Geum.ru

Реферат на тему: " Римська династія імператорів Юліїв ­- клавдіїв"

Вид материалаРеферат

Содержание


2. Гай Юлій Цезар
3. Август - засновник принципату
4. Єдиновладдя Тиберия
5. Калігула - друге явище тирана
6. Мниме правління Клавдія
7. Нерон. Кінець імператорської династії
Подобный материал:


Реферат на тему:


“Римська династія імператорів Юліїв ­– Клавдіїв”


1. Введення


Оглядова історія становлення і падіння Великого Рима хвилює нас і донині. З захватом серця ми і сьогодні готові зануритися в повсякденні турботи римлян і разом з ними шукати відповіді на хвилюючі питання, переживати любов і смерть запеклих сердець; скинення імператора; війну, у її перемозі чи поразці і багато чого іншого. І треба помітити, що всупереч сторіччям перед людиною з'являються всі ті ж дискусії, хвилювання і розбіжності як у любові, так і в політику. У своїй роботі я, сподіваюся, об'єктивно освітити таку важливу проблему, як деградування особистості монарха в період правління, а також роль народу в монархії. Що добре спостерігається в Римській Імперії.

Дійсно, вірно помітила К.В. Вержбицький, "абсолютна влада - занадто сильний наркотик, а люди далеко не завжди здатні учитися на чужих помилках". Будь-якій державі присуще прагнення до контролю.

Із самого початку встановлення в Римі режиму принципату провінції відразу відчули на собі сприятливий вплив нової політичної системи. Імперія принесла римлянам зовнішній і внутрішній мир, відносну безпеку й економічне процвітання, але вона ж відняла в них політичну волю. Римському суспільству, особливо старої аристократії, довелося пережити кошмар жорстокого терору і диких навіженств імператорів династії Юліїв-Клавдіїв, оскільки вже при Тиберії проголошена Августом ера загальної згоди змінюється епохою терористичного режиму.

Опір тоталітаризму і деспоту існувала, люди ризикували життям у боротьбі за право політичної волі, але в переважній більшості випадків це виливалося ні в які активні дії. Ні в якому разі не слід применшувати значення цього опору, що прийняло форму словесної зброї: "сатира на принцепсів і їхнє оточення, політичні памфлети ходили по руках, незважаючи на всі зусилля влади й уривки деяких з них збереглися у творах Тацита і Светонія".

Були і активні дії - змови проти імператорів, що, у кінцевому рахунку, вінчалися успіхом, як це трапилося з Цезарем, що випередив час своїми монархічними ідеями, за що і був "покараний" повсталими проти нього республіканцями; і з останнім імператором з Юліїв-Клавдіїв, що став жертвою аристократії, прихильників республіканського ладу. На подібні змови імператори відповідали стратами і конфіскаціями. Конфіскації багатств знаті - це був спосіб "державного регулювання", за допомогою якого наповнялася скарбниця, і забезпечувалися землею солдати.

Причиною такої ненависті народу до свого правителя був регрес гуманістичного початку людини на престолі. Вплив на це робили соціально-етичні принципи і психологічна характеристика населення, а також моральна непідготовленість, а, отже, і нікчемність майбутнього імператора. З цього приводу можна повторити фразу: "О, слава, слава! Безліч незначних людей зробила ти великими в очах сучасників і потомства" (Еврипід, Андромаха).


2. Гай Юлій Цезар


Гай Юлій Цезар походив зі стародавнього патриціанського роду, що вів свій початок від легендарного Дзиґа, сина Енея й онука Венери й Анхіза. З юних років занурившись в політику, він став одним з лідерів народної партії популярів, але його патриціанське походження перешкодило йому обійняти посаду народного трибуна, до якої Цезар прагнув. У той же час рід Юліїв, належачи до римського нобілітету, висунув зі своїх рядів кілька державних діячів, що займали вищі посади в магістратах. Більшість його родин належала до сенаторської партії оптиматів, що представляла інтереси старої аристократії, однак Цезар із самого початку примкнув до популярів. Причиною цього було його споріднення з Гаєм Маріем, великим воїном, чия блискуча кар'єра була прикладом для наслідування юному Юлію. Мати Цезаря – Аврелія походила зі знатної патриціанської родини, і Тацит згадує її як приклад римської матрони, чиї строгість і вимогливість допомогли виховати в сині дійсного воїна і державного діяча. Учителем Цезаря був Антоній, уродженець Галлії, що виховав у ньому мистецтво красномовства.

Коли Цезарю виповнилося п'ятнадцять років, раптово вмер його батько. Молодого Цезаря обирають "Жрецом Юпітера. На цю почесну посаду міг бути обраний лише той, хто належав до патриціанського роду. Але існувало ще одне обмеження: кандидат повинен був походити з такої родини, у якій батьки вступили в шлюб, застосувавши особливий і древній релігійний обряд, що називався confarreo (він фактично виключав розірвання шлюбу). Але вже незабаром через обмеження, яке не відносилося до Цезаря, природженого полководця, кар'єра жреця в нього не удалася.

