Національна академія наук україни інститут економіко-правових досліджень
| Вид материала | Документы |
СодержаниеПравове регулювання окремих видів іпотеки 2.2. Іпотека земельних ділянок 2.3. Звернення стягнення на заставне майно та його реалізація |
- Національна академія наук україни інститут економіко-правових досліджень, 283.11kb.
- Національна академія наук україни інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень, 331.43kb.
- Національна академія наук України Інститут регіональних досліджень, 3613.11kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права імені В. М. Корецького, 299.49kb.
- Текст роботи: національна академія наук україни інститут політичних І етнонаціональних, 519.03kb.
- Української держави, 8520.93kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права імені в. М. Корецького мельник, 600.07kb.
- Міністерство освіти та науки україни академії управління та інформаційних технологій, 2993.46kb.
- Міністерство освіти та науки україни академії управління та інформаційних технологій, 1679.78kb.
РОЗДІЛ 2ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ІПОТЕКИ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАСТАВНИХ ПРАВ 2.1. Іпотека цілісного майнового комплексу підприємства Як зазначалося у підрозділі 1.2 даної роботи, до видів іпотеки, які змінюються в залежності від її предмету, входить іпотека цілісного майнового комплексу підприємства. Актуальність дослідження іпотеки підприємства в даний час не викликає сумніву. Адже незважаючи на те, що це одна із найпотужніших юридичних конструкцій використання матеріальних активів суб’єктів господарювання для формування джерела капіталу, її правове забезпечення знаходиться на невідповідному рівні розвитку. Так, Закон України „Про іпотеку”, який є спеціальним з питань регулювання іпотечних відносин, не містить в собі положень, що регулюють порядок передачі в іпотеку цілісного майнового комплексу підприємства, в той час, як саме даний предмет іпотеки сприяє нарощенню капіталовкладень. Відсутність спеціального законодавства щодо передачі в іпотеку цілісного майнового комплексу зумовило на практиці застосування загальних норм, а це спричинює викривлення її суті та цільової спрямованості, а значить напруженість і кволість в розширені застосування іпотеки цілісного майнового комплексу підприємства. Для дослідження цього питання розглянемо його основоположні поняття в частині законодавчого регулювання. Аналіз нормативно-правових актів свідчить про те, що чинне законодавство містить в своїй суті різні положення щодо трактування поняття підприємства. Спробуємо порівняти чинні положення законодавства України, що визначають поняття та суть підприємства з метою з’ясування їх впливу на розвиток та застосування іпотеки. Відповідно до п. 1 ст. 62 Господарського кодексу України підприємство - це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої господарської діяльності, а також є юридичною особою, яка має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. До складу підприємства входить цілісний майновий комплекс, який є господарським об’єктом із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розташований, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання (таке трактування дає коментар до ст. 66 Господарського кодексу та ст. 4 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”). Відповідно до п. 3 ст. 66 Господарського кодексу цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю. Таким чином за визначенням Господарського кодексу підприємство – це юридична особа, самостійний суб’єкт господарювання, а цілісний майновий комплекс підприємства – це майнова його частина. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html - висновок суб’єкта оціночної діяльності, що діє на підставі Закону України „Про оцінку майна та оціночну діяльність в Україні”. Така оцінка майна є достовірною і відображає реальну вартість нерухомого майна на момент оцінки, однак остання здійснюється без врахування можливих змін в майбутньому ринкової вартості майна переданого в іпотеку. При цьому необхідно відзначити, що досвід країн ЄС свідчить про те, що ринкова вартість, тобто ціна, встановлена на момент укладання кредитної угоди, не є достовірною на довгий термін. Ризики, пов’язані з коливанням ринкової вартості, за певних обставин є вищими, ніж ризики при кредитуванні без забезпечення майном. У багатьох західних країнах використання ринкової вартості застави при наданні позик призвело до кризи всієї банківської системи. Натомість кредит, який використовується для покриття іпотечних облігацій, повинен враховувати можливі негативні зміни на ринках нерухомості за принципом „вартісної оцінки ризику”. Цей принцип дає змогу отримати особливу оцінку вартості застави, яка враховує ринкові коливання і відома як „заставна вартість”. Заставна вартість відрізняється від ринкової вартості. Різниця залежить від попереднього розвитку подій на ринках та поточної ринкової кон’юнктури і може бути значною в періоди буму. Такий метод оцінки є не загальним