Інститут держави І права ім. В. М. Корецького національної академії наук україни

Вид материала

Содержание

1.3. Особливості виконання грошового зобов’язання
Поняття цивільно–правової відповідальності та підстави її застосування за порушення грошових зобов’язань

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

1.3. Особливості виконання грошового зобов’язання

Як відомо, зобов’язання встановлюється для того, щоб воно було виконано. Співставляючи визначення виконання зобов’язання взагалі, а не лише грошового, та сформульоване нами визначення грошового зобов’язання, слід відмітити, що виконання грошового зобов’язання полягає в здійсненні боржником на користь кредитора дії, яка складає об’єкт грошового зобов’язання, а саме, в передачі останньому суми грошей як законного платіжного засобу.

Одним з ключових понять даної роботи є поняття “порушення грошового зобов’язання”. З метою усвідомлення змісту цього поняття, на нашу думку, слід звернутися до принципів виконання зобов’язання.

Виконання будь-якого зобов’язання підкоряється дії двох принципів: реального та належного виконання. З метою визначення, чи виконав боржник зобов’язання, треба дати відповідь на два самостійних по своєму значенню запитання: чи вчинила особа дію, яка є об’єктом відповідного правовідношення (чи дотримані вимоги реального виконання), та яким чином ця дія вчинена (чи дотримані вимоги належного виконання). [51, с. 336]

Поняття належного виконання зобов’язання охоплює виконання його належними суб’єктами, у належному місці, в належний строк, щодо належного предмета та належним способом. [96, с. 69]

Якщо при виконанні зобов’язання порушується хоча б одна із вищевказаних вимог, таке виконання вважається неналежним. А коли боржник взагалі не вчинив дії, яка складає предмет зобов’язання, або допустив порушення таких умов, що надають кредитору право відмовитися від прийняття виконання і останній реалізував це право, має місце невиконання зобов’язання. [215, с. 482]

Разом з тим, не завжди однозначно можна оцінити має місце невиконання чи неналежне виконання зобов’язання. Справедливо вказує В.В. Вітрянський, що деякі порушення зобов’язання залишаються за межами названих груп, наприклад виконання зобов’язання не в повному обсязі. На його думку, в таких ситуаціях порушення зобов’язання повинно оцінюватися в залежності від конкретних обставин. [51, с. 499] О.А. Красавчиков писав, що „розмежування невиконання і неналежного виконання не може бути проведено з абсолютною послідовністю.” [187, с. 458]

Тому слушно зауважує В.С. Толстой: “як правило, всі умови, які повинні бути дотримані в процесі виконання (предмет, строк, спосіб і т.д.) є рівнозначними для кредитора, і відступ від одного з них може бути розцінений їм як невиконання”. [198 с. 33]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Ми категорично не погоджуємося з такою позицією. Валютні застереження використовуються виключно до валюти боргу, оскільки принцип номіналізму застосовується саме до валюти боргу, а зміна цінності валюти платежу не впливає на економічний зміст зобов’язання. [77, с. 431] Якщо розмір грошового зобов’язання обраховано в іноземній валюті, то боржник здійснює платіж в валюті країни, де такий платіж відбувається (§ 244 (1) НЦУ; ст. 84 ШОЗ; судова практика Англії та США), обраховуючі розмір зобов’язання за курсом на день платежу (§ 244 НЦУ; ст. 84 ШОЗ; ст. 72 англійського Закону про векселі 1882 року; ст. 3-107 ЕТК), якщо не встановлено інше. [77, с. 431]

Існування в законодавстві норми, яка б дозволяла використовувати валютні застереження не означає примусу до її застосування. Якщо сторони в договорі вважають за потрібне захистити себе за допомогою валютного застереження, керуючись принципом договірної свободи сторін, вони вправі це зробити. Принцип номіналізму існує близько 400 років, оскільки вперше він був встановлений в праві Англії в 1604 році по справі Gilbert v. Brett.[ 77, с. 430] Протягом цього строку законодавство і судова практика створили досить гнучку юридичну конструкцію, яка, з одного боку, надає можливість сторонам в договорі захистити себе від застосування цього принципу, а з другого боку дозволяє правозастосовчим органам втілювати цей принцип в життя, оскільки сторони не передбачили іншого.