Цезар залишив Рим. До того ж наставав уже такий вік, коли римлянин знатного походження повинний був починати свій шлях служіння державі. Якщо не удалася кар'єра жреця, яка унеможливлювала військову кар’єру, то тепер Цезар почав з порушення цієї заборони, тим більше що деякий стаж військової служби був у Римі негласною, але майже необхідною передпосилкою будь-якої суспільно-політичної кар’єри. Цезар відправився в провінцію Азія, де незабаром став прикомандированим до штабу пропретора Квінта Мінуція Терма. За виявлену хоробрість був нагороджений дубовим вінком. 1 січня 59 р. Цезар став консулом.

Цезар зовсім не прямував від одній легкої перемоги до іншої, ні, кожен свій успіх, кожну свою перемогу він виривав з величезним зусиллям і досить часто випробував прикрість поразок.

Після консульських виборів 51 р. починається тривала боротьба Цезаря із сенатом. Питання, навколо якого розгорнулася боротьба, стосувався повноважень Цезаря, і мало для нього першорядне значення, навіть життєве важливе. Тому, не закінчивши ще цілком воєнних операцій у Галлії, Цезар активізує свою діяльність, направлену на зміцнення позицій у самому Римі. Ще більш широко, чим дотепер, він кредитує сенаторів, та й не тільки сенаторів, грошима, оплачує їхні борги, обсипає щедрими подарунками, причому не забуває навіть рабів чи відпущеників у милості у своїх хазяїнів. Населенню Рима в цілому він постійно нагадує про себе роскішними будівлями, організацією ігор і бенкетів.

Цезар прагне зміцнити своє становище не тільки в самому Римі. Дійшло до того, що ходили слухи про його намір поширити цивільні права на все населення областей. Але акцію подібного роду було не так легко здійснити.

Однак уже незабаром у результаті засідань сенату, рішень і висловлювань ситуація стає гранично ясної, у всякому разі для Цезаря. І він збирає сходку солдатів 13-го легіону.

Оголошено надзвичайний стан, тобто римський народ покликаний до зброї. Тому він просить захистити від ворогів добре ім'я і честь полководця, під водійством якого вони протягом десяти років одержали стільки блискучих перемог у славу батьківщини. Промова зробила належну дію.

Всі історики одностайно відзначають коливання Цезаря. Проте, произнеся історичну фразу "Жереб кинутий", Цезар усе-таки перейшов зі своїм штабом через Рубікон. Отже, громадянська війна почалася, у ході якої вже за шістдесят днів Цезар став господарем всієї Італії. Утеча Помпея, навпаки викликала крайнє невдоволення сучасників.

Нарешті, перед Цезарем стояла задача поновлення нормального і до того ж налагодженого в інтересах самого Цезаря функціонування державного апарата. До цієї області варто віднести такі заходи, як поповнення сенату, закони про збільшення числа магістратів, закон про провінції, новий порядок взаємозв'язків між диктатором і коміціями. Цю задачу "поновлення" державного апарата не можна розглядати ізольовано від іншої сторони тієї ж проблеми - прагнення знайти нову і досить надійну соціальну опору. Задоволення вимог армії, зміцнення і "відновлення" римського громадянства, чітка робота державного апарата і його пристосування до нових умов – такий шлях, обраний Цезарем для відновлення державного ладу.

Що стосується цивільно-правової політики Цезаря, то тут, мабуть, можуть бути відзначені дві тенденції. З одного боку, небувалий дотепер масштаб розповсюдження цивільних прав поза Італією, що мало велике принципове значення для зміцнення римської держави і складання її нової адміністративно-політичної структури. Цивільні права надавалися цілим громадам і навіть окремим провінціям. З іншого боку, у цивільно-правовій політиці Цезаря дуже помітно відчувається і деяка "охоронна" тенденція, тобто визначене гальмування процесу поширення цивільних прав, але він не прагнув знищити "персональность" чи прав правове розходження між римлянами і Перегрінами.

Зрештою, схильність до монархії відштовхнула від нього не тільки колишніх "республіканців", але навіть явних прихильників Цезаря. Таким чином і створилася та парадоксальна ситуація, при якій усесильний диктатор, що досяг, здавалося б, вершини влади і пошани, насправді очутився в політичної ізоляції, а виникла проти нього й успішно реалізована змова була закономірним проявом слабості встановленого їм режиму.

Остання, вирішальна змова на життя Цезаря відбулася на самому початку 44 р. у березні на засіданні сенату. До неї було залучено більш 60 чоловік. Цікавий склад змовників: крім ватажків змови Юнія Брута і Кассія Лонгіна, всі інші учасники були до недавнього минулого явними прихильниками Цезаря.

Загибель Цезаря стала смертельним ударом для спроби витягти Республіку з ями анархії, нехай навіть шляхом військової диктатури. Змовники, убивши Цезаря, обезглавили всю цезаріанську систему. Тільки через кілька днів близький друг Цезаря Лепід призвав до помсти. Саме тіло було урочисто спалене, і Гай Юлій Цезар був обожнений сенатом і народом. Змовники бігли в східні провінції, де і затвердилися в сані пропреторів. Утворилася партія цезаріанцев, на чолі якої встав легат і друг Юлія Марк Антоній.


