Geum.ru

Україна в революційну добу

Вид материалаДокументы

Содержание


У 1915 р. його обрали уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті та завідувачем відділу допомоги насел
Помер і похований у Мюнхені.
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   27
Довідка: Дорошенко Дмитро Іванович (8 квітня 1882, Вільно – 19 березня 1951, Мюнхен) – громадський і державний діяч, вчений-історик, публіцист; один із засновників і товариш голови Центральної Ради, крайовий комісар Тимчасового уряду в Галичині і Буковині, губерніяльний комісар Центральної Ради на Чернігівщині.

Походив зі старовинного козацько-гетьманського роду. Народився в сім’ї військового ветеринара. Освіту здобув у Варшавському, Петербурзькому і Київському університетах. Розпочав активну громадську діяльність спочатку в українській студентській громаді у Києві, згодом – у РУП та УСДРП.

Громадсько-наукову діяльність розпочав 1897 р., друкуючи власні статті спочатку в галицькій, а потім російській та українській пресі. Співпрацював у петербурзькому журналі «Украинский вест ник», часописі «Рада», журналі «Україна», а також у Київському товаристві «Просвіта». Українському науковому товаристві. У 1908 р. став одним з найдіяльніших членів ТУП.

З 1909 Д.Дорошенко переїхав до Катеринослава, де працював у комерційній школі учителем історії. Водночас співробітничав у Катеринославській ученій архівній комісії, редагував «Летопись ученой архивной комиссии», часопис «Дніпрові хвилі» (1910-1913), був заступником голови Катеринославського товариства «Просвіта». Повернувшись 1913 р. до Києва, викладав історію в комерційних школах і одночасно працював бібліотекарем Історичного музею та секретарем Українського наукового товариства.

У 1915 р. його обрали уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті та завідувачем відділу допомоги населенню Галичини й Буковини.

У березні 1917 р. Д.Дорошенка було обрано товаришем голови Центральної Ради і призначено заступником губерніяльного комісара Київщини (віце-губернатором). На з’їзді ТУП (25-26.ІІІ.1917), коли товариство було реорганізовано у Союз українських автономістів-федералістів, його обрали до складу Тимчасового ЦК союзу, який на Всеукраїнському національному конгресі делегував Д.Дорошенка членом Центральної Ради. Тимчасовий уряд призначив його 22. ІV.1917 р. крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора. Від червня 1917 р. – член УПСФ.

13 серпня 1917 р. йому було доручено сформувати новий склад Генерального Секретаріату. Проте принципові й тактичні розходження із головою УЦР М.Грушевським змусили Д.Дорошенка відмовитись від головування в уряді.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. повернувся до Києва, ввійшов до уряду Української Держави. На посаді міністра закордонних справ йому вдалося досягти значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави. Виступаючи посередником між П.Скоропадським і Українським національним союзом, до якого входили представники соціалістичних партій, прагнув виробити умови формування українського уряду національної згоди. У жовтні 1918 р. в Швейцарії провадив переговори із представниками країн Антанти про визнання суверенітету України та надання їй допомоги. Після утворення Директорії УНР – професор української історії Кам’янець-Подільського університету.

З 1920 р. перебував на еміграції. Активний діяч українського гетьманського руху. Протягом 1921-1951 рр. – професор Українського вільного університету у Відні, Празі, Мюнхені. Професор Карлового університету в Празі (1926-1936), директор Українського наукового інституту в Берліні (1926-1931), професор Варшавського університету (1936-1939), Президент Української вільної академії наук (1945-1951), професор Колегії св. Андрія у Вінніпезі (1947-1950). Опублікував понад тисячу наукових праць з історії України, історії культури і церкви, зокрема «Нарис історії України» (ч. І-2, 1932-1933). «Історія України. 1917-1923» (ч. І, 1930; ч. 2, 1932), «Огляд української історіографії» (1923), «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940). Окремі дослідження присвячені М.Костомарову, П.Кулішу, В.Антоновичу та ін. Залишив низку спогадів про діячів українського національно-визвольного руху, а також «Мої спогади про давно минуле. 1901-1914» (1949), «Мої спогади про недавнє-минуле. 1914-1920» (1923-1924).

Помер і похований у Мюнхені.

