1. Початки людської цивілізації на терені України

Вид материала

Документы

Содержание 12. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі. 43. Суспільно-політичний і національний рух в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Виникнення українських політичних парті На фаб­риках, заводах, в університеті, в політехнічному інституті, у На Шулявці 13. Основні риси та особливості розвитку українських земельу складі Великого князівства Литовського. 2. Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності.

Подобный материал:

• 1. Найдавніші часи. Початки людської цивілізації на території України, 136.61kb.
• Розділ 17. Міжнародне екологічне право охорона навколишнього природного середовища, 86.87kb.
• Програма співбесіди для вступників на історичний факультет Київського національного, 251.6kb.
• Назва реферату: Хвороби нирок та сечовивідних шляхів Розділ, 31.99kb.
• Трипільський світ україни- феномен світової цивілізації, 161.3kb.
• Реферат з журналістики: початки барокової асиміляції української публіцистики, 154.16kb.
• Шпаргалки з філософії, 2093.8kb.
• Закон І закономірність. Простір І час, 49.25kb.
• Реферат на тему: Журналіст І митець, 144.66kb.
• Національний рух опору, 243.86kb.

12. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі. У Київській державі сформувалася і досягла високого рівня її своєрідна і неповторна культура. Побудована на традиціях землеробської культури східних слов'ян, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу.

За часів Володимира започатковують освіту, відкривають періпі школи. Літопис про це сповіщає так: «Послав і почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку, а матері цих дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися у вірі, плакали, як за мерцями». Князь Ярослав запроваджує обов'яз­кове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для май­бутньої ДІЯЛЬНОСТІ.

Шкільну справу у свої руки взяла церква, що надало освіті певної однобічності. Навчали за допомогою богословської літе­ратури, передусім Псалтиря.

Не цуралися знань і князі. Так, Ярослав Мудрий заснував першу бібліотеку при Софії, Володимир Мономах написав лі­тературні повчальні твори, уславився як філософ волинський князь Володимир Василькович. Писемність поширювалась і се­ред простого люду. Це підтверджують знайдені в Новгороді «бе­рестяні грамоти» і велика кількість написів, які робили на своїх виробах ремісники. Математичні знання зводилися до чисто практичних — чотири дії, дроби, обчислювання відсотку.

Популярністю користувалися різного роду переклади з ла­тині і грецької мови. Це були візантійські хроніки, історія Олександра Македонського та ін. Спочатку оригінальні літе­ратурні твори являли собою переробку перекладацьких мотивів. Згодом вводяться місцеві сюжети — «Моління Данила Заточ-ника» (збірка життєвих і політичних порад новгородському князю Ярославу), славнозвісне «Слово про закон і благодать» київського митрополита Їларіона (середина XI ст.). Вершиною літературної творчості було «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.), в якому широко представлено народну символіку, міфологію та звичаї, на основі котрих формулювалися основні моральні вимоги до захисників Русі, заклики до об'єднання роздроблених князівств у спільну боротьбу проти зовнішніх во­рогів, утверджувалися лицарські чесноти творців держави.

У монастирях ченці вели літописи. Найвідомішим серед них є «Повість временних літ», започаткована (близько 1039 р.) ченцем Києво-Печерського монастиря; продовжував літопис Никон, а впорядкував у 1112 р. Нестор.

Народ відтворював Історичні події у казках, билинах, піснях.

Великого поширення набули медичні знання, які почи-"акіть витісняти знахарство і ворожбитство. Згідно з літописом У Києво- Печорському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі лікарі — Дем'ян, Пресвітер та Агопіт Лічець. Поширюються й знання з географії. Найбільшу популярність мала праця чернігівця «Ходіння Даниїла», в якій автор описав землі, що бачив під час подорожі до Палестини (кінець XI— початок XII ст.).

