Запорізький юридичний інститут мвс україни

Вид материала

Документы

Содержание Юридичний аналіз складу злочину, передбаченого Наруга над могилою є предметним злочином Виходячи зі змісту закону, предметом наруги над могилою можуть бути Об’єктивна сторона наруги над могилою Виокремлювати вчинення наруги над місцем поховання або над трупом з корисливих мотивів як кваліфікуючу ознаку 3. Ідеологічні мотиви. Суб’єкт наруги над могилою

Подобный материал:

• Донецький юридичний інститут мвс україни, 655.44kb.
• Львівський юридичний інститут мвс україни, 985.71kb.
• Львівський юридичний інститут мвс україни, 832.9kb.
• Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх, 1290.2kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Затверджено, 877.19kb.
• Фальсифікованих алкогольних напоїв, 424.14kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни Академія внутрішніх військ мвс україни науково-дослідний, 5166.67kb.
• План роботи комунального закладу «запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної, 2769.22kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни н А К А З, 776.01kb.

Сучасні підстави криміналізації наруги над могилою Для будь-якого суспільства, для законодавця найважливішим лишається питання про те, які діяння слід визнавати злочинними, за що карати настільки жорсткими заходами, що їх має кримінальний закон [213, с. 15]. Без сумніву, криміналізація суспільно небезпечних діянь, що мають місце у суспільстві, відіграє провідну роль серед засобів впливу на злочинність [101, с. 59] лише у тому випадку, коли така криміналізація є соціально зумовленою. Учення про соціальну обумовленість кримінально-правових норм, як зазначає В.А. Мисливий, привернуло особливу увагу юридичної науки у 1980-і рр. [191, с. 98]. Визнаючи криміналізацію діянь як комплексну, складну проблему, над виявленням факторів, що на неї впливають, та їх класифікацією працювали відомі вчені П.С. Дагель, І.М. Даньшин, А.Ф. Зелінський, Г.А. Злобін, І.І. Карпець, Г.А. Крігер, О.І. Коробеєв, В.М. Кудрявцев, П.П. Михайленко, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, П.С. Тоболкин, П.А. Фефелов, С.С. Яценко та інші [див., напр.: 159, 211, 268, 283]. Значна кількість наукових досліджень у цій сфері зумовлює той факт, що сьогодні у літературі можна зустріти різноманітні класифікації передумов криміналізації. Виділяють “критерії криміналізації”, “принципи криміналізації”, “підстави криміналізації”, “умови криміналізації”, “криміналізаційні приводи”, “фактори, що зумовлюють обсяг, характер та спосіб криміналізації”, “фактори, що зумовлюють кримінально-правову заборону”. Ці передумови тісно переплітаються між собою, тому, коли говорять про них, то часто мають на увазі одне й теж саме” [100, с. 61]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html О. Готін справедливо виокремив значно скориговані норми КК 2001 р. (мається на увазі концептуальне оновлення норм КК УРСР 1960 р. і перенесення їх у новому змістовному вигляді до КК 2001 р.) про відповідальність за наругу над могилою (ст. 297 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК), ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості (ст. 300 КК) тощо. На його думку, зміст цих кримінально-правових заборон якщо і не в першу чергу, проте не в останню “зазнав тестування” з боку моральних норм, тобто таке оновлення об’єктивно було зумовлене змінами загальновизнаної моральної оцінки відповідних діянь [267, с. 96]. Злочини проти моралі зарубіжні кримінологи визначають як діяльність, яку більшість людей розглядають як аморальну та таку, що здатна заподіяти духовну або навіть фізичну шкоду особам, які її здійснюють [171, с. 288]. Недарма норми суспільної моральності в сфері шанобливого ставлення до померлих та охорони місць їхнього поховання знаходяться під кримінально-правовою охороною багатьох країн, що свідчить про позицію світової спільноти щодо розвитку схожих законів у незалежних державах з дуже різними правовими традиціями1. Іншою ознакою суспільної небезпечності слід визнати достатню розповсюдженість діяння. Ми вже наголошували на тому, що протягом останніх років кількість зареєстрованих посягань цієї категорії істотно зросла, зокрема за період з 1993 до 2003 року – в 11,4 рази (зі 163 до 1861 злочину відповідно), при надзвичайно високому ступіні латентності таких посягань. Більш детально це питання ми розглянемо при аналізі стану наруг над могилами в Україні у кримінологічній частині дослідження. Підсумовуючи викладене, приходимо до висновку про те, що наруга над могилою має цілком достатній рівень суспільної небезпечності для криміналізації таких дій. Другою підставою криміналізації визначено негативну динаміку відповідних злочинів. Для криміналізації діяння необхідно, щоб така форма суспільної поведінки була не випадкова і не одноразова. Зокрема Г.А. Злобін, виділяючи нижню та верхню межу криміналізації, зазначав, що такі діяння повинні бути відносно поширеними, утім, не надто широко розповсюдженими [211, с. 217]. Злочини, передбачені ст. 297 КК, відповідають цьому критерію. Останнім часом вони практично лідирують серед посягань на суспільну моральність, забезпечуючи таким чином нижню межу криміналізації. Щодо верхньої, то таке суттєве порушення норм суспільної моралі, релігійно та історично зумовлених, аксіоматично не може стати повсякденним масовим явищем. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Підсумовуючи викладене у підрозділі, звернемо увагу на те, що для того, щоб кримінальний закон, який встановлює відповідальність за наругу над могилою, ефективно працював, криміналізація такої діяльності має бути соціально та кримінологічно зумовленою. Усталені історичні передумови визнання відповідних дій злочинними, високий ступінь суспільної небезпечності, вкрай небезпечна динаміка та необхідність протидії такій діяльності шляхом застосування досить жорстких кримінально-правових заходів виступили підставами криміналізації наруги над могилою, які на сьогодні не втрачають своєї актуальності. Утім, кримінально-правова регламентація відповідальності за наругу над могилою та теоретична розробленість попередження цього явища потребує подальшого вдосконалення. Щоб упевнитись у цьому та навести свої пропозиції, проведемо аналіз об’єктивних та суб’єктивних ознак злочину, передбаченого ст. 297 КК, та кримінологічних проблем протидії нарузі над могилами. РОЗДІЛ 2 ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 297 КК УКРАЇНИ 2.1. Об’єкт та предмет наруги над могилою Як відомо, елементи складу злочину прийнято відносити до чотирьох підсистем: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона, які є у будь-якому злочинному посяганні. Але, як і кожна класифікація, цей поділ є умовним, бо, як зазначає В.О. Навроцький, умовність виділення чотирьох елементів складу злочину та і в цілому його самого підтверджується тим, що окремий елемент і навіть ознака складу може визначатися не однією, а кількома фактичними ознаками одночасно або стосуватися як об’єктивної, так і суб’єктивної сторони [300, с. 49]. Об’єкт злочину, як обов’язковий елемент його складу, має принципове значення для правотворчої та правоохоронної діяльності. Повне і чітке визначення об’єкту сприяє, перш за все, точному встановленню місця даного злочину в системі Особливої частини КК і є необхідною умовою правильної кваліфікації вчиненого. Дослідженням питань об’єкта злочину присвячено праці Я.М. Брайніна, М.І. Бажанова, М.О. Бєляєва, С.Б. Гавриша, А.А. Герцензона, В.К. Глістіна, Н.Д. Дурманова, В.П. Ємельянова, М.І. Загородникова, Г.А. Крігера, М.Й. Коржанського, В.М. Кудрявцева, А.В. Наумова, Г.П. Новоселова, Б.С. Нікіфорова, М.І. Панова, А.А. Піонтковського, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, А.Н. Трайніна, Є.В. Фесенка, Є.О. Фролова, М.Д. Шаргородського та ін. [див., напр.: 123, 127, 141, 206, 226, 229]. Наявність такого різноманіття спеціальної літератури зумовлена тим, що, являючись однією з ключових у кримінальному праві, ця проблема містить ряд складних, дискусійних і цікавих питань. Нагальним було й залишається визначення самого поняття об’єкта злочину, оскільки протягом тривалого часу відомі вітчизняні та іноземні правники підходили до вирішення цієї проблеми з різних позицій [161, с. 93]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Таким чином, хоча громадський порядок за своєю сутністю є родовим поняттям щодо до видових “моралі” та “моральності”, фактична їх диференціація є необхідною, отже, суспільна моральність правильно визнана самостійним видовим об’єктом злочинів. Суспільна моральність за видовим об’єктом об’єднує цілу низку кримінально-правових норм, але кожен зі злочинів, передбачених ними, посягає не на усі сфери суспільної моральності, що знаходяться під охороною кримінального закону, а лише на конкретні, що підпадають під ознаки певного кримінального закону і, відповідно, має власний безпосередній об’єкт, історично визначеною роллю якого є максимально можливо конкретизувати, об’єктивізувати те, на що злочин впливає, посягає або чому спричиняє шкоду [101, с. 28]. Безпосередній об’єкт є обов’язковим елементом кожного складу злочину, і правильне його встановлення має вирішальне значення для кваліфікації будь-якого діяння, у тому числі й того, що має ознаки наруги над могилою. Це положення набуває особливої актуальності у випадках, коли таке посягання, окрім ознак ст. 297 КК, містить у собі ознаки передбачених іншими статтями КК злочинів (наприклад, статтями 185-187, 189, 296, 298 КК). Перейдемо до розгляду наявних у літературі підходів до визначення безпосереднього об’єкту злочину, передбаченого ст. 297 КК. Так, С.С. Яценко розуміє під ним “громадську моральність в сфері шанобливого ставлення до померлих та місць їхнього поховання” [235, с. 776]. Подібної позиції дотримується В.О. Навроцький, вказуючи, що об’єктом цього злочину є “моральні засади суспільства в частині поваги до померлих та місць їхнього поховання” [204, с. 698]. В.А. Ломако, визначаючи безпосередній об’єкт наруги над могилою, відносить до нього не загальноприйняті моральні принципи прояву поваги до пам’яті і праху покійних, а суспільні відносини, що їх забезпечують [162, с. 302]. Таким чином, спостерігається та ж сама тенденція різних підходів до самого визначення об’єкту злочину, про яку йшлося вище. Враховуючи, що вчинення такого злочину в найбільшій мірі завдає моральної шкоди рідним і близьким померлих, а також шкодить належному вихованню людей щодо їх ставлення до загальнолюдських цінностей [167, с. 810], та виходячи з конституційно закріпленого принципу рівності усіх людей у своїй гідності і правах, пропонуємо безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 297 КК, слід вважати суспільні відносини в сфері моральності в частині шанобливого ставлення до померлих і місць їхнього поховання незалежно від статі, раси, національності, соціального походження, прижиттєвих політичних чи релігійних переконань