300) був представ­лений старійшиною. Хоч з утворенням держави родова організація втратила значення, проте кількість сенаторів збережено.

^ Спочатку сенаторів призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензо­ри. Вони складали список сенаторів (album), записуючи їх у строгому порядку залежно від рангу (від попередньої посади, досвіду, авторите­ту). До складу сенату входили найперше колишні магістрати — консу­ли (consulare), претори (praetorii) та інші поважні, заслужені особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку першим, називали princeps senatus. Він був своєрідним головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало).

Сенат формувався на п'ять років. Тривалий час сенаторами могли бути тільки патриції, а приблиз­но з ^ 444 р. до н.е. — і плебеї (з найбагатших і найзнатніших родин). Обирали сенаторів здебільшого з вершників або громадян І розряду.

Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістра­ти — консули чи претори. Сенат вважався формально дорадчою установою при вищих магістратах, але згодом повноваження зростають

Повноваження: 1) у законодавчій сфері, зок­рема в VI-V ст. до н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами потребували затвердження сенату.

По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки.

По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Він же розпоряджався встановленням деяких податків і додаткових джерел прибутків, зокрема неодноразово звертався до громадян з проханням віддати на потреби держави особисті збережен­ня — золото, срібло, прикраси тощо. Сенат здійснював нагляд за управ­лінням державним майном, землями, їхнім розподілом.

По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні угоди (вони, щоправда, вимагали схвален­ня центуріатних зборів).

По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій (вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками.

По-шосте, повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо.

По-сьоме, при необхідності сенат був уповноважений вживати над­звичайні заходи стосовно управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати консулам розпоряджен­ня про призначення диктатора; 2) надавати магістратам надзвичайну і необмежену владу (це почало практикуватися з кінця II ст. до н.е., тоб­то в період різкого зростання соціально-економічних і політичних су­перечностей у суспільстві).

В останні століття республіки всі офіційні документи, у тому числі дипломатичні, підписувались: Senatus populus que romanus (SPQR) — "сенат і народ римський".

Магістратура. Цей державний інститут також виник внаслідок впровадження у життя реформ Сервія Туллія. Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі, середні, нижчі — уповноважені пред­ставляти

Магістратури поділялися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні). Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони належало тільки Народним зборам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи доповнювати закони. Інститут магістратури характеризується певними загальними ри­сами: 1) виборність; 2) колегіальність; 3) недовгочасність; 4) відпові­дальність перед народом; 5) безоплатність.

Виборність. Усі магістрати, за двома винятками диктатора і начальника кінноти, обирались Народними зборами — центуріатними або трибутними.

Вимоги до кандидата: 1) кандидат у магістрати повинен був упро­довж десяти років відбувати військову службу, яка починалася з 17 років, отже, він повинен досягнути 27-річного віку; 2) для кандидатів на най­вищу посаду — консула — вимагали попереднього перебування на по­садах квестора або курульного едила чи претора; 3) між складенням обов'язків з однієї магістратури й обранням на нову посаду потрібна була дворічна перерва.

При Суллі у 81 р. до н.е. для посад магістратур був законодавчо вста­новлений віковий ценз: квестора — 30 років, претора — 40 років, кон­сула — 42 роки.

Колегіальність. На кожну посаду (крім диктатора і начальни­ка кінноти) обирали по декілька осіб. Кожен з магістрів був наділений всією повнотою влади у межах даної магістратури. Але при розв'язанні важливих питань урядовці кожної магістратури повинні були ці питання між собою узгоджувати (скажі­мо, військовий похід). В іншому ж випадку магістрат міг рішення коле­ги позбавити юридичної сили, заявляючи протест словом забороняю — veto.

Недовгочасність. Ординарні (звичайні) магістрати звичайно обиралися на рік (крім цензорів, яких обирали на п'ять років).

Відповідальність перед народом. Кожен магістрат за діяльність відповідав перед зборами, які його обрали.

Безоплатність. За працю магістрати не діставали винагороди. Праця магістрату вважалася почесною, тому ганебним вважали брати гроші за службу батьківщині.

Влада магістратів характеризувалася поняттями potestas та ітреrium. Potestas — це загальне поняття влади. Нею були наділені всі ма­гістрати. Imperium — вища, верховна влада, якою були наділені тільки вищі магістрати.