приблизним розрахунком. Характерною рисою методу є те, що він передбачає дослідження динаміки по можливості всіх специфічних факторів, що впливають на формування ціни предмету іпотеки. Така глибока деталізація дає змогу створити добру оціночну базу та отримати прозорі результати, придатні для критичного контролю. Слід зазначити, що запровадження подібного методу в Україні пов’язане з труднощами, оскільки через брак досвіду, важко відстежити попередню динаміку локальних ринків нерухомості, а постійні зміни економічної структури ускладнюють здійснення прогнозу. Однак західні науковці відзначають, що застосування ринкової вартості або навіть введення нормативних вимог щодо неї буде принциповою помилкою, що сприятиме високому рівню втрати кредитів, від чого постраждають власники іпотечних облігацій [97, c. 39]. Однак на практиці бувають випадки, коли іпотекодавець свідомо заставляє неліквідне майно (збиткове підприємство), якого довгий час не може позбутися. У даному випадку якщо іпотекодержатель не провів достовірну оцінку майна, він приречений на неповернення кредиту. В свою чергу іпотекодавець фактично продав своє майно у розмірі вартості кредиту. Крім того методики визначення вартості підприємства повинні враховувати авторитет на ринку, за рахунок якого вартість предмету іпотеки значно підвищується, ціну робочої сили тощо. З огляду на значну складність проведення оцінки підприємства як єдиного майнового комплексу автор дисертації приходить до висновку, що більш вигідно для підприємства передавати в іпотеку цілісний майновий комплекс, що являє собою сукупність основних фондів. Перш за все мова йде про відносну стійку вартість такого предмету іпотеки, адже в основному це є нерухоме майно, спрощення процедури проведення оцінки майна та застосування вже існуючих методик, а також збереження можливості забезпечення великого розміру господарського зобов’язання. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Вищим органом господарського товариства є загальні збори акціонерів (для АТ і ЗАТ), учасників (ТзОВ) тощо. При передачі в іпотеку цілісного майнового комплексу підприємства фактично заставляється господарський об’єкт із завершеним циклом виробництва, а тому логічним є висновок, що рішення про передачу в іпотеку такого майна повинно прийматися за згодою не менш як 2/3 власників акцій, часток, що є не що інше як рішення загальних зборів господарського товариства. Однак Законом України „Про господарські товариства” щодо акціонерних товариств п. „і” ст. 41 передбачено лише затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статті товариства. Це означає, що до повноважень правління господарського товариства без будь-яких обмежень може бути передано право вирішення питання передачі в іпотеку цілісного майнового комплексу підприємства. З точки зору зменшення ризику таке положення не досить вдале. На думку автора, у законодавстві повинні існувати відповідні межі на прийняття такого рішення. В першу чергу це необхідно для уникнення зловживань з боку правління товариства та недопущення можливості доведення товариства до штучного банкрутства, захисту інтересів акціонерів учасників, забезпечення прозорості діяльності господарського товариства тощо. В зв’язку з викладеним автор вважає, що вирішення питання передачі в іпотеку цілісного майнового комплексу підприємства повинно належати до виключної компетенції загальних зборів господарського товариства. Для запровадження такої норми в українське законодавство необхідно доповнити ч. 5 ст. 41 Закону України „Про господарські товариства”, що визначає компетенцію загальних зборів пунктом „й” у редакції: „прийняття рішення про передачу цілісного майнового комплексу товариства у іпотеку (заставу нерухомості)” [121, c. 390]. При цьому важливо відмітити, що юридична конструкція передачі в іпотеку цілісного майнового комплексу підприємства – це, перш за все, потужний спосіб залучення інвестицій для здійснення господарської діяльності, а тому раціональне використання у даному випадку інституту іпотеки – це шлях до підвищення капіталізації народного господарства. При цьому необхідно відмітити про існування в Україні різних галузей господарства. А тому одночасно із іпотекою цілісного майнового комплексу підприємства повинна досліджуватися іпотека землі. Адже розвиток останньої має величезний вплив на загальну вартість предмету іпотеки. Ціна землі, на якій знаходиться підприємство може як зменшити так і суттєво збільшити розмір бажаного кредиту. Крім того, від ціни тієї чи іншої земельної ділянки сільськогосподарського призначення прямо залежить розмір кредиту, який може отримати фермер для здійснення господарської діяльності, що в свою чергу може створити передумови як до розвитку сільського господарства так і до занепаду. Враховуючи, що іпотека землі може мати великий вплив на розвиток народного господарства автор у розділі 2.3 „Іпотека земельних ділянок” розглядатиме особливості застосування іпотеки землі в господарському обороті. 