Національна академія наук україни інститут економіко-правових досліджень
| Вид материала | Документы |
- Національна академія наук україни інститут економіко-правових досліджень, 283.11kb.
- Національна академія наук україни інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень, 331.43kb.
- Національна академія наук України Інститут регіональних досліджень, 3613.11kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права імені В. М. Корецького, 299.49kb.
- Текст роботи: національна академія наук україни інститут політичних І етнонаціональних, 519.03kb.
- Української держави, 8520.93kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права імені в. М. Корецького мельник, 600.07kb.
- Міністерство освіти та науки україни академії управління та інформаційних технологій, 2993.46kb.
- Міністерство освіти та науки україни академії управління та інформаційних технологій, 1679.78kb.
Висновки до розділу 2 Ефективне вирішення проблем правового регулювання окремих видів іпотеки та реалізації заставних прав можливе шляхом дослідження характерних особливостей регулювання іпотеки цілісного майнового комплексу підприємства та землі, а також питань звернення стягнення на заставне майно та його реалізацію, результатами якого є наступне. 1. Аналіз нормативно-правових актів, судової практики та наукових джерел свідчить про відсутність єдиного підходу щодо передачі підприємства в іпотеку. Закон України „Про іпотеку”, який є спеціальним з питань регулювання іпотечних відносин, не містить в собі положень, що регулюють порядок передачі в іпотеку цілісного майнового комплексу підприємства, в той час, як саме даний предмет іпотеки сприяє нарощенню капіталовкладень. Відсутність спеціального законодавства щодо передачі в іпотеку цілісного майнового комплексу зумовило на практиці застосування загальних норм, а це спричинює викривлення її суті та цільової спрямованості, а значить створює напруженість і кволість в розширені застосування іпотеки цілісного майнового комплексу підприємства. Крім того існування різного трактування поняття підприємства цивільним та господарським законодавством породжує складність у визначені предмету іпотеки.
РОЗДІЛ 3 СУДОВА ПРАКТИКА ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ІПОТЕКУ 3.1. Аналіз судової практики вирішення спорів про іпотеку (заставу нерухомості) Для підготовки даного розділу автор керувався інформацією інформаційно-пошукової системи „Законодавство” в частині судової практики Верховного суду України та бази даних Вищого господарського суду з питань розгляду іпотечних правовідносин. Автором дисертації проведено вибірковий аналіз судової практики з метою винайдення сукупності суперечностей, що виникають у практиці вирішення судових спорів про іпотеку. Виходячи із його результатів, а також на основі виконаного дослідження, визначення яких подані в попередніх розділах роботи в подальшому розроблятимуться пропозиції щодо удосконалення законодавства з питань регулювання іпотечних правовідносин Перш за все, автором була приділена увага судовим справам стосовно передачі в іпотеку підприємств. Так Вищий господарський суд України 26.03.2002 р. розглянув спірний договір застави від 27.07.1995 р., який укладено між Промінвестбанком України (заставодержатель) та АТЗТ „Веста” (заставодавець) в забезпечення виконання останнім грошових зобов'язань за кредитною угодою від 20.07.1995 р. №93, укладеною між тими ж сторонами. Об'єктом застави за договором від 27.07.1995 р. були 62/100 частин цілісного майнового комплексу АТЗТ „Дослідний завод „Веста”, а саме головний корпус площею 3600 м2, блок цехів площею 5888 м2 та приміщення лакофарбувального відділу цеху №1 площею 360 м2. Після розгляду Вищий господарський суд прийшов до висновку, що необґрунтованими визнаються висновки про укладення договору застави від 27.07.1995 р. з порушеннями вимог ст. 6 Закону України „Про заставу” та ст. 30 Закону України „Про власність” без відповідного рішення вищого органу позивача – загальних зборів акціонерів, оскільки АТЗТ „Веста” є суб'єктом права колективної власності (ст. 20 Закону України „Про власність”), а ст. 6 Закону України „Про заставу” встановлено обов'язковість згоди всіх співвласників щодо передачі під заставу майна, яке перебуває у спільній власності декількох осіб (ст. 113 ЦК України), яку неприпустимо ототожнювати з колективною власністю – окремою формою власності. Правовий режим спільної власності окремо врегульовано ст. 113 ЦК України та ст. 17 Закону України „Про власність”. Що стосується