Geum.ru

Дмитро Грицай-Перебийніс

Вид материалаДокументы

Содержание


Микола Міхновський
Омелян Грабець (Батько)
Петро Федун-Полтава
Олекса Гасин-Лицар
Олекса Гасин-Лицар
Катерина Зарицька
Дмитро Маївський
Подобный материал:
1   2   3

С.Петлюра


Народився Симон Петлюра 10 травня 1879р. в Полтаві, де провів молоді роки, навчаючись у місцевій школі, а відтак у духовній семінарії, з якої був відрахований за те, що став членом таємної української громади.

У 1900 році Петлюра увійшов до керівного складу Революційної Української Партії (РУІІ), що своєю головною метою ставила боротьбу за українську державну самостійність. Два роки пізніше цей національно-політичний активіст нав'язав контакти з редакцією „Літературно-Наукового Вісника", що виходив у Львові з ініціативи Івана Франка. Михайла Грушевського й Володимира Гнатюка, і почав з нею співпрацювати.

Царська поліція узяла його на облік, вважаючи небезпечною для російської імперії особистістю.

Рятуючись  від арешту, Петлюра переїхав на Кубань, де вчителював і працював над вивченням архівів Кубанського Війська.

У 1903 році Петлюра був арештований за діяльність у Чорноморській Громаді, що була філією Революційної Української Партії. Випущений „на поруки", два рази приїздив до Львова. Амністований, на деякий час виїхав до Петербургу, працюючи там у редакції місячника „Вільна Україна", згодом, повернувшись до Києва, співпрацював у виданнях „Слово" і „Україна".

У 1909 році Симон Петлюра переїхав до Москви, де згодом став редактором журналу „Украинская жизнь" і залишився на тому посту до вибуху Березневої революції 1917 року.

В тому ж році був мобілізований до армії. Український Військовий Комітет Західного Фронту делегував у травні С.Петлюру на Перший Всеукраїнський Військовий З’їзд до Києва, там його обрано головою Українського Генерального Військового Комітету, а вже в наступному місяці – генеральним секретарем військових справ УНР.

Симон Петлюра виявився добрим політичним прогнозистом: у вересні 1917 року на З'їзді Народів у Києві він обстоював необхідність націоналізації армії, як останній порятунок для України, окреслив безнадійне становище російської імперії, яка неминуче загине.

Наприкінці 1917 року, не погоджуючись із політичним курсом голови Генерального Секретаріату соціаліста Володимира Винниченка, Петлюра вийшов з уряду, приступивши до організування Гайдамацького Коша, що в боях із московсько-большевицькими загарбниками на початку 1918 року відіграв вирішальну роль.

Після повалення гетьманату Симон Петлюра увійшов до складу Директорії як Головний отаман (це є генеральське звання) військ Української Народної Республіки, а згодом став і Головою Директорії, очолюючи протягом десяти місяців збройну боротьбу українських об'єднань армій УНР і УГА проти большевиків і Денікіна.

Визвольні змагання завершилися трагічним для України результатом. Скінчилася збройна боротьба, але живою залишилась Національна Ідея, що освітлювала шляхи дальших змагань за національне і соціальне визволення, за Українську Самостійну Соборну Державу.

Переїхавши до Парижу, Симон Петлюра й далі залишився символом боротьби за українську державну суверенність. Після трагічної для України Полтавського бою московські імперіялісти називали українських самостійників мазепинцями, а після Визвольних Змагань – петлюрівцями. Головним ворогом червоної Москви залишився Симон Петлюра. Під приводом зфальсифікованих звинувачень в організації протиєврейських виступів большевицький агент Шльома Шварцбард 25 травня 1926 року вбив Симона Петлюру на вулиці Парижу.

Для поборювання політичних противників червона Москва застосовувала різні злочинні заходи. Головне знаряддя її політики – терор.

Тому „Не забуваймо про меч, учімося міцніше тримати його в руках."

Микола Міхновський

Український громадський і політичний діяч (1873-1924), автор першої невеличкої за об'ємом, але багатющої змістом брошури РУП "Самостійна Україна". Написана на Східній Україні, вперше видана у Львові в 1900 році, яка ще й сьогодні вражає всіх патріотів України живою актуальністю.