___________________________________________________________________

Після того, як його очолив І. Кістяківський, Державна варта, як основний департамент МВС отримала завдання зосередити основну увагу на боротьбі з повстанським рухом. Активну допомогу їй мали надати добровольчі загони хліборобів, які з ініціативи І. Кістяківського почали формуватися у серпні 1918 р. в Київській, Полтавській та Чернігівській губерніях. Безпосереднє керівництво та відповідальність за їх створення покладалися на повітових старост. І. Кістяківський намагався навести порядок в державі шляхом проведення твердої політики. Її складовою стала боротьба з ліворадикальними партіями і течіями. Досягти бажаного міністр внутрішніх справ вважав за можливе шляхом арешту партійних лідерів.

24 вересня 1918 р. гетьман затвердив ухвалену Радою міністрів “Тимчасову постанову про міри проти осіб, які загрожують державній безпечності Української держави та її правопорядкові”, яка надавала міністру внутрішніх справ право видавати дозволи на арешти до двох місяців, а губернським старостам – до двох тижнів533.

Пріоритет інтересів держави над інтересами особистості став визначати основні напрямки внутрішньої політики Української Держави з літа 1918р. Його підтримали гетьман та переважна більшість урядовців. Одним із прикладів подібних підходів став закон від 24 липня 1918 р. ”Про кримінальну відповідальність за перевищення граничних цін та спекуляцію”.

У ньому, зокрема, визначалося сім видів покарань: позбавлення всіх особистих прав; ув’язнення; великий штраф; відшкодування у розмірі не менше подвійної суми перевищення граничних цін; конфіскація майна; сплата судових витрат та заборона торгувати. Усі справи про перевищення граничних

цін та спекуляцію передавалися до компетенції окружних судів, у засіданнях яких заборонялося брати участь присяжним засідателям. Вироки окружних судів вважалися остаточними й оскарженню не підлягали.

В Українській Державі грубо зневажалися, ігнорувалися права й свободи людини. Це, зокрема, стосувалося надання переважній більшості законів зворотної сили; гіперболізації виняткової і виключної підсудності; можливості визначення складу злочину не законодавцем, а адміністративною особою або військовим командуванням; дозволу на слухання окремих справ без участі адвоката; неможливості для громадян оскаржити рішення військових судів; перевищення компетенції останніх щодо цивільних громадян; практики розгляду кримінальних справ без дізнання і слідства; відсутності чіткого розмежування карної й адміністративної відповідальності; заборони колишнім засудженим мешкати в окремих місцевостях; надання старостам та отаманам права притягати громадян не лише до адміністративної, але й до кримінальної відповідальності; дозволи на арешти без суду і слідства; застосування примусового вислання до двох років за рішенням службових осіб; позасудового розгляду кримінальних справ тощо534.

Однак навести порядок в державі лише за допомогою арештів, інших репресивних заходів не вдавалося. Навпаки, проти дій І. Кістяківського виступили представники всіх політичних партій. Не підтримували політику “твердого курсу” й міністри-ліберали: М. Василенко, С. Гутник та В. Зіньківський. У міністра внутрішніх справ загострилися стосунки й з німецьким командуванням, яке він звинуватив у тому, що воно знало про таємні переговори між В. Винниченком (головою опозиційного Гетьманату Українського національного союзу) і Х. Раковським (керівником делегації РСФРР на мирних переговорах з Українською Державою) й не повідомило про це український уряд. У жовтні 1918 р. Державна варта зробила обшук у приміщенні делегації та консульства Радянської Росії, де знайшла документи, що підтверджували звинувачення І. Кістяківського. Німці ж почали вимагати повернення документів та відставки міністра внутрішніх справ. На захист Кістяківського виступило 9 гетьманських міністрів. Це призвело до кризи Ради міністрів.

Чимало зусиль керівництво Гетьманату докладало до того, щоб встановити контроль над добровольчими збройними формуваннями, які виникли ще з початку весни 1918 р. Планувалося обмежити їхню діяльність охороною громадського спокою та залучати такі загони до придушення антигетьманських повстань. Правовим документом, що узаконив існування хліборобських загонів в Українській Державі, став обіжник міністра внутрішніх справ І. Кістяківського до губернських старост від 13 серпня 1918 р.

Важливим елементом загальних національно-правових основ Української Держави став “Універсал Його світлості Ясновельможного Пана Гетьмана Усієї України та військ козацьких Павла Скоропадського до народу українського” від 16 жовтня 1918 р., який оголошував про відновлення українського козацтва. Воно мало стати “твердою опорою для проведення в життя і свідомість українського народу всіх реформ, викликаних обставинами сучасного моменту535.