Значного розвитку в Київській державі набула архітектура. Перебуваючи під впливом Візантії, Малої Азії І Балкан, давньо­руські архітектори виробили так званий візантійський стиль, відповідно до якого побудовано храм св. Софії в Києві, а також храми в Полоцьку, Чернігові, ВишгородІ, у київських монас­тирях — Видубецькому і Києво-Печерському. Про могутність оборонних споруд свідчать залишки Золотих воріт у Києві і замкового будівництва в Галичині.

Високого рівня досягає малярство. Про цс свідчать як ве­ликомасштабні високохудожні розписи церков, так і мініатюри в рукописах. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, Іконописці, зброярі. Багато з ювелірних прийомів (чернь, фініфть, зернь) залишалися секретом київ­ських майстрів.

43. Суспільно-політичний і національний рух в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Виникнення українських політичних партій.

Українці, як і інші слов'янські народи, під впливом рево­люційних подій в Західній Європі в процесі свого національ­ного відродження подолали три головні етапи. На початково­му етапі невелика група людей, яких називали інтелігенцією, збирала Історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи зберегти самобутність українського народу. Другий, або культурницький, етап був періодом несподіваного «відрод­ження» місцевої мови, її дедалі ширшого використання в літе­ратурі й освіті. Третій, або політичний, етап характеризується зростанням національних організацій і висуненням національ­не орієнтованих вимог, в яких виявляється прагнення до са­мостійності, чи то повної, чи то автономної.

Після розгрому першої підпільної організації з українським спрямуванням — Кирило -Мефодіївського братства в Україні протягом десяти років не вдавалося створити нових національ­но-демократичних організацій. Звільнені із заслання М. Косто­маров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко з'їхалися до Петербурга, де згуртували навкого себе своїх од­нодумців письменників, публіцистів і утворили так звану «Гро­маду».

У своїй програмі «Громада» всю увагу звернула на збережен­ня самостійності української національності і літератури, за­хищаючи українські позиції від наступу, що йшов з російської та польської сторін.

З допомогою багатих українців Тарнавського і Ґалаґана в Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. за редакцією Білозерського почав виходити перший у царській Ро­сії український часопис «Основа». Він був засобом спілкування І збудником національної свідомості української інтелігенції, роз­киданій по всій Імперії. У світ вийшли твори Ї. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпацтва і деяких змін у суспільному жит­ті народницька інтелігенція знайшла змогу ширше розгорнути свою працю для народу. Почався рух за створення недільних шкіл дтя неписьменних, було надруковано ряд підручників для початкового навчання, зокрема, «Буквар южноруський» Шев­ченка, «Граматику» Куліша та ін. Учителями були, як правило, студенти і гімназисти старших класів.

Натхненна прикладом киян, українська інтелігенція Пол­тави, Чернігова, Харкова, Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл. Були налагоджені зв'язки з київською громадою і спільними зусиллями проводилася просвітницька діяльність. Громадовці розвивають культ козацт­ва, волелюбних запорожців та гайдамаків, що, на їх думку, сим­волізувало прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва й поклоніння всьому укра­їнському стало відомим під назвою українофільства.

На початку 1870 р. Антонович із своїми колегами Драгома-новим, Русовим, Зібером, Подолинським таємно заснували Ста-РУ Громаду, яка об'єднала інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. У своїй діяльності громада утримувалася від політичних виступів. Найбільшу увагу звертала на розвиток науки і письменства.

Активна діяльність українофілів спричинила новий наступ царського уряду проти українського народу. Під загрозою реп­ресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо мети, тактики і навіть природи українознавства. Найгостріше відчули потребу в нових ідеях молодші члени київської громади, серед яких виділявся Драгоманов. Він визначив Ідео­логію київського центру словами: «в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм» в соціальних питаннях — демокра­тизм». Незважаючи на те, що його ідеї не дістали підтримки серед членів Старої Громади, вони закликали багатьох молод­ших представників інтелігенції виходити за межі культур­ницької діяльності, ставити ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми.