3. Август - засновник принципату


Народився в Римі, син Гая Октавія й Атії, племінниці Цезаря, що у заповіті усиновив Августа і призначив його головним спадкоємцем. У юності одержав гарну освіту. Вивчав риторику, філософію. Август сам писав як вірші, так і прозу. З поетичних добутків Августа до нас дійшли зведення про епіграми, про уїдливі вірші - фесценії, про гекзаметричну поему "Сицилія", що могла описувати сицилійську війну чи носити історико-географічний характер, про незакінчену трагедію "Аякс". Відомо також, що він писав і вимовляв промови, склав надгробний напис у віршах для Друза. Дванадцятирічним хлопчиком він виголосив похоронну промову на честь своєї бабки Юлії, потім він виступав на похорон Марцелла, Агріппи, сестри Октавії. Ці мови він готував надзвичайно ретельно.

У дев'ятнадцять років, після смерті Цезаря, Гай Октавій Фурій, майбутній Октавіан Август, прибуває в Рим з Македонії. Згодом під ім'ям принцепса прийняла під свою руку стомлене цивільними розбратами держава. Режим, створений Августом, приніс мир! Це слово було в усіх на вустах. Світ прославляли (Августовий мир), його берегли як зіницю ока, йому споруджували вівтарі. Коли Август повернувся з Іспанії в Рим, за рішенням сенату на Марсовому полі був споруджений вівтар миру.

Він почав боротьбу з Антонієм, з яким, однак, після перемоги при Мутині і походу на Рим разом з Лепідом уклав другий тріумвірат. Після кривавої розправи над політичними супротивниками за допомогою проскрипцій тріумвірам удалося здобути перемогу над військами убивць Цезаря - Брута і Кассія. При розділі Імперії, згідно з укладеним договором, Август одержав західну частину держави, Антоній - східну, Лепід - африканські провінції. Але вже після відсторонення від влади Лепіда Август почав запеклу боротьбу проти Антонія. Він був позбавлений усіх посад і звань, а його спільниці, єгипетській цариці Клеопатрі, оголошена війна. Після перемоги в морському бої при Акції Август став одноособовим римським володарем. З часу правління Августа Рим став імперією. Імператори мали довічну трибунську владу, звання верховного понтифіка (жреця), за бажанням приймали посади консула, проконсула, цензора, відали скарбницею.

Відбулися засідання сенату, на яких були розглянуті питання про положення спадкоємця Цезаря і подальший розвиток Римської імперії. Тридцатип’ятирічному Августові сенатом була передана терміном на десять років проконсульська влада у всіх провінціях, що бідують у військовому захисті. Провінції були розділені на сенатські й імператорські. В останніх були сконцентровані основні римські війська. Тим самим Август одержав у командування велику частину римської армії. У цей час його удостоїли почесним титулом Августа. Через півроку Августові була довічно передана влада трибуна; його проконсульська влада була поширена на Рим, і йому були підлеглі провінційні намісники. Таким чином, була створена державно-правова основа першого принцепса і всіх його спадкоємців, що спиралася на два стовпи: імперіїзм і трибунську владу. Принципат виявлявся системою політичного дуалізму. Отже, основи державного порядку перетерпіли глибоку зміну, і від суспільних установ старого часу ніде нічого не залишилося. Забувши про ще недавню загальну рівність, усі навперебій ловили накази принцепса; сьогодення не породжувало побоювань, оскільки Август, діяльно піклувався про підтримку своєї влади, цілісності своєї родини і цивільного миру.

Влада імператора підтримувалася створюваним авторитетом і функціями, що виконуються підлеглими. Як "син приліченого до лику богів Цезаря", Август обожнювався в народі, що надалі привело до виникнення культу імператора. Він також був Верховним жрецом (Pontіfex maxіmus) і Батьком батьківщини (Pater patrіae).

Не дивлячись на визначений успіх у політику і лідируюче положення, в Августа була опозиція з боку людей з республіканськими переконаннями. Від усіх змов проти себе Август захищався жорстокими нещадними стратами.

Щоб повернути сенат ще більше на свою сторону, Август прибігав до кількаразового "чищення" сенату. Також позбавив ряду прав. Зниження ролі сенату і республіканських магістратур мало своїм наслідком абсентеїзм, що почався. У підсумку Август досяг своєї мети.

Імператор проводив з метою забезпечення міцної бази своєї влади тонку і продуману культурну політику, спрямовану на реставрацію і захист традиційних соціальних цінностей. При ньому формується ідеологічна лінія нового режиму, а найважливішим засобом її пропаганди стають офіційне мистецтво і література.

В зовнішній політиці діяльність Августа, спрямована на зміцнення римської могутності при відмовленні від нових завоювань, була відзначена як удачами, так і поразками. Пиренейський півострів і Галлія міцно ввійшли в римську провінційну систему, була укріплена границя по Рейну (завоюванню Німеччини поклала кінець битва в Тевтобургському лісі), північна границя Італії була укріплена скоренням альпійських народів і завоюванням Паннонії. Там, де римляне не засновували нові провінції, їхній вплив гарантувався клиєнтельними державами, що існували також і в Малій Азії.