Поняття imperium охоплювало у Римі такі повноваження: вища військова влада (право командувати військом, право укладати перемир'я); право скликати сенат і Народні збори та голосувати на їхніх засіданнях; право управляти суспільством, вирішувати спірні справи і проблеми, чинити суд, накладати покарання аж до смертної кари (в окремих випадках такі вироки могли бути оскаржені до Народних зборів); право видавати загальнообов'язкові нормативні акти, які могли навіть доповнювати чи уточнювати закони, прийняті Народними зборами; право здійснювати певні релігійні функції, обряди (ауспіції).

Середні та нижчі магістрати, наділені potestas, мали право: а) на­кладати штрафи на громадян за різні проступки і порушення, у тому числі за невиконання їхніх розпоряджень; б) видавати обов'язкові до виконання розпорядження.

^ Окремі магістратури. Ординарні (звичайні) магістратури. Консули. Найвищими і найранішими за часом утвореннями були посади двох консулів. Ця магістратура з'явилася відразу після скасу­вання посади рекса — приблизно 510-509 pp. до н.е.

Спочатку консулами могли бути тільки патриції, але з 376 р. до н.е. (за законами Ліцінія і Секстія) плебеї домоглися доступу до цієї поса­ди. Консулів обирали на центуріатних зборах і вони наділялися вер­ховною владою (imperium). їм належала вся повнота адміністративної влади, у тому числі право на присудження будь-яких покарань, аж до смертної кари. їм належало верховне командування військом — кожен консул мав свою армію.

Повноваження: оголошували набір громадян у дві консульські армії, призначали всіх командирів, здійснювали правосуддя, розпоряджали­ся військовою здобиччю, мали право укладати перемир'я з ворогами. Консулів усюди супроводжували ліктори (12 осіб), з їхньою появою всі громадяни повинні були вставати.

Претори. У відповідь на здобуття плебеями однієї з двох консульсь­ких посад патриції у 366 р. до н.е. домоглися створення посад двох пре­торів — заступників консулів, які обиралися на центуріатних зборах з патриціїв. Оскільки консули здебільшого перебували поза Римом (на війні), то претори повинні були виконувати всі їхні обов'язки і тому вони також наділялися imperiurn Головним обов'язком преторів була охорона порядку в місті.

Цензори. З 443 р. до н.е. за ініціативою патриціїв і з їхнього середовиша центуріатні збори почали обирати двох цензорів. З 351 р. до н.е. доступ до цієї посади відкрили і плебеям. Законом Публія Філона (339 р. до н.е.) встановлено, що один з цензорів має бути плебеєм. Цен­зорів обирали на п'ять років, оскільки сенат також переобирався кож­них п'ять років. До обов'язків цензорів входило: 1) визначення май­нового стану громадян і розподіл їх за розрядами, центуріями і три­бами; 2) складання списку сенаторів. Цензори мали право викреслювати з цього списку всіх тих, хто був, на їхню думку, не гідний цієї посади, і вписувати інших. Також цензори здійснювати нагляд за поведінкою, моральністю громадян, бо­ротися з розкішшю, марнотратством (видавали, наприклад, едикти проти розкоші, встановлювали опіку над марнотратниками).

Цензори також брали участь у фінансовому управлінні державою, завідували державним майном, здавали на відкуп збір податків і орендої плати з громадських земель, керували будівництвом громадських споруд рішення цензорів не могли бути опротестовані народними три­бунами, хоч влада їх визначалася тільки як potestas. На ці посади обирали видат­них громадян, дуже часто з тих осіб, хто раніше обіймав консульську посаду.

Трибуни (плебейські або народні). Ця магістратура мала особливе значення. Вона виникла в процесі революційної боротьби плебеїв з патриціями як певний результат — здобуток плебеїв (близько 494 р. до н.е.). Народні трибуни були з середовища плебеїв. Основне їх завдання — завжди і всюди захищати економічні, політичні та особисті права плебеїв. Обирали щорічно двох, потім п'ятьох (з 471 р. до н.е.), а згодом десятьох (з 457 р. до н.е.) трибунів на зборах плебеїв у трибах.

Особа трибуна вважалася недоторканою. Трибуни дістали право контролювати дії всіх магістратів (крім диктатора і цензорів) та сена­ту (jus intercessionis). їхнє veto скасовувало розпорядження магіст­ратів, рішення сенату і навіть пропозиції, які виносились на розгляд Народних зборів. Вони скликали плебейські трибутні збори і голову­вали на них.