Вперше молоді, так звані «свідомі українці»- заявили про себе 890 р., коли вони вирішили організувати Братство Та~ расівців, головною метою якого було створення самостійної України. У 1893 р. у Львівській газеті «Правда» була проголо­шена програма братства — «Декларація молодих українців». Цей документ, пройнятий наступальним націоналізмом, кри­тикував українофілів за інтелектуальну залежність від росій­ської культури. Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язувалися розмовляти тільки українською мовою, виховувати своїх дітей в національному дусі, оберігати і боротися за права українсь­кого народу. У політиці їхньою метою було визнання українсь­кої нації як окремого народу в межах демократичної феде­ративної Росії.

Розвиток культури, активна діяльність старих і молодих чле­нів громади сприяли пожвавленню політичного руху в Україні. Молодь, яка зросла в атмосфері ширших поглядів, засуджува­ла бездіяльність старшого покоління і готувалася виявити свою активність. Це змусило старших діячів українського руху діяти енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича і О. Кони-ського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна орга­нізація (УЗО), що поставила собі за мсту об'єднати всіх укра­їнських діячів в одній організації. Вона відкрила літературне видавництво «Вік», організувала в Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченківські свята та ювілеї Інших письмен­ників. Поява УЗО свідчила, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, але в характері йо­го діяльності виявлялося небажання відмовитися від культур­ництва і перейти до політичної роботи.

Усі ці організації працювали в підпіллі і не мали великого впливу, але їх заслуга в тому, що вони ширили свідомість мас і надавали українському відродженню політичного характеру.

Національне відродження Галичини започаткував револю­ційний рух 1848 р., що охопив усю Європу, зокрема й Австрію. Галицькі українці створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. У 1868 р. народовці заснували това­риство «Просвіта», яке спершу займалося виданням попу­лярних книжок, а потім організувало читальні й охопило своїм впливом широкі кола селянства. Українське громадське това­риство «Просвіта» ставило за мету поширювати освіту й утверд­жувати національну свідомість. Воно відіграло і сьогодні віді­грає помітну роль у вихованні української національної свідо­мості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу.

Таким чином, другу половину XIX ст. і особливо його кі­нець можна охарактеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність, як добу «соборності» України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці Заходу та Сходу для боротьби за волю, незалежність власної держави.

Світова промислова криза не обминула й Україну. У роки кризи зросло безробіття, посилилася експлуатація робітників, що загострило класову боротьбу.

Розвитку революційної свідомості робітників сприяла перша марксистська організація «Російська група соціал-демократів», створена в Києві у 1893 р. Її організатор Юрій Мельников за­снував ремісничу школу і поширював марксистські знання се­ред слухачів.

У 1897 р. київські соціал-демократи створили місцевий «Союз боротьби», яким керували Мельников, Ейдельман, Ту-чанський. Союз організував випуск прокламацій, поширював загальноросійську «Рабочую газету».

Перша спроба об'єднання російських та українських соціал-демократів в одну загальноросійську партію в 1896 р. у Києві була зірвана арештами. Тільки в Києві до в'язниць потрапили 142 члени Київського комітету РСДРГЇ.

Антисамодержавний рух поширювався серед студентів Київського університету. У 1901 р. уряд силоміць відправив у солдати 183 студенти. Це спричинило бурю протестів по всій Україні.

Ще з кінця XIX ст. в Україні виникають громади, які об'єд­налися в Українську загальну організацію. УЗО налічувало в своїх рядах 450 чол., з них 100 діяло в Києві. Тут вони засну­вали видавництво і книгарні. Діяльність УЗО підготувала грунт для утворення українських політичних партій. З ініціативи ко­лишніх діячів Київської громади восени 1904 р. виникає Укра­їнська демократична партія (УДП), до якої увійшли Тимченко, ЧехІвський, Чикаленком.

