Geum.ru

Україна в революційну добу

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   27
Довідка: Крапив’янський Микола Григорович (1889-1948) – військовий діяч.

Походив із селян. Закінчив військове училище (1913 р.), брав участь у Першій світовій війні, полковник. У лютому 1917 р. вступив до РСДРП(б). У грудні 1917 р. був обраний командиром 12-го армійського корпусу. З березня 1918 р. – начальник штабу 2-ї радянської армії. В травні 1918 р. був направлений в окуповану Україну для організації партизанського руху. Став керівником Ніжинського повстання у серпні 1918 р., яке закінчилося невдачею.

У вересні 1918 р. був призначений начальником 1-ї Української радянської дивізії. Надалі брав участь у громадянській війні на різних командних посадах, а в мирний час служив у прикордонних військах і органах держбезпеки.


Так без санкції вищого більшовицького керівництва, навіть, всупереч його позиції було покладено початок діянь, які не можна віднести до продуманих, обґрунтованих, серйозно наперед прорахованих.

У дуже непростій ситуації не у всіх провідників революційної боротьби виявилось достатньо витримки і холодної виваженості, здатності спрогнозувати найімовірніші наслідки передчасних кроків. Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет, очолюваний „лівим комуністом” А. Бубновим, 5 серпня 1918 року видав наказ № 1 з вимогою негайно поширити бойові дії проти австро-німецьких окупантів і гетьманців, які стихійно спалахнули на Чернігівщині і Полтавщині, на всю Україну, провести поголовну мобілізацію робітників і селян, очистити республіку від ворогів625. До наказу ВЦВРК було додано і наказ „Всім ревкомам” за підписом Г. Пятакова. У такому ж дусі була підготовлена і відозва „На штурм!”, пристрасна за характером, але нереальна на той час за сформульованими цілями.

Існує думка, що наказ № 1 був виданий з ініціативи Г. Пятакова, а вже потім схвалений нарадою членів ЦК, а не більшістю ЦК КП(б)У. Окрім відзначеного вище, причини такого об’єктивно необачного і навіть шкідливого, як врешті виявиться, кроку слід шукати і у „лівокомуністичних” переконаннях секретаря ЦК КП(б)У, його прагненнях за будь-яку ціну підняти на Україні повстання проти окупантів, добитися спалаху нових вогнищ світової революції. Слід враховувати і підтримку таких поглядів „лівими” у ЦК Компартії України, які сподівалися на ефект своєрідної ланцюгової реакції – заклик до загального повстання відіграє величезну мобілізуючу роль, кроки щодо його здійснення будуть отримувати дедалі наростаючу підтримку, деморалізуючи ворога, розбиваючи і відволікаючи його сили, забезпечуючи тим самим переваги революційному табору. У активізацію воєнно-бойової діяльності будуть втягнуті навіть ті елементи, які до того вагалися.

Проте, ініціатори виступу досить швидко переконались у передчасності виявленої ініціативи і вже через 2 дні спробували якось скоригувати хід подій, наказом № 2 „Всім військово-революційним комітетам і радянським штабам” (підписали наказ Г. Пятаков і Ю.Коцюбинський).

Між тим повстання, що спочатку повільно набирало сили, по-справжньому вибухнуло 8 серпня. Водночас розпочалися запеклі бої під Остром і Козельцем, Конотопом і Путив­лем, Борзною і Черніговом. Наступного дня почався штурм головними силами повстанців Ніжина. Бій затягнувся на три доби, й коли повстанці практично оволоділи містом, діставшись до головного пункту своїх зусиль — складів зброї, — німці, перекинувши до Ніжина великі частини (2 ешелони солдат), змусили повсталих залишити місто. Лише в боях за повітовий центр втрати гетьманців і окупантів сягнули 2 тис. чоловік626.

Тоді ж спалахнули повстання селян у Полтавському, Хорольському, Кременчуцькому, інших повітах Полтавщини. У повстанський вир знову втягувалась Київ­щина. Все більші регіони охоплювали селянські виступи на Харківщині. Перекинулися вони й на Херсонщину, а в другій половині серпня епіцентр боротьби переміщується на Поділля й Волинь.

