Інститут держави І права ім. В. М. Корецького національної академії наук україни

Вид материала

Содержание

3.2. Співвідношення процентів за грошовим зобов’язанням (ст. 536 та ч. 2 ст. 625 ЦК України) з формами цивільно-правової відпові
3.3. Правова природа сплати боргу з урахуванням індексу інфляції.
Список використаних джерел

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

3.2. Співвідношення процентів за грошовим зобов’язанням (ст. 536 та ч. 2 ст. 625 ЦК України) з формами цивільно-правової відповідальності

Загальновідомо, що цивільно-правова відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання, в тому числі грошового, настає відповідно до договору чи закону у вигляді неустойки (штрафу, пені). Також згідно зі ст. 623 ЦК України боржник, який порушив зобов’язання, в тому числі грошове, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Крім цього, згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України існує спеціальний засіб захисту інтересів кредитора в разі прострочення грошового зобов'язання – можливість стягнення трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Однак, якщо першим двом формам відповідальності в ЦК України присвячено більше десятка норм, то проценти річні регулюються єдиною статтею, яка дуже стисла за своїм змістом і не в повній мірі висвітлює всі питання стягнення процентів річних в разі прострочення грошового зобов’язання.

При цьому слід зауважити, що законодавець ніяк не називає грошову суму, що сплачується у разі прострочення грошового зобов’язання у розмірі трьох процентів річних, фактично даним висловом лише встановлено розмір цієї суми. Як справедливо вказує Л.О. Новосьолова, поняття „проценти річні” за грошовими зобов’язаннями само по собі не визначає правової природи відносин, що складаються, а лише вказує на спосіб обчислення грошових сум. [141, с. 52]

Але врахування всіх обставин, з якими законодавство пов’язує обов’язок їх сплати, дозволило нам зробити висновок, що проценти річні за ч. 2 ст. 625 ЦК України є формою цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання.

Однак цим не розкривається в повній мірі правова природа процентів річних за ч. 2 ст. 625 ЦК України. Нам необхідно дослідити, чи є проценти річні самостійною формою цивільно-правової відповідальності, відмінною від неустойки і збитків, чи за своєю правовою природою мають характер неустойки або збитків.

Найяскравішим представником позиції, за якою проценти за порушення грошового зобов’язання визнаються самостійною формою цивільно-правової відповідальності, є російський вчений В. В. Вітрянський, який одним з перших обгрунтував таку самостійність процентів річних за ст. 395 ЦК Російської Федерації. В. В. Вітрянський, посилаючись на особливості грошей, зокрема, їх абсолютну господарську корисність, робить висновок, що боржник за грошовим зобов’язанням не може бути звільнений від відповідальності за його невиконання, в тому числі і при форс-мажорних обставинах. Саме в цьому і полягає, на думку В. В. Вітрянського, специфіка даної форми цивільно-правової відповідальності, що виражається в тому, що при стягненні процентів за невиконання грошового зобов’язання не повинні братися до уваги норми, що містяться в ст. 401 и 416 ЦК РФ. [ 51, с. 560; 64, с. 68-69] Це означає, на противагу від правил, які зазначені в даних нормах ЦК Російської Федерації, що відповідальність за порушення грошових зобов’язань у формі процентів настає незалежно від вини боржника, грошове зобов’язання не припиняється неможливістю його виконання, навіть якщо вона викликана обставинами, за які жодна з сторін не відповідає. Звісно, застосування інших форм цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання, наприклад, сплата неустойки за порушення грошового зобов’язання, вимагає дотримання норм, що містяться в ст. 401 и 416 ЦК РФ. А процентів річних – не вимагає, в цьому полягає їх специфіка, якою обумовлюється існування процентів річних як самостійної форми відповідальності.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Якщо керуватися логікою даної позиції, ч.4 ст. 623 ЦК України: “При визначені неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання”, - також не підлягає застосуванню до стягнення процентів річних як упущеної вигоди, оскільки механізм їх стягнення за ч. 2 ст. 625 ЦК України не передбачає розгляду питання про заходи, що вживались кредитором щодо одержання доходів.

