Geum.ru

Україна в революційну добу

Вид материалаДокументы

Содержание


Учасник Брестської мирної конференції.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Довідка: Шульгин Олександр Якович (30 липня (11 серпня) 1889 р., с. Совине Хорольського пов. Полтавської губ. – 14 березня 1960 р., Париж) – громадсько-політичний і державний діяч.

Народився у дворянській сім’ї. Закінчив 1-у Київську гімназію та історико-філологічний факультет Петербурзького університету (1915 р.). Входив до українського земляцтва й української громади. Після Лютневої революції – член Петроградської Української національної ради, яка делегувала його до Центральної Ради. У березні 1917 р. обраний до Тимчасового ЦК Українського союзу автономістів-федералістів, у квітні – до керівництва УРДП. Після Українського національного конгресу обраний до комітету (президії) УЦР. Виступав за федералістичний переустрій Росії легітимними шляхами.

У складі першого національного уряду був призначений заступником генерального секретаря міжнаціональних справ, а з 15 липня 1917 р. – генеральним секретарем у справах національних меншин. З проголошенням ІІІ Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки дедалі більше уваги надавав розв’язанню міжнародних справ. Брав участь в підготовці створення генерального секретарства міжнародних справ і став його першим керівником (20 грудня 1917 р.) Дотримувався проантантівської орієнтації, зробив вагомий внесок у встановлення дипломатичних стосунків УНР з Великобританією, Францією, налагодженню добрих відносин з Чехословаччиною, Швейцарією, Італією. Незгодний з позицією української делегації на переговорах у Бресті, не був включений до нового складу уряду після його реорганізації в січні 1918 р.

Під час гетьманату брав участь в переговорах Української Держави з РСФРР. У липні 1918 р. призначений послом до Болгарії. Член делегації УНР на Паризькій мирній конференції (1919 р.).

З 1921 р. – на еміграції, член ряду дипломатичних місій, учасник міжнародних форумів і організацій. Плідний публіцист і науковець, професор історії.

__________________________________________________________________________

Отже, принаймні, частина лідерів Української революції, а серед них і Голова Генерального секретаріату – В.Винниченко та й певною мірою Голова Центральної Ради М.Грушевський бачили реальну перспективу, яка чекала народ, націю, республіку. І якщо робили відповідальний вибір, то це зовсім не означає, що вони були впевнені у правильності здійснюваних кроків. Однак альтернативи не знаходили, чи не могли її реалізувати.

Неважко було передбачити, що можливості для маневрів на переговорах у делегації УНР буде небагато. Та й відповідних потребам моменту кандидатів до делегації в силу природних причин (повної відсутності дипломатів бодай з якимось фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. Тому на переговори було відправлено здебільшого дуже молодих людей: В.Голубовичу (голові делегації) було 32 роки, М.Левитському – 37, М.Любинському – 26, М.Полозу (Полозову) – 27, Є.Севрюку – 24 роки. Не дивно, що, попри всі їх потенційні особисті якості, на момент Брестської конференції, вони об’єктивно були малопідготовленими до прямого зіткнення, жорстокого протиборства з грандами європейської дипломатії. Певною мірою це компенсувалося тим, що членів делегації двічі консультував М.Грушевський, який як вчений не лише досить чітко науково прогнозував поведінку всіх суб’єктів переговорного процесу, але й найбільш ґрунтовно й тонко розумівся на суто українських проблемах, національних інтуїціях, ймовірних шляхах їх реалізації.

________________________________________________________________________

Довідка: Левитський Микола Григорович (1880 - ?) – громадсько-політичний діяч, дипломат.

У роки Першої світової війни – поручник російської армії. Член УСДРП. Національний Конгрес у квітні 1917 р. обрав його до складу Центральної Ради як представника Кубані. В червні 1917 р. обраний до УГВК.

Разом з іншими членами мирної делегації підписав Брестський мирний договір 27 січня 1918 р. З квітня 1918 р. – дипломатичний представник у Туреччині. Учасник переговорів Української Держави з РСФРР. У 1919 р. – член дипломатичної місії у Франції, був присутнім на Паризькій мирній конференції. Далі – на еміграції. У 1925 р. повернувся до УРСР. У 1931 р. був засуджений у справі т. зв. Українського національного центру і помер на засланні у Красноярському краї (точна дата невідома).

