Вступ Значення християнської етики для розвитку особистості дитини в умовах сучасної України

Вид материала

Документы

Содержание Християнські цінності в педагогіці І.Особистість і вчення Ісуса Христа — життєдайне джерело християнської педагогіки Смиренномудрою слухняністю Божественне Одкровення Заповідь нову даю вам: любіть один одного, як Я полюбив вас Формування т.зв. “лона стосунків” Кінцевий образ Динаміка стосунків Перебування в нових стосунках Мету праці Навчання є одним із видів праці; у цьому сенсі школа є поприщем праці. Потрібно викладати тільки те, що приносить обґрунтовану користь як у реальному, так і в майбутньому житті. Якщо я говорю мовами людськими й ангельскими, а любові не маю... якщо... знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання... а не маю люб Цілісний педагогічний процес. Уклад, спосіб життя Основні категорії християнської етики та їх застосування в цьому курсі. Етика — наука про мораль, про систему правил життя, про правила поведінки, про розрізнення добра і зла. Християнська етика Мораль — сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил життя в суспільстві, норм поведінки. Моральність Моральна свідомість Природний моральний закон ... Полное содержание

Подобный материал:

• Основи християнської етики, 1573.19kb.
• Основи християнської етики, 1542.95kb.
• Оіпопп м. Черкаси Інноваційні методи, засоби та форми розвитку особистості дитини, 89.6kb.
• Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів основи християнської етики, 1350.48kb.
• Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів основи християнської етики, 1399.75kb.
• Програма всебічного розвитку дитини "Крок за кроком", 553.28kb.
• Розвиток дитини від 3 до 11 років Розвиток дитини від 3 до 11 років умовно можна поділити, 497.51kb.
• Інтеграція фізичного І розумового виховання старших дошкільників в процесі туристсько-краєзнавчої, 65.39kb.
• План Вступ Роль етики бізнесу у вирішенні соціальних проблем в економіці країни. Перші, 17.87kb.
• В. М. Боронос (розд. 1-3, вступ, висновки), 510.14kb.

Християнські цінності в педагогіці

Будівля педагогіки в її сучасному стані є спадком і наслідком тривалого періоду еволюції педагогічних принципів, цінностей, підходів. Європейська педагогічна традиція (в полі її впливу переважно формувалася сучасна світова педагогіка) століттями корінилася в атмосфері християнської культури (див., наприклад, [15]).Тому видатні педагоги різних віків, як вітчизняні, так і європейські, заслужили повагу в першу чергу як вихователі, які виховували у своїх учнів саме християнські чесноти. Це стосується Коменського, Сковороди, Песталоцці, Герберта, Ушинського, значною мірою Сухомлинського та інших.

Власне, до епохи секуляризації — історичного процесу відділення укладу життя суспільства від його духовних цінностей та релігійних основ, який активно здійснювався в Західній Європі в 17-18 стт., в Східній — у 18-19стт., уся європейська, в т.ч. і вітчизняна педагогіка, була за своїми принципами і цілями християнською. Тому вивчення її досягнень та її впливу на сучасну педагогіку має велике значення. Нижче ми розглянемо зародження християнської педагогіки, її основні джерела, підходи і методи.

І.Особистість і вчення Ісуса Христа — життєдайне джерело християнської педагогіки

Христос, прийшовши в світ, вказав основне призначення кожної людини – возз’єднатися з Богом. Тим самим була вказана головна мета християнської педагогіки – наслідування Христу. Ця мета була вказана самим Господом: Будьте ж ви досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний (Мф. 5, 48) і стала однаково доступною й необхідною для всіх.

Ця основна істина християнства означає визнання й виправдання безмірної висоти й гідності кожної людської істоти, рівність і братство всіх людей у Богові.

При цьому сам Спаситель став для нас досконалим Педагогом, показавши приклад божественно премудрого піклування про людину – як через Свій Промисел протягом людської історії, так і Своїм земним життям.

Своїм дитинством Спаситель освятив найважливіші інститути виховання. Смиренномудрою слухняністю батькам (див. Лк.. 2, 51) Він визнав покірність синівської любові і владу батьків над чадами. Відвідуванням храму (див. Лк.. 2, 41–46) – виявив виховну роль храмового дійства. Перебуванням між учителями (див. Лк.. 2, 46) – ушанував науку. Спочатку вислуховуючи, потім запитуючи – зазначив спосіб, у який може відбуватися засвоєння всякої істини (див. Лк.. 2, 46–47).

У ставленні до дітей Христос вимагає любові, поваги й визнання їхньої особистої гідності (див. Мк. 10, 16; 18, 4,10; Мк. 9, 42). Господь ублажає дітей за простоту, щирість і смиренність – у цьому повинні уподібнитися їм і дорослі. Однак досконалість дитячої душі є неусвідомленою і незакріпленою, тому завдання дорослих — допомогти дітям свідомо затвердитися в добрі.

Ставлення Господа до дітей є зразком для християн – батьків і вчителів. Зразком для нас є любов батька і його всепрощення в притчі про блудного сина (див. Лк..15, 11-32), що символізує любов Небесного Отця до людського роду. Водночас Христос остерігає батьків і дітей від несправжньої любові, через яку втрачається вища мета (див. Мф. 10, 37).

