1. Початки людської цивілізації на терені України

Вид материала

Документы

Содержание 4. Основні слов”янські етнополітичні угрупування. Державність у східних слов”ян. Антська держава. Антська держава. 3. Проблеми етногенезу слов”ян та їх стародавньої історії в сучасній науці. 53. "Українізація": причини і наслідки. 2. Державні утворення неслов”янських народів на терені України. 5. Передумови утворення Київської Русі. Теорії походження держави. 56. Насильницька колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.

Подобный материал:

• 1. Найдавніші часи. Початки людської цивілізації на території України, 136.61kb.
• Розділ 17. Міжнародне екологічне право охорона навколишнього природного середовища, 86.87kb.
• Програма співбесіди для вступників на історичний факультет Київського національного, 251.6kb.
• Назва реферату: Хвороби нирок та сечовивідних шляхів Розділ, 31.99kb.
• Трипільський світ україни- феномен світової цивілізації, 161.3kb.
• Реферат з журналістики: початки барокової асиміляції української публіцистики, 154.16kb.
• Шпаргалки з філософії, 2093.8kb.
• Закон І закономірність. Простір І час, 49.25kb.
• Реферат на тему: Журналіст І митець, 144.66kb.
• Національний рух опору, 243.86kb.

4. Основні слов”янські етнополітичні угрупування. Державність у східних слов”ян. Антська держава. Протягом довгого шляху становлення слов'яни пройшли кілька етапів, з яких переломним був період III ст. до н. е. — II ст. н. е., коли в правобережному лісостеповому Подніпров'ї на базі культур скіфського часу виникла зарубенецька культура, спільна для всього слов'янства рубежу нашої ери. У цей час слов'янство було осілим землеробським населенням з розви­неними ремеслами, ювелірною справою І торгівлею. Основні складові частини культури зарубенецьких племен були тим грунтом, на якому відбувався подальший історичний прогрес східнослов'янських племен.

Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової правобережної України не було змін етнічного складу населення (правобережної його більшості) щонайменше з XIII—XII ст. до н. е. до перших століть нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населен­ня — венеди. Венеди залишилися основним населенням і в пізніші часи, до середини І тис. н. е., коли поруч з ними з'я­вилися анти і склавши — дві групи слов'янського населення, які на той час виділялися з венедів.

Загальнослов'янську назву венедів дослідники вважають ха­рактерною для ранньої доби слов'янської спільності, тобто до часу розмежування слов'ян на західних, південних І східних (венедів, склавінів та антів), що відбулося в IV—VI ст. За зміс­том термін «венеди» пов'язують із слов'янським «вящий» — найбільший.

З IV ст. народи, які жили на землях між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря, були відомі як анти. Назва антів донині не з'ясована: можливо, це одне племя, що утворило об'єднан­ня і дало назву цілому народові. Суспільно-політичний лад ан­тів — так само, як і всіх слов'ян, — греки називали демок­ратією. «Ці племена, слов'яни і анти, — писав у VI ст. візантійський історик П. КесарІйський, — не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії: тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно».

Однак тут не йдеться про демократію грецького типу. У IV—VI ст. первісний лад у слов'ян Інтенсивно розпадався; з удосконаленням знарядь, зростанням продуктивності праці з'я­вилася можливість обробляти землю силами окремих сімей. Збагаченню їх сприяли також війни, розвиток торгівлі. Уже в цей час у антів утверджується майнова нерівність.

Держава антів проіснувала три століття (кінець IV — поча­ток VII ст.). У 602 р. вона впала під натиском аварів. Після цього антів у писемних джерелах вже не згадують.

Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву слов'яни. Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропей­ській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі, радимичі, іль­менські словени.