Є.О. Васильєв, зазначає, що суди зарубіжних країн послідовно застосовують норму, що встановлює принцип номіналізму як диспозитивну, а в забороні державою деяких видів гарантійних застережень проявляється тенденція посилення державно-монополістичного регулювання. [57, с. 5]

Українська судова практика з даного питання не відрізняється послідовністю. Існують рішення, за якими спростовується можливість встановлення сторонами в договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті, так і протилежні. Хоча в Листах та Роз’ясненнях Вищого арбітражного суду переважає позиція щодо можливості вираження у договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті. [19, 20, та ін.]

При цьому, є цікавою думка Є.О. Васильєва – принцип номіналізму, в будь-якому випадку є за своїм характером диспозитивним, незважаючи на наявність в законодавстві заборони валютних застережень. Як відмічає цей вчений, ”заборона тих чи інших видів захисних застережень – золотих, валютних і т.ін. не означає імперативності номіналізму, оскільки, як показує практика, на місце заборонених відшуковуються нові засоби, не передбачені забороненою нормою”. [57, с. 5]

З вченим можна частково погодитись. Зважаючи на заборону в Господарському кодексі валютного застереження, сторони в договорі можуть використати будь-яке інше захисне застереження, хоча чи буде воно ефективним, це вже інше питання.

Часто-густо в договорах зустрічається формулювання на зразок: „У випадку зростання курсу долару США відносно гривні більш ніж на 5% вартість товару визначається за формулою: Z1=Z х А1:A0 х V, де Z1- вартість всього товару на момент платежу; вартість 1 одиниці товару на дату складання договору; А1 – курс НБУ долару США на дату оплати; А0 – курс НБУ долару США на дату складання договору; V - кількість товару”, яке по суті є гарантійним застереженням, яке прямо не заборонено Господарським кодексом.

Так, А. М. Танага наводить приклад, відповідно до якого в договорі встановлено орендну плату в розмірі 8,5-кратного розміру мінімальної заробітної плати за 1 кв.м., зазначаючи при цьому, що використання мінімальної заробітної плати в договорі “в якості антиінфляційної, альтернативної міри індексації розмірів платежів за цивільно-правовими зобов’язаннями витікає з положень п.1 і 2 ст. 1 і ст. 421 ЦК РФ (відповідно п.3 ч. 1 ст. 3 та ст. 627 ЦК України) про свободу договору і є результатом свободного вибору, своєю волею і в своєму інтересі, суб’єктів приватноправових відносин”. [193, с. 139-140]

Однак, слід зауважити, що на відміну від валютного застереження, інші види застережень не є настільки розповсюдженими в торговому обороті, в першу чергу через їх неефективність чи складність реалізації. В зв’язку з цим є всі підстави стверджувати, що заборона в законодавстві валютного застереження, як найбільш сталої та гнучкої юридичної конструкції, яка покликана захистити кредитора від знецінення національної валюти, є проявом імперативної дії номіналізму.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Можна стверджувати, що другий підхід до визначення моменту виконання грошового зобов’язання в порядку безготівкових розрахунків втілено в цивільному законодавстві, при умові використання за аналогією до визначення моменту виконання будь-якого грошового зобов’язання спеціальної статті 1049 ЦК України (а таке використання є цілком можливим, адже цивільне законодавство не містить норми, яка б визначала момент виконання грошового зобов’язання, за яким розрахунок здійснюється в безготівковій формі), за ч.3. якої позика вважається повернутою позичальником в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця.

