Geum.ru

Зображення Другої світової війни в українській еміґраційній літературі

Вид материалаДокументы

Содержание


Україна в огні
Чого не гоїть огонь
Четверта граната для ката
Подобный материал:

Микола Сорока

Канадський інститут українських студій

Альбертський університет


Зображення Другої світової війни в українській еміґраційній літературі

„Та тепер не розбереш нічого. Свої, як чужі, чужі, як свої” (Докія Гуменна, Хрещатий яр, с. 113)


Чим далі ми віддаляємося від подій Другої світової війни, тим більше стирається пам’ять про неї – філософія часу тут досить проста. З іншого боку, перспектива часу дає можливість більш зважено й об’єктивно подивитися на ці історичні події, зокрема у світлі науки. Але й у різних наукових ділянках є свої відмінності. Якщо в історії останні два десятиліття – це досить плідний час, завдяки більшій доступності відповідних документів і матеріалів, то об’єктом досліджень у літературознавсті є художні тексти. Авторами таких текстів є переважно письменники, які особисто пережили ці події або якоюсь мірою емоційно прив’язані до них. Очевидна річ, що з часом таких людей стає все менше, а творчо активних письменників і поготів. Певно, нове покоління письменників цікавлять сучасні події, які від часу падіння берлінської стіни і постави незалежної української держави є не менш епохальними і потребують свого належного осмислення. Сьогодні, отже, навряд чи можна назвати який поважний твір в українській літературі, пов’язаний із пам’яттю про Другу світову війну. Тож ми звернемося до післявоєнного періоду 1940-х-70-х рр., коли саме й творили творчо активні письменники, такі як Докія Гуменна, Улас Самчук, Іван Багряний та ін.

Війна, як відомо, належить до одного з найважливіших факторів, який завдяки феномену „колективної пам’яті” служить для формування і зміцнення нації. Досвід війни, як стверджує К. Монтґомері, „символічно єднає членів нації у лицарській і величній боротьбі, яка визначає сутність даної нації, її політичні інституції та характер її громадян”.1 Звідси, за Кейтом Кроуфордом і Стюартом Фостером, і поняття „очищених публічних даних про війну, відмінних від того, що насправді відбулося, і які стають потужною зброєю у творенні й плеканні приналежності та джерелом колективних спогадів, які з’єднують групу в єдине ціле і допомагають ідентифікувати себе на противагу „іншому” (4). Звідси й зрозуміла спокуса репрезентації тої чи іншої історичної події у певному світлі, яка, як стверджує М. Фулбрук, служить не так відтворенню минулого, як відбиває складні перипетії сучасного (28). Але якщо на Заході пам’ять про Другу світову війну спонукала до переосмислення, критичного засвоєння минулого досвіду і покаяння, що інституційно виражається у традиційних днях пам’яті, то в Україні ще й досі залишається панівною радянська концепція Великої Вітчизняної війни, що часто супроводжується помпезними парадами та глорифікацією перемоги. Звідси й така відмінність у зображенні подій Другої світової війни, яка в українському радянському дискурсі починається лише з 22 червня 1941 р., на противагу еміграційному дискурсу (і не лише), який прагне заповнити цю прогалину і без якого дослідження про дану подію було б неповне. Більш того, насмілюсь заявити, що цей дискурс був головний або, точніше сказати, більш наближений до істини, до правдивішого відтворення подій Другої світової війни, хоч і не позбавлений власних мітів і перекручень.

З українських радянських письменників хіба що Олександр Довженко в кіноповісті Україна в огні (1942-43) спробував розповісти про трагедію України у цей катастрофічний момент, за що й був нещадно розкритикований, а твір надовго заборонений. До небуденних спроб можна також віднести й романи Людина і зброя (1960) Олеся Гончара та Вир (1960) Григорія Тютюннка. Проте більшість творів виявилася скута жорсткими рамками соціалістичного реалізму, який наперед визначав ідеологічно задану реальність, що виходила з радянської концепції «Великої Вітчизняної війни» та боротьби радянських народів проти єдиного ворога – німецького фашизму. І ця концепція методично й безальтернативно нав’язувалася суспільству. Так, у провідному науковому часописі Радянське літературознавство була навіть спеціальна рубрика, присвячена перемозі у цій війні. Наприклад, у № 5 за 1985 р. рубрика називалася „До 40-річчя перемоги”. Погортавши підшивку за той самий рік, знаходимо матеріали до цієї ж рубрики не лише в ювілейному травневому номері, а й у інших (№ 2 і № 4). Але це ще не все: цю саму рубрику маємо і в номерах часопису за неювілейні 1983 і 1984 роки, що засвідчує планомірну інституалізацію події. „Наша проза про Велику Вітчизняну війну, – резюмує В. Попов в одному з номерів часопису, – не лише зберігає і передає сучасним поколінням правду про війну, про велич подвигу радянського народу, який переміг фашизм і приніс свободу багатьом народам Європи ціною великих жертв і зусиль. Вона цінна тим, що продовжує досліджувати природу героїчного характеру нової радянської людини, яка одягла солдатську шинель через сувору й жорстоку необхідність” (15). У даній статті автор аналізує низку останніх ворів про війну, як-от романи Маргарити Малиновської Полісся та Петра Гуріненка Той чорний ранок, які „показують бузвірскі витончені прийоми різного роду „курінних” і „провідників”, які намагалися затягнути у свої пастки надосвідчену в політиці молодь, залякати й тероризувати людей за співчуття Радянській владі” (11). Під цю ж категорію підпадає і роман того ж Гончара Прапороносці, уже в самій назві якого прихована символічна месійність радянської ідеології: прапороносці – це радянські воїни, які несуть прапор не лише визволення, а й нового поневолення.