У VII ст. східні слов”яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Радянські вчені обстоюють думку, що східні слов”яни (чи їх предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, содяться на думці, що східні слов”яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. До інших східно-слов”янських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході,. уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були не­великими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані ЗО—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, прове­дення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сот­нями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандІнави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі пи­тання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було не­значним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'ян­ські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні сло­в'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізо­ляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

У VIII—XI ст. виникають широкі політичні об'єднання східних слов'ян, в яких кілька племен утворювали так звані «надсоюзи». Арабський географ Джейхані згадує про існування в цей період трьох великих центрів, які очолювали окремі царі: Куявії, Славії і АртанІЇ. Куявія й Куява — це Київська земля з Києвом. Славія — земля Новгородська, де жили Ільменські слов'яни. Спірне питання з визначенням Артанії: одні бачили в ній то Рязань, то Тмуторокань, то Чернігів, то Білоозеро, то ростов Ярославський, хоч вирогіднішою є думка, за якою Ар-танія — це Ростово-Суздальська земля разом з землею, що тяжіла до Білоозера.

У VII—VIII ст. у середньому Подніпров'ї найбільшим таким «надсоюзом» було об'єднання полян. Центром його був Київ. Внаслідок їх інтенсивного розвитку виникла перша держава східних слов'ян, відома під назвою Русь (VIII ст.), а пізніше — руська земля (IX ст.), яка надалі (з кінця IX ст.) стає центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов'ян — Київської Русі.

Антська держава.

Антське об”єднання (Антська держава) мало певну структуру держави. Процес виникнення таких держав з родоплемінних відносин, виникнення класового суспільства вело до створення держави. Про такі об”єднання йдеться мова в давніх літописах. З них ми дізнаємося, що живучи серед войовничих народів у степах, анти самі привикали до войовничого життя, ходили на розбої разом з гунами й болгарами,. відзвичаювалися від хазяйства, а привикали більш до війни, закинули хліборобство, жили в лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали залізної броні й зброї.

Білет 4.

3. Проблеми етногенезу слов”ян та їх стародавньої історії в сучасній науці. Проблема походження слов”ян є предметом жвавих дискусій, що точаться навколо питань території, де відбувався процес формування слов'янського народу і слов'янської мови, часу, коли слов'янство вперше виступило на історичній арені як етнічна спільність. Є кілька концепцій, з яких найпо­ширеніша така: витоки нашої слов'янської історії сягають що­найменше II тис. до н. е. У цей час з масиву племен, що ста­новили індоєвропейську мовно-культурну єдність, почала виділятися, поряд з іншими групами (германською, кельто-ІллІрійською, індоіранською та ін.), й слов'янська група племен з притаманними їй мовними, етнографічними і культурними особливостями.

Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової правобережної України не було змін етнічного складу населення (правобережної його більшості) щонайменше з XIII—XII ст. до н. е. до перших століть нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населен­ня — венеди. Венеди залишилися основним населенням і в пізніші часи, до середини І тис. н. е., коли поруч з ними з'я­вилися анти і склавши — дві групи слов'янського населення, які на той час виділялися з венедів.

Загальнослов'янську назву венедів дослідники вважають ха­рактерною для ранньої доби слов'янської спільності, тобто до часу розмежування слов'ян на західних, південних І східних (венедів, склавінів та антів), що відбулося в IV—VI ст. За зміс­том термін «венеди» пов'язують із слов'янським «вящий» — найбільший.

З IV ст. народи, які жили на землях між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря, були відомі як анти. Назва антів донині не з'ясована: можливо, це одне племя, що утворило об'єднан­ня і дало назву цілому народові.

Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву слов'яни. Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропей­ській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі, радимичі, іль­менські словени.

У VII ст. східні слов”яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Радянські вчені обстоюють думку, що східні слов”яни (чи їх предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, содяться на думці, що східні слов”яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. До інших східно-слов”янських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході,. уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

53. "Українізація": причини і наслідки.

Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як ре­золюція VIII Всеросійської партконференції. V ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території Ук­раїни повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".

Проте керівний склад КП(б)У не виявляв ба­жання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в ово­лодінні українською мовою. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.

Д. Лебідь зробив спробу обгрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура і мова в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом, а українська куль­тура та мова — з селом і "відсталим" селянством. Звідси обов'язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" перемоги російської культури та мови.