Розглядаючи проценти річні як упущену вигоду, яка відшкодовує частину збитків кредитора, слід визнати право боржника спростовувати їх розмір, доводити відсутність користування грошима або користування ними таким чином, який призвів до отримання доходів в меншому розмірі, і право кредитора доводити факт отримання прибутку боржником в розмірі більшому, ніж сума нарахованих процентів. [44, с. 106] Звісно цього не відбувається при стягненні процентів річних за ч. 2 ст. 625 ЦК України. Порядок їх стягнення не передбачає надання жодних доказів з боку боржника чи кредитора про розмір отриманих чи таких доходів, які могли бути отримані. Навпаки, не має ніякого значення, чи взагалі отримав боржник будь-який прибуток і чи втратив щось кредитор в результаті прострочки грошового зобов’язання.

В такому випадку виникає питання, чи незабагато виключень використовується до такої форми відповідальності як відшкодування збитків. По суті, ці виключення спростовують природу цієї загальної форми цивільно-правової відповідальності. Тому, на нашу думку, не є виправданими.

Крім цього, всі вищенаведені аргументи на користь позиції процентів річних як форми відшкодування збитків – упущеної вигоди не мають свого належного значення, знову ж таки через існування процентів за ст. 536 ЦК України. Саме вони покликані компенсувати кредитору втрачену ним можливість отримати прибуток, який мав би місце при використанні суми боргу в майновому обігу.

Скоріше дослідження має відбуватися в іншому напрямку: якій формі відповідальності, ознаки якої не потребують деформації, властиві ознаки процентів річних за ч. 2 ст. 625 ЦК України.

О.С. Іоффе, з метою виявлення суті неустойки, дуже вдало розкрив її дію порівняно з такою мірою як відшкодування збитків. [96, с. 164] При цьому прикладення висновків, що висловлюються О.С. Іоффе стосовно ознак неустойки, до процентів річних за ч. 2 ст. 625 ЦК України дає підстави говорити про значну схожість між процентами річних і неустойкою.

Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Проаналізувавши також інші статті ЦК України, що стосуються неустойки, вважаємо, що процентам річних за ч. 2 ст. 625 ЦК України властиві всі ознаки неустойки, а саме:

1) проценти річні є грошовою сумою, яка сплачується у випадку порушення боржником зобов’язання, зокрема у випадку прострочення грошового зобов’язання;

2) право на проценти річні виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих порушенням грошового зобов’язання;

3) проценти річні встановлюються законом або договором, тобто їх розмір визначається сторонами заздалегідь і наперед їм відомий;

4) розмір процентів річних, який встановлений законом, може бути змінений у договорі;

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Слід проілюструвати наші висновки міжнародною практикою Так, ст. 78 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція) встановлено, що прострочення у сплаті ціни, яке допущене однією з сторін договору, дає право іншій стороні вимагати проценти з простроченої суми без шкоди для будь-якої вимоги про відшкодування збитків. При цьому встановлення співвідношення між процентами, які розглядаються як плата за користування коштами, і збитками, не дає підстав для трактування процентів як складової частини збитків, до яких застосовуються всі правила та умови цивільно-правової відповідальності. Навпаки, автори коментаря до Конвенції підкреслюють, що формулювання ст. 78, а саме згадування права на проценти з простроченої суми і на відшкодування збитків дає підстави для висновку, що сплата процентів не розглядається як складова частина збитків, оскільки їх нарахування не обумовлюєься обставинами, які звільняють сторону від відшкодування збитків (ст. 79 Конвенції). [60, с. 181]

Таким чином, вважаємо, що доцільно внести пропозицію про доповнення ст. 625 ЦК України частиною другою наступного змісту: „Якщо збитки, завдані кредиторові простроченням грошового зобов’язання, перевищують суму процентів, належних йому відповідно до статті 536 цього Кодексу, він має право вимагати від боржника відшкодування збитків у частині, що перевищує цю суму.” В зв’язку з цим частину 2 ст. 625 ЦК України вважати частиною третью.

Слід зупинитися на ще одній особливості цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов’язань, яка, на жаль, не знайшла відображення в чинному законодавстві – визначення співвідношення між неустойкою, в першу чергу, законною, та процентами за користування чужими коштами. Раніше нами обгрунтовувася висновок, що проценти річні стягуються незалежно, окремо від сплати процентів за користування чужими коштами, чим малося на увазі, що проценти річні нараховуються на суму основної заборгованості поруч зі сплатою процентів за користування чужими коштами, які, зрозуміло, теж нараховуються на суму основної заборгованості. Однак, існує точка зору, що за несплату процентів за користування чужими коштами кредитор вправі стягнути з боржника неустойку, в тому числі й законну в розмірі трьох відсотків річних. [213, с. 389] Тобто, проценти річні можуть нараховуватись на проценти за користування чужими коштами.

