Geum.ru

Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Управління освіти Рівненського міськвиконкому

Вид материалаДиплом

Содержание


Ключник В.В.
Додатки(крій народного одягу, інструкційні карти найбільш вживаних технік Полісся
Подобный материал:

Рівненський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти

Управління освіти Рівненського міськвиконкому





матеріали на допомогу

вчителям трудового навчання


Бібліотека „Майстра”


Випуск 2(9)


Рівне – 2009


Укладачі: Вангрет В. І., вчитель – методист ЗОШ №18 м. Рівне.

Скок Вікторія, студентка ΙΙ- курсу РДГУ


Рецензенти:

Сингаївський Д. В., кандидат педагогічних наук, доцент, декан фізико-технологічного факультету Рівненського гуманітарного університету


Мельник З. В., методист кабінету технологій Рівненського обласного інституту післядипломної освіти.


Відповідальний за випуск: Ключник В.В., методист управління освіти Рівненського міськвиконкому

Історична довідка про виготовлення одягу за народними мотивами


Народний костюм українського Полісся

Полісся охоплює територію сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської, північні райони Київської та Чернігівської областей.

Полісся є найбільш архаїчним регіоном України, який і досі зберігає свій неповторний колорит. З-поміж інших регіонів України поліські строї вирізняються домінуванням двоколірної біло-червоної гами, відсутністю купованих тканин та тканим і вибійчаним декоративним оздобленням вбрання. Біло-червоне кольорове звучання у поліському костюмі підкреслює його архаїчність і символізує поєднання двох начал: духовно-божественного (білий) та плотсько-земного (червоний). Пограниччя цих стихій маркується поясом, як межею між буденним освоєним і піднесено незнаним. Пояс, зав'язаний на людині, був центром його вертикальної структури, місцем з'єднання сакрального верху та матеріально-тілесного низу.

Архаїчність поліського одягу простежується також у жіночих головних уборах "намітках", які становлять так званий хустковий головний убір, характерний для багатьох древніх народів. Це шматок полотна, обвитий по основі (кибалці, очіпку) навколо голови. Старші жінки зав'язували намітку так, щоб вона закривала низ підборіддя. Як правило кінці намітки орнаментувались червоними смужками, виконаними технікою перебірного ткацтва або вишивки.
Збереження архаїчних рис в одязі пояснюється факторами природно-географічними (ліс, болото) та соціально-економічними (відносна віддаленість населення від великих промислових та культурних центрів та основних торгівельних шляхів). Для поліського одягу типовим був приталений силует плечового одягу (безрукавок-шнуровиць, керсеток, свиток) та розширена донизу лінія поясного одягу (літники, спідниці з фабричного полотна, "спідниці з нагрудником"). Для орнаменту вишивок і узорнотканих матеріалів домінуючими були геометричні мотиви, скомпоновані у горизонтальні смуги, та поєднання червоного й невеликої кількості чорного або синього кольорів (на сорочках, спідницях, запасках, хустках і свитах). Ткані узори виступали у вертикальних або горизонтальних смугах і в клітинку. З загального масиву поліського вбрання можна вирізнити такі регіональні його комплекси як: східно-поліський з чернігово-сіверським підваріантом, центрально-поліський з київсько-житомирським і західно-поліський з рівненсько-волинським.
Розвиваючись на території етнічного пограниччя, культура поліського реґіону України зазнала відчутних впливів з боку сусідів - поляків, білорусів та росіян. Так, на західному Поліссі досить відчутними є польські впливи, а на східному - російські. Білоруські простежуються більшою чи меншою мірою на всій поліській території.
Одяг, як відомо, паспортизує не тільки етнічну або регіональну належність етносу, а й може свідчити про вік, соціальне положення людини. Найбільш багатим і аксесуарно різноманітним є так званий ритуальний одяг, який відбиває космогонічні уявлення кожного народу, його морально-ціннісні орієнтири. З-поміж усіх комплексів вбрання все найяскравіше, мистецько і художньо довершене, символічно-сакральне сконцентроване у весільному одязі.


