Дмитро Грицай-Перебийніс

Вид материала

Документы

Содержание Організації Українських Націоналістів Ольга Бесараб Євген Коновалець Симон Петлюра

Подобный материал:

• Дмитро чижевський, 3615.37kb.
• Барабась Дмитро Олександрович, 82.36kb.
• Грицай Сергій Михайлович заступник голови Сумської обласної державної адміністрації., 204.12kb.
• Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби, 205.43kb.
• Грицай Елена Васильевна с. Крюковка 2010 пояснительная записка, 420.87kb.
• Бондаренко Дмитро Володимирович удк 621. 373. 826 Моделювання динамічних процесів, 203.61kb.
• Гінько Дмитро Ігорович кт-361 диплом, 169.58kb.
• Дмитро Мирон-„Орлик”, 3276.97kb.
• С. М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : Монографія. – Вц "Ки­ївський університет",, 3947.82kb.
• Дмитро Іванович Менделєєв народився 8 лютого 1834 року у Тобольську. Усім’ї він був, 86.28kb.

Організації Українських Націоналістів

Народився 1 січня 1909 року у родині греко-католицького священика в с.Угринів Старий біля Калуша. Учився в Стрийській гімназії і Львівській Політехніці.

Ще юнаком став членом Союзу Української Націоналістичної Молоді та Української Військової Організації, а, коли постала Організації Українських Націоналістів у 1929 році – одним із її перших членів в Україні. На початку 1933 року обраний Крайовим Провідником ОУН. Під його керівництвом революційно-визвольна діяльність ОУН проводилася в наступних основних напрямках:

1.Широка розбудова членських кадрів і організаційної мережі по всьому терену Західноукраїнських Земель (ЗУЗ), які на той час знаходилися під окупацією Польщі, серед усіх суспільних прошарків, акцентуючи увагу на село і робітництво.

2.Налагоджена систематична кадрово-вишкільна робота на всіх організаційних щаблях. Основні види вишколів: ідеологічно-політичний, військово-бойовий та вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок тощо).

3.Крім політичної, пропагандивної. бойової діяльності самої Організації, розгорнено нову форму праці – масові акції, в яких брали активну участь широкі народні маси, діючи з ініціативи, за вказівками та під ідейним керівництвом кадрів ОУН. Було проведено: антимонопольну акцію (бойкот тютюнових і алкогольних виробів, на які польська держава мала монополію) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики та в обороні українського шкільництва і національного виховання.

4.Поряд з революційною діяльністю проти Польщі розгорнуто антибольшевицький фронт. Він був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М.Лемика на секретаря і політичного керівника совітського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької агентури, компартії та совєтофільства.

5.Посилено бойові акції проти національно-політичного утиску і поліційного терору польської влади по відношенню до українців.

Після успішного замаху ОУН на польського шовіністичного міністра Пєрацького, автора плану "знищення Русі" (України), Степан Бандера як Крайовий Провідник був засуджений на кару смерті, замінену довічним ув'язненням. Вийшов із тюрми з розвалом Польщі у вересні 1939 року.

У квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН був обраний Головою Проводу ОУН. З його ініціативи 30 червня 1941 року ОУН, як організатор і керівник визвольної боротьби українського народу, проголосила відновлення Української Держави. Це не входило у плани фашистської Німеччини, і проти українських патріотів був розв'язаний масовий терор. У концтаборі Освєнцім загинули два брати Бандери, третій брат – Богдан – загинув від рук гітлерівців як член Похідної групи ОУН. Сам Степан Бандера пробув у концтаборі Заксенгавзен до кінця 1944 року. Після виходу з концтабору він стає на чолі боротьби проти нових – московських – окупантів. З лютого 1945 року до 15 жовтня 1959 року – Провідник Організації Українських Націоналістів. Слово "бандерівець" стало окресленням і символом незламного борця за волю України проти загарбників.

15 років йшло полювання московських агентів на лідера української національно-визвольної війни (1947р. – Я.Мороз, 1948р. – В.Стельмащук, 1951р. – С.Лібгольц та інші). 15 жовтня 1959 року він загинув від руки агента КГБ, перевертня Б.Сташинського.