До речі, в Стародавньому Римі, ще в кінці III ст., в 290 р. н. е., існував указ Діоклетіана за яким особи, які вимагали сплати процентів на проценти, піддавались безчестю. [167, с. 242] Нараховувати проценти на проценти (складні проценти), правда за виключенням угод, які вчиняються кредитними установами, забороняла ст. 213 ЦК УРСР 1922 р. [25, с. 111]

Сучасний ЦК Казахстану, в статті, яка встановлює відповідальність за неправомірне користування чужими грошами у вигляді сплати неустойки в розмірі офіційної ставки рефінансування Національного Банку Республіки Казахстан, прямо забороняє нарахування процентів на проценти за виключенням випадків, коли законодавством передбачено включення процентів за рік в основну суму боргу. [71, с. 546]

Однак, вищенаведена точка зору щодо стягнення з боржника неустойки за несплату процентів за користування чужими коштами має теоретичне обгрунтування. Як справедливо вказує С. К. Май , „обов’язок сплати процентів є додатковим по відношенню до основного зобов’язання і не може виникати без останнього. Після ж того, як строк платежу процентів настав, обов’язок сплатити проценти стає самостійним і може існувати після припинення основного зобов’язання. [120, с. 37]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

3.3. Правова природа сплати боргу з урахуванням індексу інфляції.

Як відомо, інфляція – це процес знецінення грошей. Вчені–економісти зазначають, що інфляція зовні виявляється в зростанні цін на товари і тарифів на послуги, у падінні валютного курсу національних грошей, у поглибленні товарного дефіциту. Усі ці явища є проявом знецінення грошей, незалежно від причинно-наслідкових зв’язків між грошима і товарами на ринку. [79, с. 214]

Такі процеси в економіці впливають, перш за все, на виконання грошового зобов’язання. Справді, з грошовими одиницями, в яких визначена сума зобов’язання, можуть відбутися зміни в період до настаня строку платежу, а саме, під впливом економічних причин суттєво зменшитись купівельна сила валюти боргу. В зв’язку з цим виникає питання: чи не повинна в такому випадку змінюватись сума грошового зобов’язання? Не повинна. Оскільки правом захищається не купівельна, а платіжна здатність грошей. Сума грошового зобов’язання є незмінною в силу дії принципу номіналізму, відповідно до якого боржник, незалежно від знецінення валюти боргу зобов’язаний сплатити грошові знаки в кількості, що складає номінальну суму боргу.

Однак особливим випадком є знецінення валюти під час прострочення боржника за грошовим зобов’язанням. Як вказував Л.А. Лунц, цей випадок не підпадає під дію номіналістичного принципу: „врахування змін купівельної сили грошей за деякими правовими системами допускається в порядку відшкодування збитків, які виникли в результаті прострочення платежу за звичайними грошовими зобов’язаннями.” [119, с. 190]

Тобто знецінення валюти під час прострочення боржника за грошовим зобов’язанням тягне за собою особливий правовий наслідок – можливість стягнення з боржника збитків, заподіяних таким знеціненням. Цим самим здійснюється розподіл ризику знецінення валюти – в разі прострочення грошового зобов’язання такий ризик покладається на боржника. На відміну від цього, в разі належного виконання грошового зобов’язання в силу дії принципу номіналізму відшкодування збитків, що виникли від знецінення валюти боргу, не допускається, чим ризик знецінення валюти покладається на кредитора.

Є. О. Васильєв поділяє засоби правового захисту від знецінення валюти на дві групи: 1) засоби, які використовує суд без попередньої згоди сторін. Сюди віднесено, зокрема, такий засіб захисту як позов про стягнення збитків, заподіяних знеціненням грошового зобов’язання та ін.; 2) засоби, які застосовуються судом за попередньою згодою, до яких віднесені захисні застереження, штучні одиниці розрахунку, тобто засоби, застосування яких зараніше обумовлено в договорі. При цьому, розглядаючи можливість стягнення збитків, які виникли в результаті девальвації, вчений вживає термін „девальваційні збитки”, тобто збитки, які виникли в результаті знецінення грошової одиниці. [57, с. 10]