Східне, чернігово-сіверське Полісся


Східне, чернігово-сіверське Полісся є суміжною зоною трьох слов'янських народів. Вона увібрала окремі елементи сусідніх етнокультур. До того ж цей реґіон, порівняно з іншими, є найбільш промислово-урбаністичним, що зумовило використання в костюмі купованих, мануфактурних тканин. Наслідування міської європейської моди проявляється також у приталеному крої та включенні у чоловічий костюм такого елемента, як жилет. Використання у строї шийної хустки також не є випадковим. Такий спосіб носіння хустки був праобразом сучасного галстука або краватки. Ця деталь одягу прийшла з Європи на початку ХVIIIст., коли більший вплив мала німецька та голандська моди, тому поширенішою на Поліссі стала саме назва "галстук". Цікавим є той факт, що візуальна близькість деяких елементів костюма має свою місцеву назву. Мова йде про жіночі, так звані "юпки з нагрудниками", які віддалено нагадують російські сарафани. Ще одним важливим елементом чернігівського строю є вишивка на жіночих сорочках, яка перегукується з тканими узорами на кролевецьких рушниках і є інтерпретацією царської символіки - двоглавих орлів.
Прикладом східнополіського вбрання може бути весільний стрій молодих з колишнього Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії, тепер Новгород-Сіверського району Чернігівської області. Поверх вишитої весільної сорочки молода була одягнута в своєрідну "спідницю з нагрудником" або "юпку з нагрудником", відрізну по лінії талії та розширену донизу. Колір такої "спідниці з нагрудником" міг бути зеленим, малиновим, червоним, але обов'язково яскраво насиченого відтінку. Поверх неї одягався фартух переважно чорного кольору, розшитий кольоровим шовком рослинними мотивами. Стан оперізував весільний тканий "кролевецький" рушник. Головним убором був весільний вінок з шерстяних помпонів червоного кольору з кольоровими стрічками. У молодого основними у строї були весільна сорочка з вишитим стоячим коміром та пазухою, поверх якої одягалась жилетка і чумарка, пошиті з купованої тканини. Штани підперізувались тканим або плетеним поясом. Невід'ємний атрибут чоловічого вбрання - смушкова шапка, яка у весільному варіанті прикрашалась червоною стрічкою або весільним віночком. Святковий костюм міг бути доповнений сірою свитою з домотканого сукна, по краю, на полах, по шиї та манжетах оздобленою чорним оксамитом, кольоровою тасьмою та узорною машинною строчкою. Окрім вищезгаданої "спідниці з нагрудником" на Східному Поліссі носили рясні спідниці з фабричної тканини, з шести-семи полотнищ (пілок), які зшивалися та збиралися зверху у дрібні складки чи збори. Також побутували фартухи з домотканого полотна, пишно оздоблені кольоровим мереживом і вишивкою.
Жіночим поясним одягом також були запаски, переткані поперечними смугами (задня - чорного кольору, а передня - синього), виготовлені з товстого доморобного сукна. У свята жінки одягали плахти одноколірні або строкаті - ткані у клітинку. Також ознакою жіночого вбрання були головні убори у вигляді очіпків, наміток, хусток. Очіпки

виготовлялися із ситцю або вив'язувались із ниток. 

Центральне київське Полісся


В костюмі північних районів Київщини поясним одягом служила спідниця ("літник" або "андарак"), витканий у поперечні різнокольорові смуги, в яких домінуючими були червоні та сині барви з невеликим доповненням зеленого, жовтого та білого.
Широкі смуги - "дороги" червоного та синього кольорів перемежовували вузькими зеленими і жовтими смужками - "стежками". Виткане у горизонтальні смуги полотно, довжина якого повинна була дорівнювати 2-3-разовому обхвату по талії, вздовж смуг закладали у складки. Іноді залишали передню частину гладкою з метою економії матеріалу. Вгорі закладені складки заводили у вузенький пояс, який пришивався по верхньому краю літника і який утримував спідницю на талії. Поверх завжди одягали широкий домотканий пояс.
Поруч із тканими з вовни у північних районах Київщини побутували й лляні білі запаски з тканим або вишитим "по чисницях" орнаментом, переважно у техніках поверхневих непрозорих швів (настилування, набирування, затягування, занизування) у червоних кольорах з невеликою домішкою синього.

Характерними техніками північних районів було поєднання непрозорого й прозорого шиття біллю. Прозоро-мережане шиття по чисницях білим по білому вимагало довготермінової, копіткої, настирливої праці. Щоб досягти ефекту врочисто-святкового піднесення, сріблясто-ажурного мерехтіння такими обмежено-скупими засобами як відбілена нитка "біль", голка та власноручного виробу полотно, треба було вкласти не лише бажання, любов, майстерність, але й виснажливу працю. Весільне вбрання київських поліщуків відзначає перевага білого кольору з незначними кольоровими акцентами червоного та зеленого. Біла, з доморобного битого сукна, свита молодої скромно оздоблена лише по краю верхньої поли та на рукавах кольоровим вовняним шнуром. Зверху з-під свити виглядав вузенький вишитий стоячий комірець весільної сорочки, зав'язаний червоним шнурком, що мав оберігати молоду від зурочень. Знизу - ткана шерстяна спідниця - "літник" та фартух. На ногах - личаки, одягнені поверх онуч. Голова пов'язувалась весільною стрічкою, поверх якої вдягали барвінковий вінок з прикріпленими до нього позаду кольоровими стрічками. Вбрання молодого теж відповідало основній колористичній поліській гамі. Біла свита молодого була підперезана шкіряним паском, до якого чіплялися всі необхідні предмети - футляри для ножа, кременя і т.п. З-під свити виглядають сірі полотняні штани, заправлені в онучі, на які взуті постоли. На грудях кріпилась вінчальна квітка з трьох листочків барвінку. На голову молодий одягав сукняну шапку, обшиту кольоровим вовняним шнуром з китицями на рогах, - "щоб дівчата не чіплялись".  Буденний одяг, звичайно, відрізнявся від святкового. Свити, як чоловічі так і жіночі, шились з товстого темно-коричневого, сірого або білого сукна. Жінки прикрашають свої свити блакитною або чорною стрічкою. Важливою деталлю чоловічого та жіночого костюма є взуття. Взимку закутували ноги м'якою гладенькою травою (т. зв. "тирса", або "волася"), а зверху замотували тканиною. Личаки грубо плелись із вербової або липової кори, а постоли, робили просто із клаптиків старої шкіри і прив'язували до ноги.
Домінуючим жіночим головним убором є платовий головний убір - намітка: голову поверх очіпка пов'язують довгим шматком простого мусліну або серпанкового полотна, пропускаючи його підборіддя і закриваючи шию; зав'язують позаду великими вузлами, а кінці спускають аж до середини литок. Дівчата виглядають значно скромніше - їх волосся просто заплетене і зав'язане вузькою червоною стрічкою. Чоловіки носять трикутні або чотирикутні шапки із сірого або блакитного сукна, оздоблені вишивкою з синьої або червоної вовни.