Степан Бандера також був ідеологом і теоретиком української національно-визвольної революції. Його творча спадщина і зараз має велике значення для національно-визвольного руху, для здобуття, закріплення та розбудови Української Самостійної Соборної Держави. Збірник праць С.Бандери – “Перспективи Української Революції” – вперше було видано в 1978р. за кордоном, і лише у 1998р. видавнича фірма “Відродження”, яка є пресово-видавничою референтурою ВО”Тризуб” ім.С.Бандери, вперше в Україні перевидала вищезгаданий збірник.

Андрій Мельник

  12.12.1890-1.11.1964

Визначний український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, один з лідерів ОУН. Народився у с.Воля  Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині. В 1914-16 Мельник  командував сотнею Легіону Українських Січових Стрільців на австрійсько-російському фронті. Сотня Мельника відзначилась під час боїв на Маківці, під Заваловом і над Стрипою. Період боїв на Лисоні 4.09.1916 Мельник  потрапив у російський полон. Мельник разом з В.Кучабським, І.Андрухом та іншими полоненими галичанами були відправлені у табір для військовополонених у с.Дубовці під Царицином (тепер Волгоград, Росія). 6.01.1917 група українських старшин, серед яких Мельник, Р.Сушко та інші організували втечу з полону і незабаром добралися до Києва. В січні 1918 року став одним з організаторів Куреня Січових Стрільців. З січня 1918 року був призначений начальником штабу куреня, з березня, після сформування полку Січових Стрільців, начальник штабу полку. Після падіння Української Центральної Ради перебував у Києві та Білій Церкві. Під час повстання проти влади гетьмана П.Скоропадського – заступник командира Осадного Корпусу, а з січня 1919 року – виконуючий обов’язки командира корпусу. З 19.12.1918 Мельнику було присвоєно військове звання отаман Армії Української Народної Республіки. У листопаді 1918 року Мельник, очолюючи штаб Окремого Загону Січових Стрільців, розробив план і брав участь у Мотовилівському бою 1918 року. В березні-червні 1919 – начальник Штабу Дієвої Армії, у липні-серпні 1919 року – помічник коменданта групи Січових Стрільців. В кінці 1919 року був інтернований польськими військами у Рівному.

В 1920-21 – інспектор військових місій УНР  у Празі.

В 1922  повернувся в Галичину, де став співзасновником УВО, а згодом крайовим комендантом. В квітні 1924 Мельник був заарештований польською поліцією і засуджений до 4-річного ув’язнення. Після звільнення продовжував займатися громадсько-політичною діяльністю. В 1932-38-член правління видавничої спілки “Діло”, в 1933-38-голова Головної Ради Католицької Асоціації Української Молоді “Орли”, член Товариства українських комбатантів “Молода Громада”. В 1934- член сеньйорату УВО та голова Сенату ОУН. Після загибелі Є.Коновальця 11.10.1938 став головою Проводу Українських Націоналістів.На початку 1940 після розколу ОУН очолив одну з фракцій організації. В роки німецької окупації  України Мельник послідовно відстоював ідею створення української незалежної держави, за що потрапив під арешт, а з 26.02.1944 був ув’язнений в концтаборі Заксенхаузен. Після звільнення у 1945 жив у Німеччині та Люксембурзі. В 1947 на Третьому  Великому  

Зборі Українських Націоналістів Мельник обраний довічним головою ПУН. Післявоєнний період свого життя присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. В 1957 висунув ідею створення світового конгресу українців і союзу українців, реалізовану в 1967 зі створенням Світового Конгресу Вільних Українців. Помер у Клерво (Велике герцогство Люксембург), похований у м. Люксембург.

Юліан Головінський

1.12.1894-30.9.1930

Народився в Радимні, містечку, що лежить на лівому березі Сяну, на половині дороги між Перемишлем і Ярославом. Його батько був австрійським поштовим урядовцем, який скоро помер, і мати перенеслася з двома синами до Львова, де заробляла на прожиток тим, що піднаймала учням і студентам стації.

