1. Початки людської цивілізації на терені України

Вид материала

Документы

Содержание 21. Походження українського козацтва. Його типовість та унікальність. Б 13, 2. Спроби лібералізації суспільно-політичного життя Украї­ни в другій половині 50-х - на поч. 60-х рр. 2. Суперечночті та перспективи соціально-політичного та економічного розвитку сучасної України. Б 15, 2. Зовнішня політика УНР. Угода в Брест-Литовську. 64. Правозахисний рух в Україні. Українська Робітничо-Селянська Спілка 24. Становлення української козацько-гетьманської держави, її політичний устрій та конституційні засади. (конспект есть). 50. Історичне значеним та уроки боротьби українського народ в 1917.1920рр.

Подобный материал:

• 1. Найдавніші часи. Початки людської цивілізації на території України, 136.61kb.
• Розділ 17. Міжнародне екологічне право охорона навколишнього природного середовища, 86.87kb.
• Програма співбесіди для вступників на історичний факультет Київського національного, 251.6kb.
• Назва реферату: Хвороби нирок та сечовивідних шляхів Розділ, 31.99kb.
• Трипільський світ україни- феномен світової цивілізації, 161.3kb.
• Реферат з журналістики: початки барокової асиміляції української публіцистики, 154.16kb.
• Шпаргалки з філософії, 2093.8kb.
• Закон І закономірність. Простір І час, 49.25kb.
• Реферат на тему: Журналіст І митець, 144.66kb.
• Національний рух опору, 243.86kb.

21. Походження українського козацтва. Його типовість та унікальність.

На півдні Київського воєводства з другої половини XVI ст. різко прискорюється процес формування нової суспільної верстви – козацтва. Його витоки дослідники пов’язують з минулим Київської держави і лицарством княжих часів. Щоправ­да, мова йде не про сформоване соціальне явище, а лише про його джерела, так зване «побутове козацтво». Зокрема, М. Грушевський в історії козаччини вбачав найменше два ступені розвитку цього явища: перший — зародковий, «побутовий», що виявився в антимонгольських змаганнях проти хижих степів, другий — створення козацтва як справді організованої суспіль­ної верстви XV—XVI ст.

Саме до представників такого «побутового козацтва» сучасні українські дослідники козаччини відносять бродників і берладників, які ще за часи Київської Русі спромоглися створити специфічну суспільну структуру і в певні моменти виявилися неабиякою соціально-політичною силою. Характеризуючи со­ціальний стан бродників-берладників, джерела називають їх «руськими біженцями», «галицькими вигонцями». Отже, йдеть­ся про руське населення, здебільшого кріпаків-утікачів, зму­шених шукати притулку і захисту за межами території Київсь­кої держави. Цілком можливо, що після навали орд Батия бродники з'являються в літописах під іншими назвами. Зокре­ма, відомий дослідник цієї доби М. Котляр вважає, що термін «козак» виник саме в цей час. Він походить з тюркської мови, звідки перейшов до монгольської І означає людину самітню, не зв'язану ні з домівкою, ні з сім'єю. На Україні це слово закрі­пилося в розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду», український воїн, що боронить волю І незалежність на­роду.

Досліджуючи другий етап розвитку українського козацтва, як якісно новий стан українського суспільства, вчені визнача­ють такі причини І джерела його формування:

економічні (нестача власної орної землі, народна колоні­зація вільних земель Подніпров'я і «дикого поля» — степів поза дніпровськими порогами);

соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу для охорони пів­денних рубежів від татарської небезпеки);

національно-стратсгічні (постійна небезпека з боку Кримсь­кого ханства; (політика полонізації українського населення і наступ католицької церкви на права православної).

Джерелом формування нової верстви українського суспіль­ства було місцеве подніпровське населення, яке жило на те­риторії Південної України і Середнього Подніпров'я в умовах постійної загрози з боку кримських татар. Це були міщани — жителі замків-фортець, що знаходилися на межі з «диким полем». Серед них були сміливці, котрі навесні йшли в південні степи на промисли, де займалися рибальством, мисливством, бортництвом. Восени вони поверталися додому, платячи ста­ростам десяту частину власної здобичі. Цих сміливих людей називали «уходниками». З роками вони почали об'єднуватися в громади, ватаги і будувати в різних місцях «дикого поля» укріп­лення-городки, або січі, зроблені з січених або рублених колод. Саме міщани -уходники й започаткували українське козацтво як нову верству українського суспільства.

Другим соціальним джерелом українського козацтва було селянство. З приходом на українські землі литовських і поль­ських феодалів значно посилюється експлуатація селян, а Із створенням фільварків й масове закріпачення. Однією з най­поширеніших форм протесту селян стають втечі в степ, де вони поповнювали ряди козацтва.