Міхновський (разом із Ол. Макаренком) – активний діяч Української Народної Партії й автор брошури цієї партії "Десять заповідів", видавав у Харкові тижневик "Сніп" (1912 – 13), в 1917 році належав до Партії Самостійників, пізніше до Партії хліборобів – демократів, визначний організатор українського війська і борець за Незалежність України. Замордований більшовиками в двадцятих роках.

Нашим людям, одурманеним російським шовіністичним чадом, у своїй брошурі Міхновський переконливо доказував, що власне той імперіалізм, оте гидотне словоблудіє про " єдіную Росію" є джерелом найбільших лих України.

Реакційна суть російського імперіалізму не змінилася після того, як владу захопили більшовики – прямі продовжувачі "єдінонєдєлімства", незважаючи на те, що лише із-за тактичних міркувань вони намагались застосувати більш рафіновані, але не менш облудливі методи, обіцяючи всім людям побудувати "свєтлоє будущеє".

Врешті-решт, оті непрошені вершителі народної долі довели під'яремні народи, а між ними й український, до того катастрофічного становища, свідками якого являємось ми.

Українські самостійники-державники особливо шанують Миколу Міхновського. Це ж він на порозі XX століття об'явив, що наше спасіння – відірватися раз і назавжди від російської імперії. "Самостійна Україна від Карпат аж по Кавказькі гори", – наголошував він, – наша найголовніша ідея.

Державна Самостійність і Соборність України – основа націоналістичного світогляду, якого найбільше бояться комуністи та силкуються фізично винищити його визнавців. Носіями ідей Міхновського є українські націоналісти, які не зазіхають на чуже, як це роблять усякі імперіалісти, в тому числі й  комуністи, – всіма силами змагають до своєї державности, до повної свободи, до миру між народами, до всенародного добробуту й процвітання.

Нехай знають наші кляті вороги – злющі противники української державної самостійности: високих ідей нікому й ніколи не знищити і ідея Української Державної Самостійности жила й буде жити – вона невмируща, як і невмируща Українська Нація.

Іван Литвинчук (Дубовий)

майор, крайовий провідник УПА-Північ

Син православного священника, одружений у підпіллі. Студент Духовної семінарії в Крем’янці, член ОУН, політв’язень польських тюрем (1937-1939), член організаційної референтури ОУН у Кракові (1940-1941). Провідник Сарненської округи ОУН, організатор військових вишколів та перших відділів УПА на ПЗУЗ (1942-1943), командир першої ВО УПА-Північ, групи “Заграва” (1943-1944).

Іменований поручником у січні 1944 року, командир ВО “Завихост” (1944-1946), провідник ОУН Західного краю “Дніпро” на ПЗУЗ.

З 1944 року – крайовий командир УПА-Північ у ранзі майора (1945-1949), заступник провідника ОУН на ПЗУЗ з 1949 року.

Загинув у криївці в бою зі спецгрупою МГБ в одному з сіл Горохівського Волинської області.

Омелян Грабець (Батько)

полковник, командир УПА-Південь

Народився в 1911 році в Новому Селі Лобачівського повіту (нині у Польщі). Син селянина, одружений. Учень гімназії в Перемишлі в 1931 році, член “Пласту”, ОУН. Політичний в’язень польського концтабору Береза Картузька (1935-1936), студент у Празі (1936-1937), працівник текстильної фірми “Полотно” в Львові у 1938 році. Ув’язнений поляками у 1939 році.

Учасник похідних груп ОУН у 1941 році, керівник групи, що була призначена для походу у Воронізьку область. Обласний провідник ОУН Рівненщини (1941-1942), Кам’янець-Подільщини (1942-1943), провідник Генеральної округи ОУН на ОСУЗ (1943-1944).

Командир ВО УПА-Південь на ОСУЗ, організатор відділів УПА-Південь у Хмельницькій, Вінницькій областях.

Загинув у червні 1944 року в бою з військами НКВД у Літинському районі Вінницької області.

Петро Федун-Полтава

керівник бюро інформації УГВР

Народився у 1919 році в с. Шнирів Бродівського району на Львівщині. Закінчив гімназію у Бродах у 1938 році, член ОУН, студент медицини у Львівському університеті. В рядах ЧА воював проти Фінляндії в 1940 році, проти Німеччини у 1941 р., потрапив у німецький полон, з якого вдалося звільнитися. Навчався у Львові (1942-1944). Редактор журналу “Юнак”, крайовий провідник юнацтва ОУН ЗУЗ (1942-1943), комендант Школи кадрів юнацтва ОУН в Карпатах (1944), начальник політвиховного відділу КВШ УПА-Захід (1944-1946), підвищений до звання сотника політвиховника УПА 22 січня 1946 року.