Головінський здобувши початкову й середню освіту, склав іспит зрілості у Львові і з вибухом першої світової війни попав у ряди 30-го полку піхоти австрійської армії. З тим полком Головінський перебув цілу війну, головно на італійському, де здобув різні відзначення за відвагу і холоднокровність у важких ситуаціях. Там він також дістав старшинський ступінь поручника, й там застали його вістки про Листопадовий Зрив у Галичині. Головінський одразу повернувся на рідну землю і почав організовувати в Любачівщині українські збройні відділи. Ті відділи стали пізніше підставою 6-ї, званої Равською, Бригади УГА, в якій поручник Головінський довгий час був начальником штабу, а згодом, у ранзі сотника, командиром. З тією Бригадою сотник Головінський відбув усю Листопадову кампанію, відзначаючись тим, що привчив свої сотні до блискавичного маневрування – наступів і відступів, тактики, яка бентежила ворога й завдавала йому великих втрат. На чолі своєї Бригади сотник Головінський перейшов за Збруч і був учасником величної події, коли з’єднані Українські Армії вступили 31 серпня 1919 р. до Києва. У висліді відступу УГА на південь України, а пізніше на захід, де були союзні на той час з Україною польські війська, Головінський був забраний в польський полон. Він утік з нього й дістався до Праги, де й закінчив студії, здобувши звання лікаря-ветеринара в Брні на Моравах.

Після того Головінський повернувся в 1924 році до Галичини, але не почав жити спокійним життям, а став Крайовим комендантом УВО, свідомий того, що його чекає. Під його проводом УВО зміцнилася і розбудувалася так, що стала справжнім виявом волі й боротьби українського народу. При тому сотник Головінський був дуже обережний і того навчив своїх підлеглих бойовиків. Він створив т. зв. “Летючу Бригаду”, складену з випробуваних і загартованих бойовиків, які на даний наказ з’їзджалися у визначене місце, проводили акцію і зникали. Одним із таких виступів був замах на польського куратора Собінського в 1926 році, який полонізував українські школи. Після його вбивства почалися масові арешти. Потрапив до в’язниці і сотник Головінський. Але на слідстві він ні у чому не зізнався, а під час судового процесу боронив сам себе так уміло, що його звільнено. Одначе польська поліція була слушно переконана, що сотник Головінський грає в УВО велику роль. Тому Головінський на деякий час перестав очолювати УВО, купив автобус і почав перевозити людей та товари. Це давало йому змогу свобідно роз’їзджати і полагоджувати організіційні справи. Навесні 1930 року сотник Головінський знову став Крайовим комендантом УВО-ОУН. Того ж року відбувся напад на поштовий віз із грішми під Бібркою, і під час нападу загинув бойовик Гриць Пісоцький. Цей факт використала польська поліція.

Хоч не було жодних доказів, що Головінський очолює УВО-ОУН, поліція несподівано арештувала його в суботу 20 вересня 1930 року на вулицях Львова. Протримавши десять днів у в’язниці, вона перевезла його до Бібрки, нібито на те, щоб сконфронтувати зі свідками нападу, і у вівторок 30 вересня на дорозі до Глібович прив’язала його скованого до дерева і замордувала. Зробив це з доручення вищих поліційних наставників польський поліційний агент Радонь, який вистрілив три рази в груди й чоло Головінського. Пізніше польська поліція хотіла затерти сліди злочину й видала повідомлення, що сотник Головінський утікав, і його застрілено пострілами ззаду.

