Національна академія наук україни інститут економіко-правових досліджень

Вид материала

Документы

Содержание Розділ 1. іпотека та її особливості як способу Розділ 2. правове регулювання окремих видів Розділ 3. судова практика та шляхи вдосконалення Список використаних джерел Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Мета і завдання дослідження Об’єктом дослідження Методи дослідження Наукова новизна одержаних результатів Обґрунтовано необхідність удосконалення Дістало подальший розвиток Практичне значення одержаних результатів. Особистий внесок здобувачки. Апробація результатів дисертації. Іпотека та її особливості як способу 1.2. Господарсько-правові засади регулювання іпотечних відносин 1.3 Державна реєстрації нерухомого майна і іпотеки Висновки до розділу 1 Правове регулювання окремих видів іпотеки 2.2. Іпотека земельних ділянок ... Полное содержание

Подобный материал:

• Національна академія наук україни інститут економіко-правових досліджень, 283.11kb.
• Національна академія наук україни інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень, 331.43kb.
• Національна академія наук України Інститут регіональних досліджень, 3613.11kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права імені В. М. Корецького, 299.49kb.
• Текст роботи: національна академія наук україни інститут політичних І етнонаціональних, 519.03kb.
• Української держави, 8520.93kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права імені в. М. Корецького мельник, 600.07kb.
• Міністерство освіти та науки україни академії управління та інформаційних технологій, 2993.46kb.
• Міністерство освіти та науки україни академії управління та інформаційних технологій, 1679.78kb.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ


На правах рукопису


УДК 346.5+347.27:330.322

РЕВ’ЮК Наталія Валеріївна

ІПОТЕКА ЯК ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВА КОНСТРУКЦІЯ

ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІКУ

Спеціальність 12.00.04 – господарське право,

господарсько-процесуальне право

Д И С Е Р Т А Ц І Я

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник –

МАМУТОВ Валентин Карлович,

доктор юридичних наук, професор,

академік НАН України


Донецьк – 2006

ЗМІСТ


ВСТУП .......................................................................................................…… 3


РОЗДІЛ 1. ІПОТЕКА ТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ ЯК СПОСОБУ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ…………. 11

1. Правова природа іпотеки ...................................................................….. 11
   
2. Господарсько-правові засади регулювання іпотечних відносин ...…. 27
   
3. Державна реєстрація нерухомого майна та іпотеки ........................… 55
   

Висновки до розділу 1 ..................................................................................… 65


РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ

ІПОТЕКИ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАСТАВНИХ ПРАВ ………... 69

2.1. Іпотека цілісного майнового комплексу підприємства .......................... 69

2.2. Іпотека земельних ділянок ........................................................................ 87

2.3. Звернення стягнення на заставне майно та його реалізація .................. 97

Висновки до розділу 2 ..................................................................................... 119


РОЗДІЛ 3. СУДОВА ПРАКТИКА ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ІПОТЕКУ …………………….. 123

3.1. Судова практика вирішення спорів про іпотеку ..............................… 123

3.2. Удосконалення нормативно-правових актів з питань

регулювання іпотечних правовідносин ................................................. 141

Висновки до розділу 3 ..................................................................................... 151


ВИСНОВКИ ………….………………………………………….………… 154

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………...…… 160


ВСТУП


Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю винайдення нових і вдосконалення існуючих інструментів підвищення рівня капіталізації економіки України та відповідно пошуку ефективних правових конструкцій залучення інвестицій у економіку, оскільки все залежить від того, наскільки високими будуть як їх обсяг, так і динаміка. Розвиток національного господарського законодавства на даному етапі супроводжується активізацією темпів формування відповідних інститутів. Це пов’язано з тим, що, за оцінками експертів, для 75% вітчизняного промислового комплексу характерний моральний і фізичний знос основних виробничих фондів. У таких умовах застосування господарсько-правової конструкції іпотеки, яка об’єднує норми декількох інститутів господарського права (норми про господарські зобов'язання, банківського права, інвестиційного права тощо) та містить механізм використання нерухомого майна, землі суб’єкта господарювання для залучення фінансових ресурсів, є досить привабливою перспективою.

В літературі розгляду іпотеки як способу забезпечення (сприяння) залучення інвестицій приділено уваги дуже мало. Однією з причин цього можна вважати відсутність іпотеки в плановій економіці, адже вона застосовується в умовах ринкової економіки і відіграє в ній помітну роль. Виступаючи як спосіб залучення інвестицій, іпотека одночасно є способом забезпечення виконання зобов'язань. Економічною метою є залучення інвестицій, а в юридичному відношенні через заставу нерухомого майна одночасно забезпечується виконання зобов'язання. Таке введення нерухомого майна та земельних ділянок до господарського обороту розширює не тільки фінансові ресурси розвитку, а й інструменти фінансування економіки, оскільки заставні, які виникають в результаті використання іпотеки, мають можливість перебувати в обороті на вторинних ринках. Саме таким шляхом розширюється капіталізація економіки, без якої неможливо розвивати сучасну економіку. Країни, що не розвивають інструменти капіталізації економіки і не вдосконалюють практику їх використання, приречені на постійне відставання у своєму розвитку. Україна, маючи потужні матеріальні активи як минулого, так і ті, що створюються в даний час, зобов’язана розвивати такі інструменти, особливо враховуючи, що вона має відкриту економіку, в якій національні та іноземні суб’єкти господарювання, виходячи з доцільності свого бізнесу, повинні мати можливість підвищувати ступінь капіталізації.

Таким чином, у сучасних умовах вдосконалення та розвиток іпотеки як господарсько-правової конструкції залучення інвестицій в економіку набувають все більшого значення.

Проблеми іпотечного кредитування переважно досліджувалися з економічної точки зору у працях вчених-економістів: М.П.Денисенка, А.Т. Євтуха, О.І.Кірєєва, В.І.Кравченка, І.Г.Кириленка. Вчені-юристи А.А.Вишневський, О.Б.Гусєв, О.Р. Зельдіна, І.І.Пучковська, М.А.Павловський та інші аналізували окремі правові аспекти регулювання іпотеки. Однак у літературі не досліджено питання використання іпотеки як господарсько-правової конструкції залучення інвестицій в економіку.