Звичайно, ця пам’ять про війну в творах материкових і еміграційних письменників якоюсь мірою перетиналася, зокрема де йшлося про німецьку політику щодо слов’янського питання. Але в той же час еміграційна література покривала той спектр тем, який був немислимий у радянській літературі, а саме: (1) ставлення населення України до радянського режиму й до війни, зокрема на її початку; (2) зображення руху опору; та (3) зображення війни як трагедії українського народу, що став у епіцентрі зіткнення двох ворожих систем – фашизму і більшовизму. Якщо український радянський дискурс представлений авторами, які перебували на радянській частині фронту (в діючій армії, тилу), після війни нікуди не виїжджали і на війну дивилися великою мірою крізь офіційну радянську призму переможця, то еміґраційний дискурс увібрав розмаїття голосів тих, хто перебував у складі Червоної Армії (Барка), ОУН і УПА (Самчук, Колісник) і навіть німецької армії (Клен). Окрім особистого досвіду, важливими чинниками, які формували пам’ять про війну українського еміґранта, були (1) перебування в західному суспільстві з його усталеною концепцією Другої світової війни; (2) вплив еміґрантів, вихідців із Західної України, які активно чинили опір радянській експансії і прагнули створити незалежну державу; (3) осмислення війни як загальнолюдського лиха внаслідок зіткнення двох тоталітарних систем. Таке бачення поставленої проблеми дозволяє нам звернутися до низки літературних текстів, представлених різними поглядами на війну (Хрещатий яр Гуменної, Чого не гоїть огонь Самчука та Людина біжить над прірвою Багряного), що зробило б запропоновану дискусію більш плідною.


Написаний по гарячих слідах війни протягом 1946-49 рр. роман Докії Гуменної Хрещатий яр великою мірою автобіографічний. Сама авторка перебувала на початку війни в Києві і стала очевидцем історичних подій, які у творі передані крізь призму головної героїні Мар’яни. У ній легко можна впізнати письменницю, яка так само, як і героїня, була натхнена світлими ідеалами соціальної революції, бажанням будувати нове суспільство на принципах братерства і яка так само глибоко розчарувалася у комуністичній практиці, німецькому «новому порядку» і швидше виглядає розгубленою перед новими випробуваннями «доби жорстокої, як вовчиці» (221). Хрещатий яр – це великою мірою журналістська хроніка, яка фіксує різні події; розмаїття героїв губиться у наративній тканині, не залишаючи поважного сліду у свідомості читача. Все ж роман читається з цікавістю, бо автору вдається втілити настрої доби і відтворити швидкозмінну автентику подій, так що читач не лише фактологічно, а й естетично прив’язаний до твору.

Насамперед це нищівна критика скомпрометованого сталінського режиму, неготового, як виявилося, до війни і який найменше дбає про своїх громадян. Це видно, наприклад, із безглуздого нищення історичної святині українців Києва, що в радянській літературі приписувалося німцям. Про ставлення до радянської влади також видно із небажання багатьох людей евакуюватися в тил. Для Мар’яни Україна – це рідні місця, а Урал – те саме, що й Австралія (40). Проте й залишатися на окупованій території був актом неабиякої мужності, що за радянським неписаним законом означало зраду, „відрив від колективу” (49-51). «Ну, як тікати, то вже краще на захід! Хоч побачити – від чого нас так відгороджують» (51), – резюмує про себе героїня. А деякі епізоди – це відверта іронія з радянського життя, як-от шпигуноманія: чоловіка у фетровому капелюсі сприйняли за диверсанта (26).