Західне, рівненсько - волинське Полісся


Північні райони Волинської та Рівненської областей межують з Білоруссю. За цілим рядом ознак їх культура виявляє спільність з традиційною культурою пінчуків Білорусі. Але самовизначеність населення цього району як українського дозволяє нам говорити саме про український тип строю, житла і т.п.
На Західному Поліссі жінки носили білу уставкову (поликову) полотняну сорочку із стійкою або виложистим коміром, прикрашену тканим або вишитим орнаментом червоного кольору з домінуванням геометричних мотивів. Техніки вишивок були найрізноманітнішими - заполоч, занизування, зволікання, зерновий вивід, мережка, насилування, гладь, хрестик, які здебільшого імітували техніки ткання. На Західному Поліссі до середини 19 ст. носили незшиті форми поясного одягу - запаски. Запаскою обгортали стан ззаду, а спереду припинали попередницею білого кольору. На Рівненщині у середині XIX ст. вбирали дві полотняні запаски ззаду і спереду. Запаски ткали у поперечні смуги. Пізнішим варіантом поясного вбрання на Західному Поліссі була полотняна спідниця з білого лляного полотна, оздобленого у долішній частині червоними перебірними смугами. На волинському Поліссі спідниці ткали у клітку або у смужки. На свята і в холодні дні одягали домоткані вовняні спідниці - так званий "літник" (у повздовжні смужки) "сукню" (в однотонні смужки), "димку", "бурку" (у поперечні смуги). До вовняної спідниці припинали полотняну або вовняну запаску. 
Верхнім плечовим одягом Західного Полісся були свити: "до вусів" - "латуха" і з прохідкою - "сермяга". Наприкінці XIX ст. з'явилися пальта з домотканого полотна - "бекеші". Зимовим верхнім одягом для зими були кожухи.  Як і в центральному Поліссі жіночим головним убором Західного Полісся були намітки, які вив'язувались поверх очіпка, під яким носили "кибалку"- твердий обручок з картону або гнучкої деревини. На ноги взували плетені личаки або чоботи. 
Чоловіки носили полотняні штани з доморобної тканини у смужку або у дрібну клітинку. Чоловічі сорочки прикрашались червоним тканим або вишитим орнаментом на комірі, манишці та чохлах. Сорочку підперізували скрученим лляним, конопляним або вовняним мотузком. На голову вдягали солом'яний бриль, суконну або хутряну шапку. 
Весільне вбрання рівненських поліщуків вирізняється локальним білим кольором, майже повною відсутністю кольорових прикрас і різноманітних доповнень, якими збагатився весільний одяг інших регіонів України вже в кінці XIX - на початку XX століття. 
Весільну дівочу сорочку виготовляли з тонко пряденого білого, т.зв. "серпанкового", лляного полотна. Поверх сорочки вдягали серпанковий білий фартух. З лівого боку на груди кріпили вінчальну квітку з трьох пагінців барвінкового листя, перев'язаних білою ниткою або стрічечкою. Ноги обвивали онучами з вибіленого полотна та взували постоли, сплетені з дубового "полосся". Постоли кріпили на ногах шнурками з льону чи конопель -"волоками". Голову молодої прикрашали серпанковою наміткою із "запруткованими" краями, обгортаючи нею, як дівочою хусткою, голову, залишаючи відкритою потилицю. Поверх завиваної намітки одягали барвінковий вінок. 
Таким самим скромним було і вбрання молодого. Весільна сорочка, що її дарувала молода, була з густо "кружільного" білого або сірого лляного полотна. Сорочку шили з вузьким стоячим комірцем та пазухою. Рукави призбирували при манжетах. Сорочку вдягали навипуск поверх вузьких штанів, шитих із сірого нечесаного льону, т.зв. "нечесі". Єдиним кольоровим доповненням був плетений широкий смугастий пояс - "крайка" - з великою кількістю помпончиків - "мохрів". З лівого боку на груди молодому, як і молодій, чіпляли вінчальну квітку. На ноги на полотняні онучі взували плетені постоли. 
Весільне вбрання молодих волинського Полісся відзначається контрастним виділенням яскравих червоно-чорних кольорів тканин орнаментальних узорів на тлі вибіленого лляного полотна. Ткана весільна сорочка молодої з відкладним коміром та тканою накладною пазухою має повністю заткані червоно-чорними переборами широкі рукави, зібрані біля манжета. Поверх сорочки вдягали ткані спідницю і фартух. Шия прикрашена кількома низками намиста. На ногах - онучі з колишньої тканої сорочки та личаки. Своєрідним є головний убір молодої - біла ткана намітка з узорно-перебраними кінцями. Поверх намітки надягали весільний вінець у вигляді твердого високого обручика, розширеного догори, обшитого кольоровими стрічками, попередньо зібраними у складочки. Його вдягали з нахилом на правий бік, а на кінці чіпляли пишні пучки різнобарвного пір'я, яке мало відвернути від молодої лихі сили.
Молодий поверх вузьких, з доморобного полотна штанів вдягав навипуск білу лляну весільну сорочку, що її дарувала йому молода. Вишивкою прикрашали відкладний комір та пазуху. Підперізували молодого тканим вовняним поясом. Солом'яний капелюх дружка прикрашала весільним віночком та складеною з кольорової, переважно червоної, стрічки квіткою. На ногах - онучі та личаки, які прив'язувались плетеними з конопель шнурками - "волоками".