Значний вплив на формування основних напрямів внутрішньої політики Української Держави мали й інші гетьманські грамоти та відручні листи.

2 липня 1918 р. П. Скоропадський затвердив закон “Про громадянство Української Держави”. Згідно четвертої статті цього законодавчого акту всі російські піддані, тобто всі мешканці українських губерній, які перебували на території України в день прийняття цього законопроекту, отримали українське громадянство. Ті, хто не бажав цього, мали до 2 серпня 1918 р. подати до місцевих органів влади відповідну заяву. Статті цього закону чітко визначали умови, за яких українське громадянство могли отримати іноземці. Головною умовою було те, що вони протягом трьох попередніх років мали проживати на території України.

До національно-правових основ Гетьманату відносилися й спеціальні законодавчі акти. Зокрема, тимчасовий закон “Про Верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України” від 1 серпня 1918 р. передбачав створення у таких випадках тріумвірату – колегії верховних правителів держави з трьох осіб. Одного з них визначав сам гетьман, одного обирав Державний сенат і одного – Рада міністрів. Через два дні після прийняття цього закону гетьман визначив своїми кандидатами Д. Дорошенка та С. Завадського.

Звісно, керівництво Гетьманату завжди непокоїло ставлення до себе з боку командування окупаційних військ. Тому особливо важливою справою було визнано налагодження дружніх відносин безпосередньо з керівництвом держав Четверного союзу. Дії гетьманського уряду сприяли тому, що 22 травня 1918 р. головнокомандуючий німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршал Г. фон Ейхгорн видав наказ, яким зобов’язував своїх підлеглих сприяти новій владі у її діяльності. 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала гетьмана П.Скоропадського та Українську Державу.

Принагідно, гадається, варто торкнутися характеристики політико-правових підвалин гетьманської державної моделі, які давали їй представники консервативного напрямку вітчизняної історико-політичної науки. Один із його основоположників та визначних теоретиків В. Липинський виділяв у внутрішній політиці Української Держави три основні моменти, які згодом були взяті на озброєння представниками гетьманського руху. Перший, уже розглянутий і оцінений вище, декларував, що державний переворот 29 квітня 1918 р., був здійснений П. Cкоропадським власними силами при нейтральності окупаційних військ.

На основі оцінки внутрішньої політики гетьманського уряду В. Липинський вивів принцип територіального патріотизму. Його сутність полягала в тому, що “нашу націю творять всі жителі України”. Однак, суспільна практика 1918 р. не дає підстав для беззастережного погодження з тезою, істинність якої викликає серйозні сумніви. Адже Рада міністрів відкрила кордони для всіх хто, тікав з РСФРР, в результаті чого Україна стала не лише притулком для численних прихильників єдиної і неподільної Росії. Негативно ставлячись до будь-якого самоврядування України, вони тим не менше отримували українське громадянство й істотно впливали на діяльність вищих та місцевих органів влади. Все це не сприяло співпраці гетьмана з українськими соціалістичними партіями, без союзу з якими за тогочасних умов неможливо було розраховувати на скільки-небудь ефективну розбудову незалежної України, плідну національну самореалізацію. Врешті переважна більшість російських офіцерів під особистим патронатом П. Скоропадського перечекала скруту й у критичний момент пішла служити в Добровольчу армію, ідейно-політичною платформою якої був єдинонеділимський курс, непримиренна ворожість до української державності.

Не можна погодитися і з третім постулатом В.Липинського, буцімто гетьманський уряд виражав інтереси всіх класів і націй України. Якщо в національно-культурному будівництві Рада Міністрів запропонувала більш-менш адекватну політику, то цього зовсім не можна сказати про соціально-економічні перетворення в Україні. Дії уряду цілком визначено були спрямовані передусім і головним чином на захист інтересів заможних верств населення держави, трудові елементи розглядалися в традиційній схемі класових суспільств як об’єкти експлуатації.

Окремо слід сказати, що гетьманат не зміг створити і основного гаранта національної державності – побудувати достатньо дієздатні збройні сили, хоча й надавав цьому аспекту діяльності особливо великого значення. Останнє цілком зрозуміло. Досвідчений професіонал П. Скоропадський, як ніхто інший з української верхівки, усвідомлював роль військового чинника у державному будівництві. А, зважаючи на присутність в Україні чисельного окупаційного війська, на реальну політичну вагу можна було розраховувати лише за наявності відповідної матеріальної противаги. Втім те ж добре розуміли й німці та австрійці.