Відчайдушні зусилля гетьманських і окупаційних властей локалізувати селянські виступи та, ізолювавши один від одного, придушити їх поодинці, не справляли бажаного ефекту: придушені в одних місцях, повстання спалахували в інших627, не даючи режимові жодного дня перепочинку. Врешті-решт гетьманський уряд і окупанти були вже не в силах контролювати ситуацію і змушені на деякий час змиритись із існуванням досить великих територій, на яких панували повстанці, відновлювалась влада ревкомів і рад. За підрахунками фахівців, здійснених на основі аналізу документів департаменту Державної варти МВС, у серпні 1918 р. 2/3 території Чернігівської губернії були під владою повстанців і партизанів628. Збільшилась, порівняно із червнем, територія, контрольована повстанцями у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини. Збройні загони на тривалий час захопили велику кількість населених пунктів у Васильківському, Уманському, Білоцерківському, Сквирському, Фастівському повітах. Дещо менші подібні зони існували і в інших губерніях, з тією хіба що різницею, що в промислових районах гостроту класових битв визначали робітники.

Кількість тих, хто активно протистояв режимові, природно, не була сталою. В серпні вона досягала 80 тис. повстанців і партизанів та понад 150 тис. страйкарів. Окупанти і службовці Державної варти втратили в цьому місяці понад 50 тис. чоловік629. Недарма німецькі й австрійські дипломати в той момент не виключали можливості виведення з України своїх військ. Однак такий ганебний фінал, звичайно, найменше влаштував би й Німеччину, й Австро-Угорщину. Тому було вжито додаткових масш­табних заходів щодо розгрому повстанців, і з другої половини серпня ініціатива поступово почала переходити до гетьманської влади та її закордонних захисників. Величезну кількість причетних до заворушень було заарештовано і покарано. Частина ж повстанців, особливо з районів Ніжинщини, відступила у нейтральну зону, поповнюючи більшовицькі загони, що готувались до боротьби за відновлення в Україні радянської влади.

Відповідальність за провал повстання, яке не стало ні загальним, ні переможним, лягла на керівництво Комуністичної партії України. На пленумі ЦК КП(б)У 8-9 вересня 1918 року в Орлі дії Г. Пятакова та його прибічників були розцінені як необґрунтовані, певною мірою авантюристичні. „В наших лавах паніка і розгубленість, - говорив сам секретар ЦК, - оскільки в результаті наказу № 1 і відозви „На штурм” вийшов не блискучий жовтневий переворот, а щось інше..., вийшло, звичайно, не внаслідок наших наказів, і закликів, а внаслідок обставин, що склалися об’єктивно...”630.

Прагнучи хоч у чомусь виправдати дії і в цілому відстояти свої позиції, Г. Пятаков все ж змушений був визнати, що перспективи боротьби з силами внутрішньої і зовнішньої контрреволюції йому уявлялись невірно, розрахунки не виправдались. Однак, навіть тоді він виявляв революційне нетерпіння, гарячковість і членам ЦК довелось буквально стримувати його від закликів знову їхати в Україну, організовувати нові загони, продовжувати збройні виступи631.

На жаль, втрачено закінчення заключного слова по доповіді "Бойові дії повстанців на Україні", з якою на пленумі виступив секретар ЦК КП(б)У. Можливо саме там він навів мотиви складення повноважень секретаря Центрального Комітету партії, визнані учасниками пленуму поважними. Щоправда, це питання виносилось Г. Пятаковим самим ще на початку роботи пленуму, що може свідчити про прийняття ним принципового рішення до початку критики його позиції, яка розгорнулася уже на зібранні. Можливо, певну роль відіграло і те, що як "лівий комуніст" Г. Пятаков не міг розраховувати на повне розуміння і підтримку з боку ЦК РКП(б), який з осторогою ставився до спроб розв'язати збройні дії на кордонах з РСФРР. Від цього могла виходити загроза зриву Брестського миру. Для виконання обов'язків секретаря була запрошена С. Гопнер, прибічниця Е. Квірінга, хоч вона не була членом ЦК (за даними Істпарту ЦК КП(б)У фактично керівну роботу у вересні -жовтні - до II зїзду КП)б)У - вів сам Е. Квірінг).

Те, що відбувалося у керівництві Комуністичної партії (більшовиків) України на початках її непростого шляху, було виявом хвороби, яку В. Ленін дуже точно назвав "дитячою хворобою "лівизни" в комунізмі", а відтак втіленням загальних тенденцій міжнародного, світового визвольного, революційного, робітничого, комуністичного руху. Мало яку з тогочасних компартій, що тільки народжувались, ця хвороба обійшла стороною, не залишила своїх болісних слідів.