Керівник Головного осередку пропаганди проводу ОУН, редактор підпільних видань від 1946 року, начальник політвиховного відділу ГВШ (1946-1949), керівник Бюро інформації УГВР (1946-1951).

Нагороджений УГВР Срібним Хрестом Заслуги (1947). Член Проводу ОУН від літа 1950 року. Автор багатьох статтей та брошур, головний ідеолог збройного підпілля. Нагороджений медаллю “За боротьбу в особливо важких умовах”. Загинув у грудні 1951 року в бою з військами НКВД на Івано-Франківщині.

Олекса Гасин-Лицар

полковник УПА

Народився у 1907 році в селі Конюхів Стрийського району на Львівщині. Син селянина, одружений. Курінний провідник пластунів, закінчив гімназію в Стрию у 1928 році. Член УВО, ОУН, студент Львівської політехніки. Закінчив з відзнакою школу підхорунжих польської армії.

Політв’язень польських тюрем (1931, 1933, 1937) і концтабору Береза Картузька (1934-1935). Організаційний військовий референт КЕ ЗУЗ (1935-1936), член військової референтури ПУН за кордоном у ранзі сотника (1938-1939).

Член Революційного Проводу ОУН (1940-1941), учасник Других Великих Зборів ОУН. Заступник Міністра оборони УДП у Львові у липні 1941 року. Політв’язень німецької тюрми у Дрогобичі в 1942 році, з якої визволений СБ.

Заступник шефа ГВШ УПА (1943-1945), його шеф (1946-1949). Член проводу ОУН з 1947 року. Підвищений до рангу полковника УПА в 1948 році.

Загинув смертю героя недалеко від будинку головпошти у Львові, відстрілюючись від емгебістів, які переслідували його у січні 1949 року.


Олекса Гасин-Лицар

полковник УПА

Народився у 1907 році в селі Конюхів Стрийського району на Львівщині. Син селянина, одружений. Курінний провідник пластунів, закінчив гімназію в Стрию у 1928 році. Член УВО, ОУН, студент Львівської політехніки. Закінчив з відзнакою школу підхорунжих польської армії.

Політв’язень польських тюрем (1931, 1933, 1937) і концтабору Береза Картузька (1934-1935). Організаційний військовий референт КЕ ЗУЗ (1935-1936), член військової референтури ПУН за кордоном у ранзі сотника (1938-1939).

Член Революційного Проводу ОУН (1940-1941), учасник Других Великих Зборів ОУН. Заступник Міністра оборони УДП у Львові у липні 1941 року. Політв’язень німецької тюрми у Дрогобичі в 1942 році, з якої визволений СБ.

Заступник шефа ГВШ УПА (1943-1945), його шеф (1946-1949). Член проводу ОУН з 1947 року. Підвищений до рангу полковника УПА в 1948 році.

Загинув смертю героя недалеко від будинку головпошти у Львові, відстрілюючись від емгебістів, які переслідували його у січні 1949 року.


Катерина Зарицька

Катерина Зарицька народилася 3 листопада 1914 року в Коломиї. 1925 року навчалася у чоловічій гімназії Тернополя, оскільки там викладав її батько Мирон Зарицький. Там уперше і зустрілася із Михайлом Сорокою. К.Зарицька 1926 року із батьками переїхала до Львова, де вступила в “Пласт”, а згодом стала провідницею 2-го куреня пластунок-юначок. 1930 року вступила в юнацтво ОУН. 1932 року закінчила гімназію сестер Василіанок у Львові. У 1932-1934 роках – студентка аграрного факультету Львівського політехнічного інституту. Була членом референтури пропаганди підпільної організації Юнацтва ОУН та членом бойово-розвідувального відділу Крайової Екзекутиви ОУН західно-українських земель (ЗУЗ). Носила підпільні псевдо “Орися”, “Калина”, “Монета”, “Легенда”. У 1935-1936 роках була заарештована й засуджена на варшавському (1935-1936 рр.), на Львівському (1936 р.) процесах у зв’язку з прямою причетністю до атентату на польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького. Засуджена до 5 років тюрми.