Протягом першої половини XVI ст. козацтво на Україні кількісно зростало і набиралося сил. Феодали-магнати, прикор­донні старости намагалися поширити свою владу на цих вільних людей, ще більшою небезпекою були турки і татари. Ось чому козаки жили по-військовому, у постійній готовності дати відсіч ворогові. У середині XVI ст. за дніпровими поро­гами склалася особлива військово-територіальна політична ор­ганізація українського козацтва — Запорізька Січ. Вважають, що перша Запорізька Січ була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим українським князем Дмитром Вишневсць-ким, у народі прозваним Байдою.

Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко де­мократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен Запорізької Січі в то­му, що саме тут уперше державотворча функція перейшла без­посередньо до представників простого народу.

Запорізька Січ як політичне утворення була фактично за­родком майбутньої української держави, продовженням тради­ції українського народу, яка перервалася після сходження з по­літичної арени Галицько-волинського І Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розу­мінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в те­риторіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав За­порізького козацтва зараховували за їх бажанням до одного з куренів СІчі. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на сі­чових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, цс — неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого се­редовища обирали старшину, одержували грошове І хлібне за­безпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Від лицарства різко відрізнялися сІмейні козаки, їх допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де займалися хліборобством, ско­тарством, торгівлею. Звали їх підлеглими посполитих січових козаків.

Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрід­ного законодавчого органу. Кошу в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада. Характерною особли­вістю процесу формування коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували кан­дидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керів­ників на ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних злочинців, розподілу госпо­дарських угідь тощо. У свою чергу кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово скла­лася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, ота­ман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновни­ки — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлу­мач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.

Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військове -адміністративної влади, як правова сис­тема. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти коро­лівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі най­важливіше значення мало звичаєве козацьке право, котре явля­ло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин.

Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у розв'язанні практично всіх господарських і суспіль­них питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією, рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.

Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова нерівність, соціальна диференціація, наро­стання конфронтаційних настроїв у запорізькому середовищі.

Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був характерний найширший спектр політичної діяльності: ма­теріальна підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування просвітницької роботи православних церков і монастирів.

Існування Запорізької СІчІ як самостійної сили було ви­знано в міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було ви­гідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за ме­жами України.

У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була республікою в собі. Усупереч Історичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.

У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Пос­политої утворилася інша республіка. Багаторічне функцІювання Запорізької СІчІ по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави) етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, пройняв найрізноматнІші сфери життя і значною мірою зумовив тен­денції розвитку й утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.

Б 13, 2. Спроби лібералізації суспільно-політичного життя Украї­ни в другій половині 50-х - на поч. 60-х рр.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. в Москві йшла боротьба за владу, в якій зійшов зі сцени Лаврентій Берія. До влади прийшов Микита Хрущов. Великим досягненням Хру­щова як політичного діяча була відмова від авторитарних методів у політиці, почалася лік­відація таборів, стали повертатися додому сотні тисяч жертв репресій. Але Хрущов був сином сталінської епохи, причетним до багатьох її злочинів, часто використовував старі методи. Так, починаючи з 1957 р., проводилась посилена антирелігійна акція, закривались сотні храмів. В Києві навіть відбулась демонстрація віруючих з протестами проти закриття Андріївської церкви.

З початку 1954 р. почалася велика пропагандистська компанія у зв'язку з трьохсот­річчям Переяславської ради. Єдиним здобутком цієї компанії було рішення від 12 лютого 1954 р- Президії Верховної Ради СРСР про перехід Криму від РРФСР до УРСР, яке було ініційоване Верховною Радою РРФСР.

Короткий період ревізії політики сталінської епохи був використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Значно зросло число українців у складі ке­рівник органів УРСР. Ставилося питання чистоти української мови, вилучення засмічень і кальок з російської мови, реабілітація заборонених діячів, заповнення "білих плям" в літе­ратурі і театрі. Було Створено Міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію Будів­ництва й Архітектури у Києві, Спілку Журналістів України.

Кульмінаційним моментом періоду стає доповідь Хрущова на XX з'їзді КПРС, в якій він виступив з критикою культу особи Сталіна та застосування репресивних методів у країні. Спроба Хрущова відмовитись від політики попередників спричинила до деякої лібералізації суспільного життя (т.з. "хрущовська відлига"). З 1956 по 1963 р. на Україні було повністю реабілізовано 250 тис. чол. Серед них В. Затонський, Е. Квірінг. С. Косіор, П. Постишев, В. Чубар [хоча вони теж були причетними до масових репресій). Разом з тим не були реабілітовані М.Скрипник, М. Хвильовий, М. Куліш, Лесь Курбас та ін.

Восени 1961 р. партія прийняла третю програму, яка проголошувала можливість по­будови комунізму за 20 років, тобто до 1980 р. На Україні ця програма була підтримана вищим партійним керівництвом (М. ПІдгорним та П. Шелестом). Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з найважливіших реформ "ве­ликого десятиліття" була заміна галузевого управління промисловістю територіальним.

Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові та сільські обкоми й райкоми). Це була остання спроба рефор­мувань. В жовтні 1964 р. Хрущова звільнено від обов'язків Першого Секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР.

Білет 14.

22, 23. Українська козацька християнська республіка: кордони, територія, устрій; дипломатичні та військово-політичні зносини.

Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко де­мократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен Запорізької Січі в то­му, що саме тут уперше державотворча функція перейшла без­посередньо до представників простого народу.

Запорізька Січ як політичне утворення була фактично за­родком майбутньої української держави, продовженням тради­ції українського народу, яка перервалася після сходження з по­літичної арени Галицько-волинського І Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розу­мінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в те­риторіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав За­порізького козацтва зараховували за їх бажанням до одного з куренів СІчі. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на сі­чових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, цс — неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого се­редовища обирали старшину, одержували грошове І хлібне за­безпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Від лицарства різко відрізнялися сІмейні козаки, їх допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де займалися хліборобством, ско­тарством, торгівлею. Звали їх підлеглими посполитих січових козаків.

Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрід­ного законодавчого органу. Кошу в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада. Характерною особли­вістю процесу формування коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували кан­дидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керів­ників на ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних злочинців, розподілу госпо­дарських угідь тощо. У свою чергу кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово скла­лася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, ота­ман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновни­ки — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлу­мач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.

Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військове -адміністративної влади, як правова сис­тема. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти коро­лівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі най­важливіше значення мало звичаєве козацьке право, котре явля­ло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин.

Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у розв'язанні практично всіх господарських і суспіль­них питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією, рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.

Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова нерівність, соціальна диференціація, наро­стання конфронтаційних настроїв у запорізькому середовищі.

Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був характерний найширший спектр політичної діяльності: ма­теріальна підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування просвітницької роботи православних церков і монастирів.

Існування Запорізької СІчІ як самостійної сили було ви­знано в міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було ви­гідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за ме­жами України.

У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була республікою в собі. Усупереч Історичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.

У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Пос­политої утворилася інша республіка. Багаторічне функцІювання Запорізької СІчІ по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави) етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, пройняв найрізноматнІші сфери життя і значною мірою зумовив тен­денції розвитку й утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.

2. Суперечночті та перспективи соціально-політичного та економічного розвитку сучасної України.

Білет 15.

19. Визвольна війна українського народу, основні її етапи.

Соціально-економічні проблеми, загострення суперечностей, економічні проблеми, закріпачення селянства, релігійний гніт – все це лягло в основу вибуху національних сил, який вже готувався до революції. Ця війна стала подією переломного значення. Літописці відображали Хмельницького як найвизначнішу подію українського народу. Одні історики Росії зображали Хмельницького, як об’єднувача Русі, а його дії, як приєднання, об’єднання Малоросії до царської Росії. У 1648 р. український народ повстав проти шляхетського поневолення, за свободу. Почалась війна, яка поклала початок новому періоду в історії українського народу. Народна революція охопила майже всі верстви українського суспільства, але головними і вирішальними були селянські маси, Запорізьке козацтво. Запорізьке козацтво було головною об’єднаною силою у війні, найбільш озброєною. Важливу роль відігравало духовенство упродовж усієї війни. Важливе його значення і під час підписання Переяславської Ради. Хмельницький очолив боротьбу українського народу. Він був видатним діячем, полководцем, дипломатом, освіченою людиною. На початку XVII ст. починають гуртуватися прихильники навколо Хмельницького, після чого польська шляхта переслідує і затримує його , але він втікає. Потім організовує повстання, показавши себе як організатора, тактика. В січні 1648 повстанці під Хмельницьким розгромили польський гарнізон і обрали Богдана гетьманом. Польський уряд вирішує придушити повстання. Потоцький (гетьман Польщі) відправляє на Січ великий гарнізон. Хмельницький вирушає назустріч польському війську. Але перед цим він заключає мир з татарами з метою заручитися підтримкою татар і мати безпечний тил. Перша битва. Народна армія перемогла на Жовтих водах і під Корсунем (16 і 26 травня 1648). Після перемоги козакам належить багато зброї, тяглової сили. Найголовнішим є попадання в полон Потоцького і Каліновського з усім своїм штатом. Хмельницький повною мірою використав ці перемоги. В цей час хвиля народних виступів з”являються на Лівобережжі, Київщині, Поділлі, Волині Галичині, аж до Карпат. Частина козацького війська не поділяло тактичних планів Хмельницького і часто не підтримувало його. Хмельницькому вдалося з цього розрізненого, неорганізованого війська створити міцну армію. На вересень 1648 р. було сформовано 35 козацьких полків (понад 80000 селян і козаків), тобто армія стає організованою. Після тих перемог шляхетська армія готується до нових війн з Україною. Так, польський уряд звернувся до Російського уряду. Але дізнавшись про це, Хмельницький вирушає з армією з Білої Церкви на Поділля. 23 вересня 1648 р. селянсько-козацькі війська розбили польські війська під Білявцями. Після битви під Білявцями Хмельницький вирушив на Галичину. Народні маси Галичини радо зустріли Хмельницького, нові люди всупили до війська. Після облоги Львова Хмельницький укладає перемир”я з Яном Козимиром і обіцяє польському королю виконати його прохання і відвернути свої війська від Львова.