___________________________________________________________________________

Полоз (Полозов) Михайло Михайлович (1890, Зміївський пов., Харківської губ. – 3 лютого 1917 р., Соловки) – політичний і державний діяч.

Походив із сім’ї сільського інтелігента. Закінчив Харківське реальне училище. Навчався в Московському народному університеті ім. Шанявського і Петровській сільськогосподарській академії, де постійно займався революційною роботою. З 1905 р. входив до організації українських есерів. Кілька разів заарештовувався. В роки світової війни М.Полозов був мобілізований до армії, закінчив школу авіаторів і як авіатор-винищувач брав участь у бойових діях. Прапорщик російської армії.

У травні 1917 р. обраний І Всеукраїнським військовим з’їздом до складу УГВК і кооптований до Центральної Ради. Член ЦК УПСР. 16 січня 1918 р. разом з іншими есерівськими діячами заарештований за участь у підготовці до перевороту.

Учасник Брестської мирної конференції.

М.Полоз – один з лідерів боротьбистів, входив до керівного ядра УКП(б), обраний до складу ВУЦВК, в 1919-1921 і 1927 рр. – член президії ВУЦВК, в 1919-1921 і 1927 р. – член президії ВУЦВК; з 1922 р. – член ВЦВК. Представник уряду УРСР при РНК РСФРР. Народний комісар фінансів УРСР.

Звинувачений у „націонал-ухильництві” й належності до націоналістичної організації і наприкінці 1933 р. заарештований. Відбуваючи покарання на Соловках, за повторним вироком розстріляний.


Севрюк Олександр Олександрович (1893 – 1941, Франкфурт-на-Одері) – громадсько-політичний діяч, дипломат.

Закінчив Петроградський технологічний інститут. Член української студентської громади і від петроградських студентських організацій був делегований у квітні 1917 р. до Центральної Ради. Як член ЦК УПСР ввійшов до Малої Ради. Наприкінці жовтня 1917 р. – член Крайового комітету по охороні революції.

На Брестській конференції спочатку член, а з 15 січня 1918 р. – керівник делегації УНР. 27 січня підписав мирний договір і низку додаткових (в т. ч. таємних) угод щодо Східної Галичини. Північної Буковини, Холмщини.

О.Севрюк був призначений дипломатичним представником УНР до Німеччини, а в 1919 р. – керівником української дипломатичної місії до Італії. З 1920 р. – на еміграції у Франції, співробітничав у газеті „Українські вісті”, еволюціонував на прорадянську платформу. Загинув у залізничній катастрофі.

____________________________________________________________________________

З першого ж дня участі посланців УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення. Якщо Л.Троцький відразу ж, 28 грудня 1917 р., заявив, що російське представництво „не бачить жодної перешкоди до участі української делегації” в мирних переговорах35, то західні дипломати розпочали дискусію щодо статусу репрезентантів Києва – чи вона самостійна делегація, чи складова радянської36. Однак, коли Л.Троцький дізнався, що поза офіційними засіданнями відбуваються таємні контакти українців з німцями та австрійцями, він вдарив на сполох і почав інтенсивні консультації по прямому дроту з Петроградом щодо необхідності кореляції ним же офіційно заявленої позиції. Об’єктивно цього вимагало і рішення Народного Секретаріату УСРР про направлення до Бреста Ю.Медведєва, В.Затонського і В.Шахрая, які мали представляти Україну на переговорах у складі єдиної російської делегації. Оскільки ж Л.Троцький у притаманній його натурі схильності до інтриганства вів власну гру, по суті ігноруючи урядові інструкції, В.Ленін і Й.Сталін викликали його до Петрограда. Заява Л.Троцького про бажання влаштувати паузу у роботі конференції була охоче підтримана представниками інших делегацій – у всіх на той час нагромадилось немало питань для погодження із власними урядами.

В особливій нагоді перерва стала і українській делегації. Справа в тому, що в процесі переговорів дедалі жорсткіше виявлялася, так би мовити. „протокольна” позиція країн Четверного союзу: вони не згоджувались укладати договір з утворенням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспективи – ввійде чи не ввійде до неіснуючої на той момент федерації, або ж досягне самостійності тощо. І це не було лише дотриманням формального боку справи, традицій міжнародного життя. Німеччина й Австро-Угорщина поводилися дуже прагматично: вони намагалися створити найсприятливіші умови для досягнення власних інтересів, передусім матеріальних, на „законних підставах”. Дивилися вони й у майбутнє, прагнучи забезпечити наперед вигоди свого міжнародного становища в повоєнній розстановці сил в Європі.