В області внутрішньої політики велике значення мали відновлення складу сенату, всеосяжні реформи (організація службового, оплачуваного апарата, що складався із сенаторів, вершників і звільнених рабів). Ці реформи поліпшили фінансове положення в імперії, у першу чергу її провінцій, і зробили благотворний вплив на встановлення порядку в Римі (будівництво, пожежна служба і поліція, постачання зерном і ін.) було створено постійне оплачуване військо. Нововведення торкнулися законодавство і право. Дуже сумнівно, однак, що прийняті закони про шлюб і розкіш мали багато прихильників.

Стабілізація внутрішньополітичного положення Римської держави була необхідною умовою для проведення активної зовнішньої політики. При його правлінні територіальні границі Рима були значно розширені - тепер це Імперія. Немаловажний і факт романізації Німецьких регіонів, удалого врегулювання проблеми східної політики Рима, взаємини з Парфією.

У результаті діяльності Августа офіційно проголошувалася реставрація Республіки в Римі обернулася встановленням режиму спадкоємної монархії. Наступила нова ера... А тим часом час рухався своєю чергою; Август, що ніколи не відрізнявся міцним здоров'ям, слабшав і старів. Вмер Імператор Цезар Август на сімдесят шостому років життя в 14 р.


4. Єдиновладдя Тиберия


Август прийняв у рід Цезарів синів чоловіка своєї дочки Юлії Марка Віпсанія Агріппи, родом незнатного, але гарного полководця Гая і Луція. Жагуче бажав, щоб вони, що ще не зняли отрочну претексту, були проголошені главами молоді.

Згодом не стало Луція Цезаря, що направлявся до іспанських військ, і Гая, що повертався з Вірменії з виснажливої раною. Тіберій Клавдій Нерон, син його третьої дружини Лівії від її першого шлюбу, залишився єдиним пасинком принцепса, тому що брат Нерона, Друз, умер раніш усіх.

Ще недавно Тіберій був засланим, через несподіваний відхід від суспільних справ. Тепер же вся увага спрямовується на нього одного. Август усиновляє його. По його вимозі Тіберій попередньо повинний був усиновити свого племінника Германіка.

Патриціанський рід Клавдієв, вихідцем якого був Тіберій Нерон, бере свій початок з Регілл, сабінського містечка. Члени цього роду носили різні імена і прізвиська, у числі яких прийняли вони і прізвисько "Нерон", що на сабинській мові означає "хоробрий" і "сильний". Немаловажно ще те, що він належав і до сімейства Лівіїв, що усиновило його діда по матері

Тіберій вважався першим після Агріппи полководцем в армії Августа: почав похід у Вірменію, разом зі своїм братом Друзом захопив територію ретів, дійшов до джерел Дунаю, боровся з паннонцями і з германцями.

По династичних розуміннях розлучився зі своєю першою дружиною Віпсанією, до якої був сильно прив'язаний, і женився на дочці Августа - Юлії.

І так, Август бере свого пасинка собі в співправителі, поділяє з ним трибунську влада. Коли ж у похилому віці його почали млоїти недуги і тілесні немочі і став наближатися його кінець, пробудилися надії на зміни і деякі прийнялися тлумачити впусту про блага волі, дуже багато хто побоювалися громадянської війни, інші - бажали її.

Незабаром поголоска повідомила, що Тіберій Клавдій Нерон, що одержав від свого батька імена Цезаря й Августа (Tіberіus Caesar Augustus), урочисто прийняв принципат. Найважливіші прерогативи імператорської влади, проконсульський імперій і трибунську владу (іmperіum majus et trіbunіcіa potestas) він одержав ще при житті Августа і після його смерті відразу взяв бразди правління у свої руки, але, тому що за традицією джерелом повноважень принцепса повинний був бути сенат, знадобилося зібрати сенаторів. Як і 40 років тому patres самі вручили владу першому громадянину: Тіберій прийняв усі повноваження свого попередника, і не на 5 чи 10 років, як завжди надходив Август, а на невизначений термін.

З вступом на престол Тіберій змушений був також займатися придушенням військових заколотів у Німеччині і Паннонії, утихомиренням повсталих під предводительством Такфаріната в Нумідії, а також наведенням порядку в Галлії і Фракії. Завоювання Німеччини було припинено з відкликанням у Рим Германіка, законного спадкоємця на престол. У 18 р. Тіберій проголосив римськими провінціями Каппадокію і Коммагену.

З цього приводу не раз Тіберій говорив, що "тримає вовка за уші". Нарешті, позбувшись від страху перед небезпеками, що загрожують йому з усіх боків, він спочатку повівся як гарний громадянин; суперечливе поводження часте виражало доброзичливість і турботу про державне благо; спробував виправити вдачі суспільства, що похитнулися від недбайливості їхніх дурних звичаїв; а відмітною рисою була скромність. Тіберій прагнув, наскільки це було в його силах, зберегти систему Августа. Під час його правління зміцнилася монархічна влада, збільшилася державна скарбниця, покращилася система керування в провінціях. Він частково відмовився від віддачі збору податків на відкуп. У той же час плебеї утратили свої останні політичні права, тому що при Тиберии коміції більше не скликалися. Починаючи з 15 р. усі судові процеси за обвинуваченням у порушенні закону про образу величі були спрямовані проти представників опозиції сенату, результатом чого стали незліченні посилання, конфіскації майна і страти. Преторіанська гвардія була поміщена в Римі, а її префекти зі стану вершників придбали величезний вплив.

