Духовні читання на неділі І свята для роздумів духовних та мирян
| Вид материала | Книга |
- Духовні світочі людства, 552.41kb.
- Книга проповідей отця Олега Ведмеденка зацікавить не лише священнослужителів та вірних, 9363.23kb.
- Елементи ігрового навчання на уроках читання, 31.05kb.
- Урок-роздум про сенс людського життя» тема: Борис Олійник. Народне визнання сучасного, 56.02kb.
- Віктора драчука, 70.39kb.
- Програми з читання для 5 10 класів загальноосвітніх навчальних закладів для дітей, 489.12kb.
- «Дела по обвинению» православных граждан и мирян слабо изученный источник, но именно, 126.99kb.
- Його свята любов, 389.9kb.
- Стрельник Олена Анатоліївна урок, 120.15kb.
- Міністерство культури України Державний заклад «Національна бібліотека України для, 167.37kb.
о. Іван Шевців
ДУХОВНІ ЧИТАННЯ НА НЕДІЛІ І СВЯТА ДЛЯ РОЗДУМІВ ДУХОВНИХ ТА МИРЯН
До 400-ліття Берестейської унії
Дрогобич
Видавнича фірма
«ВІДРОДЖЕННЯ»
1996
ББК 86
Ш 37
У книзі вміщено проповіді, статті, радіопромови, наповнені гарячою любов'ю до Бога й України – найвищих ідеалів кожного свідомого українця, пафосом боротьби за збереження українських національно-реліґійних вартостей. Читач довідається також про особливості побутування української громади в Австралії, передусiм у дiлянцi громадянсько-релiґiйного життя.
Книга адресована духовенству і вірним християнської Церкви та широкому загалові читачів, які цікавляться реліґією та реліґійно-громадським життям української діяспори.
Мову автора, за незначними винятками, збережено без змін.
Літературний редактор Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ
Накладом о. Івана ШЕВЦІВА
© Іван Шевців, 1996.
© Видавнича фірма «Відродження», 1996.
ISBN 966-538-001-X
ЗМІСТ
Вступне слово автора
Частина перша. Різдвяні проповіді
Частина друга. Великодні проповіді
Частина третя. Недільні проповіді
Частина четверта. Празничні проповіді
Частина п'ята. Принагідні проповіді й промови
Частина шоста. З нагоди роковин і вінчання
Частина сьома. Похоронні проповіді й промови
Про автора
ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА
Збірник – це частина проповідей, статей і под. для Вірних Української Католицької Церкви – скитальців на чужині (спочатку в Англії: 1952–58, а потім в Австралії: 1959–95 рр.). Головна мета цих повчань – релігійне освідомлення слухачів і читачів і заохочення їх до практикування і збереження католицької Віри, українського Обряду та інших духових вартостей-скарбів, винесених з України, й передання їх молодому поколінню в діяспорі. Це не красномовні, патетичні «казання», ні філософічні трактати, це, радше, батьківські вказівки й поради, як нам, українцям, бути на чужині й берегти наше обрядове обличчя і українську національну ідентичність. Вони були диктовані потребами хвилини й обставин чужини, любов'ю до Українського Народу, Церкви й України, і так їх треба розуміти. Тому текст їх не змінено, щоб пристосувати до сьогоднішнього Читача в Україні. Це, радше, історична відбитка дійсности еміґраційного життя і способу думання українського скитальця та його священика на чужині. Зокрема, наголошувано конечність зберігання українських реліґійних і народно-національних звичаїв та традицій, особливо Різдвяних і Великодніх, як двох найважливіших джерел вияву реліґійно-обрядового життя та ідентичности українців. Слід мати на увазі, що слухачі (в юнацькому віці й недосвідчені) були вивезені насильно на невільничу працю до Німеччини й не мали належного реліґійного виховання з дому. По війні вони опинились у деморалізуючих обставинах таборового життя чи на поселенні в англосакському, вільнодумному та індиферентному до всякої реліґії середовищі, в добі матеріялізму і позитивізму. На жаль, і тут не залишила їх у спокої довга рука Москви, намагаючись підкопати їх довір'я до своєї Церкви, Священиків.