посилань суду апеляційної інстанції на ст. 30 Закону України „Про власність” та обумовлену цим необхідність попереднього прийняття загальними зборами АТЗТ „Веста” рішення про передачу колективного майна під заставу Промінвестбанку України, то такі висновки касаційна інстанція вважає помилковими, що ґрунтуються на довільному тлумаченні законодавства про власність, адже згідно з ч. 3 ст. 30 Закону України „Про власність” окремі функції по господарському управлінню колективним майном може бути покладено вищими органами управління власника на створювані ними органи. Ст. 41 Закону України „Про господарські товариства” в редакції від 14.03.1995 р., чинній на момент укладання договору застави від 27.07.1995 р., до повноважень загальних зборів акціонерного товариства включено лише подальше затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства, причому такі повноваження на той час не відносилися до виключної компетенції загальних зборів товариства. Статут АТЗТ „Веста” також не містить жодних обмежень щодо укладення уповноваженими посадовими особами виконавчого органу товариства від імені АТЗТ „Веста” цивільних угод щодо передачі майна товариства під заставу іншим особам, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин застави ч. 1 ст. 63 ЦК України. Тим більше, що договір застави від 27.07.1995 h/ від імені АТЗТ „Веста” підписано виконавчим директором на підставі ст. ст. 47, 48 Закону України „Про господарські товариства”, рішення правління товариства від 28.06.1995 р., довіреності від 24.07.1995 р., виданої президентом (головою) акціонерного товариства, і в подальшому сторонами вчинено юридично значимі дії, спрямовані на подальше схвалення договору від 27.07.1995 р., а саме укладено додаткову угоду від 22.01.1996 р. № 4, якою встановлювалося право банку звернути стягнення на заставлене майно до настання терміну погашення позики та підписано повноважними представниками сторін акт опису майна №232/2. З огляду на відсутність відповідних статутних застережень щодо укладення договорів застави майна АТЗТ „Веста”, посадові особи виконавчого органу товариства діяли в межах наданих їм повноважень та відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України „Про підприємства”, ст. ст. 47, 48 Закону України „Про господарські товариства” мали право на передачу майна під заставу відповідачу, оформлену оспорюваним договором, реалізуючи таким чином окремі функції по господарському управлінню майном товариства (ч. 3 ст. 30 Закону України „Про власність”). Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Разом з тим судова практика фіксує випадки, при яких неправомірно використовуються переваги заставного кредитора на пріоритетне задоволення своїх вимог. Наприклад передача в іпотеку нерухомого майна з порушення вимог законодавства для позбавлення можливості інших кредиторів задовольнити їх грошові вимоги до боржника. Про це свідчить наступний приклад вирішення судових справ – постанова Вищого господарського суду від 27.08.2003 р. Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку „Укрсоцбанк” звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до ВАТ „Державний ощадний банк України” та ПП „Фірма “Росса” про визнання недійсним договору застави від 15.12.1999 р., за яким другий відповідач передав у заставу першому відповідачу незавершену будівництвом будівлю. Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є визнаним кредитором другого відповідача у справі про банкрутство останнього, а тому оспорюваний договір безпідставно зменшує активи ПП „Фірма “Росса”, що, у свою чергу позбавляє можливості позивача задовольнити свої вимоги за рахунок частки в праві власності другого відповідача на будівлю, чим підтверджується наявність порушеного права позивача на задоволення своїх безспірних вимог. Також, на думку позивача, вказана будівля є спільною власністю ПП „Фірма „Росса” та Інституту археології Національної академії наук України, у зв'язку з чим відповідно до ст. 6 Закону України „Про заставу”, може бути передана в заставу тільки за згодою всіх співвласників, а Інститут археології НАН України згоди на передачу будівлі у заставу не давав. Відповідно до ст. 4 Закону України „Про заставу” предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України можливо відчужити або на нього можна звернути стягнення. Ст. 11 Закону України „Про заставу” передбачено, що при заставі майна заставодавцем може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно. Як встановлено попередніми судовими