Хоча і розташовував Тіберій усіма повноваженнями свого попередника, він не зміг придбати його авторитету (auctorіtas prіncіpіs), що составляли важливий елемент політичного положення принцепса, хоча і намагався це зробити. Рано чи пізно він повинний був відмовитися від спроб грати другого Августа і перейти від керування авторитетом до інших методів.

Після кончини обох синів, Германіка і (особливо) Друза, Тіберій під приводом Кампанії вперше залишив державу. Після повернення він остаточно залишив усі державні справи, що послужило ганьбою і втратою для держави. Згодом він дав повну волю своїм раніше абияк приховуваним порокам. Про деякі з них навіть соромно говорити. Светоній з цього приводу відзначає, що "перелічувати його злодіяння по окремості занадто довго: досить буде показати приклади його лютості на самих загальних рисах". Дня не проходило без страти, ніякому доносу не відмовляли в довірі і т.д. Але серед усіх цих злодіянь, оточена ненавистю і відразою, вона не тільки вічно тріпотів за своє життя, але навіть мучився образами.

Уже при Тиберії конфлікт інтелігенції з авторитарною владою загострився з ряду причин, наприклад, за роки довгого правління Августа режим принципату зміцнів, оформилися його політична структура й ідеологічна база. Як наслідок, зникла та зацікавленість у співробітництві з інтелектуальною елітою і суспільством у цілому, що чітко видна у внутрішній політиці засновника імперії

Образ імператора, що створили Тацит, Светоній і Діон, порівняємо з тираном, при якому озлобляється імператорський режим, чи, говорячи словами Тацита, принципат міняється до гіршого. Його правління затьмарене загибеллю безлічі ні в чому не винних людей, за що він несе всю повноту відповідальності.

Згодом Тіберій став відлюдним і підозрілим, що і стало причиною його рішення залишити Рим і виїхати в Кампанію на Капрі; у Рим він більше не повертався. Починаючи з 21 р. і по 31 р. країною практично правил префект преторианців Луція Елій Сіяній, людина, якій бескрайне довіряв Нерон. І важко навіть представити, яким ударом було запідозрити друга в отруєнні сина. Сіяній був страчений.

Тіберій помер від прогресуючої хвороби в маєтку на Мізенському мису на сімдесят восьмому років життя і двадцять третьому році влади.


5. Калігула - друге явище тирана


Його спадкоємцем став Гай Цезар Германік, син Германіка й Агріпини Старшої. Коли йому виповнилося вісімнадцять чи дев'ятнадцять років, його мати й обох старших братів заарештували, і незабаром вони вмерли. Майбутній правитель виховувався в Німеччині і виріс у військовому таборі серед солдатів; прізвисько своє - Калігула - одержав від солдатського взуття (calіgae), що носив з дитинства. Сам же в 31 р. одержав посаду жреца, а в 33 р. - квестора; імператор Тіберій оголосив його і Тіберія Гемелла (сина Друза Молодшого) рівноправними спадкоємцями.

Рідко якого принцепса так захоплено вітали і на кого покладали стільки надій. Але всі надії римлян були безжалісно розбиті. Тіберій виявився, таким чином, родоначальником цілої династії імператорів-деспотів.

Після смерті Тіберія Калігула всіляко намагався завоювати народну любов. У цій погоні він показав себе з найкращої сторони: помилував засуджених і засланих, завершив будівлю храму Августа і театру Помпея і багато чого іншого.

Спираючись на підтримку префекта преторианцев Макрона, Гай одержав від сенату визнання свого титулу принцепса. Більш того, сенатори запропонували асамблеї також проголосувати за нього, тим самим об'єднавши усю вищу владу Імперії в одних руках.

Заповіт Тиберия було скасовано, і Гай одержав усю повноту влади, а Гемелл утратив права на свою частку спадщини. У цих подіях важливу роль зіграла армія, що симпатизувала Германіку, до того ж солдатам сподобалося, що він ушанував пам'яті своїх родичів, яким випала доля настільки сумно закінчити свої дні. Що ж до Тіберия, винного в цих трагедіях, то Гай належним чином організував його поховання. Однак, оскільки мало хто у відкриту уболівав про смерть покійного імператора, Гай не тільки залишив без відповіді питання про визнання Тіберія римським божеством, але і прийнявся паплюжити його лайками, утім, вони складали істотну частину його повсякденної мови.

Гай важко занедужав. Симпатії до імператора по всій країні були так великі, що звістка про його недугу посіяло щире горе і тривогу в народі. Після хвороби Гай став іншою людиною. У 38 р. він стратив свого головного прихильника, префекта імператорської гвардії Макрона. Та ж доля осягла Тіберія Гемелла, потенційного претендента на трон. Ні з того, ні з цього підняв себе до божеської величі. За ним закріпилися фрази, що дотепер відіграють характерну роль при описі жаху, що панував у той час. Постійно повторював слова з трагедії Акція "Атрей":

Нехай ненавидять, аби боялися!