Сорочка є одним з найдавніших елементів вбрання, виступаючи майже до початку XX ст. єдиним видом натільного одягу на всій території України. Термін «сорочка» відомий не лише в українців, а й в інших слов'янських народів. За Київської Русі він означав і натільний, і верхній одяг або одяг узагалі, який шили як із полотна, так і з сукна.

Українська сорочка кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість локальних варіантів крою та орнаментації і відповідала чи одному, чи одразу кільком цільовим призначенням. Це й коло­ритно оформлені святкові сорочки, і більш стримані пожнивні, і повсякденні. Білий колір — цей своєрідний естетичний еталон традиційної української сорочки — є загальнослов'янською тради­цією, що сягає сивої давнини. Чоловічі й жіночі сорочки залежно від їхнього призначення, а також від заможності сім'ї, шилися з полотна різної якості. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Жених приносив у дім із рідної сім'ї дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбут нього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила й вишила молода. Як уже зазначалося, однією з основоположних ознак одягу є крій. В еволюції крою сорочок найповніше відбився такий важливий народний принцип створення одягу, як раціональність, котра визна­чалася функціональною значущістю, технічними можливостями, спадкоємністю традицій. Виходячи з варіантів крою, можна виділити основні типи сорочок, що побутували в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.: тунікоподібна, з плечовими вставками, з суцільнокроєним рукавом, на кокетці. Локальна специфіка виявлялася у засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірах та формах плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, які розширювали прой му), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному чи вертикальному члену ванні стану сорочки.

Розміри деталей сорочки, кількість полотнищ стану були тісно пов'язані з шириною саморобного полотна (у середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Найбільш архаїчний — тунікоподібний — крій зберігся переважно в чоловічих сорочках, кроєних з одного центрального, перегнутого поперек полотнища, до якого по боках пришивались два поздовжньо перегнутих полотнища — рукави. Нижче рукавів до стану пришивались бочки (у половину полотна завширшки) та ластки. По центру перегнутої частини стану вирізувалася горловина й робився глибокий розріз — пазушка. Сорочка з плечовими вставками, відома ще давнім слов'янам, генетично продовжувала розвиток тунікоподібного крою. У XIX — на початку XX ст. цей тип сорочки побутував переважно у жіночому одязі всіх слов'янських народів. Плечові вставки являли собою прямокутні (пізніше іноді трапецієподібні) шматки полотна, які вшивалися між передньою та задньою пілками по основі або по пітканню стану сорочки. Хоча широко побутували обидва вказані способи, саме сорочка зі вставками, вшитими по основі, здавна визнана дослідниками суто українським типом крою. Вставки розширювали плечову частину сорочки й давали можливість зробити об'ємнішими горловину та рукави, які часто призбирували. Ширина вставки дорівнювала або половині ширини саморобного полотна, або всій його ширині. У першому випадку вставка разом із ру­кавом вшивалась як по основі, так і по пітканню стану, у другому — лише по основі. Рукав до вставки пришивали, не призбируючи, або ж закладали у дрібні збори — пухлики.

На Поліссі переважали сорочки з пришитими по пітканню вставками, до яких гладко приєднані рукави, що утворюють зі станом, як і в тунікоподібних, прямий кут.

