Право інтелектуальної власності академічний курс

Вид материалаДокументы

Содержание


Права суб'єктів засобів індивідуалізації учасників цивільного оборо­ту, товарів і послуг, що випливають з охоронного документа.
Право користування торговельною маркою.
Право розпорядження.
Право розпорядження в суб'єктивному значенні — це закріпле­на у нормах права можливість визначати юридичну чи фактичну долю речі
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   49

_Права і обов'язки суб'єктів інтелектуальної власності

умови належності сорту до визначених у ст. 47 Закону України

«Про охорону прав на сорти рослин» ботанічних родів і видів.

Наведені винятки, а також використання сорту в некомерційних та експериментальних цілях не визнається порушенням патентних прав володільця патенту на сорт. Отже, використання сорту в осо­бистих і некомерційних цілях, зокрема для особистого споживан­ня, також не визнається порушенням патентних прав.

У сфері охорони прав на сорти рослин також діє принцип ви­черпання прав. Якщо насіння, інший рослинний матеріал для розмноження введені в господарський обіг правомірно, то подаль­ші цивільно-правові дії з цим матеріалом виходять з-під патентної охорони. Проте володільцю насіння та іншого матеріалу забороня­ється їх використання для розмноження зазначеного сорту, а також вивіз із території України цих матеріалів, якщо вони можуть бути використані для розмноження, в країну, в якій сорт не охороня­ється. Це правило не поширюється на вивіз насіння з метою пере­робки для наступного споживання.

Істотним обмеженням права на сорт є його примусове відчужен­ня. За умови невикористання сорту володільцем патенту в Україні протягом перших трьох років, починаючи від дати прийняття рі­шення про видачу патенту і відмови володільця патенту від укла­дення ліцензійного договору, особа, яка бажає використати сорт, може звернутися до суду з позовною заявою про надання їй приму­сової невиключної ліцензії.

Обов'язки суб'єктів промислової власності

Обов'язки, що випливають з охоронного документа на об'єкт промислової власності, набувають чинності також від дати пуб­лікації в офіційному бюлетені відомостей про видачу охоронного документа. Основним з них є обов'язок сплачувати відповідні збо­ри за дії, пов'язані з охороною об'єктів промислової власності.

Збори сплачуються відповідно до «Положення про порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелек­туальної власності». Зазначене Положення затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2001 р. № 543.

РОЗДІЛ 9

Це Положення визначає термін і порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності, а також розміри зазначених зборів згідно з додатком.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші прави­ла сплати зборів, ніж цим Положенням, застосовуються правила міжнародного договору.

Сума зборів, що підлягають сплаті, визначається:

— для громадян і юридичних осіб, які постійно проживають чи перебувають в Україні (резиденти), — у гривнях, у розмірах, вихо­дячи з неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на день спла­ти збору;

— для громадян і юридичних осіб, які постійно проживають чи перебувають за межами України (нерезиденти), — у доларах США.

Якщо платників збору кілька і серед них одночасно є резиденти і нерезиденти, сума збору, яку мають сплатити резиденти і нерези­денти, визначається пропорційно їх частці у складі платників, при цьому сума збору для резидентів визначається у гривнях, для нере­зидентів — у доларах США.

До суми збору не включається вартість послуг, пов'язаних з йо­го сплатою.

Сплата зборів провадиться через кредитні установи. Збір, розмір якого визначено у доларах США, може бути спла­чений у доларах США або у гривнях за офіційним обмінним кур­сом Національного банку України на день його сплати.

Громадянам України пільги зі сплати зборів надаються відповід­но до законодавства.

Громадянам держав-членів СНД надаються пільги відповідно до законодавства згідно з Угодою про взаємне визнання пільг і гаран­тій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військово­службовців, ратифікованою Законом України від 26 квітня 1996 р. Зазначені пільги надаються громадянам держав-членів СНД, що офіційно визнали дію на своїй території Угоди про взаємне визнан­ня пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей за*

_ Права і обов'язки суб'єктів інтелектуальної власності

гиблих військовослужбовців і надають відповідно до цієї Угоди пільги громадянам України.