Особливістю таких девальваційних збитків, як правило, є їх абстрактний характер. На цю особливість звертав увагу Л. А. Лунц, намагаючись дати відповідь на питання чи може кредитор обрахувати збитки, які випливають із знецінення валюти боргу, абстрактно, вказавши на об’єктивний факт зниження курсу валюти боргу або на факт падіння купівельної сили цієї валюти, чи він повинен обрахувати ці збитки конкретно (стосовно до умов даного конкретного випадку) Як вказує Л. А. Лунц, питання тут не тільки в способі обрахування, але і в розподілі тягарю доведення збитків: в випадку абстрактних збитків наявність останніх передбачається на користь кредитора, якщо встановлений факт зниження курсу або падіння купівельної сили валюти боргу; але такої презумпції немає щодо „конкретних” збитків, наявність яких повинна бути встановлена і доведена позивачем в загальному порядку. [119, с. 197]

Слід зазначити, що такою правовою системою, яка допускає відступ від принципу номіналізму і враховує зміни купівельної сили грошей шляхом надання можливості відшкодування збитків, які виникли в результаті знецінення грошової одиниці в разі прострочення грошового зобов’язання, є українська. Причому такі збитки носять абстрактний характер.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

З огляду на це цікавою є позиція вищих судових органів України. Не дивлячись на те, що законодавством, по-перше, визнається абстрактний характер девальваційних збитків, по-друге, встановлено спосіб їх обрахування – застосування встановленого індексу інфляції, збитками кредитора від знецінення валюти, разом з тим визнавалася міжкурсова різниця вартості товару. Так, у деяких справах, за якими пред’являлися вимоги про стягнення вартості товару, яка була визначена за допомогою грошового еквіваленту в іноземній валюті, Вищий господарський суд України відмовляв у позові. Проте водночас у касаційних постановах суду вказувалось, що фактично міжкурсова різниця є збитками кредитора, вимога про стягнення яких не заявлялась (Постанова ВГСУ від 27.09.2001 р. у справі № 21/92, Постанова ВГСУ від 12.02.2002 р. у справі №38/305). [196, с. 244, 258]

Ми вже критикували таку позицію суду, вважаючи необгрунтованою, оскільки відповідна сума не є „міжкурсовою різницею вартості товару за період від часу укладення договору до звернення позивача з позовом”, а є лише вартістю товару, яка встановлена сторонами в договорі в доларах США. В даному випадку важливе інше: такі твердження суду призводять до висновку про необхідність кредиторові доводити збитки від знецінення грошової одиниці на загальних підставах. Тому виникає цілком закономірне запитання: можливо, й судова практика України має тенденцію до відшкодування збитків, які випливають від знецінення валюти боргу, конкретного характеру?

В зв’язку з цим виникає питання про доцільність існування норми ч. 2 ст. 625 ЦК України за якою боржник зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Дана норма була новелою ЦК УРСР, за яким заборонялось нараховувати проценти на грошові зобов’язання. Вона була введена до ст. 214 ЦК УРСР Законом України „Про внесення змін до статті 214 ЦК УРСР” від 08.10.1999 р. №1136-XIV і була покликана захистити кредитора в умовах кризи неплатежів та постійної інфляції, оскільки інших дієвих засобів захисту не існувало. [5]

Однак, як ми вже зазначали, чинний ЦК України містить зовсім інший підхід до виконання грошових зобов’язаний. Відповідно до ст. 536 ЦК України передбачено нарахування процентів як плати за користування чужими коштами, які обраховуються з моменту виконання кредитором своїх зобов’язань до повного фактичного виконання зобов’язань боржником. Поєднання цих процентів з сумою процентів як санкції, що належать кредитору в випадку прострочення боржником грошового зобов’язання за ч. 2 ст. 625 ЦК України і обраховуються з моменту прострочення виконання грошового зобов’язання, здатне забезпечити ефективний захист кредитора.

Тому, при наявності в ЦК України положення, яке дозволяє встановлювати проценти як плату за користування чужими грошовими коштами, не було особливої необхідності в поверненні до положень старого ЦК УРСР, який забезпечував кредиторові стягнення з боржника суми боргу з урахуванням індексу інфляції.

До речі, в Проекті ЦК України від 25 серпня 1996 р., якій більш вірно підійшов до регулювання процентів за грошовими зобов’язаннями, зокрема, шляхом узгодження між собою процентів як плати за користування чужими коштами і процентів як форми цивільно-правової відповідальності, відсутній обов’язок боржника на вимогу кредитора сплачувати суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції. Чим переведено збитки, що виникають від знецінення валюти боргу, в розряд збитків конкретних, тобто збитків, які вимагають доведення і встановлення на загальних підставах.