Одним із моментів, що визначали локальні особливості сорочок, було оформлення горловини. На Лівобережжі та Правобережжі горловини сорочок рясно призбирували. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, а призбираний викот горловини обшивався тасьмою або вузькою смужкою полотна. На кінцях обшивки робили петлі, крізь які протягували стрічку для зав'язування. Горловина або щільно прилягала до шиї, або ж мала овальну, а іноді квадратну форму. Правобережну сорочку завжди шили з коміром, іноді зі стоячим, а частіше з виложистим. У центральних районах України обидва ці варіанти поєднувалися. Червоні стрічки у комірі носили парубки, частіше на свята. Таку стрічку дарувала дівчина своєму обранцеві. Форма та обробка горловини й коміра композиційно пов'язувалися з оформленням низу рукавів сорочки, які також рясно призбирувалися і викінчувалися обшивкою (Лівобережжя) або чохлою (Правобережжя). У чоловічих святкових сорочках низ рукава не завжди призбирувався, лишаючись широким. На Черкащині, нинішній Кіровоградшині горловина і манжет закладалися у збори (брижі) і викінчувалися оборкою (зонтиком, бриликом). Окрім крою, локальної своєрідності сорочкам надавала орнаментація. Колір і фактура саморобного полотна були виразним тлом для орнаменту. Матеріал, мотиви, колористика, розміщення орнаментації нерозривно пов'язані з іншими елементами одягу й костюмом у цілому, його функціональним призначенням. Узагалі орнаментація як один із важливих виявів специфіки культури та психо­логії народу здатна відбивати його етніч ну історію, локальні особливості, а також етнокультурні взаємозв'язки. Орнаментація українських сорочок виконувалася техніками ткацтва та вишивки. Ткацький малюнок — явище, мабуть, більш раннє, хоча довгий час на значній території України ці дві техніки розвивалися паралельно.

Протягом усієї історії розвитку народного одягу вдосконалювались і принципи розміщення орнаментації на сорочках. Зважаючи на давність цього виду одягу, розташування її декору часто по в'язують із ранніми етапами, коли орнамент відігравав не стільки естетичну, скільки оберегову роль. Згідно з уявленнями прикраси розміщували на тих елементах одягу, які відкривали доступ до тіла: горловині, нагрудній частині, подолі, низу рукавів. У давньослов'янському одязі особливо виразно прикрашалася кругла або квадратна горловина (опліччя), котра могла одягатись окремо або ж пришивалась до одягу. Розміщення вишивки на плечовій частині та передпліччі традиційних сорочок сягає тих часів, коли на нижню сорочку з довгими рукавами одягали другу — без рукавів — або накидали плащ з орнаментованими краями, який застібався на плечі фібулою. Наприкінці XIX — на початку XX ст. принцип розміщення орнаменту на со­рочках, зберігаючи давні традиції, зводився переважно до вирішення практичних та естетичних завдань. Художнє оформлення диктувалося призначенням сорочки, віком та заможністю населення. Розташування орнаменту залежало безпосередньо від крою сорочки та інших елементів одягу.

Прикрашалися ті частини сорочки, які не закривались іншими складниками комплексу: таким чином досягалася композиційна цілісність останнього. У різних районах України розміщення орнаменту мало як спільні, так і специфічні риси. На значній частині терито рії його розташовували на суцільно-кроєному рукаві або вставці, а також на рукаві біля вставки; у північно-західних районах Українського Полісся — на плечовій вставці і внизу рукава. На Середній Наддніпрянщині декорували вставку та передпліччя у вигляді двох широких, співзвучних за малюнком смуг. Якщо рукав заповнювався вишивкою, то вона являла собою або окремі елементи орнаменту, розташовані у шаховому порядку, або ж вертикальні композиції . Прикрашали також і поділ сорочок (ляхівка, лиштва, пелена), комір та манжети. Верхню частину стану орнаментували залежно від наявності нагрудного одягу. У північних та центральних районах Київщини, де не вживали безрукавного нагрудного одягу, декор мав вигляд широкої вертикальної смуги на грудях, уздовж пазушки. Іноді до неї додавали по боках ще по одній смузі (так звані погрудки). В цілому на сорочках Правобережжя орнаментація розміщувалася на рукавах, вставках, грудях, комірі, манжетах, подолі. На Лівобережжі орнамент також заповнював рукави та вставки, прикрашав поділ; на комірі ж, манжетах та грудях він був відсутній. На Західному Поліссі поділ сорочки, як правило, не прикрашався.

Колористика орнаментації українських сорочок, як і малюнок, залежали переважно від місцевих традицій. Аналіз локальних варіантів крою та орнаментації українських жіночих сорочок дає змогу виділити основні їх типи, що побутували наприкінці XIX — на по чатку XX ст. (Полтавський, Південнокиївський, Центральнокиївськой та Поліський типи).


Поліський тип одягу


Для нього характерні такі риси: пришивання вузьких вставок (у половину пілки) або суцільнокроєного рукава по пітканню стану сорочки; геометричний орнамент на плечовій вставці, верхній частині рукава (у святкових со рочках він заповнював увесь рукав), на подолі. Цей тип має правобережний та лівобережний варіанти. У сорочках правобережного Полісся верхня частина рукава призбирувалась біля вставки, на лівому ж березі рукав частіше пришивався до вставки без зборів. Горловина сорочок правобережного Полісся викінчувалася стоячим або виложистим коміром, а нижня частина рукава — досить широкими манжетами, тоді як горловина та рукави сорочок Лівобережжя викін­чувались обшивкою, що переходила в невеличкий комір та манжети заввишки 1—1,5 см. Колорит вишивки був моно хромний — на Правобережжі червоний, на Лівобережжі білий.