Тематика і думки декотрих навчань запозичено в інших Авторів. Але всі вони базовані на Євангелії, надихані любов'ю до Рідної Церкви й Українського Народу. Авторові буде приємною нагородою за труд, якщо Читач в Україні найде в них для себе зерно правди, нагоду до застанови, а може, й спонуку до навернення до Бога, до батьківської католицької Віри, заохоту до Богувгодного життя і особистого спасіння.
о. Іван ШЕВЦІВ
Частина перша: Різдвяні проповіді
ПРИГОТУВАННЯ ДО ПРАЗНИКА РІЗДВА ХРИСТОВОГО
Про існування Бога
Цими днями вступаємо у т. зв. різдвяне коло, в часі якого пригадуємо Таїнство Воплочення і народження Божого Сина. Тож застановімся над містерією – таємницею нашого спасіння.
Звичайно в цьому випадку проповідники виходять із засади, що всі цю правду приймають як незаперечну доґму християнської віри, тобто припускаємо, що говоримо до віруючих слухачів про зрозумілий для них предмет: Існування Бога, Воплочення Божого Сина, Відкуплення, Церкву і т. д.
І я не сумніваюся, що говорю до віруючих слухачів, не сумніваюся, що ви віруєте в Бога, Мої Дорогі Браття і Сестри.
Бо про існування Бога говорить нам наш розум, Бога домагається і Його відчуває наше серце, про Нього говорить історія, і Він сам себе об'явив.
Правда, Бог має і противників, які його не визнають і навіть заперечують та поборюють. Отож доречно буде напередодні Різдва Христового в кількох проповідях бодай коротко приглянутися до тих усіх арґументів, які переконують нас в існуванні Бога. Я хотів би, щоб ми, наскільки можливо, були свідомі нашої правди віри і вміли її пояснити іншим та оборонити її перед ворогами.
Бога ніхто не бачив. Та все-таки ми переконані, що Він існує, що Він діє. До такого висновку приходить наш РОЗУМ на підставі власного досвіду та арґументів-доказів. Ось декілька з них.
1. Арґумент історичний. Реліґія як свідомість залежности людини від якоїсь вищої надприродної сили, що її (залежність) людина проявляє молитвою і жертвоприношенням,– це явище історичне й універсальне. Історія не знає народу без віри, без реліґії, без культу Богопочитання.
Правда, впродовж століть і в різних місцях реліґійність людини мала різні форми вищого чи навіть примітивного характеру: монотеїзм, політеїзм, фетишизм – ідолопоклонство, тобто обожнення і почитання сил і явищ природи чи тварин і предметів. Однак не можна сказати, що всі ті народи різних культур упродовж століть помилялися або що реліґія – це видумка жерців чи священиків. Бо саме реліґія зумовила потребу в існуванні тих останніх, а не навпаки.
Рівно ж не можна твердити, що реліґія чи віра – це вислід незнання, обскурантизму і т. п. Навпаки! І в минулому, і сьогодні люди направду мудрі – вірують у Бога, у вищу від людини силу, хоч деякі з них на свій лад його розуміють і пояснюють. Бо глибоке пізнання природи і її законів веде до висновку, що мусить бути Творець природи. Отже, не лише прості люди, але й учені, науковці переконані, в існуванні вищої сили, від якої залежний світ і людина, тобто від Бога (Ньютон, Сенека, Дарвін та ін.).
2. Арґумент причиновости, або космолоґічний. Від факту існування світу приходимо до висновку про факт існування Бога згідно з засадою: усе, що існує, стається – діє (тобто кожний ефект – наслідок), мусить мати свою причину – джерело. А причина має бути спроможна видати з себе наслідок, який не сміє її перевищувати. Отож усе, що існує, має свою причину.
