Вступ Значення християнської етики для розвитку особистості дитини в умовах сучасної України

  1   2   3   4   5

Вступ

Значення християнської етики для розвитку особистості дитини в умовах сучасної України

Для кінця XX-го і початку XXI-го століття характерною є швидка і разюча зміна життєвого укладу більшості людей і відсутність у цих нових умовах значущих для суспільства цінностей і орієнтирів. Не вдаючись до аналізу духовно-моральної кризи суспільства, відзначимо: потрібно рішуче змінювати існуючі негативні тенденції. І тут освітяни та діячі релігійної сфери несуть особливу відповідальність за майбутнє наших дітей.

Саме тому предмет “Християнська етика в українській культурі” має неординарне завдання – протиставити наявним негативним тенденціям, агресивним антицінностям і антикультурі сучасного суспільства традиційні цінності християнської моралі нашого народу; за умов великого потоку інформації, часто негативного плану допомогти дитині віднайти міцну опору на фундаменті вічних християнських духовно-моральних цінностей.

Усе це визначає потребу запровадження духовно-моральної складової до процесу навчання. При цьому відповідний матеріал має викладатися так, щоб він сприймався учнями як такий шкільний предмет, що має живий та актуальний зв'язок із життям дітей, їхніми інтересами та справами і поступово готує їх до дорослого життя.

Особливості третього року навчання. Змістові лінії курсу.

Протягом 3-го класу в учнів поглиблюється і розширюється світогляд, закріплюються навчальні уміння та навички, значно збагачується словниковий запас і здатність сформулювати та узагальнити навчальний матеріал у розгорнутій словесній формі [2].

Водночас відбуваються певні зміни в особистості школярів: вони стають менш егоцентричними, спілкування дітей між собою стає змістовнішим; орієнтуючись на дорослих, діти звертають більше уваги на ставлення людей один до одного, їхні вчинки та наслідують їх.

З урахуванням цих особливостей предмет “Християнська етика в українській культурі” при переході від 2-го до 3-го класу має певну логіку розгортання змісту: від образів “Дороги Милосердя”, які перш за все несуть у собі емоційну забарвленість і є переважно почуттєвими, до формування готовності до морального вчинку на “Дорозі Доброчинності”.

Реалізувати поставлені в курсі завдання вчителю допоможе виділення певних змістових ліній, які розгортаються протягом усього року навчання і присутні в більшості уроків. Змістові лінії – це свого роду основні напрямки, які у своїй сукупності формують цілісність і повноту змісту “Дороги Милосердя”.

Виділяємо такі змістові лінії:

• Християнське коріння мого життя.
  
• Як плекати власну душу або “праця на полі власного серця, волі та розуму”.
  
• Чому мене вчить Святе Письмо.
  
• Взаємна турбота і любов у моїй родині.
  

• Як дбати про те, що належить мені.

• Люди, які мене оточують, і моє ставлення до них.
  
• Моя Батьківщина і що я можу зробити для неї.
  

Християнське коріння мого життя

Як сказав християнський богослов перших віків Тертуліан, “душа людини за природою християнка”. З позиції християнської антропології це означає, що людина впізнає у світі навколо себе і в собі самій доцільність, благо, красу і любов, подаровані Творцем. Тому і дитина з радістю сприймає такі теми, як “Світ, створений для добра”, “Як нам допомагає віра, надія, любов”, “Милосердя в нашому житті”, “Жити по-християнськи”, які є підтвердженням її “внутрішнього” знання і переконання, що у світі є благо і любов.

Як плекати власну душу або “праця на полі власного серця, волі та розуму”

Учень 3-го класу, якому вже 8-9 років, цілком здатний розпізнавати у своїй душі добро і зло. З одного боку дитині, як і кожній людині, природно мати чисту совість і обтяжливо піддаватися злу, а з іншого у власному характері, у своїх емоційних реакціях вона бачить власну недосконалість. Крім того, так чи інакше у спілкуванні з батьками, вчителями, дорослими дитина чує різні зауваження, застереження, побажання на свою адресу. Тому вона хоче бути “доброю”, радувати своїх батьків, вчителів, рідних. Завдання дорослих, зокрема вчителя християнської етики – підтримати це бажання дитини, підбадьорити її, допомогти налаштуватися на цінність праці як навчальної, так і праці “на полі власної душі”. Для цього потрібно навчити дітей бути уважними до своїх думок, намірів і почуттів, сприяти тому, щоб вони намагалися слідувати своєму сумлінню і навчалися вдосконалювати власні наміри і почуття.