Раковський піддав ці відверто шовіністичні ви­словлювання нищівній критиці. Однак, тишком-нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепада­ла без державної підтримки.

Національний склад апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома ва-

українців не перевищувала у ньому 35%. Особ­ливо незначною вона виявилася у керівних структу­рах державного апарату. Гак. у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук­раїнців.

У квітні 1923 р. відбувся XIII з'їзд РКП(б). у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національ­них республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у рес­публіках, патрія повинна була розмовляти з насе­ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація ма­ла побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найб­лижчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особ­ливо зловісну роль. Якраз при ньому політика ук­раїнізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина кни­жок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлю­вав усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук­раїнське радіомовлення.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швид­ко поповнюватися за рахунок місцевих національ­ностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічува­лося 37958 членів партії, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2.6% по­ляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 — 1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович. а після відкликання останньо­го у Москву — поляк С. Косіор.

Білет 5.

2. Державні утворення неслов”янських народів на терені України. Територія України в нову історичну добу — залізного ві­ку — була заселена різними за походженням і мовою племе­нами. Тут мешкали автохтонні землеробські племена — пра­щури слов'ян, іраномовні скотарські кочові племена; сюди пе­реселяються греки-колоністи.

З VII ст. по III ст. до н. е. жах на племена Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись в Північне Причорномор'я. Скіфи за­воювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію. Найгрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив Геродот. У V ст. до н. е. він особисто відвідав Скіфію і описав її населення як своєрідний «караючий меч» для то­дішнього світу. Водночас віддавав їм належне як мудрому, працьовитому, лицарському народу, що прийшов у Північне Причорномор'я з неозорих просторів Азії. Скіфи були нащад­ками давніх цивілізацій, індоєвропейськими племенами. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.

Геродот виділяв серед скіфів такі групи: царських скіфів, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися верхівкою союзу племен; скіфів-орачів, котрі мешкали між Дніпром і Дністром;

скіфів-землеробів, що жили в лісостеповій зоні, та скіфів-кочовиків, які оселилися в степах Причорномор'я.

Скіфська держава — перше політичне об'єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці. Продовженням її було Скіфське царство III ст. до н. е. із столицею у Неаполі-Скіфському в Криму (центром Скіфії у V—III ст. до н. с. було Кам'янське городище поблизу м. Нікополя). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіф­ськими царями.

Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств:

воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів пер-шопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира; для жреців — чаша, для общинників — плуг з ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користу­валися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і твор­цями всього сущого на Землі.

Геродот описав обряд поховання скіфського царя: перш ніж поховати свого царя на священній території — Геррах (При­дніпров'я, на рівні Дніпровських порогів), — скіфи возили йо­го забальзамоване тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам'яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми та іи. Біля царя клали золоті речі, коштовні прикраси. Над гроб­ницями насипали величезні кургани — чим знатніший був цар, тим вищий курган. Це свідчить про майнове розшарування у

скіфів.

Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя — коней, м'ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скі­фії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.

Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії (боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.).

У III ст. до н. е. Скіфія занепала, а згодом — розпалася. До цього призвів ряд чинників: погіршення кліматичних умов, ви­сихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III—1 ст. до н. е. значну частину Скіфії завоювали сармати. Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з'явилися саме у скіфські ча­си. Скіфи створили самобутню культуру. Широко відомі па­м'ятники скіфської доби: кургани Чортомлик, Товста Могила, Куль-Оба. Знайдено царські прикраси (золота пектораль), зброя тощо.

Протягом наступних 600 років (III ст. до н. е. — III ст. н. е.) в Північному Причорномор'ї панували сармати, які прийшли з Волги, їхня мова, як і скіфська, належала до іранських мов, близькими були побут і звичаї. Тому вони фактично уживались в одній державі Сарматії. Важливим політичним центром було м. Танаїс у гирлі Дону.