Однак, гадається, слід зважити й на те, що серед інших чинників достатньо жорстко діяла історична закономірність, яка детермінувала і піднесення комуністичного руху на новий якісний щабель, і багато де в чому визначала його характер, важливіші особливості.

Істотним наслідком масової боротьби проти режиму і його іноземних союзників стало революціонізування військ окупантів, яке набувало дедалі виразніших рис і приводило до бунтів проти командування, вимог залишити Україну і повертатись до Німеччини й Австро-Угорщини для повалення монархічних режимів632. І хоч загроза швидкого і повного розкладу окупаційних військ була цілком реальною633, революціонізованих солдат побою­вались відкликати на батьківщину або перекидати на Західний фронт, що стікав кров'ю напередодні загальної поразки держав Четверного союзу у війні.

Стихійний опір селянства наступові реакційних сил, приречені на поразку, але неминучі селянські збройні повстання викликали співчуття, повагу прогресивних кіл. Однією з причин невдач селянської боротьби була неорга­нізованість, роз'єднаність повстанських операцій. Не існу­вало єдиного керуючого центру, не було широких, точно визначених соціально-політичних гасел. Та й австро-німецьке військо переважало чисельністю, було міцне й дисципліноване. 6 німецьких корпусів (19 дивізій, 2 кавалерійські бригади) і 3 австро-угорські корпуси (9 дивізій), розпорошені по всіх українських губерніях634, «на­дійно» блокували селянські виступи, не давали їм змоги з'єднатися в єдине річище.

Лише в деяких місцях, як на Катеринославщині, масштабність і потужність антигетьманського і протиокупаційного руху не могла стримати жодна сила, й під ідейним впливом Н. Махна, його оточення він став довго­часним чинником ситуації в регіоні.

***

Робітники й селяни України, переважна більшість яких не просто не сприйняла гетьманського режиму, а й достатньо швидко втягнулась у вельми активні форми боротьби проти нього, в 1918 р. зблизилися з основним масивом демократичної інтелігенції. Остання була сконсолідована передусім в політичних партіях, що раніше визначали політичне обличчя Центральної Ради, Української Народної Республіки, а після 29 квітня також оперативно почали шукати шляхи протидії новій владі. Причому це було характерним не лише для крайніх, радикальних елементів.

Українські партії, що займали проміжне становище між гетьманщиною і лівими силами, в травні 1918 р. зробили спробу сконсолідуватися й утворили Український Націо­нально-Державний Союз (УНДС). До нього ввійшли Українська демократична хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників, Українська трудова партія, Українська партія соціалістів-федералістів, Об'єд­нана рада залізниць України й Головна рада Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки.

Цікаво зазначити, що навіть цей союз політичних партій і організацій в меморандумі, поданому генералові П. Скоропадському 24 травня 1918 р., підкреслював, що «кабінет міністрів — не-український по своєму складу і по своїй політичній орієнтації. В кабінет міністрів не ввійшли представники українських політичних партій і українських громадських груп (українські діячі), які власне і творили Українську Державу. В новий кабінет міністрів ввійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих громадських не-українських груп, які завжди вороже ста­вились до українського руху і до української державності, поборювали її з усіх сил в ім'я "єдиної, неділимої" Росії»635.

УНДС засвідчив закономірність ворожого ставлення до гетьманського уряду більшості українського населення, зростання на цьому грунті ліворадикальних, навіть більшо­вицьких настроїв і висловив, по суті, вотум недовір'я режимові та вимогу українізації політики й усіх державних органів в Україні636.

Подібні мотиви звучали й у наступному документі, поданому Українським Національно-Державним Союзом З0 травня 1918 р.637

Разом з тим на початках своєї діяльності УНДС готовий був піти і на контакт з гетьманською владою за умови виконання низки умов. Щоправда, в даному відношенні організатори УНДС поділялись на два угруповання.

Праве, консервативніше, крило на вістря політичних домагань висувало заміну неукраїнського, протинаціонального уряду на національно орієнтований, нехай навіть буржуазний, але обов'язково — український.

Ліве, опозиційне ядро, що допускало можливість легальних контактів із гетьманом П. Скоропадським, у центр вимог ставило соціально-економічні, класово-полі­тичні моменти, які не міг задовольнити буржуазний уряд будь-якого складу — і національно-українського і не­українського.