Жіночі сорочки з саморобного полотна шили зі вставками (поликами) або з суцільними рукавами, пришитими по основі чи по пітканню. Стан сорочок частіше складався з двох широких полотнищ. Такі сорочки мали широкі чохли та досить великий виложистий комір. В оздобленні характерним був монохромний червоний орнамент, який вико нувався технікою ткання.

У сорочках Північного Полісся орнамент розміщувався на передній частині, поликах і по всьому полю рукавів — подібно до білоруських сорочок.

Сорочки Західного Полісся орнаментувалися переважно на рукавах. Це були геометричні або геометризовані малюнки, підказані самою технікою перебору. Композиції будувалися на чіткій ритмічності великих і дрібних фігур.

Волинські сорочки оздоблювалися вишивкою занизуванням, яка нагадує візерунчасте човникове ткання. Червоний орнамент ішов справа наліво по всій довжині сорочки. Іноді до нього додавали синю або чорну нитку. На сході Волині декор від долішньої частини вставок широкими або вузькими смугами спадав уздовж верхнього боку рукавів. На Західній Волині орнамент розташовувався на вставках і долішній частині рукава (зарукавчини).

У північних районах Полісся та Волині побутували вовняні саморобні спідниці — літники, андараки (останні — на межі з Білоруссю), які мали яскравий орнамент у вигляді клітин або смуг. За досить обмеженої палітри кольорів та орнаментальних мотивів тут, проте, спостерігається велике розмаїття надзвичайно цікавих композицій. На андараках багатше орнаментовані клітини чи смуги займали поділ, інші — вужчі та простіші — розміщувалися на решті площини. Щодо літників, то їх використовували переважно як святковий одяг. На щодень вживалися полотняні спідниці — мальованки— з вибитим орнаментом. Слід згадати також полотняні або напівполотняні спідниці-бурки, поділ яких оздоблювався вовняними нитками у вигляді кольорових смуг переважно сірого, червоного, зеленого кольорів. У західних районах Полісся та Волині побутували й спідниці, які ткалися чинуватою технікою в один колір (подібно до спинки).

Поперечні червоні або червоно-чорні смуги спідниць відповідали поперечним візерункам рукавів сорочок. Оздобленням спідниць були також декоративні шви (галузка), вовняні кольорові тасьми, пізніше — нашивки з кольорових стрічок у чотири — шість рядків. Такі спідниці називали нашитими.

До комплексу одягу зі спідницею-літником входили запаски. Вони були або вовняні — в одне полотнище, з тканини чи з вишитим орнаментом, або лляні чи конопляні, ткані в орнаментальні смуги червоного кольору з додаванням синього. На Житомирщині побу тували орнаментовані запаски, виконані килимовою технікою.

Як нагрудний одяг вживалися суконні безрукавки — довгі, пошиті на зразок кептаря. Значно коротшими були чорні вельветові безрукавки Західної Волині, оздоблені нашивками й лелітками. Носили також шнуровиці — приталені безрукавки, розширені донизу.

Дівчата заплітали волосся у чотири поплітки (батіжок). При одруженні за старовинним звичаєм відтинали (рубали) косу.

Заміжні жінки накладали очіпок поверх кибалки, яку виготовляли з конопляного шнурка або скрученого шматка полотна, дерева, лика чи соломи у вигляді кола, на яке накручувалося волосся.

Крім очіпків, побутували рушникові головні убори — плат, завивало, серпанок. Усі вони мали вигляд довгого (до 3 м) шматка полотна, коротші кінці якого були прикрашені багатим перебірним орнаментом. Такі кінці називали перемітковими заборами.

Способи пов'язування наміток були дуже різноманітні. Зокрема, на півночі Волині кінці намітки зв'язували чи сколювали на потилиці та опускали їх по спині майже до самої землі або спереду до колін. На Поліссі намітка укладалася на голові плоско.

Найбільше поширення як на селі, так і в місті мали хустки (хустини, платки, хустя, ширинки). їх виготовляли спочатку з саморобного лляного полотна, пізніше — з фабричних різнобарвних тканин.

Куточки хусток звичайно вишивали кольоровими, здебільшого червоними, нитками геометричним і рослинним орнаментом, а середину залишали без декору. На Волині весь периметр хустки обрамлювала декоративна кайма, а центральне поле ритмічно заповнювалося малюнком. Іноді такі хустки на кінцях прикрашали китицями з кольорової заполочі.

Для комплексу чоловічого вбрання Полісся та Волині характерне носіння сорочки навипуск із поясом. До такого комплексу входила архаїчна тунікоподібна або поликова сорочка із домотканого полотна, оздоблена вишивкою хрестиком або низинкою. Оздоблення розміщувалося на з'єднанні рукава зі станом, на комірі, пазушному розтині, манжетах, подолі.Чоловіки носили неширокі штани з ромбоподібною вставкою. Полотняні штани мали назви: ногавиці, ногавки, портки, портяниці, поркениці, ряднянки, гаті, а вовняні — гачі, холошні, крашениці, волосінки.