Чому мене вчить Святе Письмо

У початковій школі викладання християнської етики з урахуванням реального рівня обізнаності з духовною літературою в сучасній родині не ставить завдання послідовного і систематичного вивчення Св. Письма. Це – завдання для старшого віку. Найважливіше – передати дітям знання того, що у світі є Свята Книга, яка несе безцінні духовні скарби, і прийде час цю Книгу відкрити. Тому зараз при нагоді ми наводимо для дитини лише корисні, доступні її віку сюжети зі Св. Письма. Ці сюжети до деякої міри можна побачити в посібнику, але якісь із них учитель і сам може творчо використовувати під час навчання.

Взаємна турбота і любов у моїй родині

Декілька тем присвячено родині. Ми виходимо з того, що родина у цьому віці для дітей є найвищою цінністю, і саме такою вона має залишитися і в подальшому житті. Зміст християнської етики і її викладач повинні сприяти зростанню учнів у їхньому синівстві, їхній вдячності і пошані до батьків, усвідомленні свого обов’язку перед ними.

Як дбати про те, що належить мені

Ця змістова лінія присвячена вихованню у дітей дбайливості і турботи про те, за що вони вже здатні відповідати і чим опікуватися. Адже дитина дорослішає лише тоді, коли вона переживає й усвідомлює власну відповідальність за певну сукупність речей, певну сферу життя, домашніх тварин тощо. Тому, хоча цей напрямок безпосередньо відображений у небагатьох темах, учителю доцільно про нього пам’ятати.

Люди, які мене оточують і моє ставлення до них

Цей напрямок включає в себе ті сторони життя, які представляють зв’язок дитини з оточуюшими. З дорослішанням дитина стає соціальнішою, у неї встановлюються певні стосунки з ровесниками, старшими, вчителями. Ця змістова лінія приділяє увагу і культурі поведінки, і плекання доброзичливого загалом ставлення до інших людей; чуйність, уважність, готовність виконати прохання, прийти на допомогу.

Моя Батьківщина і що я можу зробити для неї.

Християнський світогляд підтримує високість і святість поняття Батьківщини. Виховання патріотизму, відповідальності за рідну землю завжди входило в традицію християнського виховання. Наше завдання – прищеплювати дітям розуміння того, що є Батьківщина, і виховувати в них любов до неї. Для усвідомлення поняття Батьківщини важливо допомогти учням осмислити тісний зв’язок із землею, на якій вони народилися і ростуть, з її історією і людьми. Тому даний курс включає в себе християнську оцінку певних тем нашого історичного буття.

Предмет “Християнська етика в українській культурі“ є достатньо новим. Тому вчителю важливо підходити до викладання творчо: працювати над собою, весь час опановувати новий матеріал. Але є певна основа знань, спираючись на яку, вчитель зможе займатися самоосвітою. Такими знаннями, наріжними каменями освіченості вчителя християнської етики є:

загальнобогословські знання та власне знання предмету – християнської етики;

спеціальні знання – знання зі сфери християнської педагогіки: основні етапи її розвитку, цілі та принципи, особливості практичного застосування;

обізнаність у християнській культурі має на увазі знання творів української та світової літератури, мистецтва, історичних подій у контексті їхнього християнського змісту – у таких обсязі і формі, які дозволять поділитися власними знаннями з дітьми.


Загальнобогословські знання, важливі для викладача ХЕвУК.

Ці знання включають в себе зокрема:

Християнське вчення про людину – про образ і подобу Божу, про гріх, пристрасті та боротьбу з ними; християнське розуміння досконалості людини і шляху до такої досконалості (див. ст. ...).

Власне християнську етику і моральне богослов’я – про моральні чесноти, шлях до них, доброчесні стосунки між людьми та людини зі світом (див. ст. ...).

Святе Письмо та його значення для духовного і морального життя (див. ст. ...)..

Нижче подано найзагальніші вступні положення цих учень.


Християнське вчення про людину.

І. Особливості християнського бачення людини.

Християнське вчення про людину – християнська антропологія – підкреслює важливість цілісного погляду на людину (грецьк. anthropos – людина). В цьому відмінність християнської антропології від психології, предметом дослідження якої є психіка людини.