За відсутності єдності і скільки-небудь серйозного політичного впливу Український Національно-Державний Союз був приречений на трансформацію в іншу, демократичнішу організацію. Це яскраво засвідчив мемо­рандум Всеукраїнського земського з'їзду від 16 червня 1918 р. Цей великий за обсягом документ — не що інше як крик відчаю селянства, протест проти свавілля влади, яка залучала до розправ над народом окупаційні війська. Не дивно, що «стероризоване нелюдськими насильствами населення або кидається в одчай розпуки, безпорадности і розбігається по лісах, ховається в льохах і ровах або, зневірившись в законі і справедливости, не маючи ні від кого захисту, стає боронити само себе збройною силою.

І, замість торжества права і закону, ладу і спокою, виникають страшні збройні повстання, убивства агентів влади, поміщиків, пожежі й стихійний аграрний терор і за ними, як привид, погроза страшної економічної руїни»638.

Аналіз панівних тенденцій суспільного життя в Україні переконав Президію Всеукраїнського земського союзу, делегатів земського з'їзду в тому, що «новий уряд не тільки не зменшив анархії, не встановив ладу і спокою, торжества права, закону і справедливости, а навпаки — політикою безоглядної реакції та реставрації старого ладу (тобто монархічно-поміщицького ладу. — В. С.) викликав нові хвилі анархії, заколотів, збройного повстання і стихійного аграрного терору, викликав до себе повне недовір'я і гостру ворожість широких кіл людности і захитав підвалини Української Державності»639.

Виключаючи можливість будь-якої співпраці органів місцевого самоврядування з гетьманською владою, земський з'їзд зажадав відновлення всіх громадських прав і свобод, заміни кабінету міністрів на новий, якому б довіряли українські маси, негайного створення Тимчасової Державної Законодавчої Ради з представників народних та військових самоврядувань, скликання до кінця 1918 р. Українських Установчих Зборів на підставі законів, вироб­лених Центральною Радою640.

Настрої з'їзду земського союзу виявились близькими політичній лінії українських соціал-демократів і українських есерів (центральної течії), які під час гетьманського перевороту вимагали від окупантів обмежити владу П. Скоропадського і відновити демократичний лад.

З одного боку, це означало еволюцію великої частини українства, що належала до антигетьманського табору, на радикальніші позиції. З іншого, прийняття висунутих вимог означало б для уряду підписання власного смертного вироку. Тому відповіддю було посилення репресій проти земців, зокрема, до гетьманської в'язниці потрапив відомий політичний діяч, голова Всеукраїнського земського союзу С. Петлюра.

Тим часом складні ідейно-політичні трансформації відбувалися і в середовищі українських соціал-демократів.

Певний час керівництво УСДРП, її друкований орган — «Робітнича газета» — намагались обстоювати інтернаціональні позиції пролетаріату, попереджаючи, що виразна тенденція до загострення російсько-українських суперечностей може бути наслідком необачних дій обох сторін641.

Однак різке посилення позицій великодержавництва в Україні, як і зростання авторитету більшовиків, спричинювали швидку зміну в настроях УСДРП, що їх відбивала та сама «Робітнича газета». В серпневій статті «Розрухи на Україні» центральний орган партії доводив уже, що уряд міг би розраховувати на підтримку тих національних сил, які протиставляють себе великоруському шовінізмові, навіть нехтуючи вчорашніми соціально-економічними домаганнями642.

Намагання відновити національно-демократичний фронт, що супроводжувались складними маневрами, врешті-решт привели УСДРП та деяких осіб з УПСР (центральної течії) до Українського національно-державного союзу. При цьому з нього було «витіснено» хліборобів-демократів — тобто гетьманців-державників. Негативне ставлення до чинної державності виявилось і у вилученні з назви союзу слова «державний», і відтепер він став іменуватися Українським національним союзом. Нова платформа була зафіксована в «Статуті Українського Національного Союзу». Його основні положення були такими:

«1. Мета Союза: а) утворення міцної самостійної Української Держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парляментом; в) боротьба за демократичний виборчий закон у всі установи (по п'ятичленній формулі); г) оборона прав українського народу і української держави в міжнародній сфері.
  1. Для здійснення цієї мети Союз організує українську національно-політичну волю, і, репрезентуючи її, вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза межами її.
  2. Український Національний Союз складається з представників усіх політичних партій і української селянської спілки на парітетних основах (по 3) з українських громадських, наукових і професійних організацій також на парітетних основах (по 1)»643.