Зустрівшись у станіславській тюрмі, М.Сорока і К.Зарицька почали   спілкуватися. Про те, як вони зустрічалися, ходили легенди. Кажуть, що М. Сорока співав у церковному хорі при тюремній каплиці, а Катерина ходила на богослужіння. Їх спілкування стало основою стосунків, що переросли у велике кохання. За свідченням політв’язня Володимира Гливи, в’язничий сповідник о. Тарнавецький, ризикуючи викриттям і своєю свободою, передавав листи закоханих. Отець Тарнавецький провадив у Станіславі “малу семінарію” при єпископаті, яку заснував  єпископ Григорій Хомишин. Це було щось на зразок гімназії, де навчали бідних хлопців (183).

Після звільнення із тюрми К.Зарицька чекала М.Сороку у Львові. 5 листопада 1939 року вони взяли шлюб у Соборі св. Юра.

У грудні 1939 року М.Сорока став членом спортивного товариства “Спартак”. У січні 1940 року вступив на перший курс математичного факультету Львівського політехнічного інституту, паралельно працював «бібліотекарем і рисівником при бібліотеці фізико-математичного факультету Львівського університету” (6, с. 148), а з березня того ж року почав навчатися на мистецьких курсах. 1940 року М.Сорока став членом Крайового Проводу ОУН.

Однак 22 березня 1940 року щасливих чотири місяці подружнього життя М.Сороки і К.Зарицької знову обриває арешт і тюрма, але цього разу здійснені новими окупантами Західної України – більшовиками (6, с. 3). Всіх, хто був поляками репресований чи тільки взятий під нагляд польською поліцією, більшовики вважали небезпечними і ненадійними для СРСР. Таких чекісти “викликали на розмову”, а тоді заарештовували і підбирали статті радянського кримінального кодексу, за якими звинувачували і судили. З польських архівів довідались про судимість Катерини Зарицької і прийшли її заарештувати. Михайло Сорока заступився за дружину і його теж заарештували, а коли перевірили його за польськими архівами, то причиною арешту М. Сороки стало те, що “был одним из активних деятелей ОУН” (5, с. 25). Це ж звинувачення стосувалося і К.Зарицької. М.Сороку відправили у 2-гу Львівську тюрму, а К.Зарицьку – в тюрму “Бригідки”. Згодом, так і не дізнавшись, що він був членом Крайової Екзекутиви ОУН, М.Сороку засудили на 8 років концтаборів і відправили етапом у Владивосток, а потім у Воркуту (5, с. 29-30).

Катерину Зарицьку залишили у Львові. Там у тюрмі у вересні 1941 року вона народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам Миронові та Володимирі Зарицьким.

Після початку німецько-радянської війни у червні 1941 року, в час, коли у Львові більшовики відступили перед німцями, К.Зарицька втекла із тюрми і продовжила свою діяльність у націоналістичних організаціях. 1941-1943 рр. К.Зарицька була провідницею жіночої ОУН, очолювала юнацьку референтуру пропаганди ОУН на західноукраїнських землях, а пізніше стала організатором і керівником Українського Червоного Хреста Української Повстанської Армії (1943-1947 рр.) (118, с. 41, 53, 177-178, 279). Співпрацювала з підпільним журналом ОУН “Ідея і Чин” під літературним псевдонімом У.Кужіль.

1945 року Українська Головна Визвольна Рада нагородила К.Зарицьку Срібним Хрестом Заслуги.

21 вересня 1947 року після зустрічі у справах ОУН-УПА К. Зарицьку внаслідок зради було заарештовано ходорівським райвідділом НКВС. Чинила збройний опір, а потім вжила отруту, проте була врятована більшовиками для допитів. К.Зарицьку засудили на 25 років ув’язнення, яке вона відбувала у Володимирській, Верхнє-Уральській тюрмах.

У тюрмах і концтаборах К.Зарицька мала великий авторитет серед політв’язнів, адже була надзвичайно яскравою особистістю і дивовижно життєрадісною людиною.