Християнська антропологія приймає багато досягнень наукової психології. Психологія має певні досягнення в дослідженні процесів мислення, пам’яті, сприйняття, формування здатності до навчання тощо. Але слід вказати і на відмінність засадничих підходів у християнській антропології та науковій психології. Наукова психологія пов’язує психічну реальність із фізіологічними процесами (матеріалістичний підхід), або принципово виключає зі свого розгляду питання про джерело психічної діяльності (позитивістський підхід). Натомість християнська антропологія в основу свого бачення психічної діяльності людини покладає духовну реальність, яку засвідчує Святе Письмо, духовний досвід багатьох поколінь християн, вчення Церкви про творіння, спасіння і призначення людини.

Іншою суттєвою відмінністю християнської антропології від психології є те, що антропологія основою особистості вважає духовне і моральне начало, в той час як психологія розглядає моральність людини і духовно-моральні основи особистості та її діяльності нарівні з іншими факторами. Так, наприклад, у деяких підручниках із психології темі "совість" присвячені лише одна або кілька сторінок.

Християнська антропологія враховує і те, що душа і тіло людини в її теперішньому стані пошкоджені гріхопадінням. Психологія ж не визнає гріховного спотворення людської природи і розглядає нинішній стан людини як норму. Але й у спотвореній гріхом людині антропологія бачить образ і подобу Божі. Вона розрізняє те, що пошкоджено гріхом і пристрастями, і те, що зберігається як безумовний Божий дар. Тому християнська антропологія розглядає людину в динаміці її існування, в процесі зцілення від гріха, звільнення від полону пристрастей на шляху до досконалості в Бозі.

Сказане не означає відмови від результатів, отриманих ученими в ході здійснення об’єктивних наукових досліджень. Однак, використовуючи наукові дані світської психології в християнських антропологічних дослідженнях, слід враховувати, якого прояву душевної діяльності – спотвореного чи неспотвореного гріхом – ці наукові дані стосуються.

ІІ. Творіння людини.

Перша книга Святого Письма [1] – книга Буття – символічною мовою відкриває нам послідовність сотворіння людини Богом. Виділимо ті рядки з перших розділів книги Буття (Буття 1,20 – 2,23), які важливі для розуміння події сотворіння людини (рядки Біблії приводяться зі скороченнями так, щоб підкреслити головне):

І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою.

І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив її; чоловіка і жінку створив їх.

І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у лице її дихання життя, і стала людина душею живою.

І взяв Господь Бог людину, [яку створив,] і оселив її в раю Едемському, щоб обробляти його і оберігати його.

Господь Бог створив із землі всіх тварин польових і всіх птахів небесних, і привів їх до Адама, щоб бачити, як він назве їх, і щоб, як назве людина всяку душу живу, так і було ім’я їй.

І заповів Господь Бог Адаму, сказавши: від усякого дерева в раю ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їж від нього, смертю помреш.

І сказав Господь Бог: не добре бути чоловікові одному, створімо йому помічника, за його подобою.

І створив Господь Бог з ребра, яке взяв у чоловіка, жінку, і привів її до чоловіка.

І сказав чоловік: ось, це кістка від костей моїх і плоть від плоті моєї; вона буде зватися жінкою, бо взята від чоловіка [свого].

Оповідь книги Буття про сотворіння людини багато в чому і до нашого часу залишається загадковою, до кінця незбагненною. Мова Біблії – дуже містка, лаконічна, символічна. Значення різних слів тексту в різні часи сприймається дещо по-різному, залежно від історичного і культурного контексту. Але для нас найважливіше побачити, на яку висоту ставить Біблія людину, яким шляхетним є призначення людини – перетворювати світ, облагороджувати, освячувати його.

Які висновки важливі для нас в цьому уривку?

1. Людина є особливою істотою, яка має подвійну природу: “з пороху земного" – має спільне з іншими земними створіннями; “і вдихнув у лице її дихання життя" – отримує дихання життя від Бога; по суті своїй це життя відрізняється від життя тваринного світу.
   
2. Бог благословляє людину на дві дії в раю: обробляти його й оберігати, що означає – здійснювати і розвивати творчий задум Божий і оберігати Боже благословення.
   
3. Бог дає ім’я першій людині. Ім’я "Адам" – це не назва створеного виду, а особисте ім’я конкретної особистості. Завдяки імені кожна людина відкривається для нас як унікальна неповторна особистість, і в цьому також проявляється образ Божий.
   
4. Бог наділяє людину здатністю давати імена істотам, яких він віддає у володіння Адаму і його нащадкам (що означає здатність людського розуму до проникнення в суть різних явищ світу, а також спілкування з живим світом у становищі керівника і розпорядника по відношенню до нього).
   
5. Бог дає заповідь до певного часу утриматися від плодів з дерева пізнання добра і зла. Таким чином людина повинна вправлятися у здержливості, стриманості. В цьому проявляється суттєвий аспект свободи людини.
   