померлих. Перейдемо до аналізу іншої самостійної ознаки об’єкта злочину – його предмета, хоча і це питання розглядається в теорії кримінального права по-різному і має кілька наукових підходів1. На відміну від об’єкта, який, як вже зазначалося, є обов’язковою ознакою будь-якого складу злочину, предмет – ознака факультативна. Він набуває обов’язковості лише у разі прямої вказівки на це у законі, але у такому разі має важливе значення для кваліфікації діяння: відсутній предмет, що відповідає його характеристикам, зазначеним у законі, – відсутній і даний склад злочину. Визнаючи важливе значення предмета, ми будемо розглядати його як самостійну об’єктивну ознаку наруги над могилою. Наруга над могилою є предметним злочином, оскільки перелік об’єктів матеріального світу, впливаючи на які винний може здійснити посягання на об’єкт злочину, прямо передбачений у диспозиції розглядуваної норми. Виходячи зі змісту закону, предметом наруги над могилою можуть бути: 1) могила (на кладовищі чи в іншому місці); 2) інше місце поховання; 3) труп; 4) урна з прахом покійного; 5) предмети, що знаходяться в місці поховання або на трупі. Незважаючи на значний перелік наведених юридичних термінів у ст. 297 КК, законодавець не дає визначення жодного з них, відсилаючи нас до інших нормативних актів. „Більшість законів України, прийнятих останніми роками, містять (у статтях 1 чи інших) терміни та їх визначення, які застосовуються у цих законах. У КК ж подібний підхід, на жаль, не використовується”, – пише М.І. Хавронюк [322, с. 77]. Але, на відміну від понять, які використовуються в інших галузях права та закріплені у певних нормативних актах і до яких відсилають ті чи інші норми КК, поняття, що вживаються в ст. 297 КК, до 2003 р. законодавчого закріплення не мали взагалі, тому вирішення питань правильного їх тлумачення і використання було можливим лише з прийняттям Закону України “Про поховання та похоронну справу”. Слід зазначити, що в Україні до недавнього часу не існувало закону, який визначав би правові та організаційні засади поховання померлих громадян та основи організації похоронної справи в Україні як самостійного виду діяльності. Ці питання розв’язувалися різними нормативними документами і, безперечно, потребували узагальнення та систематизації в одному законі. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Якщо говорити про кремацію тіла та зберігання праху в спеціальних урнах, то в Україні, на відміну від багатьох інших держав, такий вид поховання рідко використовується. Зокрема, проти такого поводження з тілами померлих виступає християнська церква, адже, по-перше, збереження тіла є необхідною умовою для подальшого воскресіння людини (як головної християнської догми), а, по-друге, з похованням трупа висловлюється шаноба до образу Божого, за яким створено людину [132, с. 441, 444]. Проте, в Конституції України та ч. 1 ст. 3 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р. гарантується право на свободу совісті та віросповідання, що включає в себе свободу мати, приймати та змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання [1; 10], а у деяких релігіях спалення тіла вважається єдиним можливим способом поховання. У ч. 1 ст. 6 Закону закріплюється право кожного громадянина на належне ставлення до його тіла після смерті. Зокрема, таке волевиявлення може бути виражене у побажанні бути підданим кремації. На нашу думку, це справедливо, адже кремацію тіла можливо проводити лише за наявності прижиттєвої згоди на це особи, якій воно належить. Така згода має бути виражена письмово або в усній формі у присутності свідків, на чому слід додатково наголосити в тексті Закону, як це зроблено, наприклад, у ч. 1 ст. 5 Закону РФ “Про поховання та похоронну справу” [35]. Разом з тим, в Україні остаточно не вирішено питання про будівництво крематоріїв, у яких би з дотриманням усіх санітарних норм та з наданням необхідних ритуальних послуг можна було б проводити кремації, а саме це допомогло б вирішити низку проблем, пов’язаних з нестачею вільних земельних ділянок для проведення поховань, що на сьогодні є дуже актуальним, особливо для великих міст. Наприклад, відповідно до інформації, наданої Управлінням комунального господарства Запорізької міської ради, на балансі підвідомчого йому Запорізького державного СКП “Ритуал” (далі – ЗДСКП “Ритуал”) знаходиться 9 міських кладовищ, які відносяться до комунальної власності міста, загальною площею 370,9 га. Причому на даний час 5 міських кладовищ закриті для поховань, на них дозволяється проводити лише родинні поховання, або могила в могилу [57]. У той же час, у м. Запоріжжі питання про будівництво крематорію обговорюється вже кілька років. Як зазначив директор ЗДСКП “Ритуал” Ю.