До УНС увійшли українські соціалісти-революціонери (центральної течії), українські соціал-демократи, соціалісти-федералісти, трудовики, соціалісти-самостійники. В Національному союзі були представлені також Селянська спілка, Всеукраїнська вчительська спілка, Юридичне товариство, Союз залізничників, Всеукраїнський поштово-телеграфний союз, Лікарська спілка, Галицько-Буковинська рада, Холмський комітет, Кирило-Мефодіївське братство і мали намір увійти: Центральний кооперативний комітет, Бюро професійних спілок, «Селянська громада», центральна «Просвіта», Всеукраїнський земський союз, Спілка лікарських помічників, «Червоний Хрест» та інші організації. В провінції засновувались філії Націо­нального Союзу.

Перший голова УНС, соціаліст-федераліст А. Ніковський, вважаючи нове утворення фактом великої політичної ваги, писав у «Новій Раді»: «Плятформа Національного Союза може бути без жадного примусу прийнята всіма свідомими громадянами України. А порозуміння всіх українських партій — від лівих до поміркованих — і організацій — від пролетарських до конфесійних, —окрім того, що об'єктивно вказує на небезпечне становище національної справи для українського народу, ще й являється дуже позітивним знаком української солідарности і живої енергії тих сил, які вважалися приспаними чи ослабленими.

Віднині український національний фронт можна вважати єдиним, цілим, і тепер, в цю хвилю, коли скінчилася організаційна стадія в центрі, настав час провадити реальну роботу: з одного боку — треба організувати провінцію для державної роботи, а з другого — повести ту політичну лінію, котра наблизить нас до здійснення плятформи Союза. Головні чинники політичної рівноваги на Україні: п. гетьман і Німці повинні зрозуміти державну рацію основних домагань Національного Союза і знайти якесь порозуміння, котре привернуло би народні маси до свідомої участи в державнім українським будівництві. Сама по собі плятформа Національного Союза являється певним компромісом українського організованого грома­дянства, далі якого воно не може піти, тому незалежно навіть від всяких політичних порозумінь і реальної політики, Національний Союз матиме своє внутрішнє велике національне значення при всяких політичних бурях і можливих поворотах колеса історії»644.

Організація Союзу, початки його роботи, настрої об'єднаних у ньому українських громадських сил багато в чому нагадували перший період Української революції. Однак у 1917 р. доводилось мати справу з Тимчасовим урядом і великоруською демократією, а тепер — з урядом П. Скоропадського — Ф. Лизогуба і тією таки російською демократією.

Схожість двох періодів організаційного згуртування української демократії посилювалась обранням у вересні 1918 р. головою УНС В. Винниченка, — щирого провідника й натхненника єдиного українського національного фронту.

Напередодні свого обрання В. Винниченко писав про значення єдиного національного українського фронту:

«В початку нашого визволення ми йшли дружним єдиним національним фронтом, цупко, міцно взявшись за руки. Нас пробували "брати-товариші" роз'єднати, розбити. Вони нас всякими способами шпигали, шарпали за руки, розтягали, сварили, їм треба було прорвати наш фронт. Це не вдалось їм, і через те удалась наша справа — національно-державне визволення нашого народу.

Тепер на поміч "братям-товаришам" шугнули "брати-реакціонери". Збившись у дружну зграю, вони неотступно ідуть за нами, хапають за ноги, виють, наскакують і жадно ждуть слушного часу, коли можна буде накинутись і загризти, заклювати, розшматувати нас. Ні, ні, небезпечно сідати, розлучатись. Навпаки, ще тісніше треба з'єднатись, збитись в один непреривний фронт. Коли спочатку нашої трудної путі нам це було необхідно, то тепер тим паче мусимо йти разом.

І ми, соціал-демократи, мусимо, може, більше ніж хто. Для нас національне визволення — найреальніша потреба... Ми, соціал-демократи, мусимо так само, як і весь час нашої боротьби за волю, виявляти найбільше енергії й завзяття. Як в Центральній Раді ми не давали провокаційним рукам розірвати наш фронт і тим знесилити нас, так і тепер мусимо скріпляти, зміцняти, електризувати своїм духом стомлені ряди наших національних товаришів. Так само, як тоді, так і тепер, не поступаючись нічим з своєї програми, з'єднавшись на певних умовах в