За сучасним цивільним законодавством зарубіжних країн, як зазначає Є. О. Васильєв, в випадку прострочення грошового зобов’язання нараховуються проценти, які зараховуються замість відшкодуваня збитків. Поверх процентів можуть бути стягнуті лише конкретні збитки. Збитки від знецінення за час прострочки не відшкодовуються, оскількт вважається, що вони не могли бути передбачені сторонами. Однак, починаючи з II половини 60-х років в умовах різкого загострення валютної кризи в судовій практиці (зокрема, в Англії) намітилась тенденція на відшкодування збитків від знецінення за час прострочки. [ 77, 436]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

6. Зроблено висновок, що сплата боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України є відшкодуванням кредиторові збитків, заподіяних знеціненням національної валюти. Важливою ознакою таких збитків є їх абстрактний характер. Тобто, в кожному конкретному випадку від кредитора не вимагається доведення наявності збитків від знецінення його коштів, їх розміру та причинного зв’язку між фактом прострочення та наявністю таких збитків. Офіційне визначення і опублікування індексу інфляції в сукупності з фактом прострочення грошового зобов’язання надають можливість кредитору відшкодувати збитки, заподіяні інфляцією.

7. Наголошується на необхідності розрізнення індексації грошового зобов’язання і стягнення боргу з урахуванням індексу інфляції в разі прострочення грошового зобов’язання за ч. 2 ст. 625 ЦК України. Різниця полягає в тому, що сплата боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за ч. 2 ст. 625 ЦК України може мати місце лише в випадку прострочення грошового зобов’язання, на відміну від індексації, застосування якої відбувається в випадку належного виконання грошового зобов’язання і лише в випадках, передбачених законом або договором, що пояснюється дією принципу номіналізму.

8. Результатом розгляду питання про доцільність існування в ЦК України норми за якою боржник зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення став висновок, що така норма є необхідною. Однак, в цій нормі, по-перше, слід вказати на природу обов’язку сплати боргу з урахуванням індексу інфляції, по-друге, враховуючи можливість нарахування процентів за грошовим зобов’язаннями як плати за користування чужими коштами, встановити співвідношення цього обов’язку з процентами за користування чужими коштами.

9. Грунтуючись на вищевикладеному, запропоновано нову редакцію ст. 625 ЦК України.

ВИСНОВКИ.

Таким чином, проведене дослідження цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання з урахуванням впливу особливостей предмету грошового зобов’язання на інститут цивільно-правової відповідальності дозволило нам сформулювати наступні основні висновки:

1. Правова властивість грошей – бути законним платіжним засобом. Гроші як об’єкт цивільних прав належать до родових, замінних, подільних і споживних речей. При цьому гроші мають важливу відмінність від речей такого роду, яка полягає в тому, що їх властивості визначаються не природніми, матеріальними їх ознаками і кількістю окремих купюр, а вираженною в них грошовою сумою.

2. Існування зобов’язальних відносин між клієнтом і банком за договором банківського рахунку, пов’язаних із знаходженням грошових засобів на рахунку, не виключає реального існування грошей як предмету відповідного зобов’язання і їх речової природи. Предметом цих правовідносин є гроші, що виражаються числом грошових одиниць і набувають форми безготівкових грошей в процесі банківського переказу. При цьому правова сутність грошей при безготівкових розрахунках не змінюється.

3. На підставі аналізу історичного розвитку грошей зроблено висновок, що безготівкові гроші – це одна з форм, яку прийняли гроші в процесі їх тривалої еволюції. В ході історії гроші змінювали лише свою форму і зберігали свій зміст. Тому позиція законодавця є виваженою і обгрунтованою: гроші у готівковій та безготівковій формі є єдиним і неподільним об’єктом цивільних прав – річчю, чим закріплюється їхній зміст – бути універсальною мірою корисності товару та законним платіжним засобом, а формі грошей, як явищу змінному, не надається правового регулювання. Висловлена пропозиція про недоцільність вживання терміеів „готівкові гроші” або „безготівкові гроші” саме як правових термінів, зокрема у правотворчій діяльності. Законодавству відомий єдиний об’єкт цивільних прав – гроші як річ, які беруть участь у майновому обігу у готівковій чи безготівковій формі.

4. Безготівкова форма грошей характеризується відсутністю матеріального носія, адже за її допомогою та за участю банківської установи замінюють реальну передачу грошей. При цьому запис на банківському рахунку розглядається нами не як матеріальний носій безготівкової форми грошей, а лише як засіб за допомогою якого фіксується рух грошей у їх безготівковій формі.