Планомірна реорганізація української армії розпочалася у другій половині травня 1918 р. Розробку відповідного плану гетьман доручив начальникові Генерального штабу полковнику О. Сливинському. Згідно його пропозицій, передбачалося зберегти розроблений ще за часів Центральної Ради проект створення армії. Новим тут було лише те, що замість двох окремих піхотних бригад передбачалося формування Сердюцької дивізії з кінним полком при ній.

У червні 1918 р. було проведено реорганізацію Генерального штабу. При ньому створили ряд нових відділів: залізничний відділ, інспектуру артилерії та повітряних сил. До роботи у штабі гетьман залучив відомих військових: генерал-полковників М. Юнаківа та С. Дельвіга, полковників В. Петріва, В. Сальського, В. Садовського, В. Євстимовича та інших.

29 червня 1918 р. були затверджені умови вступу до української армії. Головною серед них була необхідність безумовної вірності ідеї незалежності України536. Також ставилася вимога наявності певного зв’язку з українськими землями. Перевагу надавали тим, хто народився чи постійно проживав на території України. У червні гетьман затвердив законопроект про чини української армії. 24 липня Рада міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов’язок. Строкова служба в піхоті мала тривати два роки, в кінноті та артилерії – три, а на флоті – чотири роки.

У липні, з призначенням командирів піхотних полків, було завершено формування командного складу піхотних частин армії Української держави. Значної уваги надавалося й формуванню кінних військових частин. Кіннота Гетьманату складалася з 21 кінного полку, одного кінного дивізіону та однієї сотні. Згодом було затверджено рішення сформувати ще вісім корпусних кінних полків. Передбачалося існування чотирьох полків запасу.

Планом відбудови регулярної української армії передбачалося створення дієздатних артилерійських військових частин. Згідно затверджених штатів військове міністерство почало комплектування 16 легких польових гарматних бригад, які мали складатися з 48 легких гарматних полків. Крім цього, мали бути сформовані чотири мортирні, три гірсько-гарматні та три кінно-гарматні дивізіони, Сердюцький гарматний полк, одна кінно-гарматна та декілька протиаеропланових батарей. У липні 1918 р. Рада міністрів прийняла рішення про матеріально-технічне та кадрове зміцнення артилерійських частин при бригаді отамана О. Натієва: одного легкого гарматного полку, окремої кінно-гірської батареї та важкого гарматного дивізіону.

Було оголошено про заходи щодо сформування семи окремих важких дивізіонів та десяти окремих важких батарей. Значні кошти гетьманський уряд виділив на зміцнення п’яти гарматних складів, двох арсеналів, восьми збройних майстерень та тридцяти двох гарматних парків. Фінансову підтримку отримали Луганський патронний завод, Катеринославська снарядна майстерня, Деміївський снарядний та Шосткінський пороховий заводи. Скоропадський підтримав пропозицію міністерства військових справ про виділення коштів на реконструкцію в Шепетівці складів спеціального хімічного призначення та запасів протигазів.

У серпні 1918 р. на базі колишніх інженерних частин почалося формування дев`яти інженерних полків, шістнадцяти куренів та Сердюцької інженерної сотні, двадцяти залізнично-шляхових частин. Уряд виділив кошти на організацію Першої Української залізничної бригади, що складалася з чотирьох окремих кадрово-залізничних сотень. При кожному корпусі були започатковані навчально-кадрові радіотелеграфні дивізіони, а при Генеральному штабі – радіостанція.

Автомобільні частини Гетьманату мали включати дев’ять окремих панцирно-кулеметних дивізіонів та дванадцять автомобільних рот. При кожному корпусі передбачалося сформувати окрему автомобільну колону. У вересні було оголошено про створення окремого навчально-кадрового автомобільного куреня, який мав готувати поповнення для українських автомобільних частин.

Не залишилася без уваги П.Скоропадського та Ради міністрів й авіація. В Українській державі її передбачалося сформувати з трьох навчально-кадрових повітрозагонів та тридцяти двох авіазагонів. Керівництво авіаційними частинами знаходилось в руках управління інспектора повітроплавання, яке очолював полковник О. Горшков. Потреби української авіації в ремонті задовольняв би повітроплавний завод “Матіас” у Бердянську. На його реконструкцію уряд виділив значні кошти.