6. Виявляється важлива потреба у спілкуванні людини з собі подібними ("не добро бути чоловікові одному").
   
7. Людський рід єдиний, але має дві різні статі – чоловічу й жіночу. Радість Адама, який зустрівся зі своєю половиною (" ось, це кістка від костей моїх і плоть від плоті моєї") означає переживання єдності з особою, яка є іншої статі, але єдиною за людською природою.
   

Звернімо увагу на те, що людина створена "за образом і подобою" Божою. Авторитетний богослов 7 століття Іоан Дамаскін пояснює ці слова так: "вислів за образом вказує на наявність розуму і свободи, в той час як вираз за подобою означає уподоблення Богу в чеснотах, наскільки це можливо для людини" [4]. Іншими словами, людина створена так, що основні дари Божі в ній незмінно зберігаються, навіть якщо людина не виконує свого призначення. А крім цього людині подарована здатність до постійного вдосконалення; вона покликана наближатися у своїх якостях, чеснотах до вседосконалого Бога.

Ось що про призначення людини пише відомий сучасний грецький філософ і богослов Христос Яннарас:

"Людина є образ Божий. Це означає, що кожний із нас має можливість реалізувати своє життя як особистість і в цьому уподобитися Христу; явити життя як любов і свободу від природної необхідності – і в цьому слідувати Божественним Іпостасям Трійці. Таким чином, людське життя стає причетним вічності і нетлінню".[5]

ІІІ. Дух і душа людини.

Слідуючи Святому Письму, християнська антропологія стверджує наявність у людини душі. Душа — це не метафора, не поетичний образ. Іоан Дамаскін пише, що “Душа — це сутність жива, проста і безплотна; невидима за своєю природою тілесними очима, безсмертна, обдарована розумом и свідомістю, не має певної форми; вона діє з допомогою органічного тіла і дає йому життя, ріст, почуття і силу народження“[4].

Наявність безсмертної душі означає, що психічна реальність (або, іншими словами, життя душі) не зводиться до реакції на події, які відбуваються на видимому, матеріальному плані. Душі властива самосвідомість і здатність до перебування у своєму власному, внутрішньому світі. Богослови вважають, що, споглядаючи світ власної душі, людина здатна усвідомити, відчути гармонію, цілісність, єдність, які вказують на Творця й Управителя Всесвіту і всього, що існує і живе в ньому.

За багатством і різноманітністю душевного життя стоїть цілісність душі. Це засвідчує і авторитетний аскетичний автор Макарій Великий:

“Душа має образ ангельський і вигляд, подібний зовнішній людині. Як тілесних членів багато, і всі називаються однією людиною, так і в душі багато членів: розум, совість, воля, помисли, що осуджують і виправдовують; але душа одна, і це внутрішня людина“[6].

Душевна діяльність людини. Характеристика основних душевних сил.

Християнська антропологія виділяє в душі діяльність розуму і серця.

Помисли, міркування, діяльність пам’яті, уяви тощо християнська традиція називає діями, або енергіями розуму. У розумі можна виділити два рівні діяльності: звичайну земну життєдіяльність людини забезпечує розмисел (розсудок), а вищий, або як його ще називають, благодатний розум осягає духовну реальність — Творця, Його провидіння (турботу за творіння і опіку), Божественну красу і премудрість, розрізняє добро і зло.

Під серцем християнська традиція має на увазі не лише емоційно-почуттєву сферу. На зовнішньому плані з серця походять емоції, почуття, бажання, але на більш глибокому рівні серце є ще й органом духовно-моральної діяльності. В цій діяльності серце тісно поєднується з благодатним розумом. Це можливо лише за сердечної чистоти, коли серце є вільним від пристрастей.

Значення серця характеризують слова Євангелія: “Від повноти серця говорять уста. Добра людина з доброго скарбу (серця) виносить добре, а зла людина зі злого скарбу виносить лихе” (Мф. 12, 34-35).

Серцю властиві багатство і різноманітність почуттів. Виділяють почуття духовні (або релігійні), душевні — серед них інтелектуальні; естетичні; симпатичні (тобто направлені до інших людей); само-почуття (направлені на самого себе) тощо [7].

Для духовного життя людині потрібне поєднання розуму і чистого серця, тобто серця, не затьмареного пристрастями. При цьому розум отримує ясне бачення істини, а в серці переважає мир, вдячність, лагідність, радість.