Досвідчені дипломати в даному разі відкидали специфічний для міжнародного діалогу стиль і вимагали розв’язати питання про самостійність України. Так, німецький генерал М.Гофман „казав українським делегатам, що коли вони хочуть мати формальне право заключити мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки”37.

Не випадково, між доповіддю делегації в Малій Раді і остаточним рішенням про необхідність Четвертого Універсалу був прямий логічний зв’язок (хоч і вичерпувати проблему державницького статусу України на підставі дії лише одного чинника не варто – вона була значно багатоаспектнішою і складнішою38). В тому ж ключі – нагальної потреби вести незалежну, самостійну зовнішню політику – витримана й „Відозва Генерального секретаріату до народу України про мирні переговори” від 8 січня 1918 р.39 Завданням негайного укладення мирного договору як першочерговим аргументом мотивував необхідність ухвалення Універсалу і Голова Центральної Ради М.Грушевський, коли представляв документ Малій Раді 11 січня 1918 р.40

Синтетичним відбиттям позиції переважної більшості лідерів Української революції, очевидно, може бути формула, запропонована М. Грушевським: зваживши на оцінку всіх вищевикладених факторів, слід було остаточно порвати з позиціями Третього Універсалу, треба було «рішучо відтяти всякі двозначности й неясности та відложивши федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли і з ким федеруватись, зараз стати твердо на прінціпі повної самостійності Української республіки»41.

Завершальну фазу процесу зміни курсу, принаймні, його ідеологічного усвідомлення М. Грушевський змалював так: «Серед без­конечних фракційних і партійних нарад, що в трівожній атмосфері обложеного Київа, в смертельнім страху за будуччину української державности днями й ночами йшли в будинку Центр. Ради всю першу половину січня с. р., кінець-кінцем більшість Ц. Р. висловилась за політику рішучу, а против тактики уступок большевизмови й по­розуміння з ним. У день 9 січня, призначений для україн­ських установчих зборів, рішено було універсалом Ц. Ради проголосити Українську Республіку державою само­стійною й незалежною, щоб мати вповні вільну руку в уладженню своїх міжнародніх і внутрішніх відносин, щоб відібрати грунт від усяких мішань у внутрішні справи України як одної, мовляв, з частин будучої росийської федерації, та поставити боротьбу з совітом народніх комісарів, большовицькими бандами на справжній грунт — війни Великоросії на знищеннє України і повстання против української держави, а не політичної боротьби, під гасло котрої ховались усякі нейтралісти.

Се мало справді велике не тільки принціпіальне, а й чисто практичне значеннє. В принціпі українські фракції й партії признавали далі федерацію найбільш користною формою державного життя в будущині. Але в даний момент, коли всякі неприхильні або й просто ворожі українству елементи й сили, всякі оборонці єдности і неподільности Росийської держави, перекрашуючись в захистний колір федералізму, чіпались федералізму тільки для того, щоб гальмувати далі свобідний розвій українського державного й економичного будівництва спадщиною Росийської імперії, орієнтованєм на єдність її — чи то буде єдність росийської революції, чи єдність росийської мануфактури, як влучно характеризував се оден оратор з Ц. Ради, – було очевидно, що в інтересах успішної охорони свобідного будівництва України вона мусить стати твердо на ґрунті незалежносте і самостійности...

Фактично вона вже й стала такою, коли на місце розбитої большовиками Росийської держави не організувалось федеративної спілки. Се було зазначено на закін­ченню VIII сесії Ц. Р. і признано представниками Центральних держав і навіть представниками совіту нар. ком. на конфереції в Берестю З0 с. с. грудня. Але потрібувалось і формальне проголошеннє та правне ствердження й оформленнє сього факту, і се було й дано четвертим універсалом, принціпіально рішеним 9 січня»42.

Варто зауважити, що хоча документ було позначено 9 січня 1918 р. — днем, коли планувалося відкрити Українські Установчі збори і днем «принціпіальної ухвали сього важного акту»43, суперечки й редакційна робота тривали до 11 січня, а проголосовано і затверджено Універсал було в ніч на 12 січня 1918 р.