А. Животок, це питання перебуває на стадії розгляду, оскільки, окрім проблем матеріального характеру, виникають певні непорозуміння із церковнослужителями [258]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html На підставі викладеного доходимо висновку, що до предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі, слід відносити будь-які речі, що знаходяться: 1) в могилі чи на ній або в іншому місці поховання: пам’ятники різних видів та елементи благоустрою могил (бордюри, квітники, плити замощення, світильники, вази), вінки, труну тощо; 2) на трупі людини: одяг, індивідуальні речі та прикраси, ордени і медалі та ін. У правозастосовчій практиці також виникають проблеми при кваліфікації діянь, що полягають у нарузі над пам’ятниками, обелісками тощо, які не знаходяться на місці поховання, являючи собою лише увічнення пам’яті про загиблих (наприклад, на місці дорожньої аварії). Враховуючи, що ст. 297 КК є предметним злочином, причому до його предмету відноситься місце поховання, та те, що на місці символічного поховання тіло померлого відсутнє, а тому відсутнє й місце поховання, такі дії не підлягають кваліфікації за ст. 297 КК. За наявності відповідних підстав вони охоплюються статтями 296, 298 КК або іншими статтями КК. Узагальнюючи викладене у підрозділі доходимо висновку про те, що ст. 297 КК розміщена у розділі ХІІ Особливої частини КК “Злочини проти громадського порядку та моральності” з метою захисту кримінально-правовими методами безпосереднього об’єкту посягання – суспільних відносин в сфері суспільної моральності в частині шанобливого ставлення до померлих та місць їхнього поховання незалежно від статі, раси, національності, соціального походження, прижиттєвих політичних чи релігійних переконань померлих тощо. Наявність в діях особи складу злочину, передбаченого ст. 297 КК, буде мати місце лише у випадку вчинення посягання на один або кілька його предметів, до яких відносяться: могила, інше місце поховання, труп та урна з прахом покійного, а також предмети, що знаходяться в місці поховання або на трупі. Не зважаючи на те, що перелік об’єктів матеріального світу, які можуть виступати предметом злочину, що розглядається, у чинному КК значно розширений, його дослідження вимагає проведення подальшої роботи над доповненням і конкретизацією останнього. Саме ретельне вивчення предмета сприяє більш глибокому і правильному з’ясуванню сутності об’єкта таких посягань. Об’єктивна сторона наруги над могилою Для обґрунтування кримінального переслідування, визначення ступеня суспільної небезпеки злочину, моменту його закінчення, диференціації стадій вчинення умисного злочину та індивідуалізації покарання важко перебільшити значення об’єктивної сторони як об’єктивної підстави кримінальної відповідальності. Без об’єктивної сторони діяння не може бути посягання на об’єкт злочину, нема й суб’єктивної сторони, як певного відображення об’єктивних ознак діяння у свідомості суб’єкта, відсутній і сам суб’єкт злочину [189, с. 7]. Визнання об’єктивної сторони як одного з центральних інститутів кримінального права зумовило відображення окремих її проблем у роботах М.І. Бажанова, В.К. Грищука, В.М. Кудрявцева, В.Б. Малиніна, О.Ф. Парфьонова, А.А. Піонтковського, Г.В. Тимейка, А.М. Трайніна, Т.В. Церетелі, М.Д. Шаргородського, Н.М. Ярмиш та інших відомих правників. Зокрема, В.М. Кудрявцев розглядає об’єктивну сторону злочину як реальне втілення і вираз у зовні цілей і намірів суб’єкта, вважає, що саме в ній в кінцевому рахунку проявляється основна соціальна властивість злочину – його суспільна небезпечність. Він визначає об’єктивну сторону злочину як процес суспільно небезпечного і протиправного посягання на інтереси, які охороняються законом, що розглядаються з його зовнішньої сторони з точки зору послідовного розвитку тих подій і явищ, які починаються зі злочинної дії (бездіяльності) суб’єкта і завершуються настанням злочинного результату [174, с. 9]. Як бачимо, В.М. Кудрявцев, даючи визначення об’єктивної сторони злочину, одночасно розкриває ознаки, які її характеризують, а саме: діяння (дія або бездіяльність), наслідки злочину та причинний зв’язок між діянням і наслідками. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Не вважається злочином також перепоховання останків померлих, якщо воно здійснюється у порядку, встановленому ст. 21 Закону України “Про поховання та похоронну справу”, згідно з якою перепоховання останків померлих допускається у виняткових випадках за рішенням виконавчого органу сільської, селищної, міської ради на підставі письмового звернення особи, яка здійснила поховання, висновку органу санітарно-епідеміологічної служби, лікарського свідоцтва про смерть, дозволу виконавчого органу відповідної сільської, селищної, міської ради на поховання останків в іншому місці. Після завершення Другої світової війни актуальним стало питання пошуку і впорядкування поховань жертв війни, пізніше – і жертв політичних репресій, а також визначення порядку здійснення перепоховань останків громадян іноземних держав. Відповідно до ст. 33 Закону Україна бере активну участь у міжнародному співробітництві при похованні померлих відповідно до Закону та міжнародних договорів України і, зокрема, сприяє виявленню поховань часів Другої світової війни, розташованих на її території. Враховуючи, що не обліковані поховання жертв війни та політичних репресій, як правило, постійно знищуються в результаті господарського використання земель та протиправних дій окремих осіб та з метою здійснення пошуку та ведення обліку всіх невідомих поховань жертв війни та політичних репресій, їх належного впорядкування, збереження та утримання, а також поховання останків осіб, знайдених під час пошукових робіт, Кабінетом Міністрів України затверджено Комплексну програму пошуку і впорядкування жертв війни та політичних репресій [15]. Окремо врегульований порядок здійснення перепоховання останків громадян іноземних держав, які загинули внаслідок воєн, депортацій та політичних репресій на території України [19]. Врегульовано й питання щодо розташованих на територіях України і ФРН військових могил Першої та Другої світових війн, у яких поховані загиблі громадяни обох держав. 