Вольова сфера заслуговує на окремий розгляд. Згідно з християнською антропологією вольові імпульси хоча й виходять із серця, але є вираженням окремої сили душі. Вольові зусилля або прагнення характеризуються наполегливістю, рішучістю, постійністю. Відомий богослов 19 ст., випускник Київської Духовної академії єпископ Феофан Затворник в самому вольовому акті розрізняє вибір, рішучість і саму дію. При виборі важливим є сердечна схильність людини до предмету вибору. Рішучість — це “миттєвий внутрішній акт волі, що вимірюється непохитністю бажання, а не тривалістю або напрямком” [8]. Рішучість має різні міри сили і твердості та є плодом твердості духу, а не самої лише вольової або чуттєвої енергії. У самій дії волю характеризують невідкладність, ревність (постійність, щирість, самовідданість в зусиллях), наполегливість (здатність до подолання труднощів).

Описані тут коротко якості розуму, серця і волі є богоданними, ідеальними. Після гріхопадіння ці якості затьмарюються пристрастями. Вплив пристрастей описаний дещо нижче.

Характеризуючи душевну діяльність, вкажемо на тісний зв'язок душі з тілом, відзначаючи водночас, що в душі є властивості, які спрямовують її на спілкування з Богом. Враховуючи це, Феофан Затворник виділяє п'ять рівнів існування людини: тілесний, душевно-тілесний, душевний, душевно-духовний і духовний. Два вищих рівні ― душевно-духовний і духовний ― свідчать, що життя людини не зводиться лише до забезпечення її земного виживання.

Для позначення такого прояву людського життя, в якому людина вивищується над своїм земним існуванням, Святе Письмо вживає слово дух. Так, у апостола Павла читаємо, що “Ті, що живуть по плоті, думають про плотське, а ті, що живуть за духом – про духовне”. (Рим. 8,5).

Що ж є духовним у людини? Єпископ Феофан пише, що у будь-якої людини є потяг до пізнання світу як цілого, є естетичне почуття прекрасного і досконалого, є бажання творити добро. Вищі прагнення людини – це прояви її духу. Ось як пише про це святитель:

“В мислительній сфері від дії духу з’являється в душі прагнення до ідеальності. Власне душевний процес мислення весь опирається на досвід і спостереження.. Між тим, вона (душа-Б.О.) ніколи не буває цим задоволена, але прагне вище, шукаючи визначити значення кожного ряду предметів у загальній сукупності творінь... Це і є прагнення до ідеальності...

... В діяльній частині душі від дії духу з’являється бажання і здійснення безкорисливих справ або доброчинств, чи навіть і вище — прагнення стати доброчесною. Власне, справа душі в цій (тобто душевно-тілесній) сфері (волі) полягає у влаштуванні тимчасового побуту людини, щоби благо було їй... Між тим, вона цим не задовольняється... і звершує справи і починання зовсім не тому, що вони потрібні, корисні і приємні, а тому, що вони добрі, хороші і справедливі, прагнучи до них з усією ревністю... Прояви такого роду прагнень повсюди, навіть і поза християнством. Звідки вони? Із духу. В совісті накреслена норма святого, — доброго і праведного життя...

У почуттєвій частині від дії духу з’являється в душі прагнення і любов до краси... Витончені витвори мистецтва насолоджують не лише красою зовнішньої форми, а й особливо красою внутрішнього змісту, красою розумно-змістовною, ідеальною... Красу Божу споглядати, вкушати і нею насолоджуватися є потреба духу, це його життя і життя райське... Не красивості лише шукає душа, духом керована, але відбиття в прекрасних формах невидимого прекрасного світу, до якого вабить її своїм впливом дух“.

“Дух, як сила, що від Бога походить, відає Бога, шукає Бога і в Ньому лише знаходить спокій. Якимсь духовним сокровенним чуттям пересвідчуючись у своєму походженні від Бога, він відчуває свою повну від Нього залежність і усвідомлює себе зобовязаним всіляко догоджати Йому і жити лише для Нього і Ним.

Відчутніші прояви цих порухів життя духу суть: 1) Страх Божий. Всі люди... знають, що є верховна істота, Бог, Який все сотворив і всім керує, що й вони у всьому від Нього залежать, і Йому догоджати мають... Такий природній символ віри, в дусі написаний. Сповідуючи його, дух благоговіє перед Богом і сповнений страху Божого. 2) Сумління. ... Передавши духу частку Свого всевідання у вказаному природньому символі віри, Бог накреслив у ньому і вимоги Своєї святості, правди і благості, доручивши йому ж самому пильнувати за дотриманням їх... Ця сторона духа і є сумління, яке вказує, що праведно і що не праведно, що вгодно Богу і що невгодно, що слід і що не слід робити, — вказавши, владно спонукає виконати..., а при невиконанні нагадує докорами.”