Актуальність обраної теми дисертаційного дослідження також обумовлюється відсутністю монографічних досліджень з правових проблем регулювання іпотеки як способу залучення інвестицій суб’єктами господарювання за рахунок використання власного нерухомого майна або землі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках науково-дослідних робіт, здійснюваних Інститутом економіко-правових досліджень НАН України за темою „Забезпечення взаємозв'язку основних законодавчих актів, що регламентують економічні відносини", номер державної реєстрації № 0102U005361, в яких дисертант брала участь як співвиконавець. У межах зазначеної теми дисертантом проведено дослідження іпотеки як способу залучення інвестицій в економіку та обґрунтовано нові теоретичні положення і пропозиції щодо удосконалення законодавства з відповідних питань.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розробка теоретичних і практичних питань правового регулювання іпотеки як господарсько-правової конструкції залучення інвестицій в економіку та обґрунтування нових наукових положень і пропозицій з удосконалення законодавства у цій сфері.

Для досягнення цієї мети в дисертаційній роботі вирішувалися наступні завдання:

обґрунтування поняття іпотеки як господарсько-правової конструкції використання нерухомого майна, землі суб’єктами господарювання для залучення фінансових ресурсів;

розкриття юридичної природи іпотеки як речового права і в зв’язку з цим визначення можливості розширення її використання в якості інструменту залучення інвестицій;

дослідження ступеня відповідності українського законодавства з питань регулювання іпотечних правовідносин вимогам та стандартам ЄС та визначення доцільності запозичення такого досвіду для розвитку іпотеки в Україні;

встановлення змісту правового регулювання іпотеки за окремими її видами;

пошук та пропозиція шляхів підвищення ефективності застосування державної реєстрації іпотеки;

обґрунтування необхідності встановлення окремих обмежень при передачі в іпотеку цілісних майнових комплексів підприємства для запобігання випадкам викупу їх за безцінь;

формулювання основних напрямів активізації введення земельних ділянок до господарського обороту;

обґрунтування необхідності переорієнтації податкової застави з фіскального способу погашення податкового боргу в ефективну юридичну конструкцію використання несплачених сум у господарському обороті підприємств;

визначення шляхів посилення правового захисту іпотекодавця;

розробка пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства з питань іпотеки.

Об’єктом дослідження є іпотечні правовідносини, що виникають між суб’єктами у сфері господарювання.

Предметом дослідження є іпотека як господарсько-правова конструкція залучення інвестицій в економіку.

Методи дослідження ґрунтуються на комплексі загальнонаукових і спеціальних методів наукового пізнання. При написанні роботи застосовувалися такі методи наукового дослідження: порівняльно-правовий (з метою врахування світового досвіду регулювання іпотечних відносин проведено порівняльний аналіз законодавства про іпотеку країн Європейського Союзу, Сполучених Штатів Америки); абстрагування (визначення та уточнення основних понять у сфері іпотечних відносин); формально-логічний (аналіз сучасного стану законодавства про іпотеку, розробка пропозицій щодо шляхів удосконалення цього законодавства та практики його застосування); системно-функціональний (дослідження основних аспектів правового регулювання відносин іпотечного кредитування).

Теоретичну основу дослідження складають праці вчених в галузі економіки та господарського права, а саме: М.М. Агаркова, Ч.Н. Азимова, С.С. Алєксєєва, А.Г. Бобкової, В.М. Будилова, О.М. Вінник, А.Г. Диденка, Г.Л. Знаменського, В.В.Залеського, Л.А. Кассо, М.І. Кулагіна, В.К. Мамутова, Д.А. Медведєва, В.Ф. Опришка, Ю.Н. Пахомова, Б.М. Полякова, Є.А. Флейшица, С.А. Хохлова, О.О. Чувпила, А.В. Черниха, Г.Ф. Шершеневича, В.С. Щербини та інших.

Емпіричну базу дослідження склали Конституція та закони України, інші нормативно-правові акти, судова практика Верховного суду України та Вищого господарського суду України, спеціальна вітчизняна та зарубіжна наукова література, в якій досліджуються проблеми правового регулювання іпотеки.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена тим, що проведено перше у вітчизняній юридичній науці системне, комплексне дослідження наукових досягнень, законодавства та практики застосування іпотеки, на основі якого обґрунтовано нові наукові положення та розроблено пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання іпотечних відносин.

Наукова новизна результатів дисертаційного дослідження підтверджується наступними висновками, рекомендаціями і пропозиціями.

Уперше обґрунтовано:

доцільність використання іпотеки як господарсько-правової конструкції залучення інвестицій в економіку за рахунок використання нерухомого майна, землі суб’єктами господарювання, розвиток якої потребує відповідного господарсько-правового забезпечення;

необхідність обов’язкового врахування особливостей іпотеки як речового права, які дозволяють використовувати її в якості інструменту залучення інвестиційних ресурсів, що сприятиме активізації розвитку господарської діяльності;

сутність відносин, що виникають при використанні комерційної іпотеки як таких, що відносяться до сфери господарсько-виробничої діяльності;

важливість переорієнтації податкової застави з фіскального способу погашення податкового боргу на юридичну конструкцію, що створить умови для надання суб’єкту господарювання в окремих випадках можливості відстрочки щодо сплати платежів до бюджету і використання несплачених сум у господарському обороті підприємств;

необхідність запровадження єдиної плати, встановленої у відсотковому виразі, за здійснення нотаріусами нотаріального посвідчення договору та державної реєстрації іпотеки з метою зниження витрат при її оформленні;

доцільність застосування господарсько-правової конструкції іпотеки саме до цілісного майнового комплексу підприємства;

необхідність створення господарсько-правової конструкції іпотеки земель сільськогосподарського призначення як перспективного напряму залучення інвестицій у сільське господарство.

Обґрунтовано необхідність удосконалення:

поняття іпотеки з урахуванням властивостей речового права для використання її як господарсько-правової конструкції іпотечного інвестування господарюючих суб’єктів;

порядку передачі в наступну іпотеку обтяженого майна за рахунок використання властивостей речових прав – права слідування та гарантованого законодавцем права іпотекодержателя щодо пріоритетного задоволення своїх вимог з вартості предмету іпотеки;

положень Закону України від 05.06.2003 р. „Про іпотеку” шляхом внесення пропозиції запровадити норму, яка обмежує право звернення стягнення на майно цілісного майнового комплексу підприємства, що передано в забезпечення виконання основного зобов’язання у іпотекодержателя в термін менше року з моменту укладання договору про іпотеку, а також запропоновано ввести норму, яка б надавала можливість судовим органам відмовляти у зверненні стягнення на предмет іпотеки у разі несумірності сум основного зобов’язання та вимог іпотекодержателя.