Гетьман вживав заходів для деполітизації військових частин держави. З цією метою 1 серпня 1918 р. він затвердив закон “Про політично-правове становище служащих Військового відомства”. Згідно з ним, військовим заборонялося “входити до складу і брати участь у будь-яких спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, що мали політичний характер”537. Вони також не мали права бути присутніми на мітингах і маніфестаціях. Це дало можливість П. Скоропадському на певний час ослабити вплив політичних партій на військові частини та зміцнити дисципліну.

До української армії входили також військові частини, сформовані з українців-військовополонених. Їх почали створювати ще за Центральної Ради з полонених-українців, що знаходилися в таборах Австро-Угорщини та Німеччини. Про долю Першої Української (Синьої) дивізії вже говорилося вище. В червні 1918 р. було закінчено комплектування Першої Козацько-Стрілецької (Сірої) дивізії. Її розташували на кордоні з районі Стародуба й Конотопу. Командиром полку призначили М.Сокиру-Яхонтова.

У серпні 1918 р. Cкоропадський дав згоду на формування полку Січових стрільців та Чорноморського козачого коша. Полк вирішили комплектувати у Білій Церкві, а згодом він отримав назву Окремий загін Січових стрільців. До його складу ввійшли колишні вояки галицького полку Січових стрільців та незначна кількість добровольців – наддніпрянців.

26 серпня 1918 р. гетьман затвердив “Положення про Чорноморський козачий кош”. Соціальною базою нової військової частини стали представники заможних верств населення України. Кош комплектувався за круговою порукою й по рекомендації старшин. Основою кошу стали 12 пластунських сотень.

Гетьманський режим прагнув, щоб увесь тягар військової повинності ліг на заможне сільське населення Української Держави, яке він вважав найконсервативнішим та стабільним класом. Першим військовим формуванням такого типу стала Окрема Сердюцька дивізія. У липні 1918 р. уряд оголосив набір новобранців до дивізії – добровольців у віці від 18 до 25 років. Одночасно затверджено постанову Ради міністрів про виділення міністерству військових справ і флоту близько 63 млн. крб. на витрати щодо комплектування нової української дивізії. Ця військова частина мала складатися з чотирьох Сердюцьких піших, Сердюцько-Лубенського кінно-козачого та легкого Сердюцького гарматного полків, інженерної сотні й кінного дивізіону. Командиром дивізії гетьман призначив полковника О. Клименка.

Однак заможне українське селянство так і не стало соціальною базою армії гетьманату. Це призвело до певних труднощів при комплектуванні військових частин. Вони дедалі збільшувалися з прийняттям рішення про формування добровольчих загонів хліборобів та охоронних загонів при губернських і повітових старостах. На них покладалися обов’язки охорони своєї ж власності та порядку в повітах. Заможне населення України більш охоче йшло в ці утворення, ніж до армії. В результаті Сердюцька дивізія тривалий час залишилася єдиною військовою частиною такого типу. Не покращило становища й оприлюднення універсалу П. Скоропадського про відновлення козацького стану в Україні.

Не вирішеним залишилося й формування українського війська з патріотично налаштованих вояків та старшин. Розв’язати це завдання мав наказ міністра О. Рогози від 29 червня 1918 р. Адже головною умовою вступу до української армії було визнано безумовну вірність ідеї незалежності України. Першим ударом по цій вимозі став наказ військового міністра від 15 липня “Про звільнення з частин, штабів управлінь і закладів офіцерів в запас чи відставку”. Звільненню підлягали офіцери, що були призвані до війська під час війни в званні прапорщика чи закінчили воєнні училища скороченого курсу, а також отримали офіцерські звання за бойові заслуги538. При цьому не було враховано той факт, що саме ця категорія охоплювала переважну більшість патріотично налаштованих українців-офіцерів. Виконання наказу призвело до того, що в армії значно зросла кількість проросійськи орієнтованих офіцерів. Їх чисельність збільшилася після прийняття 20 жовтня 1918 р. закону “Про облік і заклик перебуваючих в межах Української держави офіцерів, унтер-офіцерів колишньої російської армії та колишніх юнкерів військових шкіл”. З них були сформовані зразково-інструкторські військові частини, які мали керуватися статутами російської армії, прийнятими до 1 березня 1917 р.539