Для безрукавок використовувалося саморобне полотно або сукно, пізніше — фабричні матеріали. Безрукавки були короткі, з прямою спинкою і застібкою спереду.

Невід'ємною частиною як чоловічого, так і жіночого костюма був пояс, яким підперізували поясний та верхній одяг. Жіночі пояси були вужчими, чоловічі — ширшими.

Матеріалом для виготовлення поясів були саморобні вовняні нитки, інколи фарбовані. На Волині, Поліссі, а також на півночі Львівщини робили плетені пояси. Ця техніка є найдавнішою; в ній бере участь лише одна група ниток — нитки основи, поробок відсутній. Сплітаючи між собою закріплені поряд нитки, одержують розтяжну сітчасту плетінку з поздовжніми смугами. Крім сітчастоплетених, вживалися пояси, виконані косичастою технікою плетіння. Суть її така: нитки (поплітки) насиляли на шнурок і прикріпляли до лави або столу, вільні ж кінці звивали на короткій палиці. Залежно від кількості попліток одержували плетінку рідку або густу.

Як жіночий, так і чоловічий верхній одяг шили переважно з саморобного полотна й сукна. Подекуди вживали тканину з конопляною основою та вовняним поробком (попорцюк). Бідніші селяни використовували для виготовлення сукна валові нитки (порт) для основи, а вовняні — для поробку. Таке сукно називали портяне, а зшитий з нього одяг — портянкою. Для виготовлення верхнього одягу служило сукно, основа й поробок якого були вовняними,— посуконне.

У жіночих і чоловічих свитах перева жали сірий та білий кольори. Сірі свити були поширені на Чернігівському, Київському та Волинському Поліссі, білі — на північ від Житомира.

На півдні Волині та Полісся подекуди шили верхній одяг із доморобного полотна (полотнянки). За кроєм вони були прямоспинні однобортні; розклешені одно- та двобортні; прямоспинні з відрізною спинкою й густими зборками. Такий одяг оздоблювався дуже скромно або зовсім не оздоблювався. Полотнянки накидали поверх кожуха або свити, підперізуючи поясом чи ременем.

Поліські та волинські кожухи були вкорочені, різноманітного крою, білі або фарбовані у жовтогарячий колір. Порівняно з іншими регіонами їхнє оздоблення досить стримане.

В цілому слід зазначити, що для поліського костюма характерний білий колорит із переважанням червоного тону в оздобленні. Щодо одягу Волині, то він визначався різноманітними декоративно-технічними засобами оздоблення: заволікання, хрестик, перетик, настилування, ажурна різь тощо.


Примірні моделі сучасного одягу з оздобленням вишивкою Полісся

Минули соліття, але український національний одяг витримує випробовування часом, його елементи увійшли до гардеробу кожної сучасної жінки. До наших днів не втратили практичного значення головні якості народного костюма: досконалість конструкції, ґрунтовність та економічність крою,зручність в експлуатації, жіночість силуету. Все логічно і мудро поєднане, разом з тим являє собою мистецтво. Крій – дуже різноманітний – забезпечував зручність і свободу для рухів. Силуетні форми відповідали природним обрисам жіночої фігури.

Творці сучасного одягу не просто копіюють і механічно наслідують старе, а знаходять у ньому красу, поезію, позначені новим світобаченням. Черпаючи зі скарбниці національного вбрання різні його елементи – крій, декор, колористичну гаму, загальну гармонію, - художники винаходять їх сьогоденне звучання. У наш час костюми, створені за мотивами народних зразків, включені до перспективного напряму моди як одяг фольклорного стилю. Зразки народного костюма, що збереглися до наших днів, вражають багатством орнаменту, підбором оптимістичних кольорів. Урочистість, святковість, уміння тонко оперувати контрасними та тональними сполученнями фарб свідчать про притаманну народу якість бачити красу в житті, естетично оформляти свій побут. Таке вбрання – своєрідна форма естетичного самовираження. Естетичний вплив кольору пов’язаний із передачею певних настроїв: урочистості, родості, смутку.

Слід звернути увагу на форму і крій, лінії силуету, конструктивні лінії, що викликають інтерес з точки зору не тільки раціональності, але й краси. В чому ж суть нового підходу до використання народних мотивів? Нові вироби не повторюють своїх попередників ні кроєм ні декором. Велике значення надається формі – пластиці ліній, об’ємів, які визначають самобутність силуету. Нинішній досвід створення вбрання демонструє: незалежно від напряму моди традиційні риси народного декоративного мистецтва тією чи іншою мірою присутні завжди. Працюючи з національними зразками, проникаєшся народним духом, пізнаєш «художню душу» регіону. Всі ці характерні ознаки творчого аналізу традицій українського костюма знайшли розвиток у проектувані сучасних форм жіночих і дитячих суконь, костюмів, пальт. Сорочечний крій, приталений силует, розширення нижньої частини від лінії талії, декоративні вставки, складний крій спинки – все це надає новим моделям свіжості, незвичності і фольклорної романтичності. Чітка рівновага пропорцій, елегантність і виразність силуету, взаємозв’язок декору і крою, відповідність матеріалу формі і призначенню костюма – риси сучасного напряму моделювання на основі вивчення форм народного одягу.