механізму забезпечення права іпотекодержателя на першочергове задоволення своїх вимог з вартості заставленого майна, в тому числі й у разі настання юридичних наслідків, передбачених законодавством про банкрутство, шляхом обґрунтування необхідності приведення у відповідність вимог Законів України від 21.04.1999 р. „Про виконавче провадження” та від 14.05.1992 р. „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”;

порядку підвищення ролі та відповідальності загальних зборів акціонерів при прийнятті рішення про передачу в іпотеку цілісного майнового комплексу підприємства.

Дістало подальший розвиток теоретичне обґрунтування:

пропозицій щодо підвищення ефективності державної реєстрації іпотеки за рахунок запровадження принципу єдиного вікна при її оформленні;

способів активізації введення земельних ділянок до господарського обороту за рахунок використання інструментів іпотеки;

доцільності забезпечення правового захисту боржника (іпотекодавця) за рахунок введення до чинного законодавства про іпотеку положення про прострочення терміну іпотекодержателем, згідно з яким іпотекодавець набуватиме право вимагати від кредитора реалізації заставленого майна та надасть боржнику право на відшкодування збитків, завданих таким простроченням.

Практичне значення одержаних результатів. Практична цінність дисертації полягає в тому, що здійснений у роботі аналіз, викладені висновки та пропозиції можуть бути використані в законотворчому процесі для удосконалення чинного законодавства про іпотеку.

Положення дисертації можуть бути використані в навчальному процесі при читанні лекцій та проведенні практичних занять за курсом „Господарське право”.

Окремі положення та висновки, сформульовані в дисертації, що носять дискусійний характер, можуть бути основою для подальших наукових досліджень.

Ґрунтовність пропозицій із вдосконалення та розвитку іпотеки як способу залучення інвестицій у народне господарство та доцільність їх запровадження у законодавство підтверджена Міжнародним Іпотечним Банком (лист № 06-925 від 20.06.2006 р.). Основні положення та висновки дисертації використовувались у практичній діяльності ЗАТ „Міжнародний Іпотечний Банк” при розробці довгострокових програм кредитування суб’єктів господарювання (довідка № 01-2640 від 24.10.2006 р.).

Результати дисертаційного дослідження використані в навчальному процесі при викладанні курсу та при розробці методичної літератури з дисципліни „Господарське законодавство” в Національному університеті державної податкової служби України (довідка № 1356/01-12 від 27.10.2006 р.).

Особистий внесок здобувачки. У дисертації викладені наукові результати, які отримані особисто автором під час науково-дослідних робіт на основі аналізу законодавства про іпотеку та практики його застосування.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та практичні висновки дисертаційного дослідження обговорювалися: на міжнародній науково-практичній конференції „Державне регулювання торгівлі у ринкових умовах” (Київ, 2001); науково-практичній конференції „Бюджетно-податкова політика: теорія, практика, проблеми” (Ірпінь, 2004); міжнародній науково-практичній конференції „Господарське законодавство України: практика застосування та перспективи розвитку в контексті європейського вибору” (Донецьк, 2005).

Публікації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження опубліковано в 7 наукових працях загальним обсягом 3,0 д.а., в тому числі 5 наукових статей у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України. Всі наукові праці належать здобувачці особисто.


РОЗДІЛ 1

ІПОТЕКА ТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ ЯК СПОСОБУ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ


1.1. Правова природа іпотеки


Іпотека (від грец. hypotheke – застава, заклад) згідно з енциклопедичним трактуванням застава землі, нерухомого майна, при якій земля та / або майно, що становлять предмет застави, залишаються у заставодавця або третьої особи (майнового поручителя), а заставодержатель набуває право на задоволення забезпеченого іпотекою зобов’язання, яке не виконується, за рахунок предмету іпотеки [140, c. 260]. Згідно іншого тлумачення іпотека – це передача в заставу землі або іншого нерухомого майна з метою отримання кредиту, що називається іпотечним кредитом. У свою чергу іпотечний кредит – це довгострокові грошові позики, які видаються під заставу нерухомого майна. При цьому іпотечний кредит в літературі розглядається як особливий вид відносин з приводу надання кредиту під заставу нерухомого майна, а також відмічається, що конструкція кредитних відносин є досить складною [83, c. 616].

Законодавством Україні (ст. 334 Господарського кодексу України та ст. 4 Закону України „Про банки і банківську діяльність”) передбачено функціонування спеціальних іпотечних банків. Згідно ст. 347 ХК і ст. 49 Закону „Про банки і банківську діяльність” однієї з форм кредиту є іпотечний кредит. Український законодавець розглядає іпотечний кредит як найважливіший вид банківського, а в літературі також державного кредитування [83, c. 623]. Іпотечні відносини (відносини іпотеки) – це відносини надання – отримання довгострокового (банківського) кредиту під заставу нерухомого майна іпотекодавця. Іпотечне кредитування здійснюється, як правило, з метою розвитку виробничих фондів, капітального будівництва, тобто в цілях залучення інвестицій.

Іпотека завжди була в полі зору наукової думки і вимагала постійного свого вдосконалення відповідно до умов і факторів, що визначали економічний розвиток. К.Победоносцев ще більше 100 років назад писав: „Іпотека вимагає більш розвинутої юридичної свідомості, відповідає вищому розвитку економічного побуту. В ній суспільство отримує краще, досконаліше знаряддя кредиту, але і в обігу з цим знаряддям вимагається більше мистецтва, обережності, розбірності, технічної влучності способів” [110, c. 198]. Дійсно, розвиток економіки протягом всього ХХ століття засвідчив, що господарський обіг, пов’язаний з іпотечними відносинами, постійно ускладнювався як за рахунок виникнення нових об’єктів іпотеки і загального приросту кількості предметів іпотеки, так і з появою нових економічних конструкцій, елементом яких є іпотека, що ще більше підвищує вимоги до юридичного її забезпечення [52, c. 80].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Слід зазначити, що на практиці досвід зарубіжних країн, засвідчує, що в окремих випадках має місце правове врегулювання іпотечних правовідносин саме такого характеру. Зокрема, іпотека законодавством Франції розглядається як самостійний спосіб речового забезпечення зобов’язання нерухомим майном [57, c. 585]. За правом Швейцарії іпотекою вважають таке речове забезпечення зобов’язання, що виникає на основі договору або закону за умови занесення запису в реєстр нерухомості [57, c. 586]. Законодавець Польщі вважає, що іпотека надає кредитору право витребувати майно, що забезпечує його вимогу (в тому числі у третьої особи, що придбала заставне майно) і задовольнити свої вимоги із вартості заставленого майна незалежно від того, у чиїй власності вона знаходиться і з пріоритетом перед особистими кредиторами власника нерухомості [57, c. 588]. Згідно з законодавством Японії іпотека являє собою таку систему речового забезпечення зобов’язань, при якій відсутня реальна передача речі [57, c. 590]. З огляду на зазначене можна зробити висновок, що законодавець інших країн також розуміє під іпотекою речовий спосіб забезпечення зобов’язання. Дослідження з цього питання були викладені у таких іноземних джерелах [145, c. 123, 152, с. 56, 155, с. 32, 158, с. 66, 160, с. 44].