Як і всі кочові володарі українських степів, сармати були не однорідним племенем, а слабо пов'язаним союзом споріднених і часто ворогуючих племен, таких як язиги, роксолани та алани, кожне з яких прагнуло панувати на українських землях. Вони займалися скотарством, полюванням, вели кочовий спо­сіб життя.

Велике значення в житті сарматів мали війни за пасовиська та здобич.

3 переселенням сарматів у Північне Причорномор'я розширилися їхні зв'язки з античними містами, зокрема з Ольвією. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним багатством і головним засобом виробництва. ' Значну роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, у яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Проте спосіб життя сарматів і торгівельні зв”язки з багатьма народами (Китаю, Індії, Ірану, Єгипту) сприяли поширенню серед них різних культурних впливів. Їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

VIII—VII ст. до н. е. відомі в історії України як етап «ве­ликої грецької колонізації». Досліджуючи причини цього явища, вчені сформулювали дві основні концепції виникнен­ня грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї. Зокре­ма, так звана торгова концепція вважала грецькі колонії тор­говельними факторіями і розглядала грецьку колонізацію як торгову експансію. У свою чергу, автори аграрної концепції додержували думки, що колонізація була зумовлена насампе­ред нестачею придатної для землеробства землі в метрополії, і саме це було головною причиною освоєння еллінами нових земель.

Перша грецька колонія була збудована на острові Березань. Греки не наважилися відразу оселитися в незнайомій їм країні і віддали перевагу острову. У VI ст. до н. е. вже на самому узбережжі виникає ряд грецьких селищ, зокрема Тіра (на лимані Дністра), Ольвія (на березі Буга), Херсонес, Феодосія у Криму, Пантікапей — на місці Керчі, Фанагорія — на Тамані. Ці колонії були тісно зв'язані з метрополіями, від яких від­окремилися. Вони мали такий самий політичний лад, релігію, брали участь у спортивних змаганнях. З колоній метрополії одержували продукти: хліб, якого не вистачало в Греції, рибу, мед, віск, худобу. У свою чергу, греки привозили в колонії вино, маслини, металеві знаряддя, посуд.

Серед грецьких колоній найвідоміша Ольвія. Заснували ЇЇ колоністи з міста МІлета, яке було грецькою колонією на березі Малої Азії. Справжній розквіт північночорноморських міст по­чинається після перемоги греків над персами. У ті роки Ольвія перетворюється в багате, квітуче місто. Розкопки виявили май­дани, бруковані вулиці, мури, що оточували місто, великі те­атри, храми, стадіони, громадські та житлові будинки.

Ольвія була значним культурним осередком, мала розвинену місцеву промисловість. Тут виробляли зброю, кераміку, юве­лірні вироби, карбували власну монету. У V ст. до н. е. місто відвідав «батько Історії» Геродот. Його дуже цікавили ця неві­дома країна та її жителі.

Добре досліджений вченими також Херсонес. У ньому знай­дено широкі бруковані вулиці, майдани, цистерни для дощової води, каналізаційні труби, водогін. На вулицях стояли стели — мармурові плити з викарбуваними урядовими декретами. Єди­ним державним об'єднанням грецьких міст-держав було Бос-порське царство (столиця Пантікапей), яке виникло у V ст. до н. е. і охоплювало Керченський і Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. На відміну від демократично-республіканської Ольвії Пантікапей мав на-півмонархІчний лад. Він поширив свою владу на сусідні племе­на та ряд Інших грецьких колоній.

У ПантІкапеї знайдено монументальні гробниці із розма­льованими всередині стінами, багатим посудом та ювелірними прикрасами. Економічну основу Боспорського царства стано­вили розвинене землеробство, садівництво, виноградарство з використанням праці рабів. Жорстока експлуатація спри­чинила загострення класових суперечностей, що в кінцевому підсумку вилилося у велике повстання рабів під проводом Сав-мака (107 р. до н. е.). Повсталі захопили Пантікапей, Феодосію і військовий флот. Боспорська знать змушена була покликати на допомогу війська на чолі з понтійським царем МІтрідатом VI Євпатором, якому вдалося придушити повстання.