Еаприкінці 1648 р. після великих успіхів військо Хмельницького виступає до столиці України. Кияни урочисто вітають Хмельницького. Так завершився перший період народно-визвольної війни. Цей період закінчився великими перемогами тому, що

1. цей період зміцнив сили і дух українського народу.
   
2. було визволено від польської шляхти частину земель України, на визвольній території була усунена шляхетська влада.
   
3. почалось формування самостійної української державності.
   

Реалізація планів Хмельницького утруднювалось через внутрішні і зовнішні обставини:

Польський уряд, магнати робили все, щоб продовжити війну і знову оволодіти українськими землями.

Союз з Кримом був ненадійним. татари досить насторожено сприймали перемоги Хмельницького і не хотіли сильної армії.

Внутрішні сили України не були організовані. Виникали суперечності між гетьманом та козацькою старшиною. Все це впливало на єдність і могутність армії.

Другий період.

Влітку 1649. знову починається війна. Польський король очолив похід на Україну. В кінці червня 1649 р. армія Хмельницького оточила велику частину польського війська під містечком Збараж. Довго тримало в облозі, а Хмельницький, залишивши велику частину війська, вирушає на збори. В серпні 1649 року відбувається важлива битва. Шляхетське військо зазнає поразки, але татарський хан, який був союзником Хмельницького, сам зажадав від нього припинити битву і розпочати переговори.

18. 08.49 – уклад Зборівського уговору, який встановлював козацький реєстр, оголошував амністію учасникам повстання, дозволяло гетьманську владу на Київщині, Чернігівщині, Братиславщині, дозволяв лише православних на урядові посади, скасовував унію.Одразу на початку виникло багато суперечок між козаками і польською шляхтою. Головні сили обох сторін зійшлися у вирішальній битві в червні 1651 р. під Берестечком на Волині. Чисельність армій була приблизно однаковою: близько 150 тис. з польського боку і 100 тис. козаків, яких підтримувало 50 тис. татар. Б. Хмель­ницький, який умілим маневром на початку битви почав за­ходити на правий фланг польського війська, мав шанси виграти бій. Але у вирішальний момент татари раптово відступили, не витримавши вогню польської артилерії, і залишили лівий фланг козацької армії (окремі історики вважають, що такий сценарій ведення бою був розписаний до його початку). Б. Хмельниць­кий хотів Їх повернути, проте був захоплений у полон Кримським ханом. Козацьке військо залишилося без керівника. Ко­мандування взяв на себе Іван Богун, який в умовах паніки, що охопила козацький табір, зумів вивести залишки війська з-під навальних ударів поляків. Втрати повстанців були значними:

тільки в болоті під час відступу загинуло близько ЗО тис. чоло­вік. Залишки козацької армії встигли відступити на Київщину.

У цей час з півночі на Україну наступала литовська армія на чолі з Радзивілом. Вона захопила Чернігів і наблизилася до Києва. Б. Хмельницький зібрав рештки полків, мобілізував сві­жі сили і вже на початку осені 1651 р. стояв проти об'єднаних польсько-литовських сил під Білою Церквою. Польське коман­дування вирішило почати переговори. 28 вересня 1651 р. було підписано принизливий для України Білоцерківський договір, за яким число реєстрових козаків зменшувалося до 20 тис., козацькою територією визнавалося тільки Київське воєводство. Гетьман зобов'язувався розірвати свою спілку з татарами і не вести закордонних зносин. ПІдтвержувалися права православ­ної церкви й проголошувалася амністія всім учасникам пов­стання. Білоцерківська угода мала ще більш умовний характер, чим Зборівська, але обом сторонам потрібен був перепочинок.

Після битви під Берестечком і важкого Білоцерківського до­говору становище вдалося виправити в травні 1652 р., коли в бою під Батогом на Поділлі було знищено 20-тисячну польську армію. У цій битві загинув гетьман Калиновський. Склалася непевна ситуація — НІ миру, ні війни. Загальне виснаження народу примусило Хмельницького зав'язати ближчі відносини з Москвою й шукати в неї опори. У Москві вже літом 1653 р. обмірковували питання, чи приймати Україну лід протекцію царя. У цей час король Ян Казимир вирушив у похід на Украї­ну. Козацько-татарське військо оточило його коло містечка Жвансць над Дністром. Від поразки поляки врятувалися за­вдяки черговій зраді кримського хана, який уклав з ними се­паратне перемир'я. У грудні 1653 р. сторони домовилися про скасування Білоцерківського договору 1651 р. та відновлення чинності ЗборівськоЇ угоди 1649 р.