“У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду. І ось, коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір’я перед третім в’язничим корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона – напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі – українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени – віддавали їй почесть. Одні знімали шапки, інші ж салютували по-вояцьки, під дашок... І всі мовчки. Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали, адже ніхто не порушував спокою. Я був у Владимирі шість із десяти років. Три роки виходив на працю з тих дверей і протягом трьох років, кожного ранку, у весняному сяйві і в мрячних зимових сумерках, у вузькому вікні, як образ Незламної, стояла жінка, зустрічаючи і проводжаючи нас”, – так згадує Катерину Зарицьку Анатолій Радигін (164, с. 604-607).

Зв’язкова Провідника ОУН на українських землях Р. Шухевича Дарія Гусяк, яка перебувала в ув’язненні разом із К. Зарицькою, розповідає: “Ніде так не проявлялася людська доброта, як у складних умовах. Творити людям добро, допомагати в біді було Катрусиною професією. Завжди частувала вона тих, хто не мав жодної допомоги, а решту продуктів ділила на рівні частини між своїми землячками. Доброчинство було її внутрішньою потребою. Що б вона не робила, завжди пам’ятала, що представляє Організацію Українських Націоналістів. Нас оточували люди різних національностей. Різними були вони за вірою, освітою, уподобаннями, поглядами, світоглядом. Були серед них ідейні комуністи, які глибоко вірили, що живуть у найкращому державному устрої і що помилково, внаслідок шкідництва внутрішніх ворогів, потрапили до тюрми і що, як лише Сталін розкриє цих шкідників, вони і їм подібні автоматично будуть звільнені. Нелегко було співіснувати з такими жінками, але це було необхідно, і це прекрасно вміла робити Зарицька. Вона була не лише товариська, але й терпляча до інших. Вміла вислухати кожного, з ким хотіла спілкуватися, навіть тих, хто був їй неприємний. Серед такої різноманітної публіки вона була авторитетом. Часто освічені жінки зверталися до неї за різноманітними поясненнями, і вона охоче відповідала, але без вагань признавалася, коли не мала відповіді. Не було у неї ні краплі зарозумілості” (43, с. 98-103).

 У березні 1969 року К.Зарицьку  перевели до табору суворого режиму (“Дубравлаг”) у с. Барашево у Мордовії, де вона досиділа до кінця терміну ув’язнення. Приїжджав провідати її в ув’язненні син Богдан. Листувалася із Михайлом Сорокою. Після 1940 року вона більше ніколи не змогла побачитись із своїм чоловіком. У мордовському с. Озерне, неподалік від с. Барашево, де сиділа К. Зарицька, 16 червня 1971 року М. Сорока помер. Його привезли у Барашево у лікарню, а пізніше там на цвинтарі і поховали. Але навіть попрощатись із мертвим чоловіком табірне начальство К. Зарицькій не дозволило.

 22 вересня 1972 року вона вийшла з ув’язнення із забороною проживати на території Західної України. Навесні 1973 року поселилася у м.Волочиськ Хмельницької області, де купила хатинку. “Я маю вже власну хату. Правда, хатка на курячій ніжці. Купували, що було під рукою, аби мати дах над головою, аби постійно не шукати нової квартири”, – писала у листі К.Зарицька. Після виснажливих ремонтів дах уже не протікав, хатина стала затишною і привітною, городчик, “як хустинка до носа”, тішив урожаєм і різнобарв’ям квітів. Через півтора року К.Зарицька розділила своє житло зі своєю подругою  Дарією Гусяк, що повернулася з мордовського табору.

У гостинній хаті у Волочиську завжди було людно. Приїжджали на відпочинок рідні по крові і духу. Завжди святом душі був приїзд сина Богдана із дружиною Любою та онуками Соломією й Устею. Тут набирався здоров’я і сили поет, літературний критик Іван Світличний, адвокат із Смоленська Борис Меншагін, що відбув 25 років ув”язнення у Володимирській тюрмі, приїжджала подруга по боротьбі в УПА та в ув’язненні  Галина Дидик. Постійне піклування про політв’язнів, які ще сидять, пересилання їм ліків, харчових бандеролей, літератури, заповнювало життя Катерини Зарицької (153, с. 64-74). А ще вона любила подорожувати: була у Києві, Каневі, відвідала у Мордовії могилу чоловіка, де нарешті змогла з ним хоч попрощатися.