Господь дає нам і досконалий зразок синівської любові: перше чудо в Кані Галілейській Він робить на прохання Матері (див.: Ін. 2,1–11); стікаючи кров'ю на Хресті, Він доручає Її улюбленому учню (див.: Ін. 19,26–27). Визнаючи важливість виховання дітей, вище за усе Господь ставить у ньому виховання душі й духу (див.: Мф. 16, 26).

Відзначимо загальні риси учительного служіння Господа [16].

• Його вчення цілісне, спрямоване на Вічне; зрозуміле, переконливе, дієве, тому що відповідає глибинним устремлінням людського духу.
  
• Його слово духовне й життєве: будить сили душі, направляє їх до самовідданості, до морально-релігійної діяльності; у Його словах поєднані доброта і строгість, милість і принциповість, лагідність і викривання, досягається надзвичайна відповідність змісту і форми.
  
• Найглибшу мудрість Він виражає в доступній і досконалій формі; зміст запозичає безпосередньо з життя; приклади бере з природи; докази засновує на законах людського розуму й здорового глузду; діє прямо на серце і через нього спрямовує волю Своїх учнів.
  
• Христос застосовує принципи особистісного і пошанувального підходу, міри і своєчасності: враховує духовний рівень і моральний стан слухачів. Перед народом Він викладає прості моральні істини в притчах, у колі ж вірних учнів розкриває сокровенні таємниці самого божественного життя. З грішниками, які каються, Господь говорить інакше, ніж із самовдоволеними фарисеями. Навіть найближчим учням Він повідомляє щораз стільки, скільки вони можуть сприйняти духом.
  

Усі слова і справи Христа виражають Його безкінечну любов до роду людського. У Євангелії містяться всі вічні основи нашого християнського життя, які є основами і для педагогіки.

Таким чином, Божественне Одкровення дає для настанови християнському вчителю не тільки моральний ідеал, а й несе в собі конкретні педагогічні принципи, озброює його благодатними методами й засобами виховної роботи.

Які ж зразки педагогічної майстерності Євангеліє відкриває нам у земному житті Спасителя?

Євангеліє постійно свідчить про надзвичайний вплив Спасителя на людей. Не торкаючись тих випадків, коли Христос чудесами засвідчував своє Божество і силу, запитаємо себе: якими суто людськими засобами Йому вдавалося давати людям цілком новий сенс життя?

У чому сила слова Спасителя? Чому Своїм Словом Йому вдавалося преображати душі слухачів? Як побачити, які дії Спасителя є педагогічними? У чому їхня педагогічність?

Таїна впливу слів Христа на душі слухачів не може бути повністю осягнута людиною. У просторі євангельського слова залишається недомовленість, незбагненність для кожного з нас. Відзначимо кілька вчинків Господа Ісуса, які спонукають до споглядання і розмірковування.

Так, рятуючи грішницю від смерті через побиття камінням (Іоан. 8, 3–11), Спаситель сказав усього лише: Хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь” – і цими словами він пробудив сумління всього розлюченого натовпу (Іоан. 8, 7).

Слова Христа доходили і до загрубілих душ воїнів. Сторожа, якій було велено схопити Його, не змогла зробити цього, зачарувавшись тим, як Він говорив: Ніколи не говорила Людина так, як Цей Чоловік (Іоан. 7, 46). І в синагозі Назарету слово Ісусове мало непереборний вплив: І дивувалися словам благодаті, що линули з уст Його (Лк.. 4, 22).

Виразно педагогічні дії Ісуса Христа можна побачити, розглянувши відому притчу про милосердного самарянина (Лк.. 10, 25-37). Окрім самого сюжету притчі, в тексті Євангелія від Луки наводиться і діалог Христа із законником. Повчально те, як Христос, відводячи законника від бажання завести суперечку і самоствердитися в ній, переводить сенс розмови до вищих духовних цінностей. При цьому Він:

1) підтримує мотивацію співбесідника та інших свідків розмови до нового образу знання і світовідчуття (шляхом подачі змісту притчі в такій формі, яка б стимулювала слухачів до активного сприйняття);

2. спонукає співбесідника до висновку (вірш 36). При цьому (як тут, так і в інших випадках) Христос або Сам робить висновок, або допомагає це зробити іншим у максимально зрозумілій і простій формі;
   
3. подає учням і слухачам зразковий образ дії: “іди і ти роби так само” (Лк.. 10, 37). Так Ісус робить практично кожного разу, спілкуючись з людьми. Він не обмежується сферою узагальнень, цінностей, світогляду, а допомагає відбутися вчинку, проявленню всієї повноти життя людини.
   

Виділяючи педагогічну дію Спасителя, що розкривається в Євангелії, наголосимо на трьох її принципових моментах:

а) вона є особистісною. Христос як Бог і людина в одній Іпостасі (особистості) суто особистісно, неповторно звертається до кожної людини, що приходить до Нього. Саме ця людина є для Нього зараз найдорожчою: Хто мати Моя і брати Мої? І, поглянувши довкола Себе на тих, що сиділи, сказав: ось мати Моя і брати Мої; Бо хто творитиме волю Божу, той брат Мій, і сестра Моя, і мати Моя (Мк. 3, 33–35);

б) Христос звертається до подоби Божої в людині, вивільняючи в ній сокровенне прагнення до Бога. Яскраві приклади – прикликання Нафанаїла (Іоан 1,1–10; прикликання Закхея Лк.. 19, 1–10);

в) Христос вкладає в учнів, слухачів нові образи поведінки і ставлення до Бога і людини через: дію – яскраві приклади: миття ніг (Іоан 13, 1-17), бесіда із самарянкою (Іоан 4, 4–30), зцілення доньки хананеянки (Мф. 15, 22–28), благословення дітей (Мк. 10, 13–16); проповідь; притчу (образну символічну проповідь).