Однак, сучасними вченими не підтримується ні перший, ні другий підхід. У правовій думці переважає третій підхід, за яким момент виконання грошового зобов’язання пов’язують з моментом повного виконання зобов’язань банку платника перед платником за платіжним дорученням. [112, с. 90; 141, с. 86-89; 90, с. 385; 182, с. 64; 58, с. 82-86; 183, с. 90-91]

По-перше, виникає питання чому виконання самостійного грошового зобов’язання за договором між кредитором і боржником ставиться в залежність від виконання банківською установою договору банківського рахунку. Безумовно, що грошове зобов’язання, яке містить умову про передачу грошей за допомогою безготівкових розрахунків є залежним від так званих розрахункових відносин. Безготівкові розрахунки платника – власника рахунку з третіми особами в силу закону і на виконання умов як основного договору так і договору банківського рахунку здійснюються через банк. При цьому, враховуючи, що спосіб виконання зобов’язання – це порядок здійснення боржником дії, що випливає зі змісту його обов’язку, [198, с. 127] слід погодитись з Л.А. Лунцем, який вважає, що сплата грошей за допомогою безготівкових розрахунків є модусом виконання, [119, с. 157] тобто способом виконання грошового зобов’язання.

На відміну від цього, В. А. Бєлов вважає, що проведення безготівкових розрахунків за грошовим зобов’язанням взагалі не може слугувати виконанням такого грошового зобов’язання, оскільки “безготівкові розрахунки – це спосіб припинення грошового зобов’язання платника перед отримувачем з договору, який містить умову про безготівкові розрахунки, шляхом його заміни на зобов’язання банку, що обслуговує отримувача коштів, перед останнім з договору банківського рахунку”. [44, с. 156] На наш погляд, така думка не є виваженою. Автор, маючи на увазі новацію – заміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням, не врахував, що нове зобов’язання (в нашому випадку це зобов’язання банку платника перерахувати кошти на рахунок платника) має існувати між тими є сторонами, що і первісне зобов’язання (ч. 2 ст. 604 ЦК України).

По-друге, на обгрунтування моменту виконання грошового зобов’язання в момент зарахування коштів на рахунок банку одержувача слід звернути увагу на позицію Л.Г. Єфімової, яка слушно вказує, що не слід плутати “остаточність” переказу коштів, саме з якою правильно пов’язувати момент виконання грошового зобов’язання між платником і отримувачем коштів, із “завершеністю” переказу коштів. [90, с. 377]

Відповідно до п. 30.1. ст. 30 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі. [10] В даній нормі мова йде саме про завершеність переказу коштів. Слід пояснити, чому невірно визначати момент виконання грошового зобов’язання моментом зарахування суми переказу на рахунок отримувача, тобто моментом завершеності переказу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

1) друге речення ч. 3 ст. 623 ЦК України доцільно викласти в наступній редакції: „На вимогу кредитора суд зобов’язаний задовольнити його заяву про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення”;

2) п. 4. ч. 1 ст. 532 ЦК України доповнити реченням наступного змісту: “Місцем виконання грошового зобов’язання, розрахунок за яким здійснюється в безготівковій формі, є банківська установа, в якій кредитору відкрито рахунок”;

3) ст. 528 ЦК України доповнити ч. 4 наступного змісту: “Грошове зобов’язання, розрахунок за яким здійснюється в безготівковій формі, вважається виконананим боржником в момент зарахування коштів на рахунок банку кредитора. Якщо грошові кошти не надійшли на рахунок кредитора з вини банку боржника, вважається, що боржник не виконав грошове зобов’язання перед кредитором.”

РОЗДІЛ 2

ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНО–ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПІДСТАВИ ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ ЗА ПОРУШЕННЯ ГРОШОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

2.1. Поняття та форми цивільно-правової відповідальності

Метою даного дисертаціного дослідження є виявлення особливостей цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов’язань. Щоб виявити такі особливості нам, крім з’ясування природи грошей як предмету грошового зобов’язання, визначення поняття грошового зобов’язання, необхідно розуміти, що мається на увазі, коли вживається термін “цивільно-правова відповідальність”.