Отож, повноваження трибунів були достатньо широкими. Проте їх компетенція не простягалася за межі міста. Вони були численні й мали майже необмежене право veto.

Едили. Належали до магістратів середнього рангу. Прийнято вва­жати, що у тому ж 494 р. до н.е., коли була започаткована посада пле­бейських трибунів, встановлено й магістратуру їхніх помічників — пле­бейських едилів. Плебейські трибутні збори щорічно обирали двох едилів. З 366 р. до н.е. у трибутних (але не плебейських) зборах почали обирати ще двох так званих курульних едилів, які були патриціями. їх вважали дещо вищими за рангом, ніж плебейських едилів, оскільки під час вирішення справ вони користувалися правом сидіти у так званому курульному кріслі що було привілеєм вищих магістратів.

З часом різниця між плебейськими і патриціанськими едилами стерлась. Усі четверо створили єдину колегію.

До їхніх обов'язків входили: нагляд за порядком у місті, протипо­жежним, санітарним станом, керівництво поліцейською та пожежною службами. Вони повинні були піклуватися забезпеченням міста про­довольством, паливом, наглядати за дотриманням правил торгівлі на ринках, за правильністю мір і ваги, відали влаштуванням масових ігор, видовищ, на організацію яких нерідко витрачали значні власні кошти. Це сприяло їхній популярності, відкривало доступ до вищих посад, хоча посідати такі магістратури могли переважно люди заможні.

У зв'язку з широкою сферою діяльності едилів з часом у них з'яви­лася й своя юрисдикція (підсудність): цивільна, у торговельних спра­вах та кримінальна — з різних порушень громадського порядку.

Тому, вступаючи на посаду, едили, як і претори,в своїх едиктах ого­лошували засади своєї майбутньої судової діяльності.

Квестори. Спочатку вони призначалися консулами і були їхніми службовцями — помічниками без чітко визначеної компетенції. Най­частіше консули доручали їм проведення попереднього слідства. З пе­реходом розгляду судових справ до преторів ця функція квесторів відпадала.

З 447 р. до н.е. трибутні збори почали обирати чотирьох квесторів. Це були магістрати середнього рангу, наділені potestas. З 409 р. до н.е. ця посада стала доступною для плебеїв. Квестори відали державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями дер­жавного архіву, супроводжували в поході консулів і відали військовою скарбницею, розподілом і продажем воєнної здобичі.

^ Есктраординарна (надзвичайна) магістратура. Диктатор. До цієї магістратури вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень.

^ Диктатора призначали консули за пропозицією сенату (якщо у Римі на той час перебував тільки один консул, то він один і призначав). Кан­дидатуру на диктатора звичайно підбирав сенат, зазвичай з колишніх консулів. Диктатор призначався строком на шість місяців. Якщо висунуте завдання він виконував швидше, то відразу складав свої повноваження.

Диктатор на допомогу він при­значав так званого начальника кінноти.

Впродовж терміну диктатури диктатору підпорядковувались усі магістрати, які не припиняли діяльності, військо, всі громадяни; мож­на було не скликати Народні збори, сенат. Отже, диктатору належала вся повнота військової та адміністративної (однак не законодавчої) влади. Вона називалася imperium summum. Ніяке veto, у тому числі плебейських трибунів, на нього не поширювалося.

Начальник кінноти — це ще один екстраординарний магістрат. Називався він ще magister eguitum. Влади imperium не мав, а лише potestas. Як уже зазначалося, його призначав диктатор на час своєї діяль­ності, він був помічником, заступником диктатора у військових та ад­міністративних справах. Veto магістратів на нього теж не поширюва­лося.


^ Джерел права римської республіки

У Стародавньому Римі в найдавніші часи єдиним джерелом права був звичай. Звичаї були родові, які стосувалися тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього племені. В обох випадках вони поширювались на весь колектив без будь-яких винятків для окремих осіб чи груп.

Зі звичаїв формується ще одне джере­ло права — звичаєве право, тобто сукупність загальнообов'язкових пра­вил поведінки, які відповідали інтересам певної, домінуючої частини населення Риму — громадян-рабовласників.

Звичаєве право не фіксувалося в письмовій формі, його правила ніде не оголошувалися. Жерці були його зберігачами і тлумачами та водно­час першими суддями в Римі. Тим самим стародавнє римське право було тісно пов'язане з релігією.

Зі становленням і розвитком римської державності основ­ним джерелом права став закон (lex). Закони затверджувались тільки Народними зборами (куріатними, центуріатними, трибутними) і вре­гульовували щораз ширшу сферу суспільних відносин.