Високий рівень античної культури, котру принесли в Пів­нічне Причорномор'я грецькі переселенці, впливав на ду­ховний світ місцевого населення, з яким майже тисячоліття спілкувалися греки. Значна частина мешканців була грамот­ною. Діти навчалися в.гімназіях, ставилися театральні вистави, поширювалася література.

Воєнні дії скіфів у Криму, криза античних міст, пересування сарматських та інших кочових племен у Нижньому Побужжі та Подніпров'ї призвели до занепаду сільських округів античних міст — їхньої основної економічної бази, спровокували серйо­зні воєнні сутички. Нестабільна політична ситуація, постійні економічні негаразди, криваві війни, перманентні зміни полі­тичної верхівки були характерними ознаками життя населення Північного Причорномор'я в II—1 ст. до н. е., які й спри­чинили послаблення впливу греків на розвиток цього регіону.

У середині І ст. до н. с. Ольвія, Тіра, Херсонес вже входять до складу римської провінції — Нижньої Лизії. Держави Пів­нічного Причорномор'я були для Римської імперії своєрідним бар'єром від навали сарматІв та Інших кочових племен на її східні кордони.

Білет 6.

5. Передумови утворення Київської Русі. Теорії походження держави. У VI—VII ст. завершився останній період праслов'янської історії, коли відбувся надзвичайно важливий процес заселення півдня східноєвропейського регіону. Розселення слов'ян на широких просторах, їхні активні взаємозв'язки з іноетнічними племенами і народами зумовили культурну диференціацію слов'янського світу. З VII ст. настав новий етап слов'янської історії, коли внаслідок складних міграційних процесів почали формуватися середньовічні ллеменнІ об'єднання, відомі нам з «Повісті временних літ». На території України літопис фіксує факт проживання шести племінних об'єднань: волинян (Захід­на Волинь), білих хорватів (Буковина і Прикарпаття), древлян (Східна Волинь), полян (Київщина), сіверян (лівобережжя Дніпра) та уличів (нижнє Подніпров'я).

У VIII—IX ст. ці племінні союзи трансформувалися у пле­мінні княжіння. Сучасні дослідження дають змогу співвіднести Їх з певним історичним етапом — військової демократії — про­міжним періодом від первіснообщинного суспільства до класо­вого. Тоді вже була соціальна і майнова нерівність, але без легалізованого апарату примусу. Поступово занепадає роль ві­ча, на якому раніше вирішували найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли потрібно князеві. Втрачається зна­чення збройного ополчення, оскільки навколо князів формува­лася дружина — об'єднання постійних бойових соратників, друзів князя і професійних воїнів.

У східних слов”ян родова община переросла в територіальну, хоча її рештки у вигляді великих патріархальних сімей ще довго зберігалися. Утвердилася приватна власність індивідуальних сімей на засоби виробництва і продукцію. В общинному користуванні залишалося головне багатство землеробського суспільства – земля. Поряд зі землеробами-общинниками існували соціальні групи ремісників і купців. Родоплемінна верхівка з появою власності швидко збагачувалася, що дало їй змогу тримати загони професійних воїнів – дружинників.

Виділення дружини — важливий етап у створенні класового суспільства і перетворенні влади князя з родоплемінної в дер­жавну. За допомогою дружини князь завойовує нові землі, зби­рає данину. Голоси дружинників можуть бути вирішальними у питаннях війни чи миру та в розв'язанні інших важливих проб­лем. Найбільш знатні дружинники разом із придворною ари­стократією становили боярську раду, що була постійним дорад­чим органом при князеві. Поступово формувався клас великих землевласників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння, котрі бояри мали право передавати у спадщину). Більша частина селянства — смерди— була залежною тільки від князівської влади. Смерди сплачували князеві данину і виконували різні повинності.