інстанціями, договір № 6/11-КР від 04.05.1999 р. про дольову участь Інституту археології і Фірми „Росса” в реконструкції житлового будинку на момент укладання спірного договору застави, не може бути підставою для визнання права власності на частину будівлі за Фірмою „Росса”, в т. ч. права власності на частку у спільній власності. Отже, спірне майно, яке передано в заставу першому відповідачу, не належало на праві власності заставодавцю – Фірмі „Росса”, відповідно договір застави від 15.12.1999 р. укладено ВАТ „Державний ощадний банк України” та Фірмою „Росса” з порушенням закону, що є підставою для визнання такого договору недійсним у відповідності до ст. 48 Цивільного кодексу України. Разом з тим у разі визнання судом ВАТ „Державний ощадний банк України” заставодавцем, останній отримав би не лише переважне право задоволення своїх вимог перед іншими кредиторами та має можливість накладення вето на мирову угоду (п.3 ст. 35 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”). При цьому боржник за рахунок встановлення заставного права на своє майно може позбавити можливості інших кредиторів задовольнити їх грошові вимоги. Оскільки оспорювання угод про заставу в процедурі банкрутства чинним законодавством не передбачено, то єдиним способом захисту кредиторами своїх прав та інтересів є оспорювання вказаних угод боржника в загальному позовному проваджені. З огляду на викладене та з метою врегулювання вказаної вище ситуації доцільно доповнити ст. 4 ч. 8 Закону України „Про заставу” такими словами: Не може бути предметом іпотеки цілісний майновий комплекс підприємства, що знаходиться в процесі реорганізації чи ліквідації, а також у стадії банкрутства”. Має місце на сьогодні і практика вирішення спорів про визнання недійсними торгів з реалізації заставного майна. Прикладом є рішення Верховного суду України про розгляд ситуації коли у разі незгоди з рішенням про визнання недійсними прилюдних торгів позов необхідно пред’являти до відповідного підрозділу виконавчої служби, а не до спеціалізованого підприємства – організатора торгів. Об’єктом даного судового розгляду є проведення прилюдних торгів при виконанні рішення господарського суду про звернення стягнення на майно відкритого акціонерного товариства „Т...” у рахунок погашення бюджетної заборгованості. Відповідно до ст. 2 Закону України „Про виконавче провадження” примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу. Інші органи, організації і посадові особи здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених цим Законом, у тому числі відповідно до статті 6 цього Закону на вимогу чи за дорученням державного виконавця. Організатор прилюдних торгів – спеціалізоване державне підприємство „Укрспец'юст” Міністерства юстиції України діяло на підставі договору № 10/4-3 від 13.03.2001 р., укладеним з відділом державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції м. Києва про реалізацію арештованого нерухомого майна. Таким чином обов'язок дотримання процедури виконання рішення покладено на державну виконавчу службу, дії чи бездіяльність якої можуть бути об’єктом самостійного судового розгляду. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Відповідно до умов цієї угоди кредит надається банком під відповідне забезпечення клієнта – заставу, завірену нотаріально. 04.04.96 ПВКП „Баракуда” м. Чоп – заставодавець , АТ „Західно-Український комерційний банк” – заставодержатель і ПВКП „БВВ” – поручитель уклали договір застави, предметом якого є передача майновим поручителем заставодержателю права на майно, на яке може бути звернено стягнення в разі невиконання заставодавцем зобов'язань по кредитному договору № 83 від 31.12.1995 р. Під таким майном в договорі визначено торговельно-громадський будинок, що знаходиться у володінні, користуванні ПВКВ „БВВ” ( п. п. 2.1; 2.3 договору), що відповідає вимогам ч. 11 ст. 11 Закону України „Про заставу”, згідно з якою заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа ( майновий поручитель ) , та свідчить про незмінність правової природи договору застави при передачі в заставу майна майновим поручителем. Матеріалами справи підтверджено факт невиконання. ПВКП „Баракуда” не виконало зобов'язання по кредитному договору внаслідок цього вчинено виконавчий напис нотаріального органу відносно заставленого майна. 