ІI. Зародження християнської педагогіки та встановлення її основних принципів.

Зародження християнської педагогіки відбувалося разом із виникненням християнських общин. Перші християнські общини — це спільноти, які дуже відрізнялися від інших соціальних структур свого часу. Основне, що їх характеризує — це духовна єдність, одностайність, любов і взаємна підтримка: “А люди, що увірували, мали серце одне й одну душу, і ... в них усе спільним було... Апостоли ж із великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса Христа; і велика благодать була на всіх них. Не було між ними жодного вбогого... і давалося кожному, хто чого потребував” (Діян. 4, 32-35).

Відповідно до характеру стосунків у общинах і згідно з євангельськими заповідями відбувалося і виховання дітей. Принципи цього виховання суттєво відрізнялися від існуючих на той час античної та іудейської традицій.

Греко-римська антична культура перебувала тоді в стані морального занепаду. У язичництві людська особистість як така цінності не мала. Людина шанувалася лише настільки, наскільки вона була корисною для держави, батьківщини, каст, станів тощо.

Протоієрей А.А. Дернов у Методиці Закону Божого писав[17]:

Історія педагогіки проходить разом з історією людства взагалі ті ж самі щаблі розвитку... у давнину народи жили переважно одним життям із природою; освіта їхня була природною, первісною. Навіть у створених ними самими установах, у державному побуті вони не переходили за рубіж природного життя. Національність є для них крайньою природною межею. До Ісуса Христа були лише одні національні боги, лише одне національне виховання. Рубіж народу був також рубежем його бога. Людина цінувала себе лише тому, що вона належала до свого народу... Поза християнством на дітей дивилися тільки як на матеріальне, кількісне множення сили, значення пошани родини, роду й племені. Переважаючими пунктами виховання вважалися: або загартована стійкість в утисках і стражданнях (Спарта), або громадянська доблесть (як у Римі), або допитливість розуму і поклоніння внутрішнім чи зовнішнім вартостям людини (як у Греції).

При тім виховувалися не всі діти. Давнина визнавала тільки два класи – пануючих і підвладних....

Певний виняток становила давньоєврейська традиція. В її основі було ревне переживання винятковості того Завіту, який Бог уклав із народом Ізраїлю. Найвищою, святою метою єврейської родини було передання цієї вірності Богу своїм нащадкам.

Іншим надзвичайно важливим чинником, що формував родинне виховання у народі Старого Завіту, було очікування Месії. Кожен ізраїльтянин мав надію на те, що Месія прийде на світ саме з його нащадків, і відчував свою велику відповідальність за це.

Усе життя євреїв було перейняте строго релігійними началами і побудоване на божественних заповідях. Так і виховання було строго релігійним... Як Бог виховував у законі обраний народ свій, так і батько виховував дитя своє, намагаючись закарбувати в його душі цей дарований з неба 3акон, а разом із ним безумовну покору, страх і повну відданість Богу... Дитя шанувалося як благословення Господнє, а не тягар, священний дар Божий [там само].

Релігійне благочестя, притаманне давньоєврейській педагогіці, не знімало, однак, обмеженості і недостатності у ставленні до людини, властивих усім суспільствам до приходу в світ Христа. Існувало розділення між богообраним народом і язичниками, між вільним і рабом, між чоловіком і жінкою. Усі ці розділення були наслідком центрального розділення світу: гріх відділив людину від Бога.

Прихід у світ Ісуса Христа подолав у людстві всі розділення і породив небачені раніше приклади людських спільнот, створених у дусі братерства і взаємної любові.

Християнство здійснило природне перетворення індивідуалізму на універсалізм: у відмові від своєї егоїстичної особистості, у боротьбі з почуттєвим розділенням, у єднанні всіх душ у Богові. За християнською ідеєю абсолютна гідність людини полягає, насамперед, у ній самій, тому що людина створена за образом і подобою Божою. Кожна людина гідна поваги й любові вже тому, що вона людина.

Виховання в ранньохристиянських общинах ґрунтувалося на євангельській і апостольській педагогіці, відображеній у Святому Письмі Нового Завіту. Своїм Боговтіленням і любов'ю до роду людського Спаситель пробудив у ньому відповідну любов і життя, присвячене Богу. Цей принцип христоцентричності став основним принципом усієї педагогіки християнства, який направляє людей у всьому їхньому житті – у почуттях, намірах і вчинках – і співвідноситься з Христом Спасителем.

Заповідь нову даю вам: любіть один одного, як Я полюбив вас, – слова Ісуса Христа (Ін. 13, 34). І справді, перші християни, що свято берегли цю заповідь Господню, різко відрізнялися від інших людей своєю любов'ю й одностайністю, як члени однієї родини. Усіх поєднувала братерська любов, що вийшла з основної християнської ідеї про синівське ставлення людини до Бога.