Перед Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу не вистача­ло, або шукати порятунку в союзі з Росією. Коли він звернув­ся 1653 р. з конкретними пропозиціями тісного союзу України з Москвою проти Польщі, за яким цар мав здійснювати над Україною протекторат, Земський собор у жовтні 1653 р. виніс остаточне рішення: просити царя, щоб він прийняв Україну «під свою високу руку задля православної віри». На Україну було вислано спеціальне посольство під проводом боярина Бу-турліна, яке прибуло до Переяслава для зустрічі з гетьманом.

31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі. 18 січня 1654 р. відбулася публічна церемонія, під час якої гетьман і козацька старшина присяглися на тім» «щоб бути Їм із землями і городами під царською великою рукою невідступною. Ніякого письмового договору в Переяславі не було укладено. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялася аа вироблення умов угоди. Був написаний проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, привезений у Москву на­прикінці березня переяславським полковником П. Тетерею І військовим суддею Самійлом Зарудним.

«Березневі статті», написані Хмельницьким і затверджені російським урядом, передбачали визнання за козацькою Украї­ною створеного в межах ЇЇ території політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-еконо­мічних відносин, незалежності в проведенні внутрішньої по­літики. Єдиною сферою, де частково обмежувалися права України, були її зносини з іншими державами. Крім того, вона повинна була виплачувати російській скарбниці певну суму грошей від своїх прибутків.

На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) зали­шався фактично єдиним і повноправним правителем Україн­ської козацької держави. усі питання ЇЇ життєдіяльності (внут­рішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарб­ницю не надійшло жодної копійки,

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні мала щось більше, ніж зви­чайний протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «про­тектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно :

договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

Втім закріплені Переяславське -Московською угодою пра вовІ взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаинями на папері і не були здійснені на практиці.

Б 15, 2. Зовнішня політика УНР. Угода в Брест-Литовську.

Директорія УНР була створена представниками українських соціалістичних партій в середині листопада 1918 р. Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування і це визначало її внутрішню та зовнішню політику. В зовнішній політиці Директорія УНР не домоглася значних успіхів. Їй не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоч переговори про його укладення велись з кінця грудня 1918 р. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулась до представників Антанти, війська якої висадились у південних містах України. Директорія просила допомогти у боротьбі з більшовиками.

Можна виділити щонайменше три головні причини укла­дення УНР мирного договору з Німеччиною та ЇЇ союзниками:

1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася на­прикінці 1317— на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням в неї трьох російських більшовицьких армій (М. Муравйова, Р. Берзіна та І. Кудинського), вимагала від українського керів­ництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії;

2. Підписання Росією у Бересті перемир'я з Центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівни­ки УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і циві­льного населення, змушені були із запізненням наслщуваги більшовиків і домагатися миру;

3. Спроби Центральної ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані останньою.

Отож, нічого іншого, по суті, не залишалося, а договір, до того ж, дозволяв Україні стати повноправним суб'єктом міжна­родного права.

Українська делегація (В. Голубович ~ голова, М. Любин-ський, М. Левитський та О. Севрюк) перед відбуттям до Берес­тя (Брест-Литовська} отримала від М. Грушевського завдання домагатися визнання за Україною українських земель, що належали Росії (Підляшшя, Посяння та Холмщина) й Австро-Угорщині (Східна Галичина, Буковина. Закарпаття).

Через два дні після початку сепаратних переговорів між Росією та державами німецького блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина} Генеральний Секретаріат 11 (24) грудня надіслав їх учасникам ноту про те, що УНР стає на шлях проведення самостійної зовнішньої політики і пропо­нує воюючим державам укласти мир без анексій та контрибу­цій з урахуванням права націй на самовизначення.

Повноваження прибулої на переговори української делега­ції були визнані усіма, у тому числі й керівником російської делегації Л. Троцьким.

Умовою визнання Центральними державами УНР самостій­ною державою було, по-перше, підписання мирного договору, по-друге, проголошення українським урядом повної державної незалежності України. Питання про збройну, допомогу Україні до підписання договору офіційно не розглядалося, але україн­ській делегації було заявлено, що угода з УНР можлива лише за присутності в Києві Центральної ради;

Найдраматичніший на переговорах момент настав тоді, ко­ли після перерви до Берестя разом з росіянами прибули пред­ставники радянського уряду України на чолі з Ю. Медведєвим. Проте Їхні повноваження не було визнано.