Зміни у сфері суспільно-політичного розвитку східних сло­в'ян VIII—IX ст. зумовлювали подальший прогрес у галузі економіки, збільшення обсягів додаткового продукту. Особливо зростала продуктивність сільського господарства. У цей період Збільшуються розміри землеробських поселень, отже, й орних земель. Утвердилася двопільна система, значно поліпшилося "хнічне забезпечення землеробства. Широкого поширення набули важке рало чи плуг. Важливі зрушення відбулися й у ре­меслі. Не тільки зріс його технічний рівень, а й визначилася його концепція на окремих поселеннях. Збільшення потенціалу ремесла створювало сприятливі передумови для виходу частини його продукції на широкий ринок.

Аналіз писемних і археологічних джерел дає змогу зробити висновок, що у VII—IX ст. значно зросли масштаби міжна­родних контактів Русі. Неоднозначне формувалися відносини з Хозарією, якій вдалося у цей час поширити свій вплив на час­тину східних слов'ян і обкласти їх даниною. Є свідчення про походи руських дружин на землі Візантії.

Відомо, що з середини VIII ст. на Русі з'являються варяги. Так називали народи Скандінавії, яких нестача придатної для обробітку землі штовхала до участі у далеких мандрівках, по­в'язаних з торгівлею, грабіжницькими нападами, піратством. У самій Скандінавії учасників завойовницьких морських походів того часу називали вікінгами, у Західній Європі — норманами (північними людьми). Саме вони проклали шлях через землі східних слов'ян до Візантії. Це був відомий шлях «з варяг у греки», який проходив через Фінську затоку, далі Невою і Ла­дозьким озером, а потім річкою Волхов через Ільменське озеро, річкою Ловать до верхів'я Дніпра І до Чорного моря. Варяги, прямуючи до ВізантІЇ, встановлювали контакти із слов'янами, вели з ними торгівлю, а часто й осідали на їх землях.

Таким чином, у VIII—IX ст. у слов'янскому середовищі набирали сили процеси соціальне -економічного, політичного і культурного життя, складалися передумови для формування державності на Русі. Назва «Русь» стосується землі полян та їх стародавнього центру — Києва. Саме тут більше, ніж деінде, на Східно-Європейській рівнині взагалі і на землях сучасної України зокрема, відчутною була потреба в утворенні постійних військових сил, міцної державної організації.

Київ з самого початку був значним торговим, культурним, військовим центром, у якому зосереджувалися матеріальні і культурні цінності різних племен і народів. Водночас, розташо­ваний на кордоні полянської землі, на вузькому клину між зем­лями сіверян і древлян, він потребував постійного захисту, міц­ної оборони. На цьому зосереджували свою увагу київські князі Асколвд і Дір, про яких сповіщає літописець Нестор.

Сучасні історики вважають, що в часи Аскольда І Діра в Східній Європі виникла перша слов'янська держава, яку можна називати Київським князівством. Сталося це приблизно в 40— 50-х роках IX ст. Вона була невеликою і охоплювала переважно Середнє Подніпров'я. Але її державний, економічний і воєн­ний потенціал був значний. Це доводить зовнішня політика, яку проводив Аскольд. Він започаткував збирання земель навколо Києва, що спричинило згуртування цих об'єднань у Давньоруській державі в наступному столітті. За врядування Аскольда були здійснені відомі походи проти Візантії. Є також свідчення про прийняття Аскольдом та його оточенням християнства.

Сучасні дослідники схиляються до висновку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега та його воїнів, скільки власних бояр, яких не влаштовувала його політика. Тому можна вва­жати, що відбувся, по суті, політичний переворот, внаслідок якого на київський престол сіла нова людина.

Олег і його оточення фактично перейшли на службу ранньо-феодальнІй державі. Народний переказ про взяття Києва Олегом, насичений легендарними подробицями, висвітлює суть справи. Вперше в історії Південну Русь об'єднано з Північною, що було найважливішим етапом на шляху створення Давньо­руської держави.