У Києві діяла Революційна українська партія (РУП). У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв М. Міхновського від РУПу відокремлюється невелика група, яка утворює Українську національну партію «Спілку». Більшість старого складу РУПу перейменовує себе в Українську соціал-демократичну робітни­чу партію. Члени цих нових партій критикували російських революціонерів за їх централізм. Водночас підтримували тісні стосунки з Польською соціалістичною партією і єврейським

Бундом.

З огляду на рішучі ДІЇ молодих українських політичних партій реорганізувалася УЗО, утворивши Українську ліберальну партію на чолі з Чикаленко.

Так українські політичні партії перешли від культурницької до політичної роботи серед мас.

У дні першої російської революції 1905—1907 рр. в Києві відбулися страйки 'робітників, службовців і студентів. На фаб­риках, заводах, в університеті, в політехнічному інституті, у парках і садах проходили багатолюдні мітинги і збори, на яких лунали заклики до революційної боротьби проти самодержав­ства.

Революційним виступам трудящих Києва співчувало бага­то солдатів і деякі офіцери урядових військ, що стояли в місті. 18 листопада 1905 р. солдати саперної бригади під ке­рівництвом підпоручика Б. Жаданівського відкрито виступили проти царського самодержавства. До саперів приєдналися ро­бітники Південноросійського машинобудівного заводу. Демон­страція солдатів і робітників рушила до Шулявки. На Га­лицькій площі (нині площа Перемоги) демонстрантів зустріли поліція й урядові війська. Сталася збройна сутичка, під час якої багато робітників і повсталих солдатів було вбито і поранено, ще більше заарештовано.

У відповідь на розстріл демонстрантів застрайкували робітники всього Києва. На Шулявці були створені бойові дружини, які під керівництвом Ради робітничих депутатів бага­то днів тримали район під своїм контролем.

Протягом 1905—Ї907 рр. Київ був одним з найбільших центрів революційної боротьби на Україні, яка не припинялася і в роки столипінської реакції.

Білет 8.

13. Основні риси та особливості розвитку українських земельу складі Великого князівства Литовського. У XIV ст. українські землі, що являли собою території, роздрібнені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом, підпали під владу кіль­кох феодальних країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була за­хоплена Галичина. У 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою тривала війна за Галицько-волинську землю. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литовської держави. Про­тягом 1370—1386 рр. Галичиною володіла уже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі. Молдавське князівство захопило Бу­ковину.

В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литви на При­дніпров'я, що полегшувалося ослабленням Золотої Орди. У 1355—!356 рр. литовський князь Ольгерд завоював Черні­гове-Сіверщи ну, а в 1362 р. захопив і Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило татарські вій­ська; Київщина І Поділля остаточно відійшли до Литви,

Ще раніше, за князя ГедимІна, в першій половині XIV ст. литовські феодали захопили Берестейщину, а згодом і Пінщину.

Населення цих територій не чинило опору литовським кня­зям, оскільки вони дотримувалися на захоплених землях пра­вила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі руські землі— Чернігово-СІверщина, Київщина, Поділля — залишались авто­номними. Руська мова була визнана другою державною, нею писали літературні твори, угоди. Православна церква теж збе­регла свої позиції. Захоплені Литвою південно-західні руські землі перебували на становищі удільних князівств, очолюва­них князями—членами литовського великокнязівського роду.

Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за кня­зювання Ольгерда намагалась встановити свою владу І над ПІвнічно-Східною Руссю, але отримала відсіч з боку Москов­ського князівства, позиції якого зміцніли після КуликовськоЇ битви 8 вересня 1380 р., коли російське військо, до якого вхо­дили й загони з українських та білоруських земель, розгро­мило ординські війська хана Мамая.

Де занепокоїло литовського великого князя Ягайла (союз-»ика Мамая під час Куликової битви). Намагаючись запо­бігти посиленню Москви, до якої тяжіла частина українських ї білоруських феодалів, Ягайло 14 серпня 1385 р. у м. Крево уклав угоду про унію Литви з Польщею. Крім названих вище причин, Існувала ще загроза з боку Тевтонського ордену для цих країн. Польські феодали мріяли також використати унію для підкорення Литви. За актом про унію Ягайло одружу­вався з польською королевою Ядвігою, ставав королем Поль­щі, зобов'язувався зробити католицизм державною релігією в Литві і назавжди приєднати до Польщі литовські, україн­ські та білоруські землі.