Звертаючись до народу України, Центральна Рада заявляла: «Твоєю силою, волею, словом утворилась на землі українській вільна Народна Республіка. Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх — борців за вольності і права трудящих.

Але в тяжку годину відродилась воля України. Чотири роки лютої війни знесилили наш край і людність. Фабрики товарів не виробляють. Заводи спиняються. Залізниці розхитані. Гроші в ціні падають. Хліба зменшується. Насуває голод. По краю розплодились юрби грабіжників і злодіїв, особливо коли з фронту посунуло військо, зчинивши криваву різню, заколот і руїну на нашій землі.

Через усе це не могли відбутися вибори в Українські Установчі збори в приписаний нашим попереднім Універсалом час, і ці Збори, призначені на нинішній день, не могли зібратись, щоб прийняти з наших рук нашу тимча­сову найвищу революційну владу над Україною, уставити лад у Народній Республіці нашій і організувати нове правительство»44.

Далі в Універсалі йшлося про оголошення петро­градським урядом (РНК) війни Україні, «щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть», і про вирядження російських військ для пограбунку хліба і вивезення його до Росії.

Українська Центральна Рада запевняла, що вона вжила всіх заходів, аби не допуститися братовбивчої війни двох сусідніх народів, але РНК не пішов назустріч.

Крім того, твердив Універсал, уряд Народних Комісарів почав зволікати з укладенням миру й закликав до нової війни, називаючи її «священною».

«Ми, Українська Центральна Рада, обрана з'їздами селян, робітників і солдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ хоче миру, і мир демократичний повинен бути якнайшвидше».

Але для того, щоб ні руське «правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді установити той бажаний мир, а для того, щоб вести свій край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України:

Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки.

Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, пред­ставництво робочого народу, селян, робітників і солдатів та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народних Міністрів»45.

Перехід лідерів Української революції на самостійницьку позицію дався справді нелегко, не без боротьби і вагань. Навіть М. Грушевський вдається тут до спеціального роз'яснення: «Серед самих українців знайшлись групи, настільки захоплені росийською культурою й державністю, призвичаєннєм до єдиної Росії або до традиційного феде­ративного гасла, що не згоджувались на самостійність навіть як на форму, переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про групи неукраїнські: українців, які відірвались від української стихії й уважали себе «русскими», великоросів захожих і навіть євреїв, які також не вміли відразу стати на грунт реальних інтересів єврейської людности України, а вважали потрібним наперед виявити свій протест розриву з єврейськими організаціями Росії»46.

Проголошення самостійності, вважає Д. Дорошенко, «так само, як і проголошення Української Народньої Республіки III Універсалом... явилось не результатом яко­гось попереднього руху, як осягнення вже раніше постановленого домагання, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами акт». І цей акт ще менше, ніж попередній, мав характер «всенародного торжества»47. Ця теза повністю узгоджується з численними публікаціями «Народної Волі» – рупору українських есерів – керівної на той час партії Центральної Ради, — які раз-у-раз засвідчують, наскільки такий крок видавався вимушеним, і навіть небажаним на той час48.

Такою ж була позиція й українських соціал-демократів. Не можна протиставити зазначеним позиціям і рішення відстоювати самостійність УНР, ухвалене в середині січня 1918 р. УПСФ: «Хоч партія соц.-федералістів і далі стоїть на засаді федералізму, але цю засаду вона вважає уже дальшим етапом, а при теперішніх обставинах признає потрібним утворення незалежної української держави. Через самостійність – до федерації, – є тепер гаслом партії»49. Такої ж думки дотримувалися й інші українські партії.

У будь-якому разі, певно, можна погодитись з Д. Дорошенком, коли він наступним чином оцінює сумарну позицію ініціаторів Четвертого Універсалу: «Трудно, здається, знайти в новій історії приклад, щоб провідники якого-небудь народа в такий спосіб оцінювали акт проголошення державної самостійності своєї країни»50.

Непевний настрій підсилювався й кризовими процесами, що загострилися в урядовому таборі, привели до зміни Генерального секретаріату. Успіхи більшовиків і рівночасні невдачі проводу УНР за оцінками М.Грушевського привели до того, що „певне хитання пішло і в певних політичних українських кругах”.