2.2. Іпотека земельних ділянок Норми про правовий режим використання природних ресурсів, у тому числі землі в сфері господарювання містяться в главі XV Господарського кодексу. Ст. 148 ГК встановлює, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою у відповідності до Земельного кодексу України і іншими законами. Відповідно до ст. 90 Земельного кодексу України власники земельних ділянок мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. Фактично, український законодавець поклав початок розвитку приватної власності на землю, що в подальшому стимулюватиме економічний розвиток країни завдяки більш ефективному використанню земельних ресурсів. Тобто в умовах раціонального її використання іпотека землі може стати одним із найпотужніших способів капіталізації сільськогосподарської сфери. За оцінками спеціалістів під іпотеку можливо залучити в аграрний сектор близько 80 млрд гривень. Загальна потреба в довгострокових кредитних ресурсах, необхідних для оновлення основних засобів складає 120 млрд гривень. Сумарна вартість земель сільськогосподарського призначення, які можна використати під іпотеку оцінюється у 400 млрд. гривень. Незважаючи на існування сприятливих умов, інститут іпотеки землі в Україні майже не застосовується. За загальним правилом до іпотеки може бути передано майно, що належить іпотекодавцю на праві приватної власності або господарського відання, на майно можна звернути стягнення і відчужити. Тобто предметом іпотеки можуть бути земельні ділянки які не вилучені з обороту і умовно поділяються на землі сільськогосподарського (надаються для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури) і несільськогосподарського призначення (землі житлової та громадської забудови, лісового та водного фонду, рекреаційного призначення). Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html 1. Банк, який безпосередньо здійснюватиме первинне іпотечне кредитування сільськогосподарських виробників під заставу сільськогосподарських земель. Однак враховуючи ситуацію, яка на даний час склалася на ринку землі, створення такого банку можливе лише за участі держави. При цьому необхідно передбачити значні кошти для його створення, а також перманентний ризик банкрутства в зв’язку з недосконалістю законодавства. 2. Банк другого рівня, який буде лише рефінансувати банки, що надали кредити сільськогосподарським виробникам під заставу сільськогосподарських земель, і у разі неповернення фермерами іпотечних кредитів викуповуватиме у банків ці землі з їх подальшим продажем. До недоліків другої моделі можна віднести недостатність у цього земельного банку коштів для рефінансування банків, які надали кредити суб’єктам господарювання сільськогосподарської сфери. Крім того, у разі одночасного продажу великих обсягів сільськогосподарських земель, що відчужуватимуться, цей банк може зіштовхнутися з проблемою падіння цін на них, а це в свою чергу призведе до втрат самого банку; у цьому випадку у банка також будуть виникати суттєві проблеми з виконання власних зобов’язань перед кредиторами. На думку автора створення спеціалізованого земельного банку є недоцільним, оскільки існуюча в Україні мережа банківських установ може забезпечити банківськими послугами, у тому числі кредитами, сільськогосподарських виробників у разі їх стабільної прибуткової діяльності. Іншою не менш важливою проблемою, яка потребує дослідження є особливість передачі в іпотеку земель сільськогосподарського призначення щодо визначення терміну протягом якого суб’єкт господарювання зобов’язаний виконати основне зобов’язання. В даному випадку є два варіанти розвитку подій. У першому український законодавець не втручається у цей процес, а останній в свою чергу розвивається стихійно не враховуючи особливостей та циклічності сільськогосподарських робіт та строку реалізації виробленої сільськогосподарської продукції. У другому випадку законодавець вносить певні обмеження щодо звернення стягнення на майно сільськогосподарського підприємства з врахуванням періоду сільськогосподарських робіт. Подібна практика існує в Російській Федерації, зокрема: „не допускається звернення стягнення на заставну земельну ділянку із складу земель сільськогосподарського призначення до перебігу терміну відповідного періоду сільськогосподарських робіт з врахуванням часу, необхідного для реалізації виготовленої і переробленої сільськогосподарської продукції. Така вимога діє до 1 листопада року, в якому передбачено виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання або його частини, якщо договором про іпотеку не передбачено іншу дату”. З огляду на викладене, запровадження подібного положення в українському законодавстві сприятиме попередження випадків доведення сільськогосподарських підприємств до передчасного банкрутства та надаватиме фермеру на термін реалізації сільськогосподарської продукції відстрочку, тобто можливість виконати належним чином господарське зобов’язання. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Разом з тим юридична конструкція іпотеки не буде дієвою без вдосконалення процедури звернення стягнення на заставне майно та його реалізації. Саме розгляду цього питання буде присвячений наступний підрозділ. 