Проте ці намагання Польщі викликали опір литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний Польщею довічним правителем Литви. За його князювання залежність україн­ських і білоруських земель від Литви збільшилася, посили­лось пригноблення населення цих земель. Вітовт ліквідував на території України удільні князівства (Волинське, Київ­ське, Подільське та ін.). Тут почали правити намісники князя. Земельними володіннями обдаровувалися на українських зем­лях литовські феодали і католицька церква.

Позиції Польщі в Литві зміцніли І після розгрому 15 лип­ня 1410 р. під Грюнвальдом Тевтонського ордену, який ви­знав себе васалом Польщі. Згідно з Городельською унією 1413 р. литовські бояри-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою. В Литві був уведений польський адміні­стративний поділ, зростав вплив католицької церкви.

Все це спричинило до активізації руху опору проти поль­ських феодалів у Литві. Очолив цей рух після смерті ВІтовта в 1430 р. великий князь литовський Свидригайло Ольгердович, який аж до 1435 р. чинив опір експансійній політиці Польщі в Литві і припинив цю боротьбу після поразки в бит­ві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. з військами великого князя литовського Сигізмунда (брата Вітовта (1432—1440 рр.). Цього ж року литовські феодали обрали великим князем сина Ягайла — малолітнього Казимира (в Польщі королем був на цей час його брат Владислав III). У 1447 р. він став також королем Польщі під ім'ям Казимира IV. Отже, польсько-литовська унія відновилася.

Але боротьба проти полонізації українського і білорусько­го населення не припинилась. НайрІшучІше боролися Смо­ленська, Волинська землі і Київщина. Не залишалася осто­ронь і українська знать. Дехто з її представників, а саме князі Воротинські, Одоєвські, Бєльськї та ін., перейшли на бік Росії, яка в першій чверті XVI ст. приєднала до себе Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину. Це був своєрідний про­тест проти наступу Польщі з метою заручитися підтримкою Москви у боротьбі з Польщею і католицизмом.

У свою чергу, завдяки підтримці польських феодалів, ли­товський уряд у 50-х роках XV ст. взяв курс на повну лікві­дацію автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє Існу­вання.

У 1458 р. за київського князя Семена Олельковича пра­вославна церква України та Білорусі була відокремлена від московської метрополії й перетворена на самостійну київську метрополію. Але намагання схилити православне населення до унії з католицизмом у XV ст. литовським правлячим колам не вдалося.

В 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства. ЗемлІ-воєводства поділяли­ся на повіти, в котрих управляли старости. Посилилась експлуатація населення, яке поступово перетворювалось на кріпаків унаслідок зростання феодального землеволодіння. Орні та інші угіддя оброблялися челяддю феодала та навко­лишніми залежними селянами. Ведення господарства теж тісно було пов'язане з посиленням панщини. В 1557 р. шлях­та домоглася свого виняткового права на землю. Виник новий тип господарства — фільварки, орієнтований на виробництво хліба на продаж. Подальше посилення експлуатації селянства українським земель у складі Литви викликало загострення класової бо­ротьби. У липні 1431 р. вистудили селяни Белзької землі, в 1431—1434—селяни Бакотської землі на Поділлі.

Значного розмаху набуло повстання 1490—1492 рр. україн­ських і молдавських селян Буковини та Східної Галичини (Покуття), очолене Мухою. Всі ці виступи були жорстоко придушені,

Отже, протягом XIV—XVI ст. на українських землях у складі Литви відбулися істотні соціально-економічні зміни. СамЇ ж землі поступово перетворювалися в провінцію Польсько-Литовської держава.

2. Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності.