Пільги, передбачені Положенням, надаються при поданні від­повідних документів, які підтверджують наведені юридичні факти, що є підставою для надання пільг.

Патентовласник зобов'язаний добросовісно використовувати за­патентований об'єкт промислової власності. Власник охоронного документа не повинен зловживати патентними правами. Не допус­кається використання об'єкта промислової власності в обмеженій кількості з метою утримання високої ціни на продукцію, в якій ви­користано запатентований об'єкт, продаж виробів, у яких викорис­тано запатентований об'єкт, за завищеною ціною.

Використання об'єкта промислової власності не повинно нано­сити шкоду патентним правам інших осіб.

Власник патенту на промисловий зразок, власник свідоцтва на компонування ІМС зобов'язаний використовувати запатентований об'єкт. Якщо зазначений об'єкт не використовується або недостат­ньо використовується в Україні протягом трьох років від дати пуб­лікації відомостей про видачу патенту чи свідоцтва або від дати, ко­ли використання запатентованого об'єкта було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати запатентований об'єкт, може звернутися до суду чи господарського суду із заявою про надання їй дозволу на використання запатенто­ваного об'єкта. Така заява може бути подана за умови, що з влас­ником охоронного документа не вдалося досягти угоди про укла­дення ліцензійного договору. Суд може дати дозвіл на таку приму­сову ліцензію за умови, якщо власник охоронного документа не до­веде, що невикористання запатентованого об'єкта мало місце через причини, які не залежали від нього. Суд, виносячи рішення про на­дання примусової ліцензії, має визначити обсяг використання за­патентованого об'єкта, строк дії наданого дозволу, розмір та поря­док виплати винагороди власнику охоронного документа.

За певних умов власник охоронного документа зобов'язаний да­ти дозвіл (видати ліцензію) на використання запатентованого об'єкта власнику пізніше виданого патенту, якщо останній призна­чений для досягнення іншої мети або має значні техніко-еко-

РОЗДІЛ 9

номічні переваги і не може використовуватися без порушення прав першого власника, — так звана залежна ліцензія. При цьому надан­ня такого дозволу може бути зумовлено відповідним дозволом з бо­ку власника пізніше виданого патенту, який зобов'язаний дати дозвіл, якщо його запентований об'єкт удосконалює об'єкт власний ка раніше виданого патенту або призначений для досягнення тієї самої мети. Дозвіл дається в обсязі, необхідному для використання запатентованого об'єкта власником патенту, яким цей дозвіл затре­бувано.

Спори, пов'язані з наданням ліцензій, їх обсягом і строком дії, розв'язуються у судовому порядку.

Права суб'єктів засобів індивідуалізації учасників цивільного оборо­ту, товарів і послуг, що випливають з охоронного документа. До цієї групи належать права на комерційне найменування (фірму), право на торговельну марку і права на географічне зазначення походжен­ня товарів.

Комерційне найменування в Україні охороняється ЦК України.

Право на комерційне найменування надає юридичній особі юридично гарантовану можливість виступати в цивільному обороті під власним комерційним найменуванням. В умовах ринкової еко­номіки індивідуалізація виробника в такий спосіб має для нього важливе значення — адже споживач знає, з ким має справу. Така індивідуалізація має значення як для самого виробника, так і для споживача. За умови, що під комерційним найменуванням вироб­ник зарекомендував себе як надійний партнер, виникають стійкі господарські зв'язки, зростає попит на його продукцію тощо. В умо­вах жорсткої конкурентної боротьби за ринок збуту це має неаби­яке значення. Разом з тим комерційне найменування виробника покладає на нього серйозні обов'язки. Він зобов'язаний постійно підтримувати належний рівень своєї продукції, підвищувати її якість, знижувати матеріале- та енергоємність тощо.