За довгі часи існування інституту цивільно-правової відповідальності вченими-юристами видано немало робіт з проблем цивільно-правової відповідальності. При цьому, питання про поняття цивільно-правової відповідальності є спірним в юридичній науці. З цього питання висловлюються різні погляди, часто-густо прямо протилежні.

Однак, слід звернути увагу, що повне дослідження всіх проблем такого складного явища, як цивільно-правова відповідальність, яке б, звісно, вимагало висвітлення всіх точок зору, висловлених в юридичній літературі з приводу поняття цивільно-правової відповідальності, не складає предмет даної роботи. Нам необхідно виявити сутність цивільно-правової відповідальності, ті ознаки, за якими міри відповідальності можна відмежувати від інших категорій цивільного права. Це й дозволить нам визначити особливості та міри (форми) цивільно-правової відповідальності за порушення окремого виду зобов’язань – грошових зобов’язань.

Враховуючи вищевикладене, ми не будемо виводити “своє” поняття цивільно-правової відповідальності, а обмежимся лише вже висловленим поняттям, яке, на наш погляд, найбільш повно відбиває сутність цивільно-правової відповідальності.

І.О. Покровський зазначає, що зобов’язання з правопорушень були взагалі історично найдавнішим видом зобов’язань. Але тоді вони переслідували двояку мету: з одного боку, відшкодування заподіяної шкоди, а з другого боку - деяке майнове покарання правопорушника; в тому майновому штрафі, який тягнуло за собою правопорушення, часто-густо зливались і винагорода за шкоду, і каральний штраф у власному розумінні. При цьому, подальша історична еволюція цих зобов’язань полягає в тому, що поступово ця друга, каральна, функція їх відпадає (переходячи в руки кримінального права), і для цивільного права залишається тільки задача першого роду - організація відшкодування заподіяної шкоди. [156, с. 276]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Крім цього виділення в якості конститутивної ознаки цильно-правової відповідальності наявності негативних наслідків для правопорушника (покладення на нього нового або додаткового обов’язку, позбавлення права тощо) має велике практичне значення: дозволяє відмежувати міри відповідальності від інших засобів захисту порушених цивільних прав. Вважаємо, що наявність додаткових, негативних та невигідних майнових наслідках для правопорушника справді є конститутивною ознакою цивільно-правової відповідальності. Однак це не повинно розглядатись як негативне явище, яке суперечить сучасним тенденціям розвитку інституту цивільно-правової відповідальності. Наявність такої конститутивної ознаки ні в якій мірі не перешкоджає реалізації основної компенсаційної функції цивільно-правової відповідальності.

Встановлюючи співвідношення категорій “санкція” і “цивільно-правова відповідальність”, слід зазначити, що вони тісно між собою пов’язані. Як відмічає Г.В. Єрьоменко, цей зв’язок полягає в тому, що з одного боку, санкція, яка проявляється у цивільно-правовій відповідальності, є мірою відповідальності за правопорушення, з іншого, - цивільно-правова відповідальність є фактично різновидом санкції. [215, с. 85] В.Ф. Попондопуло робить висновок, що санкція – своєрідна форма, що складається з різноманітних можливих мір (невигідних наслідків), в тому числі мір відповідальності. [159, с. 52] Тобто категорія „санкція” за своїм змістом є ширшою від категорії „цивільно-правова відповідальність”, яка відрізняється від інших санкцій як характером наслідків для правопорушника, так і за підставами її застосування, про що буде йти мова в наступних розділах роботи.

Враховуючи сутність філософських категорій “загальне” і “особливе” [203, с. 459-460], слід дійти висновоку, що санкція в цивільному праві і цивільно-правова відповідальнсть співвідносяться між собою як загальне і особливе.

Таким чином, ми визначили, що суть цивільно-правової відповідальності полягає в тому, що вона є санкцією за правопорушення, яка характеризується як певне обтяження майнового характеру, що покладається на правопорушника з метою відновлення чи компенсації порушеного права потерпілого.