Після повідомлення про прийняття Центральною радою IV Універсалу глава австро-угорськоі делегації граф О. Чернін від імені 4-х держав заявив про визнання ними УНР суверен­ною державою. Це була подія історичного значення — вперше Україна стала повноправним суб'єктом міжнародного права.

Підписання договору відбулося в ніч з 26 на 27 січня (з 8 на 9 лютого} 1918 р., коли Центральна рада під натиском росій­ського наступу вже залишила Київ (через пошкодження теле­графного апарата звістка про це дійшла до Берестя із запіз­ненням). За угодою, що складалася з 10 статей, кордони між УНР та Австро-Угорщиною залишалися такими, якими вони були між останньою та Росією на час початку війни, а Холм­щина, Посяння та Підляшшя визнавалися за Україною. Стан війни між УНР та Німеччиною та ЇЇ союзниками припинявся. Питання про військову допомогу УНР з боку Німеччини та Авст­ро-Угорщини на переговорах не стояло і у тексті договору не було відображено. Уже після його підписання М. Любинський від імені Центральної ради звернувся за нею до Німеччини, прохаючи направити в Україну галицькі частини й ті, що були сформовані з полонених українських вояків. Посилаючись на те, що це займе багато часу, Німеччина запропонувала напра­вити в Україну свої регулярні частини, які не підуть далі укра­їнсько-російського кордону. Проте це була лише усна домов­леність, якою Німеччина знехтувала.

Економічні статті договору передбачали паритетний обмін товарами з боку Німеччини й продовольством — з боку УНР. Най вразливішим було те, що Україна взяла на себе конкретні зобов'язання поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів худоби у живій вазі та ін. Насправді ж Німеччина не виконала своїх зобов'язань, вдав­шись до фактичного пограбунку України.

Після того, як Росія підписала 'сепаратний мирний договір з Центральними державами, вона змушена була визнати незалеж­ність УНР й виводити свої війська з України. Без їх підтримки ста­ло очевидним, що більшовики з харківського «радянського уряду України» не являють із себе сили. Більшовицький «народний комісаріат» саморозпустився, й у квітні 1918 р. радянська влада в Україні впала. До Києва вступили німецькі та українські частини.

Історичне значення Берестейського договору полягає у тому, що він став значним здобутком української дипломатії, який започаткував міжнародне дипломатичне визнання Україн­ської держави.

Білет 16.

26, 27. Українсько-російський договір 1654 р., історична та правова оцінка.

Перед Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу не вистача­ло, або шукати порятунку в союзі з Росією. Коли він звернув­ся 1653 р. з конкретними пропозиціями тісного союзу України з Москвою проти Польщі, за яким цар мав здійснювати над Україною протекторат, Земський собор у жовтні 1653 р. виніс остаточне рішення: просити царя, щоб він прийняв Україну «під свою високу руку задля православної віри». На Україну було вислано спеціальне посольство під проводом боярина Бу-турліна, яке прибуло до Переяслава для зустрічі з гетьманом.

31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі. 18 січня 1654 р. відбулася публічна церемонія, під час якої гетьман і козацька старшина присяглися на тім» «щоб бути Їм із землями і городами під царською великою рукою невідступною. Ніякого письмового договору в Переяславі не було укладено. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялася за вироблення умов угоди. Був написаний проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, привезений у Москву на­прикінці березня переяславським полковником П. Тетерею І військовим суддею Самійлом Зарудним.

«Березневі статті», написані Хмельницьким і затверджені російським урядом, передбачали визнання за козацькою Украї­ною створеного в межах ЇЇ території політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-еконо­мічних відносин, незалежності в проведенні внутрішньої по­літики. Єдиною сферою, де частково обмежувалися права України, були її зносини з іншими державами. Крім того, вона повинна була виплачувати російській скарбниці певну суму грошей від своїх прибутків.

Українсько-російська угода 1654 – між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, умови якої містилися у “березневих статтях” Хмельницького та “Жалуваній грамоті” царя гетьманові та Війську Запорозькому від 6 квітня 1654. Передбачала збереження в Україні існуючої системи влади та управління, встановлення козацького реєстру в 60 тис. осіб, право України на зовнішні зносини, російську збройну допомогу козакам у боротьбі з Польщею. Тим самим угода оформлювала створення своєрідної конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога. Розірвана у вересні 1658 козацькою Україною, розчарованою у своїх надіях досягти у конфедеративному союзі з Росією возз’єднання українських етнічних земель у межах національної держави.

Підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії.

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала Їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонува­лося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (пом. 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (пом. 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі Історики, як росіянин Ве-недикт МякотІн та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджу­валася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи;

українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомо­гу і т. д. Інший український Історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.

Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом». Щоправда, в середині 1960-х років принаймні один радянський учений — Михайло Брайчевський — під­дав цей погляд сумніву (що мало катастрофічні наслідки для його кар'єри), однак для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалася обо­в'язковою.