2.3. Звернення стягнення на заставне майно та його реалізація Правове забезпечення іпотеки в узагальненому вигляді має три складові, які відрізняються між собою і по суті складають цикл правовідносин з приводу іпотеки. До першої відносяться ті правовідносини, які забезпечують процес застосування іпотеки як інституту залучення, перш за все, інвестицій до господарської діяльності. Другу складову забезпечують правовідносини щодо виконання господарських зобов’язань в процесі реалізації іпотеки як стосунків між боржником і кредитором. Третя складається з правовідносин, які стосуються звернення стягнення на заставне майно. Звернення стягнення на майно боржника – один із заходів примусового виконання судових рішень, які стосуються майнової його відповідальності [140, c. 128]. Відповідно до ст. 50 Закону України від 21.04.99 № 606 „Про виконавче провадження” звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті (опису), вилученні та примусовій реалізації (продаж заставленого майна та задоволення вимог кредитора). Звернення стягнення може проводитися у примусовому порядку (за рішенням суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса) і шляхом позасудового врегулювання. Чинним законодавством не встановлено меж загальної вартості майна, що може знаходитися в іпотеці. Разом з тим, у суб‘єкта господарювання може бути заборгованість, яка перевищує всі його активи. Діюче законодавство не обмежує підприємства в можливості набирати зобов’язання і не ставить останні в залежність від розміру їх активів. Як наслідок, на майно, що знаходиться в іпотеці, може бути звернено стягнення виконавчою службою, як і на майно, передане в забезпечення інших боргових зобов‘язань. Тому для належного забезпечення публічної зацікавленості при розподілі майна, якого недостатньо для погашення вимог усіх кредиторів, чинним законодавством встановлено черговість задоволення претензій. У першу чергу звертається стягнення на грошові кошти боржника, але у разі коли у боржника – юридичної особи останніх недостатньо або взагалі вони відсутні, стягнення звертається на інше майно, за винятком того, на яке в силу закону не може бути накладено стягнення. Статтею 64 Закону України „Про виконавче провадження” передбачено черговість реалізації майна, на яке можливе звернення стягнення (майно, що належить боржнику на праві власності, господарського відання). На заставлене майно накладається арешт і воно реалізується в такій черговості. Встановлена чинним законодавством черговість реалізації майна боржника (юридичної особи) направлена не лише на своєчасне і повне задоволення вимог кредиторів, але і захист інтересів самого підприємства – боржника, оскільки передбачає не одноразове і повне, а поетапне вилучення майна. Спочатку реалізується майно, яке безпосередньо не використовується у виробництві (цінні папери, кошти на депозитних та інших рахунках боржника, валютні цінності, легковий автотранспорт, об’єкти дизайну офісів та інше майно, готова продукція (товари); далі – інші матеріальні цінності, які безпосередньо не використовуються у виробництві; у третю чергу – об'єкти нерухомого майна, верстати, обладнання, інші основні засоби, а також сировина і матеріали, призначені для здійснення виробництва. Тобто реалізація нерухомого майна в третю чергу відповідає інтересам підприємства і надає можливість задовольнити вимоги кредиторів. Незважаючи на те, що вище зазначений порядок звернення стягнення на обтяжене майно є загальноприйнятим застосування його при іпотечних відносинах має свої особливості. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html В силу специфічності такого предмету іпотеки як підприємство автор вважає за необхідне детальніше розглянути питання застосування у даному випадку процедури звернення стягнення. На думку дисертанта незалежно від того, що буде предметом іпотеки: цілісний майновий комплекс підприємства чи підприємство як єдиний майновий комплекс останні являють собою потужний об’єкт значної вартості. А тому створення захисту іпотекодавця з метою недопущення доведення підприємства до банкрутства чи продажу його за безцінь є вагомим аргументом для пошуку юридичної конструкції реалізації заставних прав. Певні обмеження уже застосовано чинним законодавство щодо підприємств державної та комунальної форм власності. Якщо звернення стягнення на майно, що є предметом іпотеки належить державному чи комунальному підприємству або підприємству, більш як 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого перебуває у державній власності здійснюється на підставі рішення суду, то щодо підприємств, які знаходиться у приватній власності, таких обмежень не має. Разом з тим на думку автора не є доцільним вводити в дію положення щодо застосування процедури звернення стягнення до підприємств приватної форми власності лише за рішення суду, адже в окремих випадках позасудове врегулювання проблемних питань є більш ефективним та