10 червня1993 р. між Урядами цих країн була підписана Угода “Про догляд за військовими могилами в Україні і у Федеративній Республіці Німеччина” [24], відповідно до ч. 1 ст. 3 якої Уряд України дозволятиме Уряду ФРН перенесення могил загиблих у війнах німецьких громадян, перепоховання яких Уряд ФРН вважає необхідним, якщо в зв’язку з цим для Уряду України не виникнуть видатки, і після розгляду поданого йому для узгодження відповідного плану. Ексгумація загиблих у війнах німецьких громадян здійснюється робітниками за вибором Німецької Сторони. Якщо Уряд України вважає за необхідне перенесення могил українських громадян-військовослужбовців Радянської Армії на території ФРН, її Уряд дозволятиме перепоховання померлих після розгляду поданого йому для погодження відповідного плану, якщо у зв’язку з цим для Німецької Сторони не виникнуть видатки. Уряд ФРН зі свого боку і за свій рахунок має право запропонувати Уряду України провести подібні перепоховання (ч. 2). Для попередження незаконних перепоховань загиблих у війнах про кожний такий випадок укладається протокол, у якому зазначається колишнє і нове розташування могил, особисті дані, напис на особистому знаку або інші розпізнавальні ознаки (ч. 3). Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html У випадках, коли діяння виражається у викраденні предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі, злочин слід вважати закінченим з моменту набуття винним можливості розпорядитися викраденим на власний розсуд (сховати, продати, подарувати тощо), так само, як і при кваліфікації злочинів проти власності. Якщо викрадення не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винного, то відповідно до ст. 15 КК його дії належить кваліфікувати як замах на злочин. Такий підхід показує юридичну дистанцію між “наругою“ і “викраденням”, розглядаючи останнє як окрему дію, яка утворює об’єктивну сторону наруги над могилою. Утім, сам факт вилучення предметів з місця поховання або з трупа вже завдає шкоду основному безпосередньому об’єктові цього злочину. Тому, пропонуючи застосовувати ст. 15 КК і розуміти викрадення зазначених предметів тотожно із розкраданням в ситуації, коли особа вже вилучила предмети з місця поховання, визнається те, що шкоди відповідним суспільним відносинам в сфері моральності ще не заподіяно. Але ж такої шкоди ще не заподіяно відносинам власності, а основний безпосередній об’єкт посягання вже зазнав негативного впливу. На нашу думку, сам факт викрадення предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі, у будь-якому випадку є проявом зневажання пам’яті про померлого, що заслуговує на оцінку такого діяння як злочину проти моральності, а не відносин власності. На підтримку цієї позиції наведемо думку С.С. Яценка, котрий вважає, що викрадення таких предметів не може одночасно не бути наругою над могилою [250, с. 40-41]. Отже, через особливості конструкції цього злочину та його нормативно-контекстуальний зміст, виділяти відносини власності як додатковий безпосередній об’єкт посягання, не досить коректно. Вирішенням зазначеної проблеми буди визнання викрадення вказаних предметів як різновиду наруги, і, відповідно, відмова від концепції складеного складу злочину у ст. 297 КК. Тому, наприклад, у разі викрадення предметів, що знаходяться у власності певної особи, з місця поховання, вчинене належить кваліфікувати за сукупністю ст. 297 КК і відповідної норми, що передбачає відповідальність за злочини проти власності. Це вирішить також проблему кваліфікації насильницьких форм вилучення відповідних предметів. Вищевикладене дає підстави стверджувати, що використання в тексті ст. 297 КК терміна “викрадення предметів...” узагалі є не досить вдалим: він не охоплює усі можливі способи заволодіння відповідними предметами, викликає проблеми при правозастосуванні, при вирішенні питань кваліфікації вчиненого тощо. На нашу думку, виключення з диспозиції цієї норми даного терміна та заміна його на “незаконне заволодіння предметами, що знаходяться в місці поховання або на трупі” дозволить вирішити складну проблему та позбавитися сумнівів щодо змісту злочинної дії у формі “викрадення” у ст. 297 КК. Виходячи з викладеного, можна дійти висновку й про те, що злочин, передбачений ст. 297 КК, може відноситися лише до посягань з формальним складом. Причому, не зважаючи на те, що формальні склади злочинів не передбачають обов’язкового настання суспільно небезпечних наслідків, це не означає, що вони не спричиняють шкоди об’єкту посягань, оскільки, як вірно пише А.В. Наумов, в реальній дійсності будь-які злочини, у тому числі й формальні, завжди тягнуть за собою які-небудь шкідливі зміни в оточуючий дійсності, в охоронюваних кримінальним законом об’єктах (у принципі не може бути безнаслідкових злочинів) [205, с. 264], формальні склади тягнуть за собою, серед інших, моральні та ідеологічні наслідки. Для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 297 КК не має необхідності встановлювати факт настання суспільно небезпечних наслідків та доводити наявність причинного зв’язку між вчиненим діянням та заподіяною шкодою, як “генетичного зв’язку, зв’язку між тим, що існує, і тим, що виникає” [242, с. 167-168]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Умисно вчиняючи наругу над могилою, іншим місцем поховання, над трупом або урною з прахом покійного, а також викрадаючи предмети, що знаходяться в місці поховання або на трупі, суб’єкт не може не усвідомлювати фактичного характеру діяння, що він його