Ініціаторами прийняття тих чи інших законів були зазвичай магістрати, які часто саме з цією метою і скликали Народні збори. Тому й закон називали іменем того магістрата, який вніс його проект.

Сенатус-консульти. У період ранньої республіки виникло ще одне джерело права — рішення сенату — сенатус консульти. Це не були закони і законами вони не називалися. В останні часи існування республіки і період ранньої імперії сенат навіть здобув право видавати закони нарівні з Народними зборами.

Закони XII таблиць. Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів). Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату. Законах XII таблиць торкались переважно цивільного, шлюбно-сімейного, кримінально­го, судового процесу, постанов про порядок поховання. Закони передбачали обов'язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з'явити­ся в суд.

З цього збірника можна судити про наявність міцної римської сім'ї з майже необмеженою владою батька, про сімейну власність, яка вже перебувала у стадії розпаду. Зафіксована в певних межах і приватна власність, якою можна було розпоряджатися: продавати, дарувати, за­повідати.

Регулювались певні майнові правовідносини, зокрема один зі способів набуття власності—манципація. Це був складний, специфіч­ний обряд, що передбачав обов'язкову присутність власника речі і по­купця. Крім того, мали бути присутні як свідки п'ять повнолітніх гро­мадян і шостий, котрий тримав вагу. Власник речі, торкаючись її па­личкою або рукою, проказував передбачені законом слова, передаючи своє право власності на річ покупцеві. У свою чергу, покупець приймав це право, також торкаючись рукою речі і проказуючи обрядові слова. На вагу клали саму річ або її частинку, символ (пригорщу землі, зерна тощо), а покупець — символ платні (наприклад зливок міді).

Закони поділяли речі на дві основні категорії: речі, відчужувані шляхом манципації , і речі, які не потребували обряду манципації. До перших належали нерухоме майно (землі та будівлі), раби і тварини, якими користувалися для переїздів і переве­зення вантажів, сільські сервітути (права на чужі речі — право проходити чи провести воду або прокласти дорогу через чужу землю). Інші речі не підлягали манципації.

В цю епоху зароджується поняття про необмежену квіритську власність, яка могла бути тільки у римлян і суворо охоронялася ранніми римськими законами. Посягання на цю власність жорстоко каралися. Зокрема, той, хто випасав або жав уночі квіритське поле, оброблене плугом, був приречений до страти в жертву підземним богам. Смертна кара загрожувала паліям і тим, хто крав се­ред ночі. За крадіжку, вчинену вдень, за самовільну порубку чужих де­рев та інші подібні злочини накладався великий штраф.

Значну увагу приділяли борговому праву. Найдавнішим видом бор­гового зобов'язання був договір — кабала, самозаклад. За цим зобов'я­занням боржник, який не сплатив борг, підпадав під владу кредитора. Останній заволодівав усім майном боржника, а його самого, дружину, дітей перетворював у боргових рабів, які відрізнялися від інших рабів лише тим, що знову ставали вільними, коли сплачували борг. Якщо ж кредитор не хотів брати боржника кабальним рабом, то його впродовж 60 днів у базарні дні тричі виводили на площу, оголошуючи суму боргу. Якщо не знаходилось бажаючих сплатити цей борг, то боржника карали смертю або продавали за кордон у рабство (табл. III). Отже, боргове право було надзвичайно жорстоким. Водночас Закони обмежували відсотки за позику, встановлювався їхній максимальний розмір — не більше ніж 1% на місяць і 8,3% річних.

Про інші види договорів у Законах написано мало. Зокрема, зга­дується договір зберігання. У таблиці VIII (п.19) записано, що коли хтось дав свою річ на зберігання іншій особі, яка не хоче її повернути, то власник має право на позов у подвійному розмірі вартості речі.

Закони XII таблиць торкались і сімейних відносин. Батько сім'ї мав над підвладними дітьми, родичами, усиновленими та усіма іншими, що мешкали в його сім'ї, необмежену владу. Він міг віддавати своїх дітей у боргове рабство. Щоправда, сина можна було віддати тільки тричі. Якщо після цього син, відробивши борг батька, діставав свободу, то виходив з-під влади батька (табл. IV).

Дружина також повністю підлягала владі чоловіка. Чоловік міг у будь-який момент наказати дружині покинути його дім, повернувши належні їй речі (табл. IV).