Друга важлива риса роману – це просто бажання змін. І тут авторка тонко відтворила той момент високих сподівань в українському суспільстві, пов’язаний із приходом німців (уся перша частина пройнята цим настроєм): «...Мар’яні, нарешті, стало цікаво жити. Нарешті, нема нудьги» (31). Відзначаючи відмінності поглядів, авторка вказує на готовність суспільства до таких змін: „Хочуть України, – о, багато, вся УРСР чекаї її, – але й це хотіння неоднакове. Одні – куркульської, другі – нацистської, треті – комуністичної, четверті, – змінити лише окупанта, гіршого на кращого” (126). У зв’язку з цим Гуменна пише про високий рівень політизованості суспільства:


Хоч-не-хоч, а в кожній хаті тепер говорять про політику. Замість побутових, інтимних, чи яких інших буденних інтересів, у всіх на язиці, – як то тепер буде? Які німці? Добро чи зло? Вгадують майбутнє, прогнози ставлять, витлумачують, зважують кожен запримічений епізод, детальку, кадр... Суперечливі враження намагаються збагнути. Чи то окремий який німець брутально-жорстокий, чи це – політика завойовника на окупованих землях? Чи це висококультурний народ лицарів, як твердить, наприклад, Галина, чи це безоглядні грабіжники, як запевняє, наприклад, Максим? (228)


Далі Гуменна відтворює один із поширених мітів початку війни про високу культуру німців («...йде висока культура, порядок і дисципліна..», 95). Слухи розходилися навіть, що будуть спускатися «парашути з шоколядою, вином» (116). Один із аспектів позитивного ставлення до німців було сподівання, що вони хочуть скинути більшовицький режим і допомогти відновити український уряд, який, можливо, очолить колишній перший голова Володимир Винниченко (161). Люди почали зголошуватися на працю до Німеччини (278) і життя на селі покращало на якийсь час. Як зауважує один герой: „Боже мій? На селі! На селі тепер море розливне, село не пам’ятає, коли йому така розкіш була, як тепер. Хліба – заваль, у кожній хаті кабана колють, самогон щотижня варять, гуляють, п’ють, гумор з’явився. Співати почали знову!” (227).

Прихід німців на якийсь час оголив справжні почуття громадян, зняв з них «напуск радянської лояльности» (37) і відродив патріотичні почуття. «А я й не знав..., що ви так добре володієте українською мовою» (202) – фраза показова у цьому відношенні. Подібно як незнання мови викликало у людей роздратування: «Ти навіть українською мовою говорити не вмієш!» – дорікнув селянин на базарі покупцеві з міста.

Проте головна героїня Мар’яна й не надіється, що німці принесуть щастя. «Кожну систему, і найкращу, можна спаплюжити, як от радянську”. Щоправда такі зміни вона по-маніхейському пов’язує з людьми, а не самою системою: „Справа не в системі, а в якості тих людей, що її проводять» (31). Та скоро вона переконується, що так звана «нова доба» несе не просто більші страждання, а й цілковите знищення української нації. Героїня обурена, що тепер усе «нур фюр дойче» (виключно для німців): кіно, театр, публічний транспорт; вулиці перейменовані на німецькі назви, школи позакривані, учні мусять працювати, молодь примусово вивозять до Німеччини на працю. Більш того, почалося винищення радикально налаштованої молоді («крайніх націоналістів»), як-от Олена Теліга та її сподвижники (276, 433), а українською мовою стало ризиковано розмовляти, тож на перші місця почали висуватися російські монархічні кола (233). Отже, надіям на позитивні зміни прийшов швидкий крах, і видно, як швидко почали змінюватися настрої населення. Мар’яна з сумом констатує, що «...Гітлер за півтора року примусив нас полюбити радянську владу, а Сталін старався двадцять три роки й нічого в нього не виходило» (458). Незважаючи на такий реверанс у бік радянської влади, героїня все ж не бажає залишатися на рідній землі (на яку тепер «сипалися рідні бомби», 458), як вона це зробила перед приходом німців. Тоді в неї була надія на зміну, тепер ця надія вмерла. І вона зрозуміла, що опинилася на трагічному роздоріжжі між двома силами: зі сходу – розкладаюча сила, асимілююча. З заходу – всезнищуюча (470). Героїня, як і сама авторка, вибирає дорогу на Захід, знаючи, що її чекають переслідування з боку „рідної” влади і куди її спонукає дух місійності зафіксувати українську історію, адже «може через яке століття про Україну й сліди затруться» (279). Саме таку дорогу вибрали й інші українські письменники, переслідувані радянською владою: Багряний, Осьмачка, Любченко, не кажучи вже про колег по перу із Західної України (Косач, Остап Тарнавський, Юрій Стефаник та ін.).