5. Сутність грошового зобов’язання значною мірою пов’язана з особливістю його предмету – грошей. При конструюванні поняття “грошове зобов’язання” не є вірним звернення до економічних функцій грошей. Правова властивість грошей – здатність виступати законним платіжним засобом є вирішальною при визначенні суті грошового зобов’язання і розмежуванні грошових зобов’язань і так званих “негрошових зобов’язань”, предметом яких виступають гроші.

6. Нами визначено грошове зобов’язання в вузькому (власному) його розумінні як цивільне правовідношення, в якому боржник зобов’язаний сплатити на користь кредитора суму грошей, які виконують функцію законного платіжного засобу, а кредитор вправі вимагати від боржника виконання його обов’язку. А також грошове зобов’язання в широкому розумінні як цивільне правовідношення, в якому боржник зобов’язаний сплатити на користь кредитора суму грошей, які виконують функцію законного платіжного засобу, якщо не обумовлений платіж іншим видом грошей, а кредитор вправі вимагати від боржника виконання його обов’язку. Останнє визначення стосується тих зобов’язань, предметом яких є гроші в широкому розумінні (в т.ч. іноземна валюта), а не законний платіжний засіб.

7. Зобов’язання надати кредит, передати аванс чи суму попередньої оплати стороні, що надає послуги, виконує роботи чи передає товар, визнаються нами як грошові, на відміну від розповсюдженої в науці точки зору про їх негрошовий характер через те, що в них відсутня мета передачі грошей в грошовому зобов’язанні – погашення зобов’язання. Обгрунтовується, що грошові зобов’язання можуть мати мету як causa сredendi (зустрічне задоволення), так і causa solvendi (погашення зобов’язання). В зв’язку з цим не можна вказувати на мету грошового зобов’язання як на критерій розмежування грошових і негрошових зобов’язань, оскільки вона не виявляє особливостей категорії грошового зобов’язання порівняно з іншими цивільно-правовими зобов’язаннями.

8. Зроблено висновок, що при виконанні платіжного доручення банк не має грошового зобов’язання перед клієнтом. Грошове зобов’язання існує в межах правовідношення між контрагентами, на виконання якого і здійснюється безготівковий переказ. Банк лише сприяє виконанню згаданого переказу, його дії не полягають в сплаті грошей, як законного платіжного засобу, на користь кредитора, він лише опосередковує виконання грошового зобов’язання.

9. З огляду на необхідність ствердження принципу свободи договору обгрунтовується доцільність законодавчого закріплення диспозитивності принципу номіналізму, що дозволить сторонам застосовувати в відповідних випадках правові засоби, які є сталими в практиці цивільного і торгового обороту, і направлені на захист від знецінення валюти. В зв’язку з цим надано пропозицію з удосконалення ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу України, в якій закріплено імперативну дію принципу номіналізму.

10. Зроблено пропозиції щодо удосконалення Цивільного кодексу України, що стосуються визначення моменту відшкодування збитків за судовим рішенням, місця та моменту виконання грошового зобов’язання, розрахунок за яким здійснюється в безготівковій формі, а саме: 1) друге речення ч. 3 ст. 623 ЦК України доцільно викласти в наступній редакції: „На вимогу кредитора суд зобов’язаний задовольнити його заяву про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення”;

2) п. 4. ч. 1 ст. 532 ЦК України доповнити реченням наступного змісту: “Місцем виконання грошового зобов’язання, розрахунок за яким здійснюється в безготівковій формі, є банківська установа, в якій кредитору відкрито рахунок”;

3) ст. 528 ЦК України доповнити ч. 4 наступного змісту: “Грошове зобов’язання, розрахунок за яким здійснюється в безготівковій формі, вважається виконананим боржником в момент зарахування коштів на рахунок банку кредитора. Якщо грошові кошти не надійшли на рахунок кредитора з вини банку боржника, вважається, що боржник не виконав грошове зобов’язання перед кредитором.”