3) Жадання Бога. Воно проявляється у загальному прагненні до вседосконалого блага, і ясніше видиме також у повсюдному незадоволенні нічим тварним... Від Бога вийшовши, дух Бога шукає, Його скуштувати бажає... Коли досягає цього, заспокоєний буває, а поки не досягне, спокою мати не може.“ [8]

Зауважимо також таку особливість: сумління не може бути заспокоєне аргументами суспільно визнаної моралі. В цьому його відмінність від моралі, в якій норми поведінки формуються суспільством. Мораль змінюється з часом, веління сумління – ніколи.

Суттєвими проявами духовного життя є також самосвідомість та свобода. Самосвідомість – це не лише здатність усвідомлювати власні думки, наміри і почуття, але й приймати моральну відповідальність за свої дії [7]. Свободу сучасний богослов і психолог архімандрит Платон (Ігумнов) визначає як “спроможність особистості до творчого становлення в межах тих можливостей, які визначені Богом” [10]. Свобода означає також, що гріх, негативні почуття не мають над людиною абсолютної влади. Свобода є неоцінимим даром Божої благості, мудрості і любові. Завдяки свободі людина спроможна на творче розкриття і реалізацію.

Важливою стороною свободи людини є моральна свобода. Моральна свобода ― це спроможність особистості володіти завдяки розуму своєю душевно-тілесною природою, тобто своїми почуттями і бажаннями [10].

Для розгляду дії розуму, серця, волі з позиції християнської антропології є суттєвим те, що ці сили проявляють себе у людській природі, спотвореній гріхом. Але християнський світогляд переконує, що доброму началу в людині даються сила і можливість для подолання гріха. Звичайно, для цього недостатньо лише разового вчинку, це потребує від людини постійних зусиль. Подолання негативних наслідків спотвореної гріхом природи людини – це практична мета християнської етики.

IV. Гріховне спотворення природи людини та його наслідки.

Для християнського світогляду дуже важливою є моральна основа буття, а, отже, розпізнання в світі добра і зла та необхідність протистояння злу. Згідно християнській антропології, зло суттєво спотворило людську природу, але воно не властиве сотвореній природі людини: зло з'явилося в людині внаслідок її вибору, коли людина дар свободи використала як право діяти на власний розсуд навіть з прямою шкодою для себе.

Не вдаючись до тлумачення описаного в Біблії гріхопадіння людини (цьому присвячений великий обсяг богословських праць), виділимо його найважливіші наслідки. В цьому ми будемо слідувати вітчизняній християнській традиції.

Від сотворіння людині було властиво вдосконалюватися і наближатися до Творця через природне і вільне слідування Його волі. Розум, серце, воля людини були направлені до блага, джерелом якого є Творець, і завдяки цьому людям було дано гармонійно перетворювати світ і жити в ньому у взаємній любові.

Втративши Бога через гріхопадіння, людина стає нездатною до гармонійного життя у світі і нездатною бути в злагоді і з самою собою. Своєю діяльністю вона спотворює світ і саму себе.

Єпископ Феофан Затворник в стислій формі виражає наслідки гріхопадіння так:

“Отримавши раніше від Бога усіляку повноту, а тепер ставши пусткою для Нього, поспішає вона і клопочеться, як би і в чому себе наповнити. Порожнеча, що утворилася в ній через відпадіння від Бога, безперестанку розпалює в ній спрагу, яка нічим не задовольняється – невизначену, але безперестанну...

Порожнеча розуму, який забув про Єдиного, Який є все, породжує турботу про багато знань, розвідування, доскіпливість (допитливість). Порожнеча волі, яка позбавлена володіння Єдиним, породжує множину бажань, прагнення до володіння всім, щоб усе було в нашій волі, в наших руках. Це користолюбство. Порожнеча серця, позбавленого володіння Єдиним, Який є все, створює жадання насолод багатьох і різноманітних... Так грішник безперестанно в турботах... насолоджується, оволодіває, допитується... Допитливість вабить, серце очікує смакування насолод і захоплює волю”[9].

Гріхопадіння суттєво спотворило як тілесну, так і душевно-духовну природу людини. Нижче ми звернемо увагу на його наслідки, розглядаючи розумову, емоційно-почуттєву і вольову сферу життя душі. Тут же відзначимо, що воно внесло в людину пристрасність.