Народні мотиви – конкретне відбитя народних традицій у сучасному мистецтві створення речей. Це – художні традиції, художні і технічні досягнення декоративно – прикладного мистецтва, що передавалися із покоління в покоління та зберегли своє значення до сьогоднішнього дня.

Активним елементом в оздоблені сучасного одягу виступає народна вишивка. Інтерес до неї відродився не випадково, бо пов’язаний із сучасними тенденціями моди та національними мистецькими традиціями України, які стали невичерпним джерелом у творчості всесвітньо відомих художників – модельєрів. Так, на дефіле в Парижі (весна – літо 2006 р.) творець сучасної світової моди Жан – Поль Готьє використав українську народну тематику та крій у сорочках та блузках, вишитих хрестиковою технікою. Натхнення на створення нової колекції Антоніо Маррасу прийшло від творчості Миколи Гоголя, його «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» , а прагнення вдягнути Оксану, що мріє про царські черевички і чекає свого Вакулу, вилилось у нове бачення і трактування українського етносу.

Українські дизайнери Роксолана Богутська, Олена Голець, Оксана Караванська, Марина Ярославська, Олеся Теліженко, Олена Молчанова та Уляна Чава на виставці « Сезони: весна – літо 2007» представили нові колекції, в яких яскраво й оригінально використано народні мотиви та колористика.

Для сучасної моди характерне використання нетрадиційних прийомів і технік оздоблення, створення несподіваних нових образів. Тому у молодіжний повсякденний одяг, збільшивши елементи декору, нині вводиться прорізна гладь і рішельє, додаються срібні та золоті нитки, блискітки, бісер.







Орієнтоний перелік творчих проектів сучасного одягу, оздобленого вишивкою Полісся



Модель 1. Сукня дитяча, розширеного силуету не відрізна по лінії талії, з фігурною кокеткою по переду. Перед від лінії кокетки при зібраний і розширений. Низ сукні оздоблений двома настрочними стрічками та широкою оборкою, яка закінчується пришивним мереживом. Комір пришивний, плосколежачий. Краї кокетки, коміра, вставок рукавів оздоблені рюшем. Декоративно – художнє навантаження несуть: кокетка переду, вставки рукавів, оздоблені мережкою.

Рекомендована тканина – льон, бавовна.



Модель 2. Блуза легка, напівприталеного силуету, малого об’єму. Комір пришивний з відкладними підбортами та застібкою до низу. Рукав прямий, вшивний, довгий, з пришивною відкладною манжетою. Композиційно – художнім навантаженням є вишивка на комірі, лацканах блузи та манжетах. Рекомендована тканина – льон, бавовна, шовк.




Модель 3. Легка літня сукня прилягаючого силуету, без рукавів, невідрізна по лінії талії, з фігурними вертикальними рельєфами, які розширюють низ виробу. Декоративно – художнє навантаження несе верхня частина переду. Рекомендована тканина – льон, шовк.


Модель 4. Легка літня блуза об’ємного силуету з вшивним коротким рукавом. Верхній та нижній зрізи блузи, низ рукавів оброблені куліскою з еластичною тасьмою. Застібка – на ґудзиках з суцільно кроєною планкою. Декоративно – художнє навантаження несе вся площина виробу – мережка в поєднанні з легкою вишивкою. Рекомедована тканина – тонкий льон, бавовняний шифон, маркізет.





Модель 5. Молодіжний весняно – літній костюм приталеного силуету, вирішений у фольклорному стилі. Жакет має вертикальні рельєфи, розширені до низу, які закінчуються м’ягкими складками. Рукав – прямий, вшивний, двохшовний. Комір – стійка, переходить у застібку на ґудзиках. Спідниця пряма з бічним розрізом. Декоративно – художнє навантаження несе комір, застібка, низ рукавів жакета, спідниці. Рекомендована тканина – щільний льон, вовняні тканини.




Модель 6. Жакет з суцільно кроєним рукавом м’ягкої форми, прямого силуету, подовжений, без застібки. Декоративно – художнє навантаження несуть низ рукавів та виробу. Рекомендована тканина – суровий льон, шерсть полотняного переплетення.


Додатки


(крій народного одягу, інструкційні карти найбільш вживаних технік Полісся)


Крій поліського одягу














Народна жіноча сорочка

Рівненська область



Типи жіночого вбрання

Рівненщина





























Інструкційні картки з технік виконання вишивки Полісся





























Зміст

  1. Історична довідка про виготовлення одягу за народними мотивами. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
  2. Примірні моделі сучасного одягу з оздобленням вишивкою Полісся. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16
  3. Орієнтовний перелік творчих проектів з вишивки Полісся . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18
  4. Додатки (крій народного одягу, інструкційні карти найбільш вживаних технік Полісся) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21



ДЛЯ НОТАТОК