Якщо Гуменна пише хронологію подій, які відбуваються навколо Києва, то Улас Самчук у своєму романі Чого не гоїть огонь (1948–58) представляє рух опору, розширюючи географію військових дій від столиці до волинських лісів, де насправді формувалася та військова сила – УПА, – яка могла реально протидіяти обом тоталітарним системам. Пройшовши крізь сталінські жорна будівництва соціалізму і розчарувавшись у нових «цивілізованих визволителях», українське населення регіону повело героїчну боротьбу за власну свободу. По-філософському осмислюючи явище війни та міжетнічні стосунки, письменник підходить до сучасних подій крізь призму націоналістичного світогляду, наголошуючи на національній самоорганізації, єдності й самопожертві.

Якщо Гуменна якось відсторонено згадує про національний рух і «партизанку», то Самчук ставить це у центр свого твору. Головний герой – нащадок запоріжців Яків Балаба, колишній офіцер польської армії, – опинився на роздоріжжі цього складного часу: єврейська дівчина Шприндзя хоче одружитися з ним і втекти на Захід, німці хочуть завербувати в поліцаї, а розвідниця Віра Ясна спонукає до боротьби. Зрештою, за відмову співпрацювати з німцями Балабу заарештовують, та він утікає і під іменем Трояна створює партизанський загін, що вливається в УПА і веде збройну боротьбу як проти німців, так і проти радянської влади. Саме опис буднів цієї досить успішної боротьби, що супроводжується роздумами героїв і автора про війну і націю, становить основу даного роману.

Герої Самчука, так само як і герої Гуменної, чекали на німців, але так само швидко зрозуміли марність своїх сподівань і так само почуваються трагічними у ситуації зудару двох ворожих систем. Але якщо Мар’яна виражає неприйняття обох систем втечею, то головне гасло Балаби – боротьба. Розв’язка обох творів, зрештою, полягає у різниці світоглядів демократки Гуменної і націоналіста Самчука. Якщо Гуменна наважується у цей грізний час говорити про багатокультурний світ і схрещення ідей (339), то Самчук недвозначно був під впливом націоналістичної ідеології часу. Метафорично у творі проступає ідея нації як сім’ї і кари за зраду. Найяскравіше це видно з історичної легенди про Данила Леша, який одружився на полоненій осетинці і який пережив смерть усіх своїх чотирьох дітей як кару за кровозмішання (125). Така ж доля чекала й на брата Балаби Каленика, який допомагав ворогам і був за це знищений (135). Ідея націоналізму і чистоти нації проскакують і в випадковій Шевченковій фразі одного з бійців: «Кохайтеся, та не з москалями» (127), а найчіткіше у філософській фразі про людські стосунки: «Боротьба існує від того часу, як існує земля! (132). Націоналістичний дух епохи настільки наклав свій відбиток, що Балаба-Троян ставить під сумнів ідею Христа про всепрощення (145). Своєрідним гаслом українських бійців стала безкомпромісна боротьба:


Четверта граната для ката,

А п’ята собі (175)


Смерть Балаби, про яку дізнаємося уже з розповіді Віри Ясної у таборі ДП, постає, отже, символічною. Очевидно, Самчукова візія української нації у цей період перегукується із Шевченковим «борітеся – поборете». Незважаючи на приреченість українського руху опору, автор переконує, що жертви не даремні і сводоба прийде рано чи пізно. Тому авторові важливо наголосити на зростанні національної свідомості у міжвоєнний період (138), хоч він і вказує на внутрішню несформованіть на психологічному ґрунті як на причину невдач (204-5).

Як націоналіст Самчук висміює більшовицьку тезу про незворотність історії, яка нібито рухається у заданому напрямку до комуністичного суспільства і тому будь-які спроби зупинити цей процес приречені на невдачу. Герої роману іронізують із «колеса історії», бо воно може так закрутитися, що й дістанеться Кремля» (113). Самчук тут виражає народно-християнський погляд на непередбачуваність історії (адже «невідомі шляхи господні») й іронічно порівнює її з проституцією, якою можна крутити як заманеться (201).