На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) зали­шався фактично єдиним і повноправним правителем Україн­ської козацької держави. усі питання ЇЇ життєдіяльності (внут­рішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарб­ницю не надійшло жодної копійки,

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні мала щось більше, ніж зви­чайний протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «про­тектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно :

договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

Втім закріплені Переяславське -Московською угодою правовІ взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаинями на папері і не були здійснені на практиці.

64. Правозахисний рух в Україні.

Після смерті Сталіна, як вважають, в Україні починає зароджуватись пра-возахисний рух та громодянський опір правлячому режиму· Перший документ цього руху — «Відкритий лист до ООН», що його передали в 1955 р· українські політичні в'язні з таборів у Мордовії·

Молоде покоління українських інтелектуалів (письменники, художники, режисери, актори), які щиро повірили в оголошений М·Хрущовим на ХХ з'їзді КПРС курс на десталінізацію суспільного житгя, своєю творчістю протестували проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність·

Важливою формою руху протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності Україні. В 1953-1959 рр.виникли: Український національний комітет (унк), Український націо-нальний фронт (УНФ), Об'єднана Партія Визволення України та ін. Слід зазначити, що відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки і над якими відбувся суд· За даними КДБ, протягом 1954-1959 рр· в Україні було ліквідовано 183 "націоналістичних та антирадянських угруповань", за "анти-радянську діяльність" було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб.

Українська Робітничо-Селянська Спілка {УРСС) серед цих груп мала дещо ширшу основу· Створена у 1958 р· на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка (працював штатним пропагандистом Радехівського райкому КПУ), ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР· Україна мала «стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою»· Перед-бачалися самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм» та "завоюванням демократичних прав». Сп1лка мала намір перетво-ритися у партію, але перед її другим з'їздом було арештовано керівників, а організацію розгромлено. У травні 1961 р· у Львівському обласному суді відбувся процес над УРСС· ЛЛук'яненка бупо засуджено до смертної кари, яку пізніше було замінено п'ятнадцятирічним ув'язненням.

На початку 60·х років відбулись судові процеси над дисидентами з Донець-ка, Зопор1жжя, Рівного, Тернополя, Чернівців, Луганська, Києва· В 1962-1963 рр· були піддані «проробкам», з подачі Хрущова, представники творчої інтелігенції. На Україні в пресі критикувались за «формалістичні викрутаси» Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч та ін· Головними акціями , проведеними дисидентами, були: виступи біля пам'ятника Т.Г.Шевченкові в Києві, конференція з питань культури української мови в Київському університеті. Багато дисидентів ставили вимоги лише часткового поліпшення існуючої системи, але й цього було достатньо щоб потрапити під пильне око КДБ.

Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступа-ли також в обороні інших народів, зокрема, проти дискримінації євреїв, кримських татар·

Білет 17.

24. Становлення української козацько-гетьманської держави, її політичний устрій та конституційні засади. (конспект есть).

Наприкінці 1648 — на початку 1649 рр. гетьман тріумфаль­но повертається до Києва. У цей час відбуваються історичні зміни в поглядах Б. Хмельницького як ватажка народного пов­стання. Перемоги 1648 р. над польськими військами дали змогу українцям зрозуміти свою силу. Відбувається зближення ко­зацької верхівки з православною церквою. Духовенство та інте­лігенція переконують гетьмана в необхідності захисту інтересів не лише козацької верстви, а всього українства. Гетьман стає керманичем українського народу; на нього тепер покладено значно ширші обов'язки.

Таким чином, якщо раніше гетьман міг покластися хіба що на право «військового захвату» в Україні, не маючи династич­них прав на управління, то тепер він проголошує польському посольству, що сам Бог дав йому право бути «єдиновладцем і самодержцем руським».

На початку 1649 р. Б. Хмельницький офіційно оголосив свої наміри стосовно перспектив і кінцевої мети війни з поляками. Це сталося 10 лютого 1649 р. під час переговорів у Переяславі з королівським посольством. Відповідь гетьмана на умови пе­ремир'я, запропоновані польськими послами, сучасні дослід­ники оцінюють як програму розбудови української держави. Водночас утворена Українська держава розглядалася як спад­коємиця Київської Русі.

У Зборівському мирі впер­ше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала з боку Польщі визнання певної самостійності як козацька дер­жава.

Визвольна війна сприяла розбудові української держави. На звільнених землях 1648 р. було утворено центральні і місцеві органи влади, запроваджувався новий адміністративно-терито­ріальний поділ. Особливістю козацької держави був її війсь­ковий характер. Він зумовлювався необхідністю виборювати незалежність і традиціями Війська Запорізького. Найвищим за­конодавчим органом була Генеральна Рада — загальна рада всього війська. Виконавча і судова влада зосереджувалася в ру­ках гетьмана. Він скликав Генеральну та старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві, організовував фінансову систему, за рішенням ради розпочинав війну, вів переговори, керував дипломатичними зв'язками, був головно­командуючим збройних сил. Генеральна старшина допомагала гетьману керувати державою.