Будь-які цивільно-правові угоди юридична особа здійснює під своїм власним комерційним найменуванням, шо само по собі вже свідчить про певну господарську впевненість, стабільність цієї фірми. Власник комерційного найменування здійснює певні осо­бисті немайнові права. Він має право на захист своїх порушених

_Права і обов'язки суб'єктів інтелектуальної власності

прав, має право позначати своїм комерційним найменуванням ви­роблювані ним товари (якщо це технічно можливо), розмішувати

його на вивісках, бланках, рахунках, прейскурантах тощо. Воно мо­же використовуватися у різного роду оголошеннях рекламного ха­рактеру, публікаціях, анотаціях тощо.

Разом з тим власник комерційного найменування (фірми) має право забороняти іншим особам неправомірно використовувати за­реєстроване на його ім'я в тих самих цілях найменування. Таким неправомірним використанням можуть бути різноманітні способи участі в цивільному обігу під чужим комерційним найменуванням. Інші особи можуть згадувати чужі комерційні найменування, на­приклад, у публікаціях, різних конкурсах, узагальненні практики тощо. Таке згадування не визнається неправомірним використан­ням комерційного найменування. При цьому, безперечно, комер­ційне найменування не повинно перекручуватися.

Такі загальні правила існують у законодавстві більшості країн світу. Основні засади права на комерційне найменування є в Па­ризькій конвенції про охорону промислової власності. На підставі аналізу зазначених засад більшість дослідників схиляються до того, шо право на комерційне найменування (фірму) — це особисте не­майнове право юридичної особи, що відображає її репутацію.

Право на комерційне найменування виникає за загальним пра­вилом з моменту його фактичного використання, у законодавстві деяких країн — з моменту Його державної реєстрації. Безперечно, це право є виключним — ним може користуватися лише та юри­дична особа, яка має на нього право інтелектуальної власності. Як особисте немайнове право воно не може бути будь-яким способом відчужене іншій особі. З цього загального правила є лише один ви­няток — комерційне найменування може перейти до інших осіб ли­ше разом з підприємством.

Право інтелектуальної власності на комерційне найменування (фірма) є абсолютним правом. Суб'єкта цього права, власника да­ного комерційного найменування, зобов'язані визнавати всі інші особи. Вони повинні поважати право на комерційне найменуван­ня, рахуватися з ним і не порушувати його. Отже, порушником цього права потенційно може бути будь-яка особа.

РОЗДІЛ 9

Право інтелектуально! власності на комерційне найменування не обмежене будь-яким строком. Отже, юридична особа, яка за­реєструвала це право на своє ім'я, може ним користуватися до тих пір, поки існує саме підприємство. Якщо в статусі юридичної осо­би сталися будь-які зміни, вони повинні дістати певне відображен­ня у комерційному найменуванні.

Відповідно до чинного законодавства України підприємства усіх форм власності мають в обов'язковому порядку зареєструвати ста­тут. У статуті підприємства зазначається власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і мета діяльності, його органи управління, порядок їх формування тощо. У наймену­ванні підприємства визначається його назва (завод, фабрика, май­стерня та ін.) і вид (індивідуальне, сімейне, приватне, колективне, державне) та ін. (ст. 9 Закону України «Про підприємства в Ук­раїні»).

Юридична особа може користуватися лише одним комерційним найменуванням. Одне і те саме підприємство не може виступати в цивільному обігу під різними комерційними найменуваннями. Це може призвести до знеособлення підприємства і, отже, до зловжи­вань. Водночас виключність права на комерційне найменування виключає можливість кільком підприємствам користуватися одним і тим самим комерційним найменуванням, що також може призве­сти до втрати індивідуальності підприємства, не може сприяти успішному цивільному обігу.

Специфічною особливістю права на комерційне найменування є також "Пі шо воно, на відміну від інших об'єктів промислової влас­ності, має не територіальний, а екстериторіальний характер. Це оз­начає, що комерційне найменування однієї країни має охоронятися і в іншій країні за умови, що обидві країни є членами Паризького союзу з охорони промислової власності. Стаття 8 Паризької кон­венції про охорону промислової власності право на фірму поширює на всі країни, які є членами зазначеного Союзу. Це положення має важливе значення. Практично воно означає, що комерційні найме­нування українських юридичних осіб охороняються в усіх інших країнах-членах Паризького союзу, а в межах України мають охоро­нятися комерційні найменування зарубіжних країн, які є членами Паризького союзу.