29 серпня 1986 року Катерина Зарицька померла. Поховали її у родинному гробівці у Львові на Личаківському цвинтарі. 28 вересня 1991 року під час перезахоронення М.Сороки із Мордовії в Україну прах К.Зарицької був перепохований разом із прахом її чоловіка в одну могилу на Личаківському цвинтарі у Львові.


Дмитро Маївський

головний редактор журналу “Ідея і Чин”

Народився в листопаді 1914 року в селі Реклинець Сокальського на Львівщині. Син вчителя, одружений у підпіллі. Сокальську вчительську семінарію не зміг закінчити з політичних міркувань і закінчував освіту у Руднику біля Сандормира у Польщі.

Член ОУН, політв’язень у львівській тюрмі Бригідки. Після звільнення – повітовий провідник Жовківщини. Обласний провідник Холмщини (1939-1940), окружний провідник Сокальщини (1940-1941).

Делегат від ОУН з Українських земель на Другі Великі Збори ОУН у Кракові. Учасник похідних груп (1941). Заступник крайового провідника ОУН СД СУЗ у Києві (1941-1942). Член проводу ОУН СД (1942-1945), референт пропаганди проводу ОУН.

Головний редактор журналу “Ідея і Чин” (1942, 1944-1945). Потрапив у сутичку з гестапівцями у Львові в листопаді 1942 року, поранений вирвався з оточення, рятуючи важливі документи. Член Бюро Проводу (1943), керівник підготовки та учасник Третіх Надзвичайних Великих Зборів ОУН.

Загинув при переході чесько-німецького кордону в грудні 1945 року.

Михайло Сорока

(27.03.1911 – 16.06.1971)

Народився у с.Великі Гнилиці на Тернопільщині. Вчився у Тернопільській гімназії, де став членом “Пласту”. Від 1927 року навчався в українській гімназії у Ржевниці (Чехословаччина), а згодом – на факультуті архітектури Празької політехніки. У цей час став дійсним членом ОУН, за підозрою у причетності до якої був 1937 року польською владою засуджений на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Гродно, Станіславі. Після звільнення 1939 року одружився Катериною Зарицькою, яка пізніше стала теж провідною діячкою ОУН-УПА. 1940 року Михайла Сороку засуджено більшовиками за причетність до ОУН на 8 років ГУЛАГу. Відбуваючи ув’язнення на Воркуті М. Сорока створив підпільну організацію “ОУН-Північ”, яка боролася за права політичних в’язнів. За це 1952 року був засуджений до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі. 1954 року – М. Сорока брав участь у Кенгірському повстанні політв’язнів. Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був М.Сорока організовува літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в’язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів. Помер М.Сорока у Мордовії на 34 році ув’язнення. 21.09.1992 року його прах було перепоховано з Мордовії в Україну на Личаківському цвинтарі у Львові.


Зеновій Красівський

(12.11.1929 - 20.09.1991)

Український громадсько-політичний діяч, правозахисник, поет. Народився у Витвиці на Івано-Франківщині. Депортований разом зі своїми батьками до Казахстану у 1947, втік і брав участь у повстанському русі. В 1949 заарештований і засуджений до 5 років ув’язнення і довічного заслання. В 1953 Красівський був звільнений і висланий до Караганди до своєї родини. Під час аварії на шахті був важко травмований і згодом отримав дозвіл на повернення в Україну. В 1957-62 навчався на філологічному ф-ті Львівського ун-ту. В 1964 став одним з співзасновників підпільного Українського Національного Фронту, співавтор його програмних документів “Тактика УНС”, редактор журналу “Воля і Батьківщина”. У 1967 Красівський разом з іншими членами УНС заарештовують і засуджують до тривалого терміну ув’язнення. За написання листів протесту та участь у голодівці з 1972 Красівського утримують у психіатричній лікарні Смоленська, пізніше - Львова і Бережниці. Після звільнення в 1978 Красівський знову активно включився в український правозахисний рух. У 1979 виступив одним із співзасновників Української Грекокатолицької Групи. В березні 1980 був заарештований втретє і без суду ув’язнений. Звільнившись в 1985 Красівський брав участь у створенні нових суспільно-політичних рухів та політичних партій в Україні. Автор збірок поезій “Месник”, “Невольницькі плачі”, поеми “Тріумф сатани”, історичного роману “Байда” та ін.