Виходячи з вищевикладених міркувань та їх обґрунтування, в тому числі і з врахуванням світового досвіду важливо далі проаналізувати наскільки повно законодавець в Україні визначив поняття застави тотожно її наведеному змісту.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про заставу” від 02.10.92 № 2654: „Застава – це спосіб забезпечення зобов`язання. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі не виконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами”.

Як бачимо з наведеного формулювання згідно чинного Закону України „Про заставу” у визначенні поняття застави, враховано лише властивості інституту зобов'язального права. Щодо ознак одночасного правомірного розгляду застави, яка має і правову природу речового права, то дана частина, яка має проблемний характер, законом не передбачена, а значить на практиці мають виникати певні правові колізії, до яких ми ще повернемося в наступних розділах роботи.

Відповідно до викладеного підходу прийнятого в законодавстві України щодо правової природи застави аналогічна ситуація склалася із визначенням законодавцем поняття іпотеки (застави нерухомості). Так, згідно з частиною 3 ст. 1 Закону України від 05.06.2003 р. №898 „Про іпотеку” визначено іпотеку як вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, за яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Таким чином у визначенні поняття іпотеки, так і у визначенні поняття застави спостерігається односторонній підхід українського законодавця при врахуванні властивостей іпотеки. Зокрема пріоритет віддано іпотеці, що має в частині врегулювання правовідносин, які виникають в ході здійснення іпотеки як складової зобов’язального права, що не повністю відповідає змісту та призначенню інституту іпотеки. Разом з тим, незважаючи на відсутність властивостей речового права у визначенні поняття іпотеки, законодавець одночасно ст. 23 Закону України „Про іпотеку” дозволяє перехід права власності на предмет іпотеки до третьої особи, що є не що інше як право слідування. Складається ситуація, за якої, керуючись ст. 1 Закону України „Про іпотеку”, іпотекодавець не має права здійснювати передачу права власності на заставне нерухоме майно до третьої особи зберігаючи умови іпотеки, а ст. 23 згаданого вище закону дозволяється. Як бачимо, вже ця суперечність не дозволяє однозначно задовольнити вимоги тієї чи іншої сторони, а значить саме тут закладаються правові колізії.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Як засвідчили наукові дослідження і практика особливу роль у розвитку іпотеки відіграють два чинника: економічний і правовий. Перший пов’язаний із залученням інвестицій в народне господарство, а вирішальною умовою другого є вдосконалення іпотечного законодавства шляхом систематизації, доповнення та приведення у відповідність нормативно-правових актів з питань регулювання іпотечних відносин. Дослідження з цього питання були також проведені [59, c. 68, 54, c. 113].

Автором далі здійснено порівняльний аналіз положень Закону України “Про заставу” у редакції 02.10.1992 р. та Закону України “Про іпотеку” від 05.06.2003 р. зі змінами та доповненнями для встановлення ролі іпотеки як юридичної конструкції залучення інвестицій у господарський оборот та винайдення можливостей підвищення її значущості.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про заставу” застава – це спосіб забезпечення зобов'язань. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає в силу договору чи закону. Згідно з абз. 4 ст. 1 Закону України „Про іпотеку” іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Зміст вказаних вище положень свідчить про необхідність розкриття правової природи іпотеки. Зокрема у визначеннях не враховано властивості речового права, що даватимуть змогу використовувати іпотеку як юридичну конструкцію залучення інвестицій, розширюватимуть можливості боржника розпоряджатися майном дотримуючись певних обмежень. Ст. 1 вказаного вище Закону, що регулює іпотеку фактично виключає право боржника розпоряджатися заставним майном, чим порушує суб’єктивне право власності останнього. Дане питання потребує врегулювання.

Реєстрація іпотеки та застави. За вимогами ст. 15 Закону України „Про заставу” заставодавці зобов’язані вести Книгу застав відповідного зразка. Основним недоліком такої реєстрації була відсутність єдиної бази даних щодо здійснення державної реєстрації обтяження майна іпотекою. Згідно з абз. 6 ст. 3 Закону України „Про іпотеку” пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом – у черговості їх державної реєстрації. Дане положення хоча і сприяло створенню Державного реєстру іпотек, однак враховуючи, що державна реєстрація не є обов’язковою, а лише встановлює пріоритет у задоволенні кредиторами своїх вимог з вартості заставленого майна в Україні і надалі відсутня можливість сформувати достовірну базу про обтяження нерухомого майна.

Врегулювання права іпотекодавця (боржника) розпоряджатися майном, що знаходиться в іпотеці. Згідно з ст. 17 Закону України „Про заставу” заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не передбачено законом чи договором. Заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, забезпеченого заставою. Відповідно до ст. 9 Закону України “Про іпотеку” іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення. Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі або у внесених до нього змінах чи доповненнях: передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки. Дане положення є недосконалим, оскільки встановлює зайві обмеження щодо розпорядження майном, яке перебуває в іпотеці. Оскільки іпотека володіє властивістю речових прав – правом слідування, а також законодавцем гарантовано пріоритетне право іпотекодержателя у задоволенні своїх вимог з вартості предмету іпотеки перед іншими кредиторами, в тому числі наступними іпотекодержателями, обмеження суб’єктивного права власності боржника лише правом володіння та користування є економічно недоцільним та виключає можливість використовувати його в господарському обороті.