Мусить мати свою причину світ і цілий всесвіт, а в ньому й людина. Світ рухається – живе за сталими законами. Отже, мусить бути хтось, хто заплянував всесвіт, хто надав йому шляхи руху й розвитку, хто підтримує його існування, хто опікується світом і людиною і хто провадить їх до якоїсь визначеної мети, а це передбачає розум і волю. Той розумний Творець, Архітектор, Мистець, що створив світ, не може бути тотожний з цим світом, тобто не може бути матеріяльним, бо тоді це значило б, що матерія: вода, скала, сонце і т. д.– самі себе створили, що противиться розумові й досвідові. Отже, Творець має бути окремий від матеріяльного світу і незалежний від нього. Він мусить бути розумний і вільний у своїх діях, а це вже прикмети нематеріяльні, духові. Він має бути НЕМАТЕРІЯЛЬНИЙ. Істоти ж нематеріяльні називаємо ДУХОМ, а їх чинності – духовими. Отже, Творець світу – всесвіту, а в ньому й людини, що його ми називаємо Богом,– існує!
Бог – це істота духова, а радше, це чистий дух, необмежений часом ні простором, незалежний від нікого і від нічого у своїй дії. Він найрозумніший і цілком свобідний у своїй діяльності-творенні, тобто Бог – Всемогучий і Вічний.
Отож, існуючі речі – всесвіт, лад-порядок у світі та доцільність усіх речей у прямуванні до своєї мети – це доказ, що існує хтось всемогутній, розумний, духовий, вічний, хто все покликав до існування, життя і провадить усе до його мети, це доказ, що існує БОГ.
Коротко: поглянь на світ і побачиш Бога! Лише безумний каже у своїм серці: немає Бога! (Св. Письмо).
3. Арґумент психолоґічний. Спостерігаючи, аналізуючи саму себе, людина приходить до висновку, що на землі вона – найвище сотворіння з уваги на свої духові прикмети – розум і волю. І незалежно від її власного хотіння людина відкриває в собі певні правила-закони морального (етичного) характеру: роби добро, уникай зла! Це СОВІСТЬ. Нерозумні тварини не мають совісти. Вони керуються інстинктом. Закони совісти в людини не можна пояснити інакше, як тим, що їх хтось уклав у душу людини. Це міг зробити лише Творець людини – Бог. Людина – і це ми знаємо з особистого досвіду – підсвідомо постійно змагає до ЩАСТЯ, до повного пізнання і посідання Добра, Правди, Краси, Справедливости. Той гін до щастя не може бути пустим, безцільним. Бо, зрештою, коли навіть людина досягне якогось матеріяльного «щастя» чи задоволення, вона ним вдовольняється недовго і хоче бути щасливою завжди. Це означає, що, хоч можна задоволити-ущасливити тіло, дух же людини шукає свого предмету щастя, яким може бути тільки інший дух, найвище добро, правда, краса – інший дух, тобто Бог! Відомий вислів св. Августина: «Неспокійне серце наше, доки не спочине в тобі, Боже!»
4. Нарешті, ще один арґумент – доказ існування Бога – «через абсурд»: Без Бога людина страшенно нещаслива. Вона може кидатися сюди й туди, метушитися, вдавати щасливу і т. п., але в її серці не буде спокою, лише темрява і порожнеча. Без Бога, без ідеалу життя людини не має вартости, не має мети ані значення. Про це свідчать багато невіруючих у кінці їхнього життя. Отже, такий стан нещасливости вимагає щастя, Бога. За нещасливістю, за невірством іде неморальність. Бо коли людина не хотіла прийняти вищих законів, законів совісти, даних Богом, і на їх місце ставить свою «мораль», те, що їй вигідне і корисне, вона сама стає її невільником. Сьогодні вона ніби творить собі «бога» і вигідні собі закони – мораль (напр., сила диктує правду), а завтра стає їхньою жертвою. Пригадайте філософію Ф. Ніцше (1844–1900): «Лише сильні мають право жити, а слабкі не мають права навіть на милосердя і співчуття». І до чого та філософія, а слідом за нею і «нова віра» – «Ґайст дес Дойчляндс» – довела німецьких нацистів (немає ніякої правди, все дозволене)!