11. Акцент на компенсаційній природі цивільно-правової відповідальності та виявлення її сутнісних ознак: 1) цивільно-правова відповідальність є санкцією; 2) цивільно-правова відповідальність застосовується виключно до особи, яка порушила права – правопорушника; 3) цивільно-правова відповідальність як санкція полягає в покладенні на правопорушника додаткового обтяження майнового характеру) дозволили визначити наступне поняття цивільно-правової відповідальності: цивільно-правова відповідальність – це санкція, що застосовується до правопорушника в вигляді покладення на нього додаткового цивільно-правового обов’язку або позбавлення належного йому цивільного права з метою відновлення або компенсації порушеного права потерпілого. Наголушується, що наявність додаткових, негативних та невигідних майнових наслідках для правопорушника є конститутивною ознакою цивільно-правової відповідальності, що не повинно розглядатись як негативне явище, яке суперечить сучасним тенденціям розвитку інституту цивільно-правової відповідальності. Наявність такої конститутивної ознаки ні в якій мірі не перешкоджає реалізації основної компенсаційної функції цивільно-правової відповідальності.

12. Оскільки за цивільним законодавством України встановлено презумпцію штрафної неустойки (ч. 1 ст. 624 ЦК України) говорити про виключно компенсаційну функцію цивільно-правової відповідальності за законодавством України невірно. Однак вищевикладеним аж ніяк не спростовується пріорітетність на сучасному етапі розвитку законодавства компенсаційної функції цивільно-правової відповідальності. Основною, вирішальною у визначенні суті та соціальної цінності цивільно-правової відповідальності повинна бути і є компенсаційна функція цивільно-правової відповідальності. Вона проявляє свою дію навіть по відношенню до штрафної неустойки – у можливості суду зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (ч. 3 ст. 551 ЦК України); у скороченому строці позовної давності (ч. 2 ст. 258 ЦК України). Цими заходами досягається основна умова компенсаційної функції – відшкодування втрат не повинно призводити до безпідставного збагачення кредитора.

13. Окремо визначеній формі цивільно-правової відповідальності як особливому різновиду цивільно-правової санкції, конкретно в якій знаходить свій вираз цивільно-правова відповідальність, властиві всі ознаки цивільно-правової відповідальності. Форма цивільно-правової відповідальності може мати свої особливості в залежності від особливостей цивільно-правового інституту, за порушення норм якого вона встановлена. Зроблено висновок, що критеріями розрізнення форм цивільно-правової відповідальності від інших охоронних мір цивільного права є ознаки цивільно-правової відповідальності.

14. Запропоновано розглядати цивільне правопорушення як загальну підставу цивільно-правової відповідальності. В залежності від форми цивільно-правової відповідальності законом визначені підстави такої відповідальності. Тому пропонується саме передбачений законом склад цивільного правопорушення для кожної окремої форми відповідальності вважати підставою цивільно-правової відповідальності цієї форми відповідальності.

15. Грунтуючись на нормі ч.1 ст. 625 ЦК України, якою повністю враховані особливості грошей як об’єкту цивільних прав, що зумовлюють доцільність виключення вини як підстави цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання, та здійсненому історичному аналізі законодавчого регулювання вини у відносинах цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов’язань (на прикладі римського приватного права, норм ЦК РСФСР 1922 р., ЦК УРСР 1963 р.), обгрунтовано висновок про відповідальність за порушення грошових зобов’язань незалежно від вини.

16. Зроблено висновок, що як для стягнення неустойки за порушення грошових зобов’язань – спеціальної форми цивільно-правової відповідальності, так і для сплати процентів річних за ч. 2 ст. 625 ЦК України, необхідна наявність єдиної підстави – прострочення боржником грошового зобов’язання.

17. Встановлено, що цивільно-правова відповідальність за порушення грошових зобов’язань за своїм характером є абсолютною, і такою, що закріплена імперативною нормою законодавства, тому її межі охоплюють всі випадки порушення грошових зобов’язань і виключають можливість звільнення боржника від відповідальності за порушення грошових зобов’язань. При цьому, боржник, який не виконує грошового зобов’язання внаслідок прострочки кредитора і не несе відповідальності за таке невиконання, не порушує даного принципу, оскільки в силу норми чинного законодавства його дії не є протиправними.

18. Визначено правову природу процентів за користування чужими коштами (ст. 536 ЦК України) як плата за користування чужими коштами. Внесено пропозицію щодо зміни ст. 536 ЦК України, ч. 2 якої слід викласти в наступній редакції: „Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами визначається на рівні облікової ставки Національного банку України, якщо інший розмір процентів не передбачено договором або законом.”

19. Проценти річні за ч.2 ст. 625 ЦК України є формою цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання, оскільки за своїм характером сповна відповідають всім ознаком цивільно-правової відповідальності і вимагають для свого застосування підстави цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов’язань – прострочення грошового зобов’язання.