Реалізація заставних прав учасниками іпотечних правовідносин. Відповідно до ст. 29 Закону України „Про заставу” у разі відмови кредитора прийняти виконання забезпеченою заставою грошової вимоги відповідна сума вноситься заставодавцем у депозит нотаріальної контори. Якщо внесена в депозит сума повністю покриває борг, застава припиняється. У Законі України „Про іпотеку” відсутні статті, що регулюють правовий захист боржника (іпотекодавця). У зв’язку з цим необхідно ввести до останнього положення про прострочення терміну іпотекодержателем, згідно з яким іпотекодавець набуватиме право вимагати від кредитора реалізації заставленого майна та захищатиме боржника від необґрунтованої відмови кредитором прийняти належним чином виконане господарське зобов’язання, а також надасть боржнику право на відшкодування збитків, завданих таким простроченням.

Таким чином вище сказане свідчать про наявність прогалин та юридичних колізій у регулювання іпотечних відносин в зв’язку з чим далі дисертантом буде приділена увага дослідженню зазначених вище питань та пошуку шляхів вдосконалення законодавства про іпотеку.

Крім того, на відміну від думки, що склалася у представників цивільного права, автором в подальшому будуть наводитися аргументи, що іпотека як спосіб залучення інвестицій у народне господарство є предметом регулювання та дослідження господарського права. Досконалість правового забезпечення іпотечних відносин значно впливає на розвиток господарської діяльності. Розгляд іпотеки під таким кутом зору дасть можливість у наступних розділах підготувати наукові аргументи для вдосконалення законодавчого регулювання іпотечних правовідносин.


1.2. Господарсько-правові засади регулювання іпотечних відносин


Розглядаючи іпотеку з точки зору положень та вимог господарського права, зазначимо, що іпотечні відносини – це не просто застава як спосіб забезпечення зобов'язань. Це самостійні правовідносини. Іпотека сформувалася як один із способів залучення капіталовкладень в економіку, вона дозволяє підприємствам збільшувати частку вільного капіталу, що продуктивно використовується. Тобто її значення далеко виходить за рамки простої застави як одного із способів забезпечення зобов'язань. Значення іпотеки особливо зростає у зв'язку з технічним прогресом, що вимагає збільшення капітальних витрат на модернізацію основних фондів, витрат, які не швидко окупаються.

За теорією господарського права сферу господарських відносин становлять: господарсько-виробничі, організаційно-господарські, внутрішньогосподарські.

Відповідно до п. 5 ст. 3 Господарського кодексу України господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Тобто відносини, що складаються при виробництві продукції, виконанні робіт та наданні послуг, набувають форми господарських зобов’язань.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Якщо у випадку традиційної застави до неї передається конкретне майно заставодавця, з якого заставодержатель має право задовольнити свої вимоги, то податкова застава зобов`язує боржника відповідати усім своїм майном незалежно від інтересів боржника і можливих пропозицій з його сторони, що порушує природу заставного права. Даний факт хоча і надає більше гарантій для заставодержателя, тобто держави у виконанні боржником податкового зобов`язання, проте зачіпає інтереси заставодавця. Щодо майна, що передається у податкову заставу, то воно визначається за згодою органів ДПІ та платника податків. У разі відсутності такої згоди органи державної податкової служби мають право на свій розсуд визначати предмет застави. А тому від рішення останніх може залежати і подальша доля успішності суб’єкта господарювання.

Існує відмінність в порядку продажу виділеного заставного майна. У випадку договірної застави, якщо аукціон не відбувся за умов, передбачених чинним законодавством, заставодавець має право залишити заставне майно за початковою ціною або призначається наступний аукціон. У разі виникнення неможливості продажу виділеного під податкову заставу майна на аукціоні, останнє повертається боржнику, за умови виділення наступного майна для продажу та виконання податкових зобов’язань.

Виходячи з існуючої практики врегулювання відносин податкової застави та законодавчого визначення її змісту, податкова застава має такі характерні особливості:

• не потребує письмового оформлення;
  
• поширюється на усе майно платника податків;
  
• самостійне вирішення податковим органом питання виділення майна під заставу у разі недосягнення згоди із заставодавцем;
  
• заміна заставного майна у разі неможливості продажу на аукціоні попередньо виділеного;
  
• не володіє властивістю можливості переуступки боргу, тобто боржник повинен розраховуватися тільки з першочерговим заставодержателем (державою).
  

Не досить вдалими були вимоги п. 8.2.2 ст. 8 Закону України від 21.12.2000 р. № 2181 „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” щодо поширення права податкової застави на будь-які види активів платника податків. Така вимога вищевикладеної статті обмежує, а іноді взагалі блокує здійснення боржником господарської діяльності. При цьому долю такого підприємства зазвичай вирішує орган податкової служби. А в кінцевому випадку збитки, невиконання зобов`язань перед клієнтами та подальше відстрочення погашення заборгованості з податковими платежами до бюджету. Постає питання у доцільності застосування такого способу забезпечення податкового зобов’язання. Зрозуміло, що зазначений стан справ не влаштовує ні боржника, що може збанкрутувати, ні державу, яка отримавши певне збільшення надходження до бюджету, з часом може втратити платника податків і тим самим не в змозі буде поповнювати дохідну частину бюджету в перспективі [116, c. 46, 119, c. 314, 120, с. 216].

Таким чином податкова застава хоча і сприяє поповненню бюджету, примушуючи платника податків погашати податкову заборгованість перед державою, проте здійснює це шляхом ігнорування інтересів останнього і не відповідає інституту заставного права, який покликаний задовольняти інтереси, як кредитора так і боржника. Враховуючи зазначене, можна зробити наступний висновок, що вимоги податкової застави повинні враховувати інтереси як держави, так і платника податків. Підтвердженням думки автора є постанова Господарського суду м. Києва від 24.02.2006 р. за позовом АКБ „Правекс-Банк” про визнання недійсним наказу ДПА України від 16.06.2005 р. № 216 „Про затвердження податкового роз’яснення положень статті 8 Закону України від 21.12.2005 р. № 2181 „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” [32, c. 12]. Аргументи АКБ „Правекс-Банк” (позивача). У податковому роз’ясненні зазначено, що у випадку, коли активи платника податків потрапили у податкову заставу до 24.03.2005 р., право податкової застави на такі активи продовжує існувати в тому обсязі, який був до 24.03.2005 р. Позивач вважає видання такого роз’яснення фактичним застосуванням положень закону, що визнані неконституційними у встановленому порядку та стверджує, що з дня прийняття такого рішення Конституційним судом податковий орган, який наклав податкову заставу на активи платника податків, мав скасувати таке рішення та застосувати податкову заставу лише на ту частину активів, що відповідає сумі податкового боргу. Відповідач (ДПА України) позов не визнав, зазначивши, що видання наказу відбувалося у межах компетенції ДПА та не суперечить вимогам чинного законодавства.

• Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
  
• у статті 112 Цивільного кодексу України пункт 3;
  
• у статті 44 Закону України “Про виконавче провадження” частину 5.
  

Далі розглянемо судову практику вирішення подібних питань. Постанова Вищого господарського суду України від 06.04.2004 р.

ДП НАЕК „Енергоатом” в особі ВП „Запорізька АЕС” 17.12.2002 р. звернувся з позовом до Енергодарська ОДПІ в Запорізькій області про визнання недійсною податкової вимоги № 1/24 від 06.10.2001 р. в частині знаходження майна позивача у податковій заставі. Рішенням господарського суду Запорізької області від 17.02.2003 р. у задоволенні позову відмовлено. Таке рішення суд прийняв з наступних міркувань. Згідно з п. 1.17 ст. 1 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” податкова застава – спосіб забезпечення податкового зобов’язання платника податків, не погашеного у строк. Відповідно до п. 3 ст. 10 Закону України „Про підприємства в Україні”, майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенного), належить йому на праві господарського відання. У ст. 8 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” закріплено, що право податкової застави виникає згідно із законом та не потребує письмового оформлення. Право податкової застави поширюється на будь-які види активів платника податків, які перебували в його власності (господарському віданні) у день виникнення такого права, а також на будь-які інші активи, на які платник податків набуде прав власності у майбутньому, до моменту погашення його податкових зобов’язань або податкового боргу. Майно знаходиться у позивача в господарському віданні. Відповідно до п. 8.2.1 ст. 8 зазначеного Закону право податкової застави виникає у разі, в т. ч., несплати у строки, встановлені цим Законом, суми податкового зобов’язання, самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, ”з дня, наступного за останнім днем зазначеного строку. Посилання позивача на Закон України „Про заставу” судом до уваги не приймається з наступних підстав. Податкова застава, порядок виникнення і застосування якої встановлено Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” відрізняється від застави, яка відповідно до ст. 181 Цивільного кодексу і ст. 1 Закону України „Про заставу” є одним із способів забезпечення виконання цивільно – правових зобов’язань, оскільки кожний з цих Законів має свій власний предмет регулювання. Посилання позивача на порушення справи 12.03.2002 р. про банкрутство ДП НАЕК „Енергоатом” судом до уваги не приймаються, оскільки спірна податкова вимога датована 04.12.2001 р. Позивач подав 21.05.2003 р. апеляційну скаргу до Запорізького апеляційного господарського суду на рішення господарського суду Запорізької області. Запорізький апеляційний господарський суд 21.05.2003 р. виніс ухвалу про повернення апеляційної скарги відповідно до п. 2 ст. 97 ГПК України. ДП НАЕК „Енергоатом” 10.06.2003 р. подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на ухвалу Запорізького апеляційного господарського суду від 21.05.03. Позивач в касаційній скарзі просить постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 04.12.2003 р. по справі № 5/35/03 скасувати враховуючи наступне.

Відповідно до п. 8.1 ст. 8 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” з метою захисту інтересів бюджетних споживачів активи платника податків, що має податковий борг, передаються в податкову заставу. Право податкової застави виникає відповідно до закону і не вимагає письмового оформлення. Формулювання „відповідно до закону” свідчить про те, що право податкової застави виникає як відповідно до Закону України „Про заставу”, так і відповідно до Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”. Крім того, норми Закону України „Про заставу” повинні застосовуватися при виникненні права податкової застави, оскільки в Законі України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” не міститься вказівок про незастосування норм Закону України „Про заставу” щодо податкової застави. Таким чином, суд неправильно застосував норми матеріального права, а саме не застосував ст. 4 Закону України „Про заставу”.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

3 ст. 12: „Правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним” таким, що дублює вимоги статті 9 та виключити його з редакції цього закону.

Впровадження таких змін надасть можливість врахувати інтереси усіх сторін іпотечних правовідносин – забезпечити відповідними гарантіями іпотекодержателя та надати іпотекодавцю можливість залучати заставне майно до господарського обороту, у тому числі і для забезпечення виконання основного господарського зобов’язання.


Крім того, відповідатиме економічному змісту іпотеки і, оскільки саме завдяки вищезазначеним властивостям іпотека стає економічно привабливою, сприятиме підвищенню ступеня капіталізації економіки та задовольнятиме інтереси учасників іпотечних правовідносин.