Слухи про його сексуальне життя приписували йому розмаїтість звичок, що лякає, включаючи садизм, гомосексуалізм і кровозмісні відносини із сестрами. Светоній зробив висновок про фізичні і психічні недуги імператора. Він відзначив, що імператор сильно страждав від безсоння, періодично втрачав контроль над рухом кінцівок і думками, і що душа його розривалася між зовнішньою пристрастю до гучних юрб і схованим прагненням до повної самітності. Його міг раптово охопити приступ невтримного гніву.

Концепція керування Імперією Гая цілком відрізнялася від ретельно замаскованої автократії обох його попередників. Можливо, за прикладом своїх східних друзів, особливо іудейського царя Ірода Агріппи, він не терпів ніяких вивертів і бажав правити, не ховаючи деспотичності, подібно володарям еллінського світу. Правління Калігули відрізнялося не тільки деспотичною сваволею, але і розбазарюванням державних засобів, утисками населення, конфіскаціями і ростом податків. Він витрачав гроші на публічні веселощі в Римі й Італії, а також на суспільні роботи, з яких самим вражаючої було спорудження наплавного моста через частину Неаполітанської затоки від Бай до Путеол. Незабаром він розтратив усі засоби, зібрані Тіберієм. Улаштовуючи внутрішні справи імперії, Калігула кілька разів жорстоко зачіпав почуття євреїв. Так, він образив прибулих у Рим євреїв Олександрії; їм був видано указ (згодом скасований) про установлення власної статуї в ієрусалимському Храмі. У 39 році Калігулі удалося запобігти змову в Рейнській області, учасником якого став овдовілий чоловік його сестри Друзілли. У цей час Калігула також обмірковував плани вторгнення в Британію; пізніше цей проект був здійснений його спадкоємцем Клавдієм.

Не раз були спроби замаху на життя імператора. Згодом одного з них злісно були убиті четверта дружина Гая, Цезонія, і їхня дочка.

У січні 41 р. по виходу з театру Калігула був убитий трибуном преторіанської гвардії й інших змовників. Прожив Гай двадцять дев'ять років, правил ледве більше трьох. Після його смерті знову було порушене питання про повернення Рима до республіканської форми правління.


6. Мниме правління Клавдія


Клавдій Тіберій Клавдій Нерон Германік, син Друза, хворобливий і слабохарактерний по природі, Клавдій спочатку знаходився осторонь від державних справ.

Після убивства Калігули преторианци проголосили Клавдія як останнього з Клавдієв імператором. Клавдій щедро обдарив варту, зобов'язаний їй своїм узвишшям. Після вступу Клавдія на престол влада фактично перейшла в руки його 3-й дружини Мессаліни і її коханців, колишніх рабів Нарциса, Калліста і Палланта. Він був так захоплений науками, зокрема історією Рима й етрусків, а також намагався узвичаїти нові латинські букви, що довгий час не зауважував розпущеного поводження дружини. Якось йому все-таки довелося довідатися про, що відбувається в його будинку. Тацит у своїх "Анналах" відзначає: "Мессаліні вже наскучила легкість, з какою вона робила перелюбства, і вона шукала нових, незвіданих ще насолод... Але думка про шлюб усе-таки залучила її своєї непомерною нахабністю, у якій знаходять для себе останню насолоду ті, хто розтратив все інше". Довідавшись про повторний шлюб дружини принцепса усіх охопила тривога. "...у них закладався і страх, коли вони згадували про безвільність Клавдія, його підпорядкованості дружині і про багатьох стратах, зроблених на настійну вимогу Мессаліни". Підсумком цих побоювань стала смерть Мессаліни від трибунского удару меча.

Недовго вдовствовал Клавдій, звабила його племінниця, дочка Германіка Агріпина Молодша. Історики вважають, що Агріпина відрізнялася особливою суворістю і строгістю сімейного укладу, а також зарозумілістю і жадібністю до золота. Такий образ не вселяв надії в державних справах, оскільки цього разу вона взяла правління у свої руки. Будучи упевненої у своєму майбутнім заміжжі Агріпина почала підготовлятися до шлюбу свого породженого від сенатора Гнея Агенобарба сина Луція Доміция з Октавією, дочкою Цезаря. Однак існувала перешкода, здолати яке можна було лише злочинним шляхом: Октавія вже була заручена з деяким Луціем Сіланом. Завдяки Вітелію, що був чимось начебто улюбленця при дворі, за що йому довелося платити повним раболіпством, і його послужливості Агріпина домагається особистого розірвання цього союзу самим Клавдієм.

Один раз, будучи п'яним, Цезар повідомив дружині, що ту чекає кара в майбутньому за винесене їм безпутність. І під страхом такої заяви Агрипина розуміє, що баритися не можна ні в якому разі. Також побоюючись того, що її сина Доміция можуть позбавити престолу, Агріпина зважується отруїти Цезаря. Таким чином, настає кінець правління Клавдія.

Варто все-таки помітити ряд прогресивних заходів, проведені по особистому почині Клавдія, наприклад, дарування повного громадянства громадам, що зіграло істотну роль у романізації провінцій; внесені зміни в спадкоємне, шлюбне і рабське право; державна скарбниця повернута в керування квесторів і ін.; були засновані численні колонії, прокладені дорогі і зведені технічні спорудження, наприклад шлюз для відводу води з Фуцинского озера і нова гавань в Остії. У цей же період до Римської імперії були приєднані Південна Британія і Мавританія.