Оце той потрійний абсурд, що випливає із заперечення існування Бога: а) нещасливість, б) неморальність, в) неправда і несправедливість, насилля і т. п., що домагається саме існування правди, щастя, справедливости і милосердя.
Крім усіх цих доказів – арґументів, кожний з нас, на свій лад, особисто відчуває і розуміє Бога та Його присутність, залежність від Нього чи зв'язок з Ним.
Про ще один арґумент-доказ існування Бога, тобто свідчення – Об'явлення Його самого про себе, будемо говорити в наступну неділю. Бо якщо наш розум приходить до висновку, що Бог існує, то той же Бог колись, десь і комусь бодай щось про себе об'явить. І Він це зробив у Старому Завіті, через Пророків, Мойсея, а врешті через свого Єдинородного Сина Ісуса Христа. Сьогодні ще кілька слів про блуди щодо існування Бога.
1). Деякі філософи твердять, що людський розум заслабкий та неспроможний зрозуміти Бога як Єство необмежене, вічне, духове. Це т. зв. аґностики. Аґностицизм родить і веде за собою скептицизм, критицизм, позитивізм, які заперечують можливість людського розуму пізнавати речі – явища, що виходять за межі фізичних експериментів. Дивно! Вони ще говоритимуть про можливість пізнання краси, добра, слави, справедливости і т. п., що є поняттями абстрактними, а коли мова про Бога, кажуть, що розум для його пізнання заслабкий, інакше: закривають очі, щоб Бога не бачити!
А все-таки філософія позитивізму, хоч і виключає пізнавальні спроможності нашого розуму щодо явищ, які не підлягають фізичним – науковим експериментам, не виключає існування Бога. Вона лиш бачить трудність чи неможливість доказати існування Бога експериментальним способом.
2). Здеклярований атеїзм, який «апріорі» відкидає існування Бога і всякі докази на його існування,– це ще ніяка не наука ні арґументація, що Бога немає. Він подібний до заяви сліпця, який не бачить сонця або зірок і всіх переконує, що їх немає. Це звичайний бунт, а радше страх перед Богом і Його справедливістю. Це засліплення собою і втеча перед Богом чи то окремих атеїстів, чи то цілої їх зґраї – системи. Навпаки, саме та їхня ненависть і поборювання Бога, якого в їхньому розумінні немає, це ще одне свідоцтво Його існування і сили. Ми – віруючі з діда-прадіда. Тож відновімо акт Віри в Одного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого та просімо: Боже, скріпи нашу віру й Віру нашого Народу.
Амінь!
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
(Грудень, 1980 р.)
Дорогі в Христі Браття і Сестри!
Коли пишуться ці рядки, то святочна, різдвяна атмосфера довкруги нас у повному розпалі. Матеріялістичний західній світ на свій лад використовує цей великий християнський Празник Різдва Христового для своїх купецьких цілей. Санта Клявс – карикатура св. Миколая – заохочує наївних покупців купувати непотрібну всячину на різдвяні подарунки. Спочатку нас це дивувало і дразнило. З часом і ми звикли до цього, а наші діти й онуки, народжені в цій країні, переживають ту різдвяну атмосферу на взір їхнього довкілля. Через дітей і споріднених чи знайомих австралійців, а то й без цього, частина наших людей і собі «святкують» Різдво Христове на австралійський лад, забуваючи про те, що згідно з українським обрядом і календарем це свято ми відзначаємо 7 січня (тобто 25 грудня за старим стилем Юліянського календаря).
Серед звуків «джінґіл белс», гомону й метушні передріздвяних ярмарків багато з нас забувають про правдиву причину тої різдвяної гарячки, ніби радости. А це має бути радість з приводу народження – Воплоченого Єдинородного Сина Божого, радість з Різдва Спасителя людства – Ісуса Христа. На Заході християни, виховані на римській ментальності і традиціях, присвячують більше уваги Таїнству Воплочення, тобто приходу Бога на землю і зниження його до людини й уподібнення себе до неї в усьому, крім гріха. В нас же прийнялась східня, почасти візантійська ментальність, що найбільшим Празником і причиною радости є Богоявлення, а вже зокрема Великдень – Празник Воскресіння Ісуса Христа. Бо саме чудом свого Воскресіння Христос показав, що він є справді обіцяним у Старому Завіті Месією, Спасителем, Сином Божим, Богочоловіком, паном життя і смерти, який смертю смерть подолав.