Відомим було усиновлення (удочеріння), опікунство тощо. У випад­ку розтрати опікунами майна підопічного до них подавали позов щодо повернення розтраченого у подвійному розмірі (табл. VIII, п.20).

Спадкування проводилося згідно зі законом і заповітом. Закони XII таблиць визнавали свободу заповіту (табл. V). Проте принцип колек­тивної (родової) власності продовжував ще існувати. Наприклад, якщо римський громадянин помирав без заповіту, то згідно з п.4 таблиці V спадщина переходила до "його спадкоємців" (sui heredes), під якими малися на увазі особи, котрі перебували безпосередньо під батьківською владою померлого — агнати. Коли ж не було агнатів — то до інших кровних родичів (gentiles) — когнатів.

Про колективну (державну) земельну власність (ager publicus) За­кони XII таблиць не згадують, хоча вона на той час існувала.

Закони передбачали різні злочини і цілу систему покарань за них Кровної помсти вже не було, проте зберігався старовинний таліон (talio — відплата) — рівним за рівне. У п.2 таблиці VIII зазначено: "Якщо причинить тілесне пошкодження і не помириться з потерпі­лим, то нехай і йому самому буде вчинене те ж саме".

Серед покарань домінували штрафи. Вони стягувались в асах, які на той час являли собою куски міді. Статті Законів мали казуїстичний характер. Наприклад, за перелом людині кістки належало сплатити штраф 300 асів, але якщо це був раб, то сплачували його власникові 150 асів; за образу людини — 25 асів. За крадіжку передбачались значно суворіші покарання. Так, коли крадія впіймали "на гарячому", то його піддавали тілесному покаранню і віддавали "головою" потерпілому. Рабів за крадіжку сікли канчуком і скидали зі скелі у прірву. Якщо ж крадена річ була знайдена у крадія через деякий час, то він сплачував штраф у трикратному розмірі ЇЇ вартості. Неповнолітніх за крадіжки піддавали тілесному покаранню та стягували збитки з їхніх батьків. Закон забороняв придбання краденої речі.

У деяких випадках допускався й самосуд: наприклад, коли злодія вночі впіймали "на гарячому" (п.12, табл. VIII), то його можна було вбити на місці.

За навмисний підпал будівель або скирд хліба засуджували до покарання батогом і страти. Якщо це сталося через необережність, то винний був зобов’язаний відшкодувати збитки, а неспроможні підлягали м'якшому покаранню. За таємне знищення чужого врожаю призначалась смертна кара "більш тяжка, ніж за вбивство людини" (п.24, табл. VIII), очевидно, з тортурами.

У таблиці IX записано, що смертні вироки римським громадянам мали право виносити тільки центуріатні коміції (п.1, 2). Позбавляти громадянина життя без суду зазвичай заборонялось. Водночас ніхто з громадян не міг вимагати для себе будь-якого відступу від закону, пільг чи привілеїв.

Злочини, скоєні підвладними особами і рабами, покладали на гос­подаря цих осіб обов'язок відшкодувати збитки потерпілому або ви­дати йому "голову" винних для покарання (табл. XII, п.2).

Закони XII таблиць не торкалися основ державного ладу, проте встановлювали низку заходів щодо порядку управління: забороняли у місті "нічні зборища", не дозволяли поховання усередині міста, забо­роняли міняти ширину доріг, пишні похорони та захоронення з золо­тими речами тощо.

Декілька пунктів Законів стосувалися доказового права. Так, у п.22 таблиці VIII зазначалось, що коли особа, котра брала участь в укла­денні угоди як свідок чи вагар, потім відмовлялася цю угоду засвідчи­ти, то її визнавали безчесною, вона втрачала право надалі виступати в пій ролі. Неправдиві свідчення перед судом карали смертю — кидали у прірву.

Едикти магістратів.

Якщо вади у законо­давстві завдавали громадянам шкоду, створювали проблеми у вирі­шенні справи, вони могли звернутися до претора з проханням допо­могти їм своєю владою. Претор проводив розслідування і, якщо вва­жав прохання справедливим і скаргу обґрунтованою, вирішував спра­ву поза законом, своєю. Претор робив виняток із зако­ну, користуючись своєю владою і керуючись справедливістю.