Давньоруська державність формувалася в суспільстві, яке ще не було класовим, але в якому вже з'явилися перші паростки феодалізму. Для тієї перехідної стадії характерне «окняжнення» тих чи інших земель, тобто поширення на них влади князя. Час князювання Олега в Києві (882—912 рр.) характеризувався активізацією саме таких консолідаційних процесів. Саме тоді Київська Русь перетворилася на велику державу, яка об'єдну­вала більшу частину східнослов'янських племен — ільменських слов'ян, кривичів, полян, древлян, а також сіверян, радимичів, визволених з-під влади хозар. Усі племена сплачували князю данину і надавали йому військову допомогу. Його влада поширювалась на Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Смо­ленськ, Полоцьк та інші міста. З того часу Київ став столицею східнослов'янського об'єднання — «матір'ю городам руським», а київський князь — «великим князем руським», «під рукою» якого були інші князі.

56. Насильницька колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.

Примусові методи колективізації і масові репресії влади проти селянства посилювали соціальне напруження, загрозу виникнення селян ької війни в Україні та інших районах СРСР. Сталін та його и'очення вирішили зламати опір колективізації' шляхом винищення українського селянства, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психо­логії. Почалася одна з найбільших трагедій українського народу — спланований і органі­зований голодомор. Внаслідок колективізації в Украі'ні почалося різке падіння продуктивності сільського господарства. Але союзний уряд встановлював для України не­помірні хлібозаготівельні плани, внаслідок чого вже наприкінці 193) р. з'явились симптоми голоду,

В серпні 1932 р. союзний уряд прийняв закон, який передбачав смертну кару за розкрадання "соціалістичної власності". Незабаром з'явився закон про боротьбу зі спеку­ляцією, який заборонив селянам обмінювати свої домашні речі на харчові продукти в міс­тах І передбачав за це ув'язнення в концтаборах від 5 до 10 років. На вокзалах і морських портах, де зберігалися гори зерна для відправки за кордон, виставлялись спеціальні зйгони з к/пеметдми, щоб не допускати сюди голодних селян.

Незважаючи на голод, наступ на українське селянство продовжувався. ЗО жовтня 1932 р. Молотов на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У оголосив "зобов'язання" України по хлібо­заготівельному плану (прийнятий в ЦК ВКП(б)!) — 282 мпн. пудів, інакше кажучи, з селян вимагалося витиснути стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень (261 мли. пудів). Смертність від голоду почалася вже у перший місяць дій мопотовської комісії. Аналіз даних статистики 30-х років свідчить, що прямі втрати населення України від голоду вже в кінці 1932 р. становили приблизно 150 тче. чол. Наступного року голод набув ще б;пьших розмірів. В 1933 р. до організації голод/ в Україні доклали руку Лазар Каганооич, який слідом за Молотовим прибув сюди, а також генеральний секретар ЦК КП(б)У Ста­ніслав Косіор, голова Радкаркому Влас Чубар, уповноважений ЦК ВКП(б) Павло Постишев, який став фактичним диктатором у республіці.

Свого апогею голодомор в Україні досяг взимку 1 навесні 1933 р. Люди рятувались, як могли: Їли товчену кору дерев, солому, перемерзлу картоплю і капусту, котів, собак, щурів, в муках помираючи від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки лю­доїдства.

На початок 1927 р. в УСРР, згідно офіційних даних, проживало 29,04 мпн. жителів, на початок 1931 р. — 31,4, на початок 1933 р. — 31,9, на початок 1939 р. — 30,96. Населення України в 1927-1938 рр. - на 6,9%, в той час, як населення СРСР - на 15%, а РРФСР аж на 16,9%. За розрахунками Роберта Конквеста (США), в 1926 році в СРСР проживало 31,2 мли. українців (в УСРР — 22,7 та за межами республіки ~ 8,5). За переписом 1939 р. — в СРСР всього 28 млн, українців, Внаслідок голодомору в Україні загинуло близько 5 млн. осіб (18,8% усіх жителів), Історики С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) вважають, що втрати від голоду становили від 4,3 до 6 млн. чоловік.

Білет 7.