Ці рішення гетьманського уряду призвели до загострення взаємин між значною частиною офіцерів та патріотично налаштованими козаками-українцями. Не зовсім вдалим можна вважати і призначення на посаду міністра військових справ і флоту генерала О. Рогози, якому начальник штабу гетьмана генерал Стелецький дав таку характеристику: “Старець Рогоза по суті справи військового міністерства не втручався, він навіть дуже часто не відвідував Ради міністрів, де серед філософствуючих кадетів почував себе незручно”540. За міністра все робили його заступники – О. Сливинський і О. Лігнау. Останній же був людиною дріб’язковою, не терпів ніяких нововведень і починань. Це призводило до частих конфліктів між ними.

Крім регулярної армії, в Українській державі існували охоронні сотні. Вони створювалися при губерніальних і повітових комендантах. Згодом їх об`єднали в окремі місцеві бригади. На них покладалися функції внутрішніх військ. Місцеві бригади були безпосередньо підпорядковані Головному штабу Української Держави.

За процесами військового будівництва в Україні уважно пильнували окупаційні власті. Не зацікавлені в реальному посиленні влади гетьмана, вони всіляко заважали плідній роботі в цій сфері, обмежуючи зусилля української влади стадією планів, заяв, проектів і рішень, від яких до втілення в життя залишалася досить велика дистанція. П. Скоропадський помітно нервував, але поробити нічого не міг. А відтак і у внутрішній і у зовнішній політиці доводилося рахуватися в першу чергу не з нагальними потребами власного народу, а забезпечувати умови для реалізації чужих інтересів.

То ж не дивно, що доба гетьманату ознаменувалася дальшим падінням продуктивних сил, що розпочалося ще з вибухом світової війни.

У 1918 р. з 63 доменних печей в Україні працювало лише 4, зі 102 мартенів – лише 7. Видобуток руди впав порівняно з 1913 р. у 17 разів, виробництво сталі – в 13, прокату – в 15 разів. Навіть видобуток вугілля скоротився у 3 рази, а вантажообіг залізниць зменшився у 10-12 разів541.

Безробіття сягнуло в деяких містах 80-90% раніше зайнятих робітників. Для працюючих збільшувався робітничий день, а зарплата невпинно падала. В багатьох місцях її взагалі не виплачували542.

Майже наполовину скоротились посівні площі. Занепадала харчова промисловість. З урожаю буряків 1918 р. цукру було одержано в 4 рази менше, ніж попереднього року, 40% буряків взагалі згнили на заводах543.

Пограбування окупантами продовольчих ресурсів не виключало й перспективи голоду. Загалом же країні загрожував господарський колапс.

Єдина сфера, в якій досягнення гетьманату були безперечними, це національно-культурне будівництво. Хоча перші історики Української революції й політичні супротивники П. Скоропадського й вважали створення Української Академії Наук, відкриття українських університетів у Києві й Кам’янці-Подільському, заснування десятків українських гімназій тощо більше декоративними, ніж сутнісними, такими, що не торкнулися „низів” науки й культури, а то й стали рухом назад від системної українізації 1917 р.544, відзначене було започатковано, стало реальністю саме за правління П.Скоропадського. То ж, мабуть, не варто применшувати того, що об’єктивно належить добі гетьманату.

Інша справа, що маючи самодостатнє, навіть у окремих елементах історичне, неминуче значення, в конкретних обставинах гострої суспільної боротьби такі моменти у більшості виявилися малопоміченими, особливо ж тими силами, які потрапили у незносну соціальну скруту й саме з урахуванням цього чинника й підходили до гетьманського режиму в цілому. То й їх винуватити навряд чи варто.

Отже, запровадження П. Скоропадським режиму альтернативного, протилежного попередньому – революційно-демократичному – не лише не розв’язало назрілих на весну 1918 р. суперечностей, а лише ще більше ускладнило ситуацію в Україні, привело до очевидного погіршення становища більшості її населення, особливо ж бідніших верств. Все це зумовлювало невідворотне наростання суспільної напруги, детермінувало нові вибухи політичної боротьби. Розмах і ефективність останньої значною мірою залежали від ступеня організованості, згуртованості революційно орієнтованих сил, їх здатності повести за собою маси, запропонувати привабливі програми, запальні, мобілізуючі гасла.