З часом, коли скарги і прохання римських громадян з питань, не врегульованих законодавством, стали повторюватися, у преторів виробилися однотипні рішення. Спочатку вони оголошували їх усно, потім (не пізніше II ст. до н.е.) стало звичаєм запроваджувати нові правила у письмовій формі. Претори, вступаючи на посаду, публікува­ли вироблені ними правила і норми. Вони дістали назву преторських едиктів. В едиктах претори виходили за межі старих звичаїв, понять старого права, вони врегульовували по-новому, без зайвого формалізму і консерватизму найрізноманітніші відносини між людьми, що виника­ли в сфері зобов'язального, сімейного, спадкового та інших галузей права. Претор визначав, у яких випадках він надаватиме громадянам для захисту своїх інтересів позов, і цими правилами керувався сам пре­тор та інші судді. Щоправда, виданий претором едикт мав юридичну чинність тільки впродовж року, тобто терміну, на який обирався сам претор. Зате едикт мав загальнообов'язковий характер і тим відрізняв­ся від розпоряджень претора з окремих індивідуальних питань.

Із закінченням повноважень претора автоматично втрачав чин­ність і виданий ним едикт, натомість мав чинність новий едикт, виданий новим претором. Так безперервно розвивався і сам преторський едикт, і римське приватне право загалом.

Jus gentium — право народів. Цивільне і преторське право врегульо­вували правовідносини тільки між римськими громадянами. Тим ча­сом у другий період республіки Римська держава в результаті завойо­вницьких війн значно розширила свою територію, захопивши чимало нових племен і народів. Рим став центром світової торгівлі. Різко зрос­ло число негромадян — перегринів, чужоземців, у тому числі купців, торговців та ін. Для них була створена спеціальна магістратура — претори для перегринів. Обіймаючи посаду, вони теж видавали едикти, в яких визначали правила своєї судової діяльності. Ці правові норми вироблялися не лише на основі римського законо­давства і преторського права, й загальних звичаїв міжнародного обігу, торгівлі, інших правових відносин, що складались у процесі контактів Риму з різними країнами і народами. У цих нормах використовувалось, отже, не тільки римське право, а право й звичаї інших держав. Це пра­во, покладене в основу едиктів преторів для перегринів, набуло назви право народів — jus gentium.

За природою jus gentium було близьким до римського преторсько­го права, однак відрізнялося від нього за сферою дії. Воно врегульову­вало правові відносини між римлянами й іноземцями (перегринами) та між самими іноземцями на території Риму.

Діяльність юристів. Першими юристами у Римі були понтифіки — члени жрецької колегії, які, крім вищого нагляду за справами культу, зберігали і тлумачили стародавні звичаї, вирішуючи на їх підставі спори і конфлікти між громадянами.

У III ст. до н.е. плебеї здобули право обрання до складу колегії понтифіків, і перший же понтифік — плебей Тиберій Корунканій зро­бив свої юридичні консультації відкритими та доступними для всіх. З цього часу юриспруденція вже не була таємним мистецтвом жерців, а стала світською. Римські громадяни мали змогу навчитися тлумачити закони, складати позовні формули.

Понтифіки вважали себе виразниками волі богів і не турбува­лися про мотивацію своїх рішень і консультацій. З часом понтифіки (жерці), які тлумачили звичаї були обмежені в діяльності і відходять та другий план. Світські ж юристи вже не тільки умотивовували свої консультації, а й осмислювали зміст як окремих юридичних норм, так і всієї їх системи.

Розвиткові правознавства тоді спри­яла низка обставин.

По-перше, формалізм старого цивільного права потребував суворого дотримання чітко визначених форм для кожної юридично значущої дії. В іншому випадку така дія втрачала правовий захист. Тому укладаючи угоди, треба було добре знати закони, звичаї, вміти їх тлумачити та застосовувати. Отже, потрібні були спеціалісти, які б мог­ли дати кваліфіковану пораду.

По-друге, діяльність магістратів, зокрема консулів, преторів, едилів передбачала знання законодавства або ж залучення як порадників-консультантів досвідчених спеціалістів. Власне магістрати, набувши за час своєї діяльності правових знань і досвіду, після складення по­вноважень часто ставали консультантами з правових питань, юрис­тами.

Серед видатних юристів пізніших часів виділяються, зокрема, Гай, Юлій, Павло, Ульпіан, Модестин, Папініан.

За Ціцероном, діяльність юристів зосереджувалась у трьох основ­них формах: надання громадянам консультацій, юридичних порад щодо тих чи інших спірних ситуацій (respondere); вироблення формул для юридичних дій (cavere); керівництво процесуальними діями при веденні справ у судах (agere).