20. Дані два види процентів (за ст. 536 та ч. 2 ст. 625 ЦК України), як абсолютно різні за своєю правовою суттю, ніяким чином не пересікаються, не взаємообумовлюють один одного і сплачуються автономно: проценти за користування чужими коштами сплачуються за весь час користування коштами незалежно від притягнення чи непритягнення боржника до цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання; проценти річні стягуються поряд зі сплатою процентів за користування чужими коштами але незалежно від них в разі наявності підстав притягнення до цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання.

21. Проценти річні, встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК України, за своєю правовою природою є законною неустойкою (пенею), яка стягується за прострочення грошових зобов’язань. Спростовано концепцію за якою проценти річні, які сплачуються за прострочку виконання грошового зобов’язання за ч. 2 ст. 625 ЦК України, визнаються самостійною формою відповідальності, через те, що не виявлено ніяких особливостей процентів річних чи диференційованого правового регулювання прцентів річних та законної неустойки. При цьому, відсутність назви процентів річних як законної неустойки не перешкоджає їх кваліфікації як законної неустойки, оскільки процентам річним за ч. 2 ст. 625 ЦК України властиві всі ознаки неустойки.

22. Особливість цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов’язань визначається через співвідношення різних форм цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов’язань: 1) збитків, завданих простроченням грошового зобов’язання; 2) процентів річних за ч. 2 ст. 625 ЦК України як законної неустойки; 3) збитків, заподіяних знеціненням національної валюти (як складової частини збитків, заподіяних простроченням грошового зобов’язання), – з процентами як платою за користування чужими коштами (ст. 536 ЦК України). Тому в ст. 625 ЦК України слід встановити: 1) право кредитора вимагати від боржника відшкодування збитків та (або) сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення у частині, що перевищує суму процентів, належних йому відповідно до ст. 536 ЦК України; 2) сплату штрафної неустойки (пені) у розмірі трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір неустойки (пені) не встановлений договором або законом.

23. Зроблено висновок, що сплата боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України є відшкодуванням кредиторові збитків, заподіяних знеціненням національної валюти. Важливою ознакою таких збитків є їх абстрактний характер. Тобто, в кожному конкретному випадку від кредитора не вимагається доведення наявності збитків від знецінення його коштів, їх розміру та причинного зв’язку між фактом прострочення та наявністю таких збитків. Офіційне визначення і опублікування індексу інфляції в сукупності з фактом прострочення грошового зобов’язання надають можливість кредитору відшкодувати збитки, заподіяні інфляцією.

24. Наголошується на необхідності розрізнення індексації грошового зобов’язання і стягнення боргу з урахуванням індексу інфляції в разі прострочення грошового зобов’язання за ч. 2 ст. 625 ЦК України. Різниця полягає в тому, що сплата боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за ч. 2 ст. 625 ЦК України може мати місце лише в випадку прострочення грошового зобов’язання, на відміну від індексації, застосування якої відбувається в випадку належного виконання грошового зобов’язання і лише в випадках, передбачених законом або договором, що пояснюється дією принципу номіналізму.

25. Результатом розгляду питання про доцільність існування в ЦК України норми за якою боржник зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, став висновок, що така норма є необхідною. Однак, в цій нормі, по-перше, слід вказати на природу обов’язку сплати боргу з урахуванням індексу інфляції, по-друге, враховуючи можливість нарахування процентів за грошовим зобов’язаннями як плати за користування чужими коштами, встановити співвідношення цього обов’язку з процентами за користування чужими коштами.

26. Грунтуючись на вищевикладеному наведено нову рекомендовану редакцію ст. 625 ЦК України:

„Стаття 625. Відповідальність за порушення грошового зобов'язання

1. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

2. Якщо збитки, завдані кредиторові простроченням грошового зобов’язання та (або) збитки від знецінення коштів за час прострочення грошового зобов’язання, перевищують суму процентів, належних йому відповідно до статті 536 цього Кодексу, він має право вимагати від боржника відшкодування збитків та (або) сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, у частині, що перевищує цю суму.

3. У разі прострочення грошового зобов’язання, понад суми, зазначені у п. 2 цієї статті, стягується неустойка (пеня) у розмірі трьох процентів річних від суми, сплату якої прострочено, якщо інший розмір неустойки (пені) не встановлений договором або законом”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Blog

Інститут держави І права ім. В. М. Корецького національної академії наук україни

Содержание