вчинює, і не розуміти його соціального значення. Усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру своєї діяльності означає одночасне усвідомлення ним і її протиправності, тобто заборонності кримінальним законом. Щодо передбачення злочинцем суспільно небезпечних наслідків свого діяння, воно полягає в уявленні винним того, що станеться у майбутньому внаслідок вчинюваних ним дій. Наприклад, особа, розбиваючи з хуліганських спонукань надгробний пам’ятник, усвідомлює, що вчинює злочин і розуміє, що своїми діями порушує норми моралі, які історично склалися у суспільстві, та викликає обурення його членів. Звернемо увагу на те, що інтелектуальний момент наруги над могилою полягає в усвідомленні винним суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його наслідків. Щодо вольової ознаки прямого умислу, то вона визначається у законі як бажання особи щодо настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (ч. 2 ст. 24 КК), яке при нарузі над могилою може виражатися лише у формі дії. У злочинах, передбачених ст. 297 КК, можна назвати наступні різновиди прямого умислу: а) у залежності від моменту його формування – заздалегідь обдуманий і раптово виниклий; б) з урахуванням його спрямованості – конкретизований і неконкретизований. Безумовно, час виникнення умислу не впливає на кваліфікацію злочину діяння за ознаками ст. 297 КК, але якщо врахувати, що заздалегідь обдуманий умисел не виконується одразу після його виникнення: злочинець обмірковує його, складає план своїх дій, проводить певні підготовчі заходи і лише потім вчинює злочин, то така особа є більш небезпечною, ніж та, що вчинила злочин на основі раптово виниклого умислу. Заздалегідь обдуманий умисел свідчить про певну сталість злочинних намірів, про більшу вірогідність реалізації задуманого [209, с. 172]. З цього приводу Я.Г. Лизогуб зазначає: „Ураховуючи, що винна особа, яка скоює умисний злочин, усвідомлює характер своїх дій (бездіяльності), а також ступінь небезпечності злочинних наслідків, які можуть настати, але, незважаючи на це бажає їх настання або припускає таку можливість, умисел є найбільш небезпечною формою вини” [181, с. 98]. У залежності від наявності у свідомості суб’єкта кінцевої і проміжної мети, бажання настання таких наслідків може полягати: 1) у прагненні до найближчої мети свого вчинку (при викраденні предметів з місця поховання заволодіння такими предметами – це наслідок, настання якого прагне особа), або 2) у прагненні до досягнення проміжної мети при незмінній кінцевій меті (наприклад, нанесення тілесних ушкоджень особам, які намагаються перешкодити злочинній діяльності суб’єкта, який з хуліганських спонукань знищує надмогильні споруди, – проміжна (найближча) мета при тому, що кінцевою метою винного залишається бажання вчинити наругу над місцем поховання та грубо порушити при цьому громадський порядок, виявити явну неповагу до норм права і моралі тощо). Таким чином, прямий умисел, з точки зору вольового моменту, – це або прагнення до єдиної мети, або прагнення до кінцевої мети шляхом досягнення мети проміжної. На підставі викладеного доходимо висновку, що при вчиненні злочину, передбаченого ст. 297 КК, особа має усвідомлювати зміст своєї поведінки, а вираження свідомої і вольової психічної діяльності у сукупності утворюють інтелектуальний і вольовій елементи змісту вини. Вчинення ж дій, які утворюють об’єктивну сторону наруги над могилою, з непрямим умислом або з необережності не тягне кримінальної відповідальності. Наприклад, не є злочинними дії особи, яка сперлась на надгробний пам’ятник, а він упав, оскільки був погано укріплений. У цьому випадку відсутнє не лише бажання особи щодо настання відповідних суспільно небезпечних наслідків (вольовий момент умислу), але й саме усвідомлення нею суспільно небезпечного характеру своїх дій. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Цілком правий М.І. Хавронюк, зазначаючи, що покарання за вчинення таких злочинів є неадекватним дійсній суспільній небезпеці цих діянь. Особливо це стосується випадків вчинення цього злочину повторно, за попередньою змовою групою осіб, організованою групою. Це може спонукати певних осіб до спеціалізації на такому злочині [239, с. 328], їхня діяльність може набути ознак професійної злочинності, про які йдеться, зокрема, у роботі І.К. Туркевич та О.М. Джужи [170, с. 229-232]. Виокремлювати вчинення наруги над місцем поховання або над трупом з корисливих мотивів як кваліфікуючу ознаку, як це пропонує зробити А.С. Абдуллаєв у ст. 244 КК РФ [87, с. 6], на нашу думку, буде невірним, оскільки ми цілком підтримуємо точку зору П.С. Матишевського про те, що „викрадення предметів, що знаходяться в могилі чи на могилі, вчинюється з корисливих мотивів з метою обернення таких предметів на свою користь або з метою використання їх у своїх корисливих інтересах. Тому дії, які виразилися, наприклад, у протиправному вилученні надмогильного пам’ятника, позбавлені корисливої зацікавленості, охоплюються поняттям „наруга над могилою” (але не поняттям „викрадення предметів, що знаходяться на могилі”)” [187, с. 131]. На нашу думку, привести покарання, що призначається згідно з санкцією ст. 297 КК у відповідність до реальної суспільної небезпечності таких посягань та запобігти спеціалізації на їх вчиненні допоможе додаткова кваліфікація корисливого викрадення предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі, за відповідними статтями про злочини проти власності, а також встановлення таких кваліфікуючих ознак злочину, передбаченого ст. 297 КК, як повторність та вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб. Зокрема, на необхідності кваліфікації викрадення надмогильних споруд за сукупністю ст. 297 та відповідними частинами статей про злочини проти власності, наголошує В.