При цьому необхідно зазначити, що іпотека забезпечує лише дійсну вимогу. Про це свідчить ч.3 ст. 3 Закону України „Про іпотеку”: Іпотекою може бути забезпечене зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. А також наступна судова практика. Постанова Вищого господарського суду України від 19.11.2003 р. Господарський суд м. Києва рішенням від 11.02.2003 р. позовні вимоги задовольнив частково, усунув перешкоди в користуванні позивачем належного йому майна; визнав недійсним договір застави від 27.07.1999 р., укладений між сторонами справи; виключив майно ЗАТ „Телесистеми України” з Єдиного реєстру відомостей про накладені заборони на відчуження та арешти об’єктів нерухомого майна та Державного реєстру застав рухомого майна; зняв арешт з рахунків ЗАТ „Телесистеми України” в установах банків; відмінив будь-які постанови про накладення арешту на майно та кошти позивача, що випливають із взаємовідносин між сторонами справи. Рішення мотивоване тим, що відповідачем (кредитором) не виконані умови угоди щодо надання коштів позивачу, тому угода є неукладеною і у зв’язку з цим договір застави визнано недійсним. Між сторонами справи 16.07.1999 р. було укладено кредитну угоду, відповідно до якої відповідач (кредитор) повинен був надати позивачу (позичальник) кредит. На забезпечення повернення кредиту від 27.07.1999 р. сторони уклали договір застави. Кредитор не здійснив перерахування грошових коштів по кредитній угоді позичальнику, що підтверджується банком кредитора, який обслуговує дану угоду. Відповідно до ст. 374 Цивільного кодексу України і ст. 312 Швейцарського Цивільного кодексу кредитна угода, за якою не відбулася передача грошей або майна, є неукладеною. Тому неотримання грошових коштів (товарів або цінних паперів) по угоді свідчить про те, що відсутній факт надання кредиту і це не дає права заставодержателю реалізовувати свої права за договором застави щодо звернення стягнення на заставлене майно. У зв’язку з викладеним кредитна угода є неукладеною, а тому сторони не можуть посилатися на її положення. Правовою підставою для розгляду позову є порушення прав позивача, які визначені законодавством України, а не спірні відносини сторін за договором. На заставлене майно накладена заборона, а на грошові кошти позивача на рахунках в установах банків накладено арешт, що становить перешкоду для реалізації позивачем своїх законних прав власника. Договір застави носить похідний характер, що встановлено Законом України „Про заставу” та статтями 312-318 Федерального закону стосовно доповнень Швейцарського цивільного кодексу від 30.03.1911 р. (станом на 25.07.2002 р.), тому відповідач вчинив дії щодо примусового стягнення заборгованості без належних правових підстав. Судом встановлено, що місцезнаходженням спірного майна є місто Київ. Ч. 2 ст. 16 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна. Господарським судом встановлено, що відповідач має у Києві зареєстроване постійне представництво. Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підприємств і організацій визначаються за правилами, встановленими статтями 12-17 зазначеного кодексу (ч. 2 ст. 124 Господарського процесуального кодексу України). Цей Договір регулюється та тлумачиться у відповідності з „Чинним Законодавством”. У ст. 1 цього договору дане значення терміну “Чинне Законодавство”, яке означає „закони, декрети, постанови, положення, накази та інші нормативні акти України або будь-якого органу державної влади України, та обов’язкові для України міжнародні договори”. Судом розглядається спір за заявою позивача щодо захисту неправомірного порушення належного йому права – права власності, а не спір, що виник з господарських договорів. Право власності не є правом, що має договірний характер, а є правом, що виникає із закону, тому суд обґрунтовано встановив, що спір за договором застави та кредитною угодою відсутній, передачі коштів за кредитною угодою не відбулося, а дії, що обмежують право власності позивача, вчинені неправомірно. Судом встановлено, що на заставлене майно накладена заборона, а на грошові кошти позивача на рахунках в установах банків накладено арешт. Відповідно до ст. 3 Закону України „Про заставу” та ст. 181 Цивільного кодексу України заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога. Дійсною може вважатися лише вимога, що реально існує. Тому право застави за кредитною угодою виникає лише після фактичного одержання суми позики боржником. Судом встановлено, що позивачем за кредитною угодою кошти не отримані. Оскільки відповідачем (кредитор, заставодержатель) не вчинено відповідних дій, які б свідчили про виникнення зобов’язання за кредитною угодою, кредитна угода є неукладеною, тому не існує жодних підстав для звернення стягнення на майно позивача.

Як вже зазначалося вище, договір застави має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання, тому у випадку, якщо забезпечене заставою зобов’язання не виникло, право застави також не виникає, незважаючи на укладення договору застави. Договір застави може бути визнаний недійсним, як такий що не відповідає вимогам закону, і такий, що обмежує права позивача як власника майна без належних на те підстав (ст. 48 Цивільного кодексу України). Оскільки договір застави визнано недійсним, також недійсними вважаються будь-які обтяження майна, що виникли у зв’язку з його укладанням та існуванням, а саме підлягають скасуванню та припиненню чинність заходів, що становлять неправомірне обтяження майна позивача. Суд обґрунтовано зазначив, що кредитна угода не може бути визнання недійсною, оскільки вона не укладена.

Однак при застосуванні інституту іпотеки в Україні ситуація складається таким чином, що при двох складових: предмету іпотеки та відносин між суб’єктами з приводу предмету останньої не досить для визнання легітимності іпотечних правовідносин. Легітимацію в Україні можна здійснити шляхом нотаріального посвідчення цього договору та державної реєстрації іпотеки. Про це піде мова у підрозділі 1.3. “Державна реєстрація нерухомого майна і іпотеки”.


1.3 Державна реєстрації нерухомого майна і іпотеки


Відповідно до ст. 4 Закону України „Про іпотеку”: „обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом. Це означає, що державні органи в Україні здійснюють фіксацію фактів, явищ, відомостей чи певних матеріальних об’єктів з метою засвідчення дійсності і надання їм законного (легітимного) статусу. У разі недотримання умов державної реєстрації іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно”.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Таким чином на сьогоднішній день іпотеку можна зареєструвати у двох вищезазначених реєстрах, при цьому невідомо, за умови якої державної реєстрації кредитор набуватиме пріоритетного права задоволення своїх вимог, Законом України „Про іпотеку” дана норма також не визначена. Крім того, при організації системи державної реєстрації обмежень нерухомого майна не досягнуто одного із обов’язкових принципів – принципу достовірності. Адже законодавець не ввів обов’язкову реєстрацію іпотеки, а тому не можливо чітко стверджувати, що особа яка забажає отримати у власність чи іпотеку таке нерухоме майно достовірно буде володіти інформацією про права чи обтяження даної нерухомості.

Для розв’язання цієї задачі необхідно запровадити єдиний державний реєстр іпотек у якому буде зберігатися інформація щодо обтяження нерухомого майна таким видом забезпечення зобов’язання. Для ліквідації даної прогалини у законодавстві пропонуємо ч. 1 ст. 4 Закону України „Про іпотеку” викласти у редакції: „Обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає обов’язковій державній реєстрації у Державному реєстрі іпотек. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір вважається недійсним”. Введення такого положення надасть можливість володіти достовірною інформацією щодо обтяжень нерухомого майна, забезпечить рівні права усіх учасників іпотечних відносин з врахуванням вимог чинного законодавства.

Крім державної реєстрації іпотеки, чинним законодавством передбачено обов’язкове її нотаріальне посвідчення. Відповідно до ст. 18 Закону України „Про іпотеку” іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідну норму містить і ст. 13 Закону України „Про заставу” у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів.

Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється у відповідності до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5 та зареєстрованої у Мін’юсті від 03.03.2004 р. № 283/8882. Для нотаріального посвідчення сторони іпотечних правовідносин повинні надати документи, що свідчать про наявність прав на нерухомість, яка закладається, і документів, що свідчать про права цих осіб (сторін) на укладання договору про іпотеку. Крім того, необхідно надати технічну документації органів технічної інвентаризації (БТІ) на заставний об’єкт.