Згідно християнських начал діти – Богом створені особистості – доручаються від Бога для виховання батькам, які відповідають за їхнє виховання і становлення. Сам Христос закликає дорослих не нехтувати дітьми, як даром Божим, кажучи: “Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих: кажу бо Я вам, що Ангели їхні на небесах повсякчасно бачать у небі обличчя Отця Мого Небесного” (Мф. 18, 10). Батьки піклуються про своїх дітей із лагідністю та любов'ю (див.: Еф. 6, 4), подібно до того, як Господь піклується про синів Своїх.

За це діти зобов'язані слухатись і шанувати батьків: “діти, коріться своїм батькам у Господеві, тому що цього вимагає справедливість” (Еф. 6, 1). Сімейне життя будувалося подібно до храму Божого. Спільний духовний спів і спільне читання Святого Письма входили в коло щоденних занять християнської родини .

Будь-яка мати-християнка вірила, що у випадку її мученицької смерті, її дитя не залишиться без піклування з боку общини.

Природне почуття материнської любові знайшло в християнстві найідеальніше втілення, найбільш міцну моральну підтримку. Жінка одержала переважний вплив на моральне виховання підростаючих поколінь; її виховна роль стала навіть вище чоловічої. Мати-християнка бачила найвищий зразок для себе в Богоматері, а своє покликання – у розкритті образу Божого в своїй дитині. Тому, насамперед, вона намагалася закарбувати в серці дитини любов і християнське благочестя .

Сама атмосфера християнського дому мала благодійний виховний вплив на дітей. Навіть слуги сприймалися не як раби, а як ближні, і зобов'язувалися теж сприяти вихованню дітей. Весь внутрішній побут християнської сім'ї був украй простий, на противагу поганській розкоші. Дівчатка вчилися в матерів домашньому господарству і доброчинності; сини навчалися батьками ремеслам і мужньому служінню справі християнства. У звичаї було відвідування хворих і ув’язнених, згідно з дарованою Христом заповіддю. Приклади частого мучеництва і добровільних християнських подвигів глибше діяли на юнацьку волю, ніж усі вмовляння і покарання.

За рахунок цілеспрямованості та прагнення до єдиного справжнього ідеалу, все виховання у християн перших віків вирізнялось винятковою цнотливістю. З життєписів святих угодників ми бачимо, що основа їхнього дійсно християнського життя була закладена в дитинстві, вихованням, яке велось саме згідно заповідей Євангелія. Високий ступінь моральної досконалості перших християн, більшість з яких наважувалась краще прийняти смерть, ніж відступити від якої-небудь чесноти, прямо залежав від характеру зазначеного виховання.

Ця система, в основі своїй істинно-християнська і загальнолюдська, передавалась і в пізніші часи з покоління до покоління і, хоча й урізноманітнювалась згідно з обставинами часу і місцевими звичаями, доповнювалась, розширювалась і змінювалась, але в основі своїй залишалась у всіх справжніх християн і завжди приносила безсумнівну користь.

Таким чином, у педагогіці ранньохристиянської епохи виразно простежуються принципи богоспілкування богопошанування, соборності та ієрархічної єдності; визнається необхідність смиренномудрої слухняності. Стосунки людей – дорослих і дітей – сповнені любові й шанування, природовідповідності й особистісно-шанобливого підходу. Все життя перших християн виявляє нам зразок цнотливості, взаємного служіння. В основі виховання і життя християнського народу простежуються принципи христоцентричності, екклезіоцентричності (поєднання християн у Церкві як у новій спільноті людей) і педоцентричності.

ІІІ. Соборна взаємодія особистостей педагога і учня як фундамент педагогічної діяльності. Педагогічна подія.

Тисячолітня християнська традиція свідчить, що для виховання високоморальних особистостей, вірних наслідувачів заповідей Євангелія, величезне значення має моральний вплив учителя на учня (вихователя на вихованця). Якими засобами, у яких формах цей вплив здійснюється?

Вище було зазначено, що найпершим прикладом педагогічної дії для християнського педагога є сам Ісус Христос. Таїна Його преображаючого впливу на учнів та співбесідників полягала в самовідданій жертовній любові до кожного грішника: “принизив Себе Самого, прийнявши образ раба;... упокорив Себе, був слухняним аж до смерті і смерті хресної”, Флп. 2, 7-8), у чуйному, великодушному, з довірою ставленні до людини (“Бог вірить у людину” — так парадоксально підкреслює це митрополит Антоній Сурозький). При цьому пастирська любов Спасителя є мудрою і зрячою, вона бачить небездоганність людини і те, в чому саме ця людина потребує вдосконалення.

Виходячи з євангельського образу, християнський педагог створює такі обставини для виховної і навчальної дій, які сприяли би глибокій зустрічі педагога й учня. у цій зустрічі відбувається взаємне проникнення особистостей, не лише словесне, а й позасловесне, яке авторитетний богослов митрополит Антоній Храповицький називає “таємничим спілкуванням душ”:

“... Якщо ми звернемо увагу на те, як навіть у повсякденному житті може переламуватися порочна воля людини під впливом іншої волі, то побачимо, що тут діючою силою є не стільки раціональна переконливість філософа, не стільки навіть приклад праведника, скільки співчутлива любов друга, що витікає із серця... Людина співчутлива усього скоріше може зрозуміти й особисте життя даного страждальця;...тим більше зрозумілим стає значення цієї сили, коли вона поєднується з освітою, знанням закону Божого і життя. Але, у всякому разі, головна умова цього впливу полягає не у вченості, не у психологічній тонкості діяча моральності, а в чомусь іншому, що не має потреби ні в якому посередництві, ...а безпосередньо вливається в душу вихованця.