Микола Сціборський

(Псевдо – Рокош, Органський, Житомирський; 28.03.1897 – 30.08.1941)

Визначний діяч ОУН, теоретик українського націоналістичного руху. Народився у Житомирі в польській родині. На поч. Першої світової війни 1914-18 призваний до російської армії, капітан російської армії. У 1917 перейшов на службу до армії УНР. З 1920 – підполковник. В еміграції жив у Чехословаччині та Франції. У 1929 закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах, де створив на поч. 1920 Легію українських націоналістів. З 1927 входив до Проводу українських націоналістів. У 1928 – 34 видавав у Празі ідеологічний орган ПУН – журнал “Розбудова нації”, співпрацював у націоналістичних виданнях – “Державна нація”, “Сурма”, “Українське слово”. У 1929 – делегат 1 Конгресу українських націоналістів у Відні, обраний першим заступником голови Проводу українських націоналістів. У 1930-х роках вийшло ряд праць Сціборського: “Робітництво і ОУН” (1932), “ОУН і селянство” (1933), “Націократія” (1935), “Національна політика більшовиків в Україні” (1938), “Земельне питання” (1939), “Україна в цифрах” (1940), “Сталінізм” (1940) та ін. Один із творців солідаризму. У вересні 1939, за дорученням А.Мельника розробив проект Конституції України, яка передбачала “тоталітарний, авторитарний, професійно-становий” устрій держави. Після розколу ОУН – на боці А.Мельника. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 у складі основної похідної групи вирушив у Київ. Загинув разом з О.Сеником у Житомирі внаслідок терористичного акту. Похований у Житомирі.


Ольга Бесараб

(1890-1924)

Уроджена Левицька, громадська й політична діячка, член І жіночої чоти УСС у Львові, провадила харитативну й освітню діяльність у Комітеті допомоги раненим і полоненим у Відні та в Комітеті допомоги цивільному населенню, за що відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста. Організатор українських військових з’єднань з вояків демобілізованої австрійської армії, член Управи Українського жіночого союзу у Відні; з 1923 – Член Головної Управи філії Союзу Українок у Львові. Член Української військової організації (УВО).

Замордована польськими поліцаями під час слідства у ніч з 12 на 13 лютого 1924 року.

  Євген Коновалець

Народився 14 червня 1891 р. в учительській родині в селі Зашків, поблизу Львова. Після навчання у народній школі та в гімназії, яку закінчив 1909 року, студіював у Львівському університеті (правничий факультет), готувався до юридичної праці. Вивчаючи юридичні дисципліни, пройшов ще й повний курс історії України під керівництвом професора Михайла Грушевського. Правничі науки – „хліб" для юриста, а знання рідної історії – це не лише поширення діапазону наукових знань, а й основне підґрунтя для людини, що прагне формувати політичну думку.

Передовсім інтелігент, усвідомивши підневільний стан свого народу, повинен шукати шляхів виходу з того стану. Молодого Коновальця і його побратимів розв'язка цього питання хвилювала. У тогочасної студентської молоді домінуючою була думка про здобуття державної незалежності. Тож недарма такого широкого розголосу набув реферат Дмитра Донцова, виголошений на Другому Всеукраїнському студентському З'їзді в липні 1913 року у Львові: „Сучасне політичне положення нації і наші завдання".

У 1914 році Євген Коновалець був мобілізований до австрійської армії, а в наступному році, після бою на Маківці, потрапив до російського полону. Звільнившись у результаті Березневої революції, восени 1917 року, бажаючи віддати свій труд новоутвореній українській державності, молодий офіцер подався до Києва, де приступив до організування українських Збройних Сил, спочатку куреня Січових Стрільців, а згодом і Корпусу. Моральна сила, високий авторитет, сталева воля Євгена Коновальця виростали з його сильного характеру, націоналістичного світогляду, політичної дії воїна-революціонера.

Євген Коновалець знав, що в боротьбі за державну самостійність і за укріплення держави найголовнішою й фізичною силою є добре зорганізована, глибоко патріотична й добре вишколена армія. 27-літній офіцер став найвидатнішим командиром тодішніх збройних сил в Українській Державі. Підлеглі Коновальцеві Січові Стрільці разом зі своїм командиром зберігали культ соборності. Коли виникла потреба переходу на Захід України, де розгорілися бої з польськими озброєними частинами, вони залишились в Києві, вважаючи, що саме в Києві – у столиці – вирішуватиметься доля відновленої Української Держави. “Шлях до вільного Львова веде через вільний Київ”, – стверджував Коновалець.