Спричинили його, на думку М. Грушевського, передусім російські есери, з якими підтримували зв'язки (зокрема, блокувались на виборах) українські есери. Ліві російські есери, дійшовши угоди з більшовиками, «потягли за собою певні елементи і з українських с.-р., доводячи їм, що большевизм являється льогічним розвитком революційно-соціалістичних домагань, і большевицькі гасла мусять бути прийняті українськими соціалістами з тактичних мотивів», Центральну Раду слід переобрати, відразу передавши владу на місцях Радам робітничих і солдатських депутатів, одним словом, піти назустріч більшовизмові, РНК. «Все це внесло хитання в українську політику, страшенно небезпечне в такий критичний момент»51.

П. Христюк підходить до змалювання порушеного М. Грушевським питання з інших позицій. Він присвячує великий за обсягом сюжет аналізові суті політики Центральної Ради й Генерального секретаріату до середини січня 1918 р. Найчисленнішою і найвпливовішою в масах була партія українських есерів. Керівництво ж державними органами продовжували здійснювати УСДРП (передусім її праве крило) й УПСФ. Нарешті, така розстановка партійних сил негативно позначилася на розвитку і надбаннях Української революції. «Есдеківсько-есефівський Генеральний секретаріат працював весь час надзвичайно мляво, несміливо, без потрібного в творчій революційній роботі вогню... Всі «реформи», оголошені в декляраціях Генерального секретаріату та Універсалах Центральної Ради, так і зістались на папері нездійсненими»52.

У результаті досить детального аналізу діяльності дер­жавних установ УНР (цьому присвячено цілий, великий за обсягом, параграф «Під проводом українських соціяль-демократів та соціялістів-федералістів» розділу «Соціяльно-економична політика та законодавство Української Центральної Ради під час війни з Московщиною») П. Христюк приходить до невтішних висновків. Основну помилку в політиці української виконавчої влади він убачав у тому, що, «виступаючи проти можливості переведення соціялістичної революції на Україні і захоплюючись національно-політичною боротьбою, Секретаріят фактично, в своїй діловій роботі, не дбав і про переведення тих соціяльно-економичних реформ, які намічались робітничо-селянською більшістю Центральної Ради. Старі суспільно-економичні відносини брались ним майже непорушно, як база і для відродженої української державності; в них думав Секретаріят зробити тільки незначні, другорядні зміни: замазати великі діри, що поробив їх час і революція в старім будинкові, підштукатурити, пофарбувати в новий жовто-блакитний колір, прибити нову вивіску – «Українська Народня Республіка» – і годі. А там, згодом, помаленьку та потихеньку, обережно та «твердо стоячи на ногах», при забезпеченні «всіх свобід» всім громадянам — гнобителям і гнобленим –можна буде попробувати намацати шлях і до соціялізму. Позиція цілком не революційна, яку могли спокійно поділяти з Винниченком українські «еволюціоністи» – соціялісти-федералісти. З неї цілком льогично випливало різке розмежування двох моментів української революції: моменту національно-політичного і моменту соціяльно-економичного, розмежування, яке вело весь час до того, що Генеральний Секретаріят по­стійно віддавав перевагу моментові національно-політичому перед соціяльно-економичним, аж до того, доки не загубив цим самим і справи української народньої державності»53.

Тому-то УПСР, яка «в дійсності завше була більш революційною і соціялістично-послідовною, ніж соціяль-демократія», в критичний момент революції вирішила перебрати ініціативу до власних рук.

Фракція українських соціалістів-революціонерів і Центральний Комітет цієї партії постановили рішуче вимагати відставки Секретаріату В. Винниченка. Ліва частина ЦК УПСР (до якої належали М. Полозов, П. Любченко, Г. Михайличенко, В. Елланський, С. Бачинський, О. Сіверо-Одоєвський та ін.), зв'язана з лівими російськими соціалістами-революціонерами (через Качинського й Олексіїва), вимагала не тільки відставки Генерального секретаріату і утворення лівоесерівського уряду, але й негайного замирення з радянською Росією і цілковитого визнання радянської форми влади. Правиця й центр партії (М. Салтан, М. Чечель, М. Шраг, К. Корж, П. Христюк, І. Лизанівський, Ю. Охримович та ін.), приєднуючись до вимог лівиці про відставку Секретаріату В. Винниченка, напо­лягала: на утворенні коаліційного кабінету з правих і лівих українських соціалістів-революціонерів за участі лівих українських соціал-демократів; на залученні до державної роботи рад робітничих і селянських депутатів; на продовженні війни з більшовиками до того часу, поки вони не припинять свої воєнні операції проти України і Центральної Ради. Нарешті, праве крило і ліве крило партії дійшли згоди, і фракція есерів виступила на засіданні Центральної Ради 18 січня 1918 р. не тільки з убивчою критикою політики есефівсько-есдеківського Генерального секретаріату, але й з вимогою його негайного усунення та утворення справді революційного уряду з соціалістів-революціонерів і лівих соціал-демократів54.