В. Кузнєцов. При цьому, він обґрунтовано вважає, що викрадення будь-яких інших предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі, повністю охоплюються диспозицією ст. 297 КК і додаткової кваліфікації за статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти власності, не потребує [178, с. 114]. В.Т. Дзюба також зазначає, що якщо має місце викрадення предметів, що знаходяться в місці поховання (а саме викрадення пам’ятників, інших витворів мистецтва, металевої огорожі або її цінних фрагментів), і встановлено лише корисливий мотив, вчинене належить кваліфікувати за ст. 297 та відповідною частиною ст. 185 КК [202, с. 122]. Наруга над могилою має визнаватися вчиненою повторно, якщо її вчинила особа, яка раніше вчинила злочин, передбачений ст. 297 КК, за виключенням випадків, коли: 1) на момент вчинення злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за раніше вчинений злочин; 2) судимість за раніше вчинений злочин знята з винного в порядку амністії або помилування, погашена чи знята відповідно до статей 88-91 КК; 3) винна особа хоча раніше і вчинила діяння, передбачене ст. 297 КК, але була звільнена від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. Визнання наруги над могилою такою, що була вчинена за попередньою змовою групою осіб, має відбуватися згідно з вимогами ст. 28 КК. Перейдемо до розгляду інших мотивів вчинення злочинів цієї категорії. Серед найбільш розповсюджених, безперечно, можна назвати хуліганські. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Серед випадків некрофілії окремий інтерес являють собою акти розтину трупів, оскільки вчинення таких дій може відбуватися з різних мотивів та з різною метою, що іноді має вирішальне значення для кваліфікації злочину, і саме усвідомлення і з’ясування останніх відіграє тут важливу роль. Проаналізувавши літературу та судову практику в цій сфері, ми виокремлюємо такі основні мотиви розтину трупа людини: а) бажання приховати злочин, зокрема вбивство; б) виявлення особливої жорстокості при вчиненні вбивства; в) прояв некрофілії як потягу до вчинення актів розчленування (може проявлятися як при вчиненні вбивства з особливою жорстокістю, пов’язаного з розтином трупа вбитого, так і при розтині трупа завідомо мертвої людини). 3. Ідеологічні мотиви. Перейдемо до розгляду ідеологічних мотивів вчинення злочинів, що розглядаються. Ідеологічна агресія за своєю природою передбачає ненависть до прибічників певного світогляду, політики, релігії, нації чи народності. Наслідками злочину в таких випадках стають не лише пошкодження чи знищення могили, пам’ятника, урни з прахом тощо, а й поява на них специфічних написів, символів, малюнків, які прямо вказують на його мотиви, а іноді й на приналежність злочинця до певної національності, релігійної організації чи політичного руху. Щоправда, іноді ненависть може носити характер неусвідомлюваної злоби і бути спрямована не щодо конкретної особи, а проти невизначеного кола осіб, у цьому вона наближається до хуліганства [125, с. 67]. Наприклад, у Донецьку на єврейській ділянці міського кладовища було пошкоджено 15 надгробків, на деяких повалених пам’ятниках фарбою виведені перегорнуті п’ятикутні зірки та число “666”. У центрі Львова невідомі сплюндрували армянську церкву – пам’ятник архітектури XIV століття. Причому у дворі храму на стіні з’явився напис: “Україна для слов’ян. Геть євреїв та армян” та свастика [288]. У засобах масової інформації час від часу з’являються також і повідомлення про масові акти наруг над могилами на тих чи інших кладовищах країни представниками неорелігійних течій. Відсутність у суспільстві чітких ціннісних та ідеологічних орієнтирів, які могли б слугувати основою для самовизначення людини у нових соціальних обставинах, міжконфесійні конфлікти та, як наслідок, політизованість релігійних громад, криза інституту сім’ї тощо сприяють виникненню на території України нетрадиційних релігійно-світоглядних вчень. „Нетрадиційними прийнято називати релігійно-світоглядні вчення, які історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності, культурно, побутово, ментально не укорінені, але набули значного поширення внаслідок місіонерства проповідників з їх історичної батьківщини. У цілому поява й поширення впливу нових релігійних течій в Україні – частина світового релігійного процесу. Тому закономірно, що вітчизняні новітні релігійні рухи успадкували риси, які притаманні їм у будь-якій країні: універсалізм, синкретизм, мобільність, орієнтація на спільний містичний досвід, відкритість послідовникам різних релігій і релігійно-філософських систем”, – пише Н. Дудар [274, с. 42]. Станом на 1 січня 2004 р. в Україні зареєстровано 27579 релігійних громад, ще 1047 діють без реєстрації своїх статутів, що дозволено українським законодавством [71, с. 34]. Утім, історично саме православ’я було й залишається для нашої країни традиційною релігією, яка відіграє значну позитивну роль у збереженні українського етносу, формуванні його самосвідомості та державницького менталітету. Цілком природно, що православні церкви посідають найпомітніше місце в релігійному житті країни (близько 53% всієї релігійної мережі України), хоча