... Тому ж і апостол Павло... мовить: “ми не напружуємо себе, як ті, що не досягли до вас, тому що досягли і до вас” (2 Кор. 10, 14) і в іншому місці “шукаю не вашого, а вас”( (2 Кор. 12, 14)”[18].

Таке спілкування душ і є основою педагогічної події, педагогічного впливу педагога на учня.

Подивимося уважніше на педагогічну подію. Це таке плідне спілкування педагога й учня, яке має педагогічну мету: педагог бачить потребу зміни в учневі, або ж доповнення того, чого учневі недостає. При цьому двома найбільш загальними засобами, які справляють вплив, є: а) розвиток наявних в учневі якостей, здібностей, умінь, знань; б) вкладання в учня нового образу (знання, уміння, почуття, ставлення), якого він не має.

Звернімо увагу, що з позиції християнської педагогіки є принциповим, щоб педагогічна дія йшла “від совісті”, мала певний етос, тобто моральне забарвлення. Така дія твориться із доброчесного стану душі педагога і пробуджує доброчесний стан в душі учня.

Навпаки, якщо доброчесне начало є слабким, педагогічна дія характеризується або розсудливою доцільністю, або пристрасною емоційністю, що породжує відповідну реакцію у свідомості, психіці учня.

Тому педагогічна подія – основа доброчесного педагогічного спілкування, явище, у якому проявляє себе педагогічна дія.

Педагогічна подія – це реальна зустріч, певна нова реальність, буття в одній спільноті (спів-буття), спілкування особистостей педагога й учня, результатом якої є утворення нової якості: у взаємних стосунках, у поведінці учня, у його ставленні до світу, в уміннях і знаннях.

Педагогічна подія може мати різну тривалість і глибину. З позиції християнського світогляду вона може здійснюватися в Богові, а може бути й осібно від Бога.

Педагогічна подія може тривати годину, місяць, рік, кілька років. Одна педагогічна подія може вкладатися в другу, в третю.

З чого ж складається педагогічна подія? Вона містить у собі певну послідовність дій:

1. Формування т.зв. “лона стосунків”. Дитина знаходиться під опікуванням педагога, як у материнському лоні. Так само і дитина утримує педагога у своєму серці як у лоні. Педагог дорогий для дитини, і навпаки. Лоно стосунків — це зрілий плід сердечної турботи педагога за учня і пошани учня, вдячності до педагога, їхньої взаємної емпатії.
   
2. Кінцевий образ, заради якого здійснюються педагогічна подія. Педагог має в душі образ того, що він бажає дитині. Цей образ може стосуватися як певного рівня освіти, знань і умінь учня — “освітній образ” (тобто, педагог має певний кінцевий образ учня, як результат шляху з оволодіння системою знань і умінь у певній області), так і образ моральної особистості, яка має певні моральні якості — “виховний образ”. Педагогічна подія може початися лише тоді, коли й учень має в зачатку потребу власної зміни, освоєння нової якості умінь і знань, до чого його направляє педагог.
   
3. Динаміка стосунків. Її зміст: розвиток, кульмінація, розрядка, переживання нової якості володіння матеріалом, рівнем знань, умінь чи новим набором якостей і, що суттєво, це має відбуватися у творчій співдіяльності учня з педагогом.
   
4. Перебування в нових стосунках. Особистісне забарвлення педагогічної дії в християнській педагогіці означає, що педагог супроводжує учня в його “проживанні” з новими уміннями, знаннями, якостями.
   

Отже, основний плід педагогічної події — нове буття зв’я´зки “учитель-учень-предмет”. Зауважимо, що у здійснюваній саме таким чином педагогічній події (тобто, в такій, де важливим є характер стосунків учителя з учнями) проявляє себе така риса християнської педагогіки як соборність.

IV. Позиція християнської педагогіки щодо поєднання праці і навчальної діяльності:

Християнська педагогіка протягом усього свого існування метою освітньо-виховного процесу, його ідеалом бачить становлення христоподібної особистості (“благаю вас: ставайте подібні мені, як я Христу”, 1Кор. 4,16), основою якої є духовне життя і яка проявляє себе через діяльні християнські чесноти — в любові до Бога і до ближнього.

У процесі виховання й освіти важливо вирізнити основні види душевної діяльності учнів. Якщо ми маємо на увазі перш за все молодший і середній шкільний вік, то для дитини цього віку, як пише відомий психолог і педагог Д.Б. Ельконін, навчальна діяльність є психічним новоутворенням, тобто дитина освоює її як порівняно нову на основі вже засвоєних інших видів діяльності [11].

Секулярна (або нерелігійна) педагогіка вважає, що провідною діяльністю, яка передує навчальній, є ігрова. Через гру, приймаючи у грі ті чи інші соціальні ролі, дитина пізнає соціум і стосунки людей у ньому, а також, граючись, освоює світ речей і емпірично пізнає закони природи.

Натомість християнська традиція свідчить: для традиційного християнського виховання дітей віком 5–7 років надзвичайно важливе значення має також труд, праця¹. При цьому зазначимо, що праця — це саме окремий вид діяльності, і навчальні зусилля не є якимсь різновидом праці.

У чому ж значення й основний сенс праці та навчання? Які особливості цих видів діяльності і як вони поєднуються один з одним?