Інший видатний еміграційний письменник, Іван Багряний, постає найвиразніше як гуманіст. Його роман про події Другої світової війни в Україні, Людина біжить над прірвою, написаний відразу по війні в таборах ДП (1948-49, Гарміш-Партенкірхен), це власне продовження його провідної теми ­– людини в межовій ситуації, – яку він розпочав у Тигроловах (1944) і продовжить пізніше у Саді Гетсиманському (1950). Війна по суті тут виступає тлом, тією межовою ситуацією, в яку письменник ставить своїх героїв, щоб показати свою віру в людину і перемогу гуманістичних принципів.

Письменник фактично не розрізняє між двома воюючими сторонами, обоє для нього втілення зла «в апокаліптичному гуркоті чорної цієї доби відчаю» (59). Він іронічно зауважує, що одне місто бомблять і німці, і совєти, і що люди тікали від бомб, «лавіруючи між смертю від своїх та смертю від чужих бомб» (77). І власне головному героєві, Максимові Колоту, вже було все одно, до кого він потрапить: «І видно було також, як по селу вештались солдати. Може, німці, а може... а може, й не німці, однаково» (352).

Письменник пише про звірства обох сторін, так само виділяючи прояви гуманності в них. Маляра Миколу німці повісили, бо той «висловив привселюдно розпач і зневіру в новоєвропейській благословенній цивілізації, на прихід якої він колись чекав як на порятунок і пролог до воскресіння своєї нації» (72). У той же час бачимо, як арештований своїми офіцер Червоної армії захищає німецьких полонених від приниження, бо їм не дали навіть хліба (220). Сам Максим допоміг двом італійським воякам, які не хотіли воювати і, вибившись із сил, поверталися додому. Німці у творі Багряного (як і в творах Гуменної і Самчука) згадані досить побіжно й узагальнено, тоді як більша увага зосереджена на радянських типах, яких автор знав досконало. І в тому, що головний герой уникав представників радянської влади, є своя трагічність (і це автор підкреслює): він уникав «своїх». Саме оця безвихідність героя й абсурдність ситуації надають роману екзистенційного звучання: «І тепер йому немає місця на землі: на схід і на захід, на північ і на південь – усі шляхи закриті й усюди на нього чигає смерть» (64). Така ж абсурдність підкреслюється і в сцені з радянськими біженцями, які просто не знають, куди їм іти: «Усі ці люди якось немовби йшли й не йшли... Вони тупцялися в якомусь тупому фаталістичному стані, що паралізував їм і тіло, і волю» (276). Та незважаючи на трагічність ситуації, герой Багряного витримує всі свої випробування і ледве живий повертається додому. Він не втікає на Захід (як героїня Гуменної) і не гине в боротьбі (як герой Самчука), а залишається на своїй землі, щоб ствердити непереможну віру автора в людину – і в цьому є своя ідеологічна заданість творів Багряного. «Бо все минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого – любов» – резюмує головний герой (387).

Отже, незважаючи на всі свої відмінності, усі три проаналізовані тут романи мають схожі риси, що стосуються пам’яті про події Другої світової війни і які відсутні в радянському дискурсі, а саме:


1) нелюбов до радянської влади, сталінського режиму і бажання покінчити з ним;

2) очікування на зміни внаслідок приходу німецької армії;

3) швидке розчарування у «нових визволителях»;

4) трагічність історичної ситуації перебування між двома ворожими потугами.


Наявність згаданих рис вказує на їхню не випадковість, а закономірність і засвідчує реальну динаміку ставлення українського суспільства до подій Другої світової війни.


БІБЛІОГРАФІЯ

Crawford, Keith A. and Stuart J. Foster. War, Nation, Memory. International Perspective on World War II in School History Textbooks. Charlotte, NC: Information Age Publishing, Inc., 2008.


Fulbrook, M. Historical Theory. London: Routledge, 2002.


Montgomery, K. “Radicalized Hegemony and Nationalist Mythologies: Representations of War and Peace in High School History Textbooks, 1945-2005.” Journal of Peace Education 3, 1 (2006): 19-37.


Багряний, Іван. Людина біжить над прірвою. У кн.: Багряний, Іван. Вибрані твори. Кив: Смолоскип, 2006, сс. 59-388.

Гуменна, Докія. Хрещатий яр. Роман-хроніка (Київ 1941-1943). Нью-Йорк: ОУП „Слово”, 1956


Попов, В. „Жива пам’ять поколінь”. Радянське літературознавство 5 (1985): 9-15.


Самчук, Улас. Чого не гоїть огонь. Київ: Радянський письменник, 1994.

1 Montgomery, K. “Radicalized Hegemony and Nationalist Mythologies: Representations of War and Peace in High School History Textbooks, 1945-2005.” Journal of Peace Education 3, 1 (2006): 19-37.


® 2009, Микола Сорока