Однак, скинувши уряд В. Винниченка (більшість генеральних секретарів (народних міністрів) з полегшенням сприйняли такий дарунок долі – увільнення від відповідальності в найскрутніший момент), розколота УПСР тривалий час не знаходила спільної урядової платформи. Найупертішими виявились ліві українські есери, які вважали війну з радянською Росією злочинною помилкою, говорили про необхідність термінової зміни курсу, спрямування його ближче до більшовицького річища.

Ліва група УПСР, яка при посередництві лівих російських есерів розпочала переговори з Радою народних комісарів про припинення війни, навіть виношувала плани насильницького повалення Центральної Ради і про­голошення радянської влади в Україні. Але нерішучість, вагання, брак конспірації не дали змоги довести справу до практичної реалізації. Потенційні ж учасники змови (М. Полозов, Г. Михайличенко, О. Сіверо-Одоєвський, О. Шумський) ще 16 січня були превентивно заарештовані55.

В. Винниченко – основна мішень тогочасної та пізнішої есерівської критики (книга П. Христюка) — виявив згодом напрочуд вражаючу солідарність з наведеними оцінками. Єдина відмінність його твору – спроба довести, що Українська революція на січень 1918 р. опинилась у такому глухому куті, що справа була не в особах, не в їх заміні, а в зміні сутності здійснюваного курсу. «Єдина поміч, єдиний рятунок був не йти всупереч з настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади й її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між національною і соціальною ідеєю»56.

Тому В. Винниченко з великим співчуттям ставиться до позиції тих лівих елементів у Центральній Раді, які прагнули зміни політики, вважаючи, що боротьба йшла не стільки проти Радянської Росії, скільки проти власного народу. «І через те ці люди згожувались і на перевибори Ц. Ради, й на приняття лозунгу «вся влада радам», і навіть на переворот, на насильне скинення уряду, але українськими ж силами»56.

Колишній Голова Генерального секретаріату не лише шкодує, що згаданий вище план лівих есерів так і не було здійснено, а й наводить подібний власний план. За ним, ліва частина генеральних секретарів (таких як М. Порш) мала заарештувати Голову секретаріату (тобто В. Винниченка) і деяких інших членів уряду, оголосити владу рад, перевибори Центральної Ради й негайно розпочати мирні переговори з РНК. За переконанням лідера УСДРП, таким чином «влада лишилась би в національних руках, за неї зразу встали б усі індиферентні в боротьбі з большевиками нац.-українські військові частини, й припинилась би війна з Росією. Мало того: коли б цей план було переведено, історія революції на Україні пішла би зовсім инчими шляхами, не такими трудними й болючими й часом ганебними та й надзвичайно шкодливими для самої національної справи, не кажучи вже про політично-соціальну»57. Однак цей план був відхилений «вузьким» складом Генерального секретаріату, і після нової (другої) урядової кризи провід у виконавчій владі перейшов до українських есерів.

Наведені вище широкі міркування М. Грушевського, П. Христюка, В. Винниченка про суть кризи в керівництві Української Народної Республіки свідчать, що навіть у січні 1918 р. Українська революція перебувала перед альтернативою (або знову волею обставин опинилася перед нею): яким шляхом іти далі. І знову було обрано не лише антибільшовицький, а й антисоціалістичний курс. «Бо головним усе ж таки фактором нашої непіддатливості на соціалістичну революцію на Вкраїні було наше недовір'я в успіх її, а також відсутність гарячого бажання боротись за таку революцію, не зважаючи на те, чи буде успіх, чи ні в ім'я самої ідеї соціалізму й пропаганди його ділом, акцією, самим життям»58.

Після другої в історії українського уряду кризи (12 січня 1918 р. В.Винниченко і його кабінет подали у відставку) 18 січня загальними зборами Центральної Ради було затверджено склад Ради народних міністрів на чолі з В.Голубовичем.