Пристрасть (в традиції вітчизняного богослов’я цей термін звучить як страсть) – це протиприродне спрямування сил душі, “постійне бажання грішити тим самим способом” [7]. Направляючи волю і почуття на об’єкт пристрасті, людина переживає тимчасове задоволення від володіння ним. Але тут же переживає і гіркоту від того, що задоволення є недосконалим і привносить страждання. При цьому людина здатна усвідомлювати згубність свого полону пристрастю (втрату дару свободи) і неспроможність власними зусиллями звільнитися від неї. Ось як про це пише апостол Павло (Рим. 7,15-24):

“Бо не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю. ... А тому не я вже роблю те, а той гріх, що живе в мені... Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю... Бо за внутрішньою людиною знаходжу насолоду в законі Божому, але у членах моїх бачу інший закон, що протиборствує закону розуму мого і бере мене в полон закону гріховного, який перебуває в членах моїх. Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерті?”

Отже, схильність до певних учинків і їх здійснення, стаючи звичкою, охоплює єство душі і стає пристрастю. За відсутності боротьби із нею пристрасть набирає сили і заволодіває людиною, перетворюється на порок.

V. Праця подолання пристрастей і плоди праці над собою.

Християнська традиція повчає, що для подолання пристрастей, звільнення від них необхідною умовою є 1) розпізнати пристрасть; 2) усвідомити її згубність; 3) мати щире бажання виправлення; 4) зважитись на виправлення і 5) діяльно утверджувати добру звичку, протилежну пристрасті. Душевний процес звільнення від пристрасті, від гріха носить назву покаяння (або каяття). Слов’янське слово “покаяння” є відповідником грецького “metanoya”, що буквально означає “переміна”. Віруюча людина в покаянні звертається до Бога, усвідомлюючи, що лише з його допомогою можлива зміна душевного настрою, звичок, характеру.

У дітях молодшого шкільного віку пристрасті ще не вкорінені глибоко. Але схильність до пристрастей (примхи, вередування, упертість, неправдивість, лінощі тощо) і в дитячому характері є цілком можливою. Викладання “Християнської етики в українській культурі” сприятиме зміцненню щирого бажання дітей бути кращими, а це в майбутньому стане запорукою подолання пристрастей і доброчесного життя.

Плодами перемоги над пристрастями є чесноти. Чеснота — це стійкий комплекс позитивних почуттів, думок і звичок, який утверджує в людині альтруїзм, бажання прислужитися Богу і ближньому. Приклади чеснот приводить, наприклад, апостол Павло: “радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість” (Гал 5, 22-23).

VI. Розвиток (становлення) людської особистості.

Основні положення християнської антропології можуть бути застосовані і до періоду дитинства. Але важливо мати на увазі, що в процесі зростання дитини відбувається дуже швидка зміна її якостей. Складність і багатоплановість процесу вікового розвитку пояснює існування багатьох підходів і теорій у віковій психології.

Підхід антропології розрізняє в людині її природний розвиток і становлення особистості. Природний розвиток — це переважно предмет розгляду різних галузей вікової психології, які вивчають розвиток інтелекту, емоційно-почуттєвої сфери, сфери мотивів і потреб тощо. А при розгляді процесу становлення особистості корисним є принцип цілісності людини, який є одним із основних в християнській антропології.

Наукова вікова психологія (як така, що не розглядає духовну складову особистості) і християнська антропологія суттєво відрізняються в баченні — що є результатом завершення процесу особистісного становлення. Для вікової психології зріла особистість — це в першу чергу людина, яка досягла певної гармонії і злагоди в соціумі — у стосунках з оточуючими і сама з собою. А християнська антропологія принципово розглядає динаміку розвитку особистості як таку, що не має завершення: розвиток здійснюється і в земному, і в позаземному існуванні, аж до абсолютного, досяжного лише у вічності ідеалу Христа: “Аж доки всі прийдемо до єдності віри і пізнання Сина Божого, в мужа досконалого, до міри повного зросту повноти Христа” (Еф 4, 13).

Шлях до цього ідеалу ж, за апостолом Павлом, починається тоді, коли в людині здійснюється принципова переміна її свідомості і всього її життя — вона “зодягається у Христа”, їй вдається “відкинути колишній спосіб життя старої (“ветхої” — ц.-сл.) людини, яка зотліває в спокусливих похотях”, “обновитися духом розуму вашого і одягнутися в нову людину, створену за Богом, в праведності і святості істини” (Еф 4, 22-24).