Християнська традиція свідчить, що вік 5–7 років розглядався як вік початку трудової діяльності [19]. Протягом багатьох століть це було властиво народній педагогіці. У простих селянських родинах діти допомагали доглядати і пасти худобу чи птицю, брали участь у польових роботах. А діти вищих класів суспільства, як ми знаємо з епохи Київської Русі, освоювали з 5 років елементи кінної справи, ратного мистецтва тощо, дівчатка ж серйозно навчались жіночим рукоділлям.

Чому з 5 років (а часто й раніше) дітей привчали до праці? Діти приблизно до 12 років здатні сприймати і глибоко засвоювати сенс дій дорослих, їхнє ставлення до світу і один до одного. Це визначає майбутні цінності, мотиви і спосіб життя в дорослому віці. Особливо глибоке засвоєння відбувається до 6 років. Тому так важливо саме до 6 років допомогти дітям сприйняти основні доброчесні сенси життя, а ці сенси засвоюються саме у праці.

Праця як провідна душевна діяльність і її психічні новоутворення. Праця — це не та діяльність, яку ми зараз називаємо “роботою” — вони мають різні цінності. Мета роботи, у першу чергу — результат, плід. Результат чи плід можуть бути морально нейтральні або ж егоїстичні. Мета ж праці завжди доброчесна або навіть духовно-моральна, і тому праця вимагає відповідного духовно-доброчесного стану душі.

Мету праці визначає Святе Письмо. Моральний сенс праці – “не їсти хліба даремно”, не бути тягарем: “ми не їли ні в кого дармо хліба, але вдень і уночі тяжко та гірко працювали, щоб не утруднювати з вас нікого” (2 Сол. 3,8). А духовний сенс розкриває апостол Павло вже в Новому Завіті – ради Христа допомагати слабким і немічним: “Я вам усе показав, що, працюючи так, треба поміч давати слабим, та пам'ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: блаженніше давати, ніж брати!” (Діян. 20,35); “а краще нехай працює та чинить руками своїми добро, щоб мати подати нужденному” (Еф. 4,28).

Роботі і праці відповідають два типи трудової дії. у роботі перша сходинка – задумка. Підставою для задумки може бути якась цінна ідея (навіть благородна), потреба в успіху, плідному результаті. Друга сходинка – сама трудова дія. І третя сходинка – успіх. У такій дії може сформуватися хороший працівник, але такий, що працює на себе. Це – неправдива трудова дія.

У справжній трудовій дії теж три сходинки, але вони зовсім інші. Перша сходинка – почути потребу ближнього, відгук на його потребу. Друга сходинка – втілити, здійснити потребу ближнього. Третя сходинка – почуття вдячності, яке переживає трудівник.

В справжній трудовій дії зовсім інші переживання, ніж у неправдивій. Звернімо увагу, що почуття вдячності переживає сама людина, в даному разі дитина, яка цю дію виконує. Це — вдячність батькам, за те, що виростили, вчителям, наставникам, завдяки яким дитина здатна здійснити потребу. Для віруючого — це вдячність Богу. Почуття вдячності дає силу, щоб відгукнутися на наступну потребу ближнього. І це зовсім інше, ніж надихаюче почуття успіху.

Отже, підсумовуючи, в процесі праці у дітей віком 5–7 років при правильному вихованні можна виділити такі основні психічні новоутворення: 1) здатність почути потребу ближнього; 2) здатність шляхом трудового зусилля здійснити, задовольнити цю потребу і 3) вдячність Богу і людям, яка дає сили на подальшу працю.

Дуже важливо наголосити на тому, що праця, трудова діяльність саме з віку 5–7 років, є природовідповідною. Це підтверджується і Святим Письмом, і моральними традиціями більшості народів.

Навчальна діяльність. Передумовою навчальної діяльності є прагнення дитини (ще не до кінця усвідомлене) до суспільно значущої і соціально орієнтованої взаємодії з дорослими (вчителями) і ровесниками — як наслідок соціального розвитку (становлення) особистості.

Природною передумовою навчальної діяльності є органічний розвиток здібностей, у яких проявляє себе як інтелектуальна сфера — уява, пам’ять, жвавість мислення, потреба в пізнанні тощо, так і психофізіологія дитини — її тілесні та емоційно-почуттєві особливості, які потребують самореалізації. “Прагнення вчитися людині природжене” (Аристотель).

Власне навчальна діяльність дитини (або учіння, в термінології дидактики) з позиції християнської педагогіки характеризується такими якостями [20]:

1) у самосвідомості — усвідомлення себе учнем, тобто людиною, яка змінюється в процесі засвоєння знань і умінь: я вчуся, отже я набуваю те, чого не мав раніше;

2) у свідомості, розумовій діяльності — рефлексія, тобто здатність до аналізу своїх дій і розвиток довільної уваги;

3) у сфері цінностей — цінність діяльності з освоєння знань і умінь перевищує цінність предметної діяльності, тобто дитині певною мірою сам процес навчання важливіший і цікавіший, ніж заняття чимось у предметній сфері;

4) в соціальних стосунках — установлення і розвиток стосунків пошанування з дорослим (учителем) як носієм соціально важливих знань і умінь.