У цілому епоха імператора Клавдія не акцентує на собі особливої уваги. Це було свого роду затишок після бури в море володарювання.


7. Нерон. Кінець імператорської династії


Луцію Доміцію Агенобарбу, що получили ім'я Нерон Клавдій Друз Германик, йшов сімнадцятий рік, коли він вступив на престол. Відбулося це в день смерті Клавдія, якого він ушанував чудовим похованням, похвальною промовою й обожнюванням.

До 62 р. юний імператор залишався під впливом префекта преторианців Секста Афранія Бурра і свого наставника Луція Аннея Сенеки, що орієнтували його на зближення із сенатом. Нерон обіцяв узяти за зразок правління свого предка Августа. Він також підлестив сенату і консулам, виразивши віру в їхню здатність здійснювати функції влади, як у древні часи. Уряд ужив заходів для наведення суспільного порядку, для боротьби проти фальшивомонетників і реформи методів формування скарбниці; намісники провінцій і їхнього уряду були звільнені від збору з населення величезних грошових сум на проведення гладіаторських представлень. Сам Нерон, подорослішав, серйозно зайнявся державними справами, особливо своїми суддівськими обов'язками, при здійсненні яких упроваджував корисні процедурні ідеї.

Натхненний лестощами Сенеки Цезар уявляє себе великим артистом. Уперше він виступив у Неаполі. Але важливіше всего здавалося йому виступити в Римі. Під час співу Нерона нікому не дозволялося виходити з театру, навіть по необхідності. Колосальне самолюбство збуджувало в ньому ненаситну спрагу до слави; його заздрість до усіх тих, хто звертав на себе увагу публіки, доходила до шаленства: успіх на якому б то ні було поприще був у його очах державним злочином. Свого зведеного брата Британіка він отруїв отрутою зі страху, що в той голос був приємніше, а виходить, народ міг зволіти його самому Нерону.

Ненавидів він і "кращу матір", як сам називав Агріпину. Спочатку Нерон позбавив її всіх почестей, відняв воїнів і німецьких охоронців, після чого вигнав з палацу. Три рази намагався отруїти, але Агріпина попередньо приймала протиотруту. Зрозумівши це, сину прийшов інший задум, але і цього разу він зазнав невдачі. Тоді він видумав корабель, що розпадається, і запросив Агрипину на бенкет у Байї. Тацит присвятив цій події один зі своїх творів, у якому описував, як після катастрофи корабля, їй удалося доплисти до берега лише для того, щоб зустріти свій кінець на твердій землі. Таким чином, Нерон прирік себе на довічне клеймо "матеревбивці". Самим тяжким злочином вважалося в Римі матеревбивство. Помпей виніс суворий закон, що продовжував бути в силі. Матеревбивцю разом із собакою, півнем, гадюкою і мавпою саджали в шкіряний мішок і кидали в море.

Як виправдання Нерон заявив сенату, що Агрипина замишляла замах на його життя і він був змушений зробити це. У ті часи сенатори, що ненавиділи Агріпину, як ворога батьківщини не шкодували з приводу її кончини. Населення і преторіанці до цієї події віднеслися аналогічно.

У 62 р. почався новий етап царювання: Сенека і Бурр пішли з політичної сцени. Спочатку Бурр умер від пухлини горла. На посаді префекта преторіанців його перемінили напарники Феній Руф і набагато більш лиховісний Гай Софоній Тигеллін, сицілієць, що заохочував шаленості імператора, що став його злим генієм. Сенека не міг ужиться з Тигеллином і свавільним імператором, тому він пішов у відставку, сколотивши на той час величезний стан.

Незабаром після цього Нерон став демонструвати свою необмежену владу частою зміною дружин. Щоб женитися на Поппеї Сабіні, Нерон відправив у посилання, а потім велів умертвити Октавію. У цей же час з метою конфіскації майна багатих сенаторів були відновлені судові переслідування "за образу величності". Усілякі будівлі й ігри поглинали величезні засобів. Однак, що відбувається в цілому не похитнуло ні світ, ні процвітання, ні уряд. Лише в далеких куточках відбувалися окремі прикордонні сутички: поразка і повстання іценів у Британії. Правда, був удалий похід проти парфян Гнея Доміція Корбулона, що затвердило римське панування у Вірменії. А царя Трдата І Нерон коронував у Римі.

Однак ситуація в Римі погіршувалася. За безліччю убивств пішла трагічна подія, що позбавила даху багато родин і викликало відкрите невдоволення - усім відома і сьогодні пожежа Рима, що знищила десять з чотирнадцяти районів міста. Тиждень горіли будинку і храми богів, а жителі міста шукали притулок у кам'яних пам'ятниках і склепах. Відомий твір Тацита говорить, що Нерон намагався скласти провину за пожежу на маленьку християнську громаду (перше гоніння християн). Завзято ходили слухи, що правитель сам організував підпал, щоб використовувати землі, що звільнилися, для зведення свого Золотого Палацу.