10.09.1998 р. відповідачами – ПВКП „БВВ” та ВКП „Омнібус – хауз” був укладений договір купівлі-продажу, за яким останньому було відчужено майно, що перебувало в заставі та по відношенню до якого був вчинений виконавчий напис нотаріального органу. ВКП „Омнібус – хауз” в свою чергу уклав договір купівлі-продажу від 29.12.1998 р. про відчуження вказаного приміщення третьому відповідачу. Матеріали справи свідчать, що відповідачами неправомірно укладено договір купівлі-продажу щодо заставного майна. Враховуючи, що порушено процедуру застосування іпотеки договір іпотеки необхідно визнати недійсним. З огляду на викладене та на основі аналізу судової практики з питань регулювання іпотечних правовідносин автор у наступному підрозділі „Удосконалення нормативно-правових актів з питань регулювання іпотечних правовідносин” будуть обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення законодавства про іпотеку. 3.2. Удосконалення нормативно-правових актів з питань регулювання іпотечних правовідносин У даному підрозділі дисертаційного дослідження автор на основі попередніх результатів аналізу іпотеки пропонує запровадити ряд теоретичних положень щодо розширення можливостей іпотеки, а також внести відповідні пропозиції щодо змін і доповнення до нормативно-правових актів України в частині удосконалення іпотеки як юридичної конструкції перетворення майна суб’єктів господарювання у джерело фінансового капіталу та залучення інвестицій. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Аналіз нормативно-правових актів свідчить про необхідність законодавчого встановлення більш жорстких вимог щодо передачі в іпотеку цілісних майнових комплексів підприємств. Іпотека цілісного майнового комплексу підприємства, як правило, використовується для виконання значних довгострокових зобов’язань, наприклад з повернення грошових сум, отриманих за кредитним договором для фінансування технічного переоснащення підприємства. Не логічно передавати в іпотеку цілісний майновий комплекс підприємства для забезпечення незначного господарського зобов’язання, в даному випадку предметом іпотеки може бути нерухоме майно меншої вартості або на термін менше року, оскільки такого терміну недостатньо для отримання прибутку і виконання належним чином основного зобов’язання. Однак прогалина у вирішенні такого питання сприяє штучному доведенню до банкрутства підприємства або інших небажаних наслідків. Крім того наголошується на необхідності законодавчого захисту інтересів акціонерів та пропонується віднести до виключної компетенції загальних зборів акціонерів вирішення питання про передачу в іпотеку цілісного майнового комплексу підприємства. При передачі в іпотеку цілісного майнового комплексу фактично заставляється стратегічно важливе майно підприємства, а тому логічно, що рішення про передачу в іпотеку цілісного майнового комплексу повинно прийматися за згодою 2/3 власників акцій, часток, що є не що інше як рішення загальних зборів господарського товариства. З огляду на викладене пропонуємо також внести зміни та доповнення до наступних нормативно-правових актів України: 1. Внести зміни і доповнення до Закону України „Про іпотеку”: - доповнити частину 3 статі 1 Закону України „Про іпотеку” наступною редакцією: „Правовий режим нерухомого майна поширюється на цілісний майновий комплекс підприємства”; - доповнити статю 33 частиною 6 такого змісту: „Право звернення стягнення на майно цілісного майнового комплексу підприємства, що передано в забезпечення виконання господарського зобов’язання у іпотекодержателя виникає не раніше, ніж через рік з моменту укладання договору про іпотеку”. 2. Доповнити частину 5 статті 41 Закону України „Про господарські товариства”, що визначає компетенцію загальних зборів пунктом „й” у редакції: „прийняття рішення про передачу цілісного майнового комплексу товариства у іпотеку (заставу нерухомості)”; 3. Доповнити статтю 4 частиною 8 Закону України „Про заставу” у такій редакції: „Не може бути предметом іпотеки цілісний майновий комплекс підприємства, яка знаходиться в процесі реорганізації чи ліквідації, а також у стадії банкрутства” [117, c. 407, 121, c. 393]. Потребує вирішення питання доцільності введення мораторію на примусову реалізацію майна державної власності. Брак фінансування фактично доводить такі підприємства до банкрутства, тобто такого стану, який дозволить інвесторам викупити підприємство за безцінь в процесі приватизації. Змінити ситуацію можливо через застосування юридичної конструкції іпотеки, зокрема: - проведення незалежними експертами техніко-економічного аналізу проекту, під який залучатимуться кошти та передача його на затвердження загальних зборів, уповноваженого органу тощо; - погодження умов іпотеки