За наявності цих якостей процес учіння відбувається осмислено. В іншому випадку навчання здійснюється не стільки усвідомлено, скільки емпірично, стихійно – в процесі предметної діяльності, спілкування тощо. Якщо ж навчання відбувається лише в ігровій формі (зараз практикуються і такі педагогічні підходи), то дитина правила навчальної діяльності сприймає як правила ігрової, і переносить на навчання принципи гри — символічність, умовність, невідповідальність, незосередженість, розважальний характер.

Союз праці і навчальної діяльності. Якщо 7-річна дитина приступає до навчання, то дуже важливо — який настрій душі для неї є провідним — ігровий чи трудовий. Звісно, для сучасних дітей дуже важко відтворити традиційний християнський уклад попередніх століть. Але якщо дитина певним чином переживе смак справжньої трудової дії, це вже значною мірою може позитивно вплинути на мотивацію, цінності навчання.

Отже, за наявності навички справжньої трудової дії дитина здатна жити і керуватися в навчальній діяльності духовно-моральними сенсами. Вона буде вчитися, тому що шанує батьків і вчителя, довіряє їм, і намагається виконувати те, що є важливим з позиції шанованих старших. Дитина зрозуміє, що завдяки навчанню вона опановуватиме тими діями, які допоможуть послужити потребам родини й інших людей. Вона здатна відчути й повірити в мудрість і доцільність того, що подається в навчанні. І, нарешті, в ній укоріниться навичка зосереджено і цілеспрямовано завершувати справу, а після цього – переживати вдячність Богу й людям, що дає сили на подальше навчання.

З іншого боку, за наявності лише ігрового досвіду основними мотивами навчальної діяльності можуть бути, крім суто ігрових: 1) пізнавальні – ті, що пов’язані з розвитком здібностей; 2) мотиви, пов’язані з прийняттям певної соціальної ролі в дитячому колективі. Як перші, так і другі рано чи пізно здатні пробудити й закріпити певні пристрасті: марнославства (сподобатися результатом учителю або батькам, отримати похвалу, гарну оцінку тощо), самоствердження (через вдале оволодіння предметом або за рахунок відчуття зверхності завдяки кращому за інших навчанню) та інші. Тому так важливо, щоб навчальна діяльність дитини починалася тоді, коли дитина пережила певний досвід праці.

Для підтвердження положень цього розділу цікаво буде навести думки видатного християнського педагога XVIIст., основоположника сучасної педагогіки Яна-Амоса Коменського з його найважливішої праці “Велика дидактика”[21].

• Навчання є одним із видів праці; у цьому сенсі школа є поприщем праці.
  
• Якщо що-небудь потрібно повідомити юнацтву навіть і заради (цього) реального життя, усе це повинно бути таким, щоб, не перешкоджаючи тому вічному життю, і в реальному житті давало б єдину користь.
  
• Потрібно викладати тільки те, що приносить обґрунтовану користь як у реальному, так і в майбутньому житті.
  
• Яке б заняття не починати, потрібно насамперед збудити в учнів серйозну любов до нього, довести перевагу цього предмету, його користь, приємність ...
  
• У школі варто привчати всіх учнів застосовувати до справи свої знання й мудрість, формуючи ставлення до речей, що знаходяться в них під руками, ставлення до ближніх, із якими вони разом живуть і ставлення до Бога, під оком якого вони ходять, так, щоб із користю продовжувати протягом усього життя початий у школі напрямок.
  
• У своїх учнів я завжди розвиваю самостійність у спостереженні, у мовленні, у практиці й в застосуванні, як єдину основу для досягнення міцного знання, чесноти і, нарешті, блаженства.
  

V. Християнська педагогіка про навчально-виховний процес.

Під час практичного втілення педагогічної теорії педагогу завжди важливо визначитися — як поєднати задачу засвоєння учнями певної сукупності знань і умінь із завданням формування особистості. Іншими словами — як поєднати освіту, навчання і виховання в цілісному педагогічному процесі².

О. Олександр Зелененко у своїй роботі [16] дає таке визначення цілісного навчально-виховного педагогічного процесу: "це є цілісножиттєвий, безперервний, боголюдський, навчально-виховний, духовно-творчий процес, спрямований на розвиток і вдосконалення особистості для вирішення часткових завдань у досягненні кінцевої мети".

Представлений методичний посібник, маючи на увазі практичну задачу — викладання “Християнської етики в українській культурі”, не ставить завдання визначити конкретні послідовні кроки — як реалізувати з позиції християнської педагогіки ідеальний педагогічний процес. Але вважаємо, що педагогу варто знати основні принципи, згідно з якими такий процес може бути реалізований.

Як уже зазначено, компонентами педагогічного процесу є освіта, навчання і виховання. Коротко охарактеризуємо їх з позиції християнської педагогіки.

Основою педагогічного процесу є виховання. У традиційному розумінні під вихованням мають на увазі вироблення сім’єю, школою та середовищем навичок поведінки дитини з метою всестороннього розвитку особистості й підготовки її до виробничої, суспільної та культурної діяльності. Це визначення має досить поверховий характер. “Вихованим” прийнято називати людину, що має добрі манери й уміє поводитися в суспільстві. Про таке зовнішнє й порожнє благочестя, на відміну від благочестя чистого й непорочного перед Богом (Як. 1, 26–27) нас попереджає Апостол Яків.

За своєю етимологією слово виховувати протилежне слову заховувати. Тобто виховання – це виведення назовні чогось цінного із сокровенного, таємного і його розвиток. Таким найціннішим скарбом людини є Божий образ, і основним завданням виховання християнський педагог бачить життєву реалізацію закладених у людину Божих дарів шляхом набуття християнських чеснот.