До цього часу його відносини із сенаторським станом різко погіршилися. У 65 р. відбулася подія, що розглядали як серйозну змову, відомий за назвою Пизонської. Її натхненником і керівником, відповідно до одному з думок, був хтось Гай Кальпурній Пізон, що бажав у такий спосіб виразити протест, насамперед аристократичного стану, проти "елліністичного" керування Імперією. Підсумком змови стали дев'ятнадцять страт і самогубств і тринадцять вигнань. Пізон, Феній і Сенека були в числі умерщвленних; те ж случилося і з племінником Сенеки Луканом, поетом і близьким іншому Нерона; ще однією жертвою була дочка покійного імператора Клавдія.

У березні намісник Центральної Галлії, Гай Юлій Виндекс, підняв проти Нерона повстання; для тієї ж мети в Іспанії ужив весь свій авторитет Гальба; Луцій Клодій Макр очолив заколот на півночі Африки. Імператор міг би перебороти кризу, якби діяв з достатньою рішучістю. Але Нерон, здавалося, був здатний тільки мріяти про фантастичні акти відплати чи чудесну зміну в настрої військ, що збунтувалися, під впливом його драматичних стогонів. 9 червня Нерон довідався, що і преторіанська гвардія, і сенат виступили проти нього, і вирішив покінчити із собою. Його останніми словами були "Qualіs artіfex pereo!" - "Який великий артист гине!"


8. Висновок


І століття н.е. був часом становлення нової політичної форми - Імперії, вироблення системи стабільних відносин між Римом і провінціями; це століття характеризується пошуками й в області економічної (перехід до більш широкого використання праці орендарів-колонів замість рабів), і в області духовної.

Після смерті Августа суперечливість створеної їм форми правління виявилася з особливою гостротою, насамперед тому, що не було вироблено законної форми передачі влади від одного імператора до іншого. Відкрито монархічний принцип прямого спадкування не міг бути проголошений, тому що держава як і раніше вважалося республікою, але республіка усе більше і більше ставала фікцією; усе вирішувала сила. У плині правління Тіберія обмежуються функції республіканських органів влади; народні збора позбавляються права вибору посадових осіб: право це передається сенату, але кандидатів практично висуває імператор.

При приймачах Августа культ імператора поступово поширився по всій державі. Стало обов'язковим поклоніння статуям імператора, день народження імператора відзначався в імперії як офіційне свято. Навіть під час свят інших божеств, у процесіях несли зображення імператора. Саме обожнювання імператорів ставало основною формою ідеологічного обґрунтування їхньої влади.

При Тіберії відновляється чинність старого закону "про образу величі римського народу" (під которий раніш підпадали серйозні політичні злочини, такі як самовільне ведення війни полководцем, підбурювання до заколоту і т.п.). Тепер цей закон застосовувався не тільки до справ, але і до слів.

Є всі підстави думати, що тенденції, що намітилися в період принципату Тиберия, були характерні і для епохи Юліїв-Клавдіїв у цілому. Саме з цього часу "принципат міняється до гіршого". Тацит у своєму останньому добутку - "Анналах" - не залишився байдужий до сваволі і жорстокостей, до доносів і сфабрикованих обвинувачень, до наклепників, що порочили чесних людей, і іншим огидним явищам, що заплямували принципат Юліїв-Клавдіїв. Винуватців усіх цих зол, імператорів від Тіберія до Нерона, він виставляє на суд історії.

Кожен імператор з Юліїв-Клавдіїв відчував деяку мовчазну опозицію, у виді суспільної думки. Але, приміром, це зовсім не хвилювало Гая Калігулу, недовге правління якого ознаменувалося найгострішою кризою у відносинах принципату з римським суспільством. Як відомо, криза розв'язався його загибеллю і приходом на престол Клавдія. Його спадкоємець трохи зм'якшив імператорський режим, і роки перебування Клавдія у влади стали свого роду затишком перед бурхливим і злісним правлінням Нерона. Одним із заходів, за допомогою яких Клавдій спробував повернутися до внутрішньої політики до принципів Августа, було припинення переслідувань за образу принцепса словом на підставі lex majestatіs, що означало істотне ослаблення тиску на суспільство.

Підводячи підсумок, з вищевикладеного випливає, що в силу нікчемності спадкоємців престолу верховенство і культ імператора в основному діяли тільки формально. Саме опозиція римлян була тією силою, що підштовхувала володарів імперії до зм'якшення політичного режиму, змушуючи їх розуміти зибкость свого положення. Тут хотілося б конкретизувати свою думку цитатою з роману "Нерон, кривавий поет" Д. Костолони: "- Хай живе республіка на чолі з імператором!"


Література


1. Гай Светоний Транквилл, Життя дванадцяти Цезарів, М., "Ладомир", 2000м

2. Публий Корнелій Тацит, Аннали, М., "Ладомир", 2001м

3. Л.С. Ильинская, Античність (Короткий енциклопедичний довідник), М., "Лабіринт", 1999м

4. М. Грант, Римські імператори, М.; "Терра", 1998м

5. С.Л. Утечко, Юлій Цезар, М. "Думка", 1974м

6. И.Ш. Шифман, Цезар Август, Ленінград, "Наука", 1990м

7. К.В. Вержбицкий, Традициооние форми спілкування в римлян і опозиція Юлиям-Клавдиям, доповідь

8. www. webzone.ru/іmp/іnd.htm - Римські імператори

9. www. rulers.narod.ru - Всесвітня історія в обличчях