менш тривалим у часі. Слід зазначити, що оскільки у підрозділі 2.1 „Іпотека цілісного майнового комплексу” автором доведено доцільність передачі в іпотеку саме такого предмету, а не підприємства як єдиного майнового комплексу, тому дослідження щодо розв’язання цього питання будуть стосуватися саме цілісних майнових комплексів підприємств. Для забезпечення дієвості використання іпотеки як юридичної конструкції до цілісного майнового комплексу підприємства за умови відсутності спеціального законодавчого регулювання важливо врегулювати не лише порядок передачі майна в іпотеку, а й налагодити процедуру звернення стягнення на майно цілісного майнового комплексу підприємства, створити умови для її прозорості з врахуванням характерних особливостей – значної вартості предмету іпотеки. Тому такого роду іпотека, як правило, використовується для виконання значних довгострокових зобов’язань, наприклад з повернення грошових сум, отриманих за кредитним договором для фінансування технічного переоснащення підприємства Не логічно також передавати в іпотеку цілісний майновий комплекс підприємства для забезпечення незначного господарського зобов’язання, в даному випадку предметом іпотеки може бути нерухоме майно меншої вартості або на термін менше року, оскільки такого терміну недостатньо для отримання прибутку і виконання належним чином основного зобов’язання. Однак прогалина у вирішенні такого питання сприяє штучному доведенню до банкрутства підприємства або інших небажаних наслідків. Тому з метою захисту інтересів іпотекодавця від недобросовісного кредитора пропонуємо статтю 33 Закону України „Про іпотеку” доповнити частиною 6 такого змісту: „Право звернення стягнення на майно цілісного майнового комплексу підприємства, що передано в забезпечення виконання основного зобов’язання у іпотекодержателя виникає не раніше, ніж через рік з моменту укладання договору про іпотеку”. Слід зазначити, що опису, арешту і реалізації по боргових зобов’язаннях підлягає все майно, з урахуванням вимог ст. 52 Закону України „Про виконавче провадження”, що належить боржнику на праві власності, господарського відання. Однак, якщо іпотекодавцем по договору була третя особа, а не боржник, у разі неналежного виконання останнім господарського зобов’язання вимоги до іпотекодавця обмежуються сумою, вирученою з продажу предмету іпотеки. Прикладом може слугувати така судова практика. Комерційний банк звернувся до господарського суду з позовом до приватного підприємства (далі – ПП) і товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТзОВ) про стягнення 8 млн грн. заборгованості за кредитним договором і звернення стягнення на заставне майно. Як випливало з матеріалів справи кредит в сумі 1,5 млн грн. був виданий ПП, а іпотекодавцем виступило товариство, надавши в якості об’єкта іпотеки нерухоме майно оцінене сторонами за договором в 2 млн грн. Господарський суд задовольнив вимоги позивача повністю вказавши в резолютивній частині рішення: звернути стягнення на майно ТзОВ, вартість якого складає 8 млн гривень. Апеляційна інстанція відмінила дане рішення вказавши, що характер зобов’язання особи, що представило кредитору забезпечення на випадок невиконання боржником свого зобов’язання, обумовлений характером вибраного способу забезпечення зобов’язання. Суть іпотеки як способу забезпечення основного зобов’язання полягає в праві кредитора (іпотекодержателя) вимагати реалізації об’єкту іпотеки і передачі йому виручених з такої реалізації грошових коштів в розмірі, що не перевищує суми заборгованості за забезпечуваним зобов’язанням. При недостачі виручених коштів для покриття вимог кредитора (іпотекодержателя) останній має право при відсутності іншого положення в законі або договорі отримати необхідну суму з майна боржника. При вирішенні даного спору необхідно було врахувати таку обставину, що оскільки іпотекодавцем виступила третя особа, яка не є боржником за основним договором, його зобов’язання перед іпотекодержателем не можуть перевищувати суму, виручену від реалізації заставного майна. У даному випадку необхідно звернути стягнення на предмет іпотеки і стягнути суму, якої не вистачає, з ПП, яке є боржником. Таким чином вимоги кредитора до іпотекодавця, що не є боржником за основним договором, обмежуються сумою, вирученою від реалізації об’єкту іпотеки. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html З огляду на викладене вище автором на основі узагальнень далі подано класифікацію порушень, що допускаються при реалізації заставних прав. Зокрема:
Вчинення таких порушень призводить до зменшення попиту на нерухоме майно та кола потенційних покупців, зниження його ціни, продаж майнових комплексів за безцінь в той час, коли авторитет торгової марки дає змогу отримати значну суму грошових коштів. Приведена класифікація порушень дає змогу на основі практики, що склалася, запобігати випадкам порушення законодавства про іпотеку, а також знаходити способи їх недопущення, керуючись висновками судової практики, про яку піде мова у наступному розділі. |