_Права і обов'язки суб'єктів інтелектуальної власності

204-414

305

ЦК України передбачає можливість передавати право інтелек­туальної власності на використання комерційного найменування іншим особам лише разом із цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать або його відповідний частинок.

Постає питання — хто має право на використання комерційного найменування, тобто на фірму. Тобто хто є суб'єктом права на фір­му. Дискусія з цього приводу давня і досить тривала. Проте біль­шість дослідників схильні вважати, що суб'єктом права на фірму є

лише юридична особа.

Фізичні особи можуть бути суб'єктами права на комерційне най­менування. У цивільному обороті вони виступають під власним

ім'ям.

Не можуть бути суб'єктами права на комерційне найменування також організації, що не мають статусу юридичної особи, а також

представництва і філіали юридичних осіб.

Отже, право на комерційне найменування (фірму) для його во­лодільця майнових прав не породжує, але воно є об'єктом права

інтелектуальної власності будь-якої особи.

Права інтелектуальної власності, що випливають із свідоцтва на

торговельну марку

ЦК України та Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» не виділяють окремо особистих немайнових прав на торговельну марку. У ст. 16 цього Закону йдеться лише про пра­ва, що випливають із свідоцтва.

Зазначені права набувають чинності від дати подання заявки за умови сплати збору (ст. 496 ЦК України). Свідоцтво надає його власнику виключне право користуватися і розпоряджатися торго­вельною маркою на свій розсуд. Стаття 5 цього Закону вказує, що право власності на марку засвідчує свідоцтво. Отже, зазначений За­кон чітко і однозначно проголошує право власності на марку. Це основне майнове право власника свідоцтва. Власник торговельної марки наділений тими самими трьома правомочностями, що і влас­ник будь-якого іншого майна: правом володіння, користування і розпорядження.

РОЗДІЛ 9

Право володіння. Власник свідоцтва на торговельну марку, пере­дусім, має право на володіння нею. Володіння означає фактичну наявність торговельної марки у майні власника, можливість безпо­середнього впливу на неї. Право володіння також варто розрізняти як у суб'єктивному, так і в об'єктивному значенні цього поняття. У суб'єктивному значенні право володіння — це закріплена у нор­мах права можливість фактично володіти річчю: фізично або госпо-дарськи, оскільки однаково володіє торговельною маркою і той, хто тримає її у шухляді свого стола, тобто утримує фізично, і той, хто має змогу впливати на неї безпосередньо.

У спеціальній літературі інколи дискутується питання про мож­ливість володіння результатом інтелектуальної діяльності. Одні ав­тори стверджують, що володіти цим результатом неможливо, оскільки він дематеріалізований. Тобто об'єкт права інтелектуаль­ної власності є нематеріалізований і тому бути у володінні будь-ко­го не може. Безперечно, торговельна марка є результатом інтелек­туальної діяльності, в якій реалізована певна ідея, прагнення відрізнити певним чином свій товар від іншого подібного. Втілен­ня цієї ідеї, образу, думки в матеріальне зображення є лише його матеріальним відтворенням, матеріальним носієм. Матеріальний носій може бути у володінні будь-якої особи, яка стала його влас­ником.

Щодо самої ідеї, закладеної в торговельну марку, то нею нібито володіти не можна. З цим важко погодитися, оскільки вище наводи­лася ст. 41 Конституції України, відповідно до якої володіти можна будь-яким результатом інтелектуальної, творчої діяльності. Те, що торговельна марка є результатом творчої діяльності, ні в кого не ви­кликає сумніву. Отже, власник торговельної марки може і здійснює таку правомочність власника як право володіти належним об'єктом.