Територія козацької республіки згідно з умовами Зборів-ського договору складалася з Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств (200 тис. кв. кілометрів). Населення становило близько 1,4—1,6 млн. осіб. Столицею й гетьмансь­кою резиденцією було м. Чигирин. Уся територія поділялася на 16 полків. Полки — на 10—20, а часом більше сотень. Міста мали Магдебурзьке право. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани. Військове-адміністративну владу на території полків І сотень здійснювали полковники і сотники, яких оби­рали ради. Було ліквідовано велике І середнє землеволодіння, фільварко-панщинну систему господарства, кріпацтво. Форму­валася козацька, селянська і державна власність на землю. Було проголошено особисту свободу абсолютної більшості селян і міщан, які мали змогу вільно вступати до козацького стану.

Гетьманська держава мала сильну армію. Її було створено в перший рік війни шляхом об'єднання розрізнених селянських і козацьких загонів. Армія налічувала близько 60-80 тис. козаків і була організована за полково-сотенним територіальним по­ділом: певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об'єднувалися в полк. Військо складалося з різних верств насе­лення, більшу частину становило «покозачене» селянство і міське населення. Проте ядром армії було реєстрове й запо­різьке козацтво.

У козацькій державі функціонувала своя фінансова система. Керівництво здійснював Б. Хмельницький. Головними джере­лами прибутку держави були земля, сільськогосподарські про­мисли та їх оренда, торгівля, загальні податки, якими обкла­дали (крім козаків) населення. Серед грошових знаків в обігу були польські монети, пізніше — московські й турецькі гроші. У 1649 р., на думку дослідників, розпочалося карбування націо­нальної монети.

У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального, полкових і сотенних судів. У містах діяли міські, а також церковні суди.

Б. Хмельницький з перших місяців війни особливу увагу приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було укладено військово-політичний союз з Кримським ханством, Трансильванією, встановлено дружні відносини з ВалахІєю, Венецією. Завдяки вдалій зовнішній політиці гетьманського уряду козаць­ка держава зміцнила позиції на міжнародній арені.

Після перших великих перемог над польським військом, здобутих у 1648—1649 рр., формування Української козацької республіки Б. Хмельницький, розуміючи, що війна не скінчи­лася, спрямовує титанічні зусилля на зміцнення новоствореноЇ держави, ЇЇ міжнародне визнання. Тому 1650 р. характеризував­ся насамперед Інтенсивною дипломатичною діяльністю гетьма­на України, її головною метою був пошук надійних союзників у боротьбі проти Польщі. Саме цю мету переслідував Б. Хмель­ницький, налагоджуючи дружні взаємини з Волощиною, Тран-сильванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Росією.

На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) зали­шався фактично єдиним і повноправним правителем Україн­ської козацької держави. усі питання ЇЇ життєдіяльності (внут­рішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарб­ницю не надійшло жодної копійки,

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні мала щось більше, ніж зви­чайний протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «про­тектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно :

договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

Втім закріплені Переяславське -Московською угодою правовІ взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаинями на папері і не були здійснені на практиці.

50. Історичне значеним та уроки боротьби українського народ в 1917.1920рр.

Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періо­ду русифікації, національного та соціального гноблення упер­ше в XX ст. український народ створив свою незалежну дер­жаву і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створен­ня та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як захід­них, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес на­ціонального будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст.

Проте на шляху українського державотворення постали мо­гутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під со­бою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної україн­ської держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, яка тривала, країни Атланти були союзниками білогвардійців. По­збавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття тери­торії УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Атланти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став оку­пантом.

Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали ук­раїнській революції новий історичний шанс. УНР відродила­ся, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Однак країни-переможниці беззастережно під­тримували Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель, і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили у між­народну ізоляцію і були безсилі перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців і уклала мир з Польщею.

Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася пораз­кою. Але вона — і тільки вона! — поклала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.

Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все-таки з'явилася краї­на з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу.

Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголо­шення державної незалежності у 1991 р.

Разом з тим поразка національної революції у 1917-1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.

Головний урок полягає в необхідності єдності всіх націо­нально-патріотичних сил для досягнення спільної мети — не­залежності. Саме відсутність такої єдності була основною внут­рішньою причиною поразки.

Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідно­сті взаємних поступок, компромісів різних національно-пат­ріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.

Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспективу покращення життя основної маси насе­лення.

Четвертий урок полягає в необхідності враховувати зовніш­ньополітичну ситуацію, добиватися підтримки незалежності України основними зарубіжними країнами.

Білет 18.