Після Поразки Визвольних Змагань, у той час, коли багатьох громадян України охоплювали відчай і апатія, Є.Коновалець зі своїми бойовими друзями повною мірою усвідомлював, що боротьба не закінчилася, оскільки живою залишилась у серцях патріотів Національна Ідея. Постала необхідність творення організованої сили, оскільки, „Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба" (Є.Коновалець).

У 1920 році утворено Українську Військову Організацію (УВО), яку в липні 1921 року очолив полковник Є. Коновалець. Ішлося про збереження й укріплення військового кістяка. Згодом постала необхідність будувати політичну організацію. Нею стала створена на початку 1929 року з ініціативи Є.Коновальця та його однодумців, у результаті ретельної підготовки через консолідацію найкращих політично-патріотичних революційних сил Організація Українських Націоналістів (ОУН). Вістря боротьби ОУН було спрямоване проти головних ворогів української державності – московських большевицьких сатрапів і польської окупаційної шовіністичної влади.

Червона Москва після знищення Симона Петлюри бачила в особі Є.Коновальця свого головного противника. Висланий большевиками терорист Павло Судоплатов підсунув полковникові пекельну машину, від вибуху якої 23 травня 1938 року в Роттердамі обірвалося життя борця за Україну. Сталося це через 12 років після вбивства Симона Петлюри.

„У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю" – ці слова полковника Коновальця і сьогодні є дороговказом для молодого покоління українців. Дмитро Донцов

Народився 28 серпня 1883 р. у м. Мелітополь на Запоріжжі. Вступивши до Петербурзького університету, навчався до 1907 р. на правничому факультеті, але після двох арештів за революційну діяльність емігрував за кордон, закінчив у Відні студії і одержав ступінь доктора права. Відтоді розпочалася його активна теоретично-публіцистична діяльність. Вийшли твори “Модерне москвофільство", „Мазепа і мазепинство", „Підстави нашої політики" та інші.

Розуміючи крайню необхідність вироблення нової української ідеології – Великої Української Ідеї, „яскравої, виключної, всеобіймаючої^” доктор Донцов повністю присвятив себе надважливій справі – заснував газету “Заграва", а з 1922 року у Львові за редакцією Д.Донцова вийшов „Літературно-Науковий Вісник" („ЛНВ"), з 1933р. – „Вістник", навколо якого згуртувалися молоді націоналістичні сили. Поетів, письменників та науковців, котрі були постійними авторами та дописувачами часопису назвали „вістниківцями". Серед них були Олена Теліга, Юрій Липа, Євген Маланюк, Юрій Клен, Олег Ольжич та багато інших.

Основна праця Д.Донцова – “Націоналізм" (1926) стала своєрідним євангелієм для молодого покоління українських патріотів. Саме з ідей „Націоналізму" зродились легендарні чини лицарів УВО, ОУН, УПА та їх послідовників. Д.Донцов є тим, чиє Слово родить Чин, Слово – „твердая криця", “кличний дзвін".

Неперевершений Майстер Слова, блискучий публіцист Д.Донцов дав нам твори, значення яких переоцінити неможливо. Його слово гостре, стиль пристрасний, мова лаконічна, означення влучні і чіткі, аргументи переконливі і незаперечні. І цим він страшний для ворогів України. Його вони панічно бояться і ненавидять досі.

Серед інших праць варто відзначити “Дух нашої давнини", “Хрестом і Мечем", “Росія чи Європа", „Московська отрута", “Дві літератури нашої доби", „Туга за героїчним", „За яку революцію", “Правда прадідів великих", „Клич доби"...

Помер д-р Донцов 30 березня 1973 року в Канаді. Похований в Америці на кладовищі Бавнд-Брук. Ми ще не спромоглися перевезти прах Донцова на рідну землю, але нині Донцов повертається в Україну в своїх безсмертних творах і він, „невтомний сурмач волі", і сьогодні у боротьбі. У перших лавах.


Головний отаман

Симон Петлюра

“Держава понад партіями, Нація понад клясами."