Право користування торговельною маркою. Друга правомочність власника торговельної марки полягає у праві користуватися нею на свій розсуд. У суб'єктивному значенні право користування — це закріплена нормами права можливість одержання корисних власти­востей речі для задоволення потреб власника. Щодо торговельної марки це означає, що її власник має право вилучати із торговельної марки корисні властивості будь-яким способом, не забороненим

_Права і обов'язки суб'єктів інтелектуальної власності

20*4-41.4

307

законом. Право користування нерозривно пов'язане з правом во­лодіння. У спеціальній літературі існує думка, що без володіння та фактичного утримування речі не можна видобувати з неї її корисні властивості і тим самим використовувати її для певних потреб. Проте цього не можна сказати про торговельну марку. Власник марки може користуватися нею, фактично не володіючи. У певних випадках марка виходить із володіння її власника.

ЦК України і Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» досить чітко визначають право на використання марки і її межі. Так, відповідно до п. 2 ст. 16 Закону про товарні знаки свідоцтво надає його власнику виключне право користуван­ня і розпорядження маркою на свій розсуд. Отже, власник має ви­ключне право використовувати і розпоряджатися своєю маркою. Це означає, що ніхто інший не може без дозволу власника марки використовувати і розпоряджатися нею. При цьому Закон не міс­тить ніяких винятків із цього правила, як це має місце в інших за­конах про промислову власність. Інші особи можуть використову­вати марку лише з дозволу її власника на підставі договору.

Використанням марки визнається застосування її на товарах і при наданні послуг, для яких марку зареєстровано, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експо­натів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспек­тах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов'язаній із за­провадженням зазначеної торговельної марки у цивільний обіг.

Усі наведені способи використання торговельної марки умовно можна поділити на дві групи. Перша група визначає її застосуван­ня для позначення торговельної марки, у тому числі і на експона­тах, що демонструються на виставках і ярмарках. Це основне при­значення торговельної марки. При цьому слід пам'ятати, що вико­ристання марки як позначення товарів і послуг обмежується лише тим переліком товарів і послуг, шо був указаний в заявці.

Другу групу способів використання знака складає його викори­стання в різного роду супровідній документації та рекламі.

За законодавством зарубіжних країн про товарні знаки під вико­ристанням розуміється дещо ширше коло способів вилучення з то­варного знака його корисних властивостей і якостей. Так, закон

РОЗДІЛ 9

Японії про товарні знаки надає володільцю знака виключне право на введення в цивільний обіг маркованих товарів. Це право за своїм характером охоплює всі види комерційної реалізації «маркованих виробів» — пропонувати товари під таким позначенням, володіти і зберігати під таким позначенням; пропонувати і надавати послуги під таким позначенням; вивозити і ввозити товари під таким позна­ченням.

За законом Японії будь-якому іноземному експортеру чи націо­нальному імпортеру забороняється ввозити на територію країни то­вари під знаком, що належить іншому підприємцю (володільцю).

Одним із поширених способів використання товарного знака є видача дозволу на його використання третім особам. Відповідно до п. 5 ст. 16 Закону України про товарні знаки власник свідоцтва має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використан­ня знака на підставі ліцензійного договору.

Право розпорядження. Будь-якому власнику належить третя пра­вомочність — право розпоряджатися своєю річчю, своїм майном. Відповідно до п. 2 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на зна­ки для товарів і послуг» свідоцтво надає його власнику виключне право користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд.

Право розпоряджатися в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визна­чати юридичну чи фактичну долю речі, майна чи товарного знака.

Право розпорядження в суб'єктивному значенні — це закріпле­на у нормах права можливість визначати юридичну чи фактичну долю речі, майна чи товарного знака.

Право розпорядження реалізується в Законі про товарні знаки в п. 4 ст. 16, де проголошується: «Власник свідоцтва може передава­ти на підставі договору право власності на знак будь-якій особі, яка стає правонаступником власника свідоцтва».

Отже, Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» чітко й однозначно проголошує — власник свідоцтва має право відчужувати належну йому на праві інтелектуальної власності власності торговельну марку будь-якій особі і будь-яким способом без будь-яких застережень, за винятком одного.