з Фондом державного майна, відповідними господарськими міністерствами та відомствами, загальними зборами; - заборона позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки; - заборона передачі в іпотеку державного підприємства менш, ніж на один календарний рік. Відсутність ринку землі та неможливість встановлення реальної ціни земельних ділянок, а також законодавчі перепони щодо введення мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення фактично блокувало розвиток іпотеки землі в Україні. А тому пошук шляхів активізації введення земельних ділянок до господарського обороту та перетворення їх у джерело залучення інвестицій є пріоритетною проблемою сьогодення. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Викладені теоретичні і практичні результати, отримані в процесі дисертаційного дослідження, на думку автора, створять можливість удосконалити законодавство про заставу нерухомості в частині використання її в господарському обороті, а також перетворити іпотеку у ефективну господарсько-правову конструкцію залучення інвестицій до народного господарства та джерело фінансування розвитку економіки. Висновки до розділу 3 У даному розділі досліджено особливості вирішення на практиці спорів, що виникають при застосуванні іпотеки. Вибірковий аналіз судової практики свідчить про те, що найбільше спорів виникає з такого приводу. 1. Передачі в іпотеку підприємства, зокрема щодо прийняття рішення про його передачу повинно належати до виключної компетенції Вищого органу господарського товариства або власника, оскільки цілісний майновий комплекс підприємства - це потужний та стратегічно важливий для підприємства об’єкт. Мова йде не про плутанину між тлумаченням поняття спільної та колективної власності, а про захист суб’єктів господарювання та оптимізацію ризиків. 2. Вирішення спорів між суб’єктами господарювання з приводу обмеження права іпотекодавця щодо розпорядження заставним майном. На думку автора це не є доцільним. По-перше, іпотека володіє такою властивістю як право слідування, тобто право вимоги, що слідує за річчю, у кого у власності вона б не була. По-друге, вартість предмету іпотеки, як правило значно більша і у деяких випадках у декілька разів перевищує розмір основного господарського зобов’язання. 3. Вирішення спорів щодо підприємств-банкрутів, майно яких передано в іпотеку. Визнання принципу пріоритетності кредитора у задоволенні своїх вимог із заставного майна стає надзвичайно актуальним у разі порушення щодо суб’єкта господарювання провадження у справі про банкрутство. Український законодавець зобов’язаний гарантувати фінансову безпеку кредитору вищого пріоритету на заставне майно, право на яке було раніше внесено до державного реєстру перед правами, які були занесені до нього пізніше, або перед правами, що взагалі не зареєстровані. 4. Вирішення спорів про визнання недійсними торгів з реалізації заставного майна. Аналіз автором проблем, які виникають в цій частині, та можливостей їх вирішення свідчить, що визнання недійсними прилюдних торгів у зазначеному випадку може бути у разі: реалізації майна, що не підлягає відчуженню та на яке неможливо звернути стягнення відповідно до законодавства України; порушення правил оцінки нерухомого майна; не проведення належної організації прилюдних торгів; початкова ціна встановлена з порушенням законодавства тощо. Відповідно до ст. ст. 2, 5 Закону України „Про виконавче провадження” примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка в свою чергу здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного їх виконання неупереджено, своєчасно і повно. Звернення стягнення на заставне майно є примусовим, оскільки провадиться за рішенням суду або виконавчим написом нотаріуса. Тому логічно, що уся відповідальність за реалізацію предмету іпотеки, в тому числі за організацію прилюдних торгів та оформлення результатів повинно покладатися на державних виконавців. При цьому у Законі України „Про виконавче провадження” відсутня норма, яка регулює відповідальність органів державної виконавчої служби за недотримання вимог чинного законодавства щодо проведення реалізації заставного майна та не передбачено відшкодування збитків учасникам іпотечних правовідносин, що мали місце. 5. З урахуванням результатів проведеного дослідження інституту іпотеки необхідно запровадити ряд теоретичних положень щодо розширення можливостей іпотеки та внести зміни і доповнення до нормативно-правових актів України. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html |