Отже, виховання – це планомірна праця над набуттям християнських чеснот і вдосконаленням особистості, необхідний для цього розвиток і зміцнення духовних, душевних, фізичних сил, здібностей людини. Сукупністю всіх досконалостей є любов (див.: Кол. 3, 14: “Більш за все зодягніться в любов, яка є сукупністю довершеності”), тому ідеальним завданням християнського виховання є зростання в любові до Бога і ближнього.

Навчання словники визначають як “вправа, заняття”, “формування в індивіда досвіду поведінки”. “Учити”, “навчати”, “привчати” – означає “передавати знання й навички; наставляти, передавати свій досвід і свої погляди”. “Учитися”, “навчатися” – “засвоювати певні знання й навички, набувати досвіду”.

Традиційна педагогіка визначає навчання як “спеціально організований, цілеспрямований і керований процес взаємодії вчителів та учнів, спрямований на засвоєння знань, умінь, навичок, формування світогляду, розвиток розумових сил і потенційних можливостей учнів; закріплення навичок самоосвіти відповідно до поставлених цілей”[3].

З позиції християнської педагогіки в процесі навчання важливо виділити дії, узгоджені з духом і характером виховання, які сприяють зростанню учня в таких чеснотах як працелюбність, відповідальність, творча ініціативність тощо.

Для засвоєння певного уміння ефективною є подана нижче послідовність навчальних кроків:

1. Вчитель наводить учневі відповідний зразок дії (образ дії).

2. Учень заохочується до першого кроку самостійної, не репродуктивної дії; учитель у цей час підтримує учня й допомагає проаналізувати помилки.

3. Учитель ставить найближчу мету і спонукає до дії.

4. Створюються умови для творчого, вільного звершення.

Отже, навчання можна визначити як таку цілеспрямовану взаємодію учителя й учнів, яка спрямована на набуття учнями важливих для добротворення знань, умінь і навичок і розвиває необхідні для цього християнські чесноти.

Освіта. У сучасній педагогіці освітою називають певний обсяг систематизованих знань, умінь, навичок, способів мислення, якими оволодів учень. Головний критерій освіченості – системність знань і системність мислення.

Разом із тим, слово “освіта” етимологічно пов’язане зі словами “світло”, “просвітити”. у християнській традиції світло символізує самого Ісуса Христа — Сина Божого, а поняття “просвітитися”, “наповнитися світлом Христовим” означає засвоїти Істину в усій її глибині, стати причетним до “незабутнього знання” (термін богослова VII ст. Максима Сповідника), що тотожно “стати причетним до вічного, блаженного, райського життя”. Сам Христос свідчить: Я світло для світу; хто піде за Мною, той не ходитиме в пітьмі, але матиме світло життя (Ін. 8, 12).Тому справжня освіта неможлива без її Джерела — учення Христового. Про це ще в XIX ст. чудово писав святитель Філарет (Дроздов): “Освіта приносить благі плоди суспільству тільки тоді, коли основою для неї служить віра. Світло однієї наукової освіти, без світла християнської істини – те саме, що світло місяця без сонця, світло холодне й неживе, що не потрапляє всередину і ніколи не зможе зігріти, оживити. Марно душа, що перебуває у відчуженні від Бога, джерела життя, початку добра, марно мріє, що вона розвивається, підноситься, росте і йде вперед: у ній розвивається лише дух самолюбності, вона підноситься тільки гордістю, росте у злі, іде вперед, але шляхом суєти, що веде до загибелі”³.

У Новому Завіті є застереження, щоб освіта не сприймалася як багатознання. Апостол Павло свідчить: “ Якщо я говорю мовами людськими й ангельскими, а любові не маю... якщо... знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання... а не маю любові, – то я ніщо” (1 Кор. 13, 1-2), тому що “знання надимає [хизується], а любов будує [творить] (1 Кор. 8, 1) (в дужках приводяться варіанти перекладу, які дозволяють точніше передати думку ориґіналу).

Крім поняття “світло”, в античній та східнохристиянській культурній традиції велике значення має категорія “образ” (грец. еikon, звідси “ікона”). “Стати освіченим”, “просвітитися” означає не лише засвоїти певні знання як логічно пов’язані факти і висновки з них, але й сприйняти цілісну картину, систему образів, “ікону” відповідного вчення.

Тому освітній процес у християнській традиції розглядається також як подання певних образів викладачем і сприйняття, засвоєння цих образів учнем. У процесі засвоєння цих образів учень сягає як у глибину — щоб проявився образ Божий, закладений у нього самого, так і у висоту — до Першообразу і Світла світу Ісуса Христа.

Отже, освіта – це поступове й цілісне визрівання особистості до відповідності її до Богозданого образу через діяльне пізнання Першообразу – Господа нашого Ісуса Христа.

Таким чином, кінцева мета навчально-виховного процесу згідно з християнською педагогікою – не в отриманні знань і ученості, а в отриманні любові й досвіду благочестивого християнського життя. Знання, вченість, майстерність є для цього знаряддям.

Цілісний педагогічний процес. Як уже зазначалося, компонентами педагогічного процесу є освіта, навчання і виховання. Їх взаємозв’язок можна зобразити у вигляді трикутника, в якому “освіта” перебуває на вершині, а “навчання” і “виховання” в основі.