В зв’язку з цим, ми підтримуємо наступне визначення цивільно-правової відповідальності: цивільно-правова відповідальність є санкцією, що застосовується до правопорушника в вигляді покладення на нього додаткового цивільно-правового обов’язку або позбавлення належного йому цивільного права. [74, с. 480]

Деякі автори критикують аналогічні визначення, вказуючи, що при такому підході поняття цивільно-правової відповідальності ототожнюється з її мірами. Наприклад, П. Варул вказує, що позитивною рисою такого визначення є те, що в ньому вказується, в яких формах дана відповідальність існує, в чому вона виражається. „Але справа в тому, що поняття цивільно-правової відповідальності повинно відбивати її сутність, яка порівняно з категоріями змісту і форми знаходиться в інший площині”. [56, с. 56]

Вважаємо, що в вищенаведеному визначені повністю враховано суть цивільно-правової відповідальності: по-перше, показано, що цивільно-правова відповідальність є санкцією, що завжди означає можливість (саме можливість) державного примусу; по-друге, така санкція застосовується виключно до особи, яка порушила права – правопорушника; і по-третє, що є основним, така санкція полягає в покладенні на правопорушника додаткового обтяження майнового характеру.

Правда, з огляду на те, що ми вказали на перевагу компенсаційної функції цивільно-правової відповідальності, це хотілося б відбити в визначенні її поняття.

Тому, цивільно-правова відповідальність – це санкція, що застосовується до правопорушника в вигляді покладення на нього додаткового цивільно-правового обов’язку або позбавлення належного йому цивільного права з метою відновлення або компенсації порушеного права потерпілого.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Але, як справедливо зазначає Б.М. Гонгало, з посиланням на працю Ілларіонової Т.І. про принципи в механізмі охоронного впливу в науці цивільного права, здається ніхто не обгрунтовував існування такого принципу. Навпаки, застосування двох санкцій широко розповсюджено. Наприклад, стягнення неустойки і збитків, втрата суми завдатку і відшкодування збитків, виселення з житлового приміщення наймача, який руйнує чи псує приміщення (позбавлення права), і стягнення збитків і т.д. [69, с. 10]

Пояснення В.В. Вітрянським вищезазначеного принципу через встановлення законодавчого співвідношення різних видів неустойки (виключної, альтернативної та залікової) зі збитками, на нашу думку, не можна вважати обгрунтуванням цього принципу. Так автор вказує, що в випадку застосування виключної або альтернативної неустойки законодавець прямо забороняє застосовувати дві міри відповідальності – неустойку і відшкодування збитків, а в тих випадках, коли до боржника одночасно застосовуються і залікова неустойка, і збитки (в частині, не покритій неустойкою), фактично до боржника застосована одна міра відповідальності – відшкодування збитків. [51, с. 514] По перше, таке пояснення не враховує випадку застосування двох мір відповідальності за одне й те ж порушення зобов’язання – стягнення штрафної неустойки та відшкодування збитків, як не враховує й інших випадків застосування двох мір відповідальності, наприклад, позбавлення права і стягнення збитків. По-друге, воно не враховує природи збитків як загальної форми відповідальності, яка застосовується у всіх випадках, якщо це прямо не заборонено законом чи договором, про що вищейшлося. Встановлення в договорі, наприклад, виключної неустойки, справді означає застосування однієї міри відповідальності за порушення зобов’язання (цим в договорі ми фактично прямо заборонили відшкодування збитків, як загальної форми відповідальності, яка застосовується у всіх випадках, якщо це прямо не заборонено законом чи договором), але це ні в якому разі не означає загального принципу цивільного права про заборону застосування двох мір відповідальності. По-третє, наведений приклад, за яким на законодавчому рівні встановлено співвідношення неустойки і збитків, має на меті дозволити сторонам зобов’язання регулювати розмір своєї відповідальності, встановлюючи той чи інший вид неустойки, та визначаючи її співвідношення зі збитками, а не обмеження сторони лише якоюсь однією формою відповідальності.

Blog

Інститут держави І права ім. В. М. Корецького національної академії наук україни

Содержание