Все ж таки є щось спільного в західніх і східніх християн у відзначуванні Празника Різдва Христового – це його родинний зміст. Виявом цього на Заході є спільний родинний обід, вертеп з фіґуринами, ялинка і дарунки під нею. У нас же на базі дохристиянських звичаїв і традицій наших предків ця різдвяна радість поширюється на всю природу, включно з тваринами. Особливий зміст цього Свята як родинного має свій вияв у Свят-Вечері, на якій повинні бути всі домашні, а для відсутніх чи померлих залишаються порожні місця і залишки Свят-Вечері, бодай куті. Хто переживав Свят-Вечір в Україні, той ніколи його не забуде.
Ми свідомі того, що на чужині, а тим більше в австралійському кліматі, ми не можемо дотримати всіх батьківських різдвяних традицій. Однак ми не сміємо їх занехати, забути чи ними встидатися. Це ж бо одна з кращих відзнак української духовости і культури.
При частинному, а подекуди вже цілковитому мовному і духовому відчуженні наших дітей від нас ми, старше покоління, все-таки можемо передати нашим дітям щось із наших різдвяних традицій, що помогло б їм глибше переживати різдвяну містику, а при цьому й зберегти пам'ять про нас і бодай частинно виявити їхнє українське походження. Це Свят-Вечір і традиційна Свят-Вечеря. Тому-то перш за все заохочуємо і просимо, щоб кожна мама влаштувала щороку Свят-Вечерю (по змозі з традиційним борщем, голубцями, узваром, кутею тощо) і подбала, щоб на тій Вечері були всі члени родини, включно з онуками, в кого такі вже є. Українські молоді жінки, що вже самі є господинями, навіть дружини неукраїнців, повинні перебрати цю традицію українського Свят-Вечора від своїх матерів і продовжувати її з покоління в покоління. У багатьох випадках це буде єдина відзнака і пригадка їхнього українського роду. Підкреслюємо, справа не в самому борщі, голубцях чи куті, а в тому, що ця Вечеря – це характеристична різдвяна відзнака – звичай-традиція українських родин з нагоди Різдва Христового, а радше, Надвечер'я – Свят-Вечір перед тим Празником. Навіть чужинка може постаратись зробити такий Свят-Вечір для свого українського чоловіка і дітей. Це може бути єдине свідчення їхнього українського походження. Бо прізвища підпадають змінам, батьківські дарунки й майно скоро забуваються і минаються, але «раз добром налите серце ввік не охолоне»,– каже Т. Шевченко. Ми маємо на увазі, що прийнятий удома в дитячому чи юнацькому віці батьківський звичай і приклад ніколи не забувається. Саме Свят-Вечір з українською традиційною Свят-Вечерою для багатьох, може, стане єдиною нагодою, бодай раз у році, пригадати собі й своєму довкіллю, якого вони роду, чиї вони діти, а то й нагодою подумати про той народ, з якого вони вийшли та переглянути своє ставлення до нього і постановити щось зі своєї сторони зробити для полегшення його долі чи бодай помолитися за нього.
Таке зберігання-повторювання батьківських звичаїв, хоч може простеньких і багатьом незрозумілих, саме і творить зміст народніх традицій, бо це духовий зв'язок поколінь, який єднає та сама віра, обряд, мова ті самі звичаї, спомини про минуле і мрії про майбутнє. Це відокремлює один народ від іншого. Вартість і силу наших традицій знає наш ворог і тому, де може, їх руйнує своїми обрядами. Бережіть і пропагуйте наші традиції.