Одночасно з посвідченням договору про іпотеку нотаріус, якщо це передбачено договором, накладає заборону на відчуження предмету іпотеки. Нотаріальне посвідчення здійснюється за місцем розташування нерухомого майна або за місцезнаходженням однієї із сторін правочину.

Основна мета нотаріального посвідчення договору є забезпечення відповідності його вимогам чинного законодавства з тим, щоб згодом іпотекодавець за рахунок залучення додаткових інвестицій зумів примножити свою власність, а кредитор у разі неналежного виконання боржником зобов’язання мав змогу задовольнити свої вимоги та відшкодувати збитки.

З однієї сторони ідея надання необмеженого вибору нотаріуса, в тому числі з іншого нотаріального округу є привабливою, оскільки сторони вибирають певного фахівця у цій справі якому довіряють. Однак існує і не дуже приємна сторона цього задуму.

Якщо дозволити сторонам іпотечних правовідносин самостійно вирішувати питання у якого нотаріуса здійснювати нотаріальне посвідчення договорів іпотеки, не прив’язуючи його до місця знаходження нерухомого майна, то постає питання: у кого шукати документи, якщо вони знадобляться.

Крім того, за законодавством України відсутній спільний стержень між нотаріальним посвідченням іпотеки та її державною реєстрацією, що абсолютно не логічно.

Незважаючи на викладене, чітко не зрозуміло доцільність як нотаріального посвідчення договору іпотеки, так і його реєстрації. Згідно з частиною 2 статті 3 Закону України „Про іпотеку” взаємні права і обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення. Тобто для того, щоб отримати права і обов’язки за іпотечним договором і право пріоритету задоволення кредитором своїх вимог сторонам іпотечних правовідносин необхідно платити два рази: за нотаріальне посвідчення договору іпотеки і за внесення іпотеки до Державного реєстру іпотек. В свій час С.А.Хохлов писав про те, що при наявності державної реєстрації угод з нерухомістю додаткове проходження ще нотаріального посвідчення стає дорого вартісним [129, c. 431]. З таким твердженням важко не погодитися, оскільки з часу введення у 2004 р. декількох реєстрів, зокрема: щодо реєстрації обтяжень рухомого майна, обтяжень іпотек, заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, реєстрація правочинів та їх паралельне існування спричинило подорожчання оформлення банківських кредитів. При цьому лише за реєстрацію договору іпотеки підприємець сплатить такі мінімальні суми, визначені законодавством:

• витяг з реєстру обтяжень рухомого майна – 34 грн.;
  
• реєстрація в реєстрі заборон – 60 грн.;
  
• витяг та реєстрація в реєстрі іпотек – 68 грн.;
  
• витяг та реєстрація в реєстрі правочинів – 34 грн.
  

Всього 196 гривень не враховуючи нотаріального посвідчення договору іпотеки та обов’язкового страхування її предмету.

Враховуючи, що відповідно до ч. 5 ст. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 31.03.2004 р. № 410 „Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек” реєстраторами є державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси було б доцільно одночасно з нотаріальним посвідченням іпотечного договору здійснювати його реєстрацію у Державному реєстрі іпотек за єдину плату у певному відсотковому вираженні.

Підтвердженням думки автора є досвід Угорщини, де реєстрацію іпотечного права виконує Угорська загальнодержавна колегія нотаріусів. Внесення реєстраційних записів входить до компетенції нотаріуса. Основою для реєстрації іпотечного права служить нотаріально оформлений договір або судове (відомче) рішення про встановлення заставних правовідносин. Нотаріус видає свідоцтво про здійснення реєстрації присутнім сторонам одразу без спеціального клопотання.

Автор не піддає сумніву доцільність здійснення нотаріального посвідчення договорів іпотеки. Мова йде про можливість спрощення процедури документального оформлення іпотеки та її доступність за рахунок запровадження у практику вказаних вище пропозицій.


Висновки до розділу 1


Проведене у розділі дослідження доводить необхідність розвитку іпотеки як господарсько-правової конструкції залучення інвестицій в економіку за рахунок використання суб’єктами господарювання нерухомого майна або землі.

На основі проведеного у розділі аналізу можна зробити такі висновки:

1. Інститут іпотеки не може запрацювати на повну потужність, оскільки частина властивостей іпотеки, зокрема, речового права в господарському обороті не використовується. Застосування іпотеки лише в якості способу забезпечення зобов’язання без врахування властивостей речового права та потенційної можливості існування як господарсько-правової конструкція залучення інвестицій в економіку при якій використовується майно суб’єктів господарювання для залучення фінансових ресурсів безпідставно звужує сферу дії іпотеки та спричинює на практиці правові колізії. Автор зазначає про необхідність розширення законодавчого трактування поняття іпотеки в частині визнання речовим способом забезпечення зобов’язання нерухомим майном для активізації господарської діяльності шляхом залучення фінансових ресурсів, зокрема інвестицій.

1. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php
   
2. Ревюк Н.В. Окремі аспекти правового регулювання податкової застави // Бюджетно-податкова політика: теорія, практика, проблеми: Матеріали науково-практичної конференції (18-19 грудня 2003 р.). – Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2004. - С. 312-316.
   
3. Ревюк Н.В. Застава як спосіб забезпечення сплати податків суб’єктами господарювання // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 7. – С. 45-47.
   
4. Ревюк Н.В. Правові аспекти регулювання застави як способу забезпечення сплати податків господарюючими суб’єктами // Державне регулювання торгівлі у ринкових умовах: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (24-26 жовтня 2001 р.). – Київ: КНТЕУ, 2001. – С. 215-218.
   

Отже, автор у розділі 1 дисертації розглянув основні теоретичні складові інституту іпотеки, проаналізував їх на предмет відповідності вимогам сучасної економіки з метою запровадження за допомогою останньої дієвої та ефективної господарсько-правової конструкції підвищення ступеню капіталізації економіки. Тому далі буде розглянуто види іпотеки, проблеми їх правове регулювання та цільового призначення в господарському обороті, що дасть можливість у розділі 3 дисертації проаналізувати практику судового розгляду справ щодо врегулювання відповідних іпотечних правовідносин на практиці та зробити висновки щодо їх вдосконалення згідно з результатами досліджень в 1 і 2 розділах даної дисертації, досягнувши тим самим необхідної цілісності дисертаційної роботи.