Вказаний ідеал треба мати на увазі, коли ми розглядаємо особистість дитини. Хоча до такого ідеалу у будь-якої дитини ще велика відстань, але саме він визначає напрямок руху особистісного становлення. Адже особистість органічно розвивається тоді, коли вона здійснює своє прагнення до свободи і життєвої повноти в любові, а така повнота і любов, згідно християнського вчення, досягається у Христі.

Враховуючи сказане, виділимо в самому процесі становлення особистості такі сторони: духовне становлення, або процес розвитку духовного життя; моральне становлення, або розвиток моральної сфери; соціальне становлення, або розвиток стосунків з людьми, ставлення до оточуючих; становлення самосвідомості, або процес усвідомлення і пізнання самого себе.

Розглядаючи динаміку становлення особистості, ми користуємося методологією та досягненнями вітчизняної психологічної школи (Виготський, Леонтьєв, Ельконін): основними характеристиками становлення особистості є психічні новоутворення та типи діяльності людини. А проявлення відповідних психічних станів і типів діяльності відбувається в стосунках дитини з оточуючими людьми (батьками, вчителями та іншими дорослими, ровесниками), з матеріальним світом, з духовним світом. Важливо також мати на увазі, що особистість проявляє себе в актах самосвідомості.

Підсумовуючи, наведемо без детального обґрунтування певний фактологічний матеріал, який стосується становлення особистості дошкільного і молодшого шкільного віку. Наявний матеріал не претендує на всю повноту. Він торкається різних зазначених аспектів процесу становлення особистості. Для більш детального розгляду рекомендуємо відповідну літературу, яка переважно є джерелом поданого матеріалу[11-13 ].

Вік 0-2 роки. Провідна діяльність — безпосередньо-емоційне спілкування з рідними, найперше з матір’ю (простіше — “вбирання тепла й любові від матері” — Б.О.).

Близько 2 років. Прояв самосвідомості — усвідомлення себе окремою істотою, що має власні почуття, бажання і вчинки. Дитина говорить про себе в 3-й особі, називаючи себе по імені.

У моральній сфері — дитина дізнається, що є дії, які робити дозволено, “можна”, а є дії недозволені, які робити “не можна”.

Між 2,5 і 3 роками. Прояв самосвідомості — початок мовлення від першої особи: Я. Я є той, хто відмінний від своїх думок, почуттів і вчинків.

Вік 2-5 років. Провідна діяльність — ігрова (у 2-3 роки переважають предметні ігри, через які засвоюється роль предметів та освоюється сам простір, речі та їхні фізичні властивості; у 3-5 років — переважають соціальні ігри, в яких діти “програють” соціальні ролі дорослих та сенси діяльності дорослих і стосунки між ними). У моральній сфері — чіткіше окреслення сфери “хорошого” і “поганого”, добра і зла.

В духовному житті у цьому віці (для сімей, де є релігійне життя) — безпосередність, ясність і чистота духовних порухів душі. Світ для дитини “не є набором випадкових і окремих фактів, але він весь пронизаний смисловими променями, які виходять з однієї точки. Існування Верховного і Всеблагого не вимагає доказів для дитини” [14]. Наявні простота і легкість дитячої молитви.

У ставленні до оточуючих та навколишнього світу до 4-5 років — безоціночне, цілісне, чисте сприйняття. Тобто, дитина ще здатна сприймати безпосередньо те, що навколо неї, в неї ще немає розумової операції рефлексії: підходить мені чи не підходить, вигідно чи не вигідно.

У моральній сфері від 4-5 років у ставленні до оточуючих наївному егоцентризму може бути протиставлений інтерес до навколишніх людей і перші прояви співчуття та милосердя.

Вік 5-6 років. У моральній сфері — формування працелюбності та навичка скорого послуху батькам (в традиції народної педагогіки). Психічне новоутворення — засвоєння трудової дії та її сенсів (в народній християнській традиції).

7 років У самосвідомості — усвідомлення своїх дій. В духовному житті — усвідомлення відповідальності за гріх (початок каяття). Особисте предстояння перед Богом в молитві. У ставленні до світу — потреба в навчанні, цілісно-образному пізнанні світу

Психічне новоутворення— навчальна діяльність (детальніше про неї нижче).

Вік 8-9 років. У ставленні до світу, до оточуючих людей — глибше засвоєння почуттєво-емоційних і динамічних (тих, що втілюються у вчинку) принципів життя дорослих.

10 років. До попереднього додається формування характеру, стилю стосунків з ровесниками, прилучення до дитячої субкультури.