А тому, що Різдво – це Родинне Свято, задивлені в Пресвяту Родину з Назарету, подумаймо над нашими родинами, над їх ставленням до Бога й до України. За останні 30 літ у нашій парафії вже є біля 300 осиротілих родин, у яких батько або мати пішли на вічний спочинок. Для таких Різдвяні Свята і Свят-Вечір зокрема – це добра нагода для згадки і молитви за них. Та бувають і такі родини, де бракує єдности, а подекуди вірности й любови. Різдво повинно пригадати їм святість їхнього подружжя і надати наснаги до подолання різних труднощів. На жаль, щораз то більше вкрадається серед наших родин дух самолюбства, а слідом за ним і розлучення. У висліді цього подружжя не осягає своєї високої мети, свого щастя, для якого було створене. Найбільше на цьому терплять діти, бо вони, не маючи належної батьківської любови, опіки й прикладу християнського життя від своїх родичів і під впливом довкілля, йдуть у життя неприготовлені або й самі не цінуватимуть свого подружжя християнськими катеґоріями й шукатимуть у подружжі не правдивого родинного щастя, а лиш задоволення, доки їм це буде вигідно.
Третє, на що хочемо звернути увагу, зокрема, наших молодих подруж,– це релігійне виховання їхніх дітей в українському обряді та розмовна мова чоловіка й дружини між собою і з дітьми. Мусимо ствердити сумний факт, що багато наших молодих подруж, навіть чисто українських, мало або й зовсім не дооцінюють важливости релігійного виховання їхніх дітей змалку та своєї відповідальности за таке виховання. Дітям треба змалку прищепити різні чесноти, богобоязливість, знання молитов (розуміється, українською мовою), пізнання релігійних правд у міру розвитку дитини, участь у Богослуженнях в українськім обряді й мові. Ці останні речі дуже важливі, бо наш релігійний обряд й українська мова – це найкращі ознаки – характеристичні риси нашого українства. Старше покоління створило для цього базу: власну церкву, школу біля неї, дитячий садок під опікою Сестер Василіянок. Треба лише доброї волі й трохи зусиль, аби на тій базі молоде покоління батьків виявило своє християнське обличчя і таке ж обличчя своїх дітей (наших онуків) та зберегло свою українську ідентичність та етнічність – національну окремішність в австралійському «багатокультурному» Вавилоні.
На жаль, мабуть, таки через недбальство наше, старшого покоління, та через легкодумність молодшого, багато молодих батьків легковажать релігійне й національне українське виховання своїх дітей, а наших онуків, вже на наших очах! Багато з них самі не приходять часто до церкви, деякі навіть не хрестять своїх дітей в українськім обряді, не приводять їх до Першого св. Причастя, до дитячого садка ані до української школи...
Якщо, застановившись з нагоди Різдва Христового над болючою справою нашого існування в цій країні як окремої етнічної й обрядової меншини, не постановимо поправити цей сумний стан і зупинити процес повільної самоліквідації, то треба дуже побоюватись за майбутнє нашої української громади в Австралії. Для поліпшення ситуації треба праці й зусиль нас усіх: Церкви і громади. Старше покоління ще може виправити свою давню помилку і недоліки занедбання в ділянці виховання своїх дітей, сьогоднішніх молодих батьків, подбавши про релігійне і національне виховання своїх онуків. Молоді ж батьки повинні застановитись над своєю відповідальністю за виховання своїх дітей перед Богом й українським народом, з якого вони вийшли. Вони повинні віднайти і закріпити своє релігійне й національне українське коріння, щоб їхні діти цього не потребували робити, як це сталось із четвертим поколінням української еміграції в Америці й Канаді.
Як я сказав, матеріяльну базу для цього створило старше покоління. Молодше ж має перебрати це все і враз із прапорами нашої боротьби за релігійні й національні права українського народу йти вперід аж до остаточної перемоги! Дай, Боже, щоб ці наші надії сповнились, щоб цьогорічне Різдвяне слово найшло відгомін і стократний зріст-плід у душах, до яких воно спрямоване.