Основними віхами утвердження незалежності України були:

- липня 1990р. - прийняття Декларації про державний суверенітет України;

-24 серпня - прийня·гга Акта проголошення незалежності України;

-1 грудня 1991р· - підтвердження Акта прогоошення незалежності України на всеукраїнсьюму референдумі;

- 28 червня 199бр. - прийняття Конституції України.

Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання і перш за все - будівництво власної суверенної держави, Серед них завдань:

-демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави ;

-трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей ;

- національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;

- встановлення рівноправних зв'язків з далекими та ближніми сусідами. Ключовими завданнями перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади -законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державниx владних структур. Поряд з цим нео6хідно забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної вдади. Ці завдання в цілому реалізовані, хоч певні проблеми залишилися.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак багато з прийнятих парламентом ХІІ (1990 -1994рр·) і ХІП (1994 - 1998рр,) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосноиалість конкретного механізму реалізації, контролю за , виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави.

Нові парламентські вибори - березень 1998р.

Чимало проблем було у становленні і роботі виконавчої влади (вищий орган - Кабінет Міністрів України; центральні - міністерства, державні комітети і відомства; в облатях, містах, районах- державні адміністрації). Головна з них - нерішучість і непослідовність у здійсненні реформ.

Далеко не завершений процес формування й утвердження судової влади, що концентрується в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів.

Главою держави є Президент України, Перший Президент незалежної України - Л.М. Кравчук (1991 -1994рр.),нинішиій- Л.Д.Кучма. Чергові президентські вибори-жовтень1999р.

Концентрованим виявом процесу державного будівництва, його проблем є стан справ з прииняттям нової Конституції України. Конституційний процес в Україні особливо пробуксовав. Коли в усіх бувших республіках були прийняті нові конституції, Україна до 1996 року жила за перелицьованим основним законом радянського зразка 1978р.

Основні етапи конституційного процесу в Україні такі:

· жовтень 1990р, - угворення Конетитуційної иомісії;

- червень 1991 р, - схвалення Верховною Радою концепції нової Конституції України;

- липень 1992р, - винесення на всенародне обговорення офіційного проекту Конституції України;

- жовтень1993р.-подано доопрацьований проект Конституції України;

- листопад 1994р· - утворення нової Конституційної комісії;

- 8 червня 1995р· - прийнятя Консгитуційного договору' між Верховною Радою України та Президентом України;

-20березня 199бр.-проект нової Конституції України передано Верховній Раді Украіни;

- 28 червня 1996р, - 5-та сесія ВерховноїРади України прийняла нову Конституцію України. Процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним.

Становлення Збройних Сил незалежиої України розпочалося восени 1991р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19жовтня 1993р.-воєнну доктрину України, яка виходить з того, що Україна не е потенційним противником жодної держави, а свою военну безпеку розглядає як стан воєнної захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи МВС, Національна гвардія, частини спеціального призначення, Служба безпеки України.

Україна - багатопартійна держава, в якій зареєстровано понад 40 політичних партій. Серед громадських організацій і об'єднань - Федерація профспілок України, Український союз промисловців і підприємців, Спілка офіцерів України, Спілка незалежної української молоді тощо. Значно активізувалося за роки незалежності релігійне життя . Існує близько 80 конфесій, з яких майже 30 сформувалося в умовах незалежності. Серед найбільших - Українська православна церква - Київський патріархат (УПЦ- КП), Українська праврславна церква - Московський патріархат (УГЩ - МП), УАЛЦ, УПСПЦ, Союз євангельських християн - баптистів та ін. Є й нелегальні: сатаністи, Біле братство, сектантське об'єднання Муна та ін. Конституція України - ст35 (свобода віросповідання )·

Особливостями державмого будівництва в Україні є:

встановлення й утвердження незалежної держави відбувається в умовах незавершеності процесу формування української нації, недостатнього рівня иаціональної самосвідомості;

- в суспільстві досить слабкі демократичні традиції;

-тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незал|ежност·і.