ця конфесія характеризується відсутністю єдиної церковної структури: Українська православна церква (далі – УПЦ) Московського патріархату, УПЦ Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква продовжують вести запеклу боротьбу за релігійну спадщину [314, с. 26]. Проте, нетрадиційні для України організації та рухи складають 7% від загальної кількості. Враховуючи, що діяльність їх розвиткові національної самосвідомості українського народу, збереженню й розвитку українських історичних традицій і культури, необхідно розглядати феномен неокультів в Україні як внутрішньополітичний фактор, поширення якого негативно впливає як на внутрішньополітичну ситуацію, так і на національну безпеку України загалом. Наприклад, протягом 1998 р. неокультовими громадами скоєно 15 правопорушень (37% від загальної кількості порушень законодавства про свободу совісті та релігійні організації) [314, с. 26]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Вчинення злочину, передбаченого ст. 297 КК, з цього мотиву може бути спрямоване як на завдання моральної та матеріальної шкоди родичам померлого, котрі колись заподіяли шкоду винному, так і на своєрідну помсту самому покійному, який при житті з ним ворогував. Розглянувши основні теоретичні положення та проаналізувавши основні можливі мотиви вчинення наруги над могилою, перейдемо до іншої складової частини суб’єктивного критерію юридичної конструкції злочинів – мети. У теорії кримінального права мета визначається як створена у свідомості злочинця модель тієї цінності, яку він намагається отримати, той бажаний результат, якого прагне досягти особа, вчиняючи суспільно небезпечне діяння [125, с.7]. На підставі мотиву суб’єкт ставить мету, на досягнення якої і спрямовує свою діяльність. Виходячи з мотивів, можна з’ясувати і мету вчинення злочину, передбаченого ст. 297 КК. Оскільки конструкція складу цих посягань не вимагає наявності мети як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони, при вчиненні злочину суб’єкт може керуватися будь-яким мотивом і ставити перед собою будь-яку мету. Проте, з’ясування мети необхідне для визначення ступеня суспільної небезпеки злочину і призначення покарання винному. Виділяють проміжну і кінцеву мету [209, с. 158]. Ми вже зазначали, що постановка мети відбувається на основі мотиву. Враховуючи, що проміжна мета виступає етапом досягнення мети кінцевої, то її з’ясування допомагає встановити бажаний кінцевий результат злочину. Наприклад, якщо мотивом злочину є корисливі спонукання, то, відповідно, кінцевою метою злочину буде уявлення про бажаний результат – заволодіти предметами, що знаходяться в місці поховання або на трупі. Якщо при викраденні таких предметів злочинець чинить опір представникові правоохоронного органу чи громадянину, який намагається перешкодити злочину, спричиняє тілесні ушкодження, висловлює погрози вбивством, насильством тощо, то у такий спосіб реалізується проміжна мета суб’єкта щодо впливу в такій формі на цих осіб з метою припинення їхньої діяльності, спрямованої на перешкоджання вчиненню злочину. Таким чином, проміжна мета може бути досягнута шляхом фізичного або психічного впливу, при цьому кінцева корислива мета залишається незмінною. Ставлячи собі за проміжну мету фізичний чи психічний вплив на інших осіб, суб’єкт уявляє, що вчинивши опір чи заподіявши тілесні ушкодження, він зможе досягнути кінцевої мети – наприклад, заволодіти речами з місця поховання або з трупа. У такому випадку вчинене належить кваліфікувати за сукупністю ст. 297 КК та статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти життя та здоровя особи (статті 121, 122, 125, 126 КК тощо), або проти авторитету органів державної влади (статті 342, 343, 345 КК тощо). Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html Суб’єкт наруги над могилою Проблема суб’єкта злочину вважається однією з центральних у теорії кримінального права [208, с. 14] і відноситься до числа найбільш складних. Вона привертає увагу вчених-юристів, психологів, психіатрів, педагогів та представників інших наук багатьох країн. Необхідність повного та всебічного дослідження вказаного питання диктується тим, що як в теорії, так і у судовій практиці є спірні питання, пов’язані з цим поняттям [305, с. 168]. У свою чергу, окреме дослідження суб’єкта дає можливість глибше зрозуміти сукупність усіх елементів (ознак) цілісного вчення про склад злочину, оскільки загальновідомо, що суб’єкт виступає необхідним елементом будь-якого складу злочину, в силу того, що злочин може бути вчинений не будь-яким суб’єктом, а лише особою, що володіє певним набором спеціально передбачених законом ознак (так, наприклад, тварина, механізм, малолітня чи інша особа, які не мають таких обов’язкових ознак, не можуть являтися суб’єктами злочину). Що ж являє собою суб’єкт злочину? Чинним кримінальним законодавством визначення суб’єкта злочину як фізичної осудної особи, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, дається у ч. 1 ст. 18 КК [2]. Законодавче закріплення цього поняття, на нашу думку, є логічним кроком у розвитку вітчизняної юридичної науки, оскільки до набрання чинності новим КК поняття суб’єкта злочину було розроблено теорією кримінального права і включало в себе ознаки, передбачені нормами Загальної та Особливої частин КК. Відповідно до ст. 18 КК у кримінальному праві виділяють два види суб’єктів: 1) загальний, визначення якого надане у ч. 1 ст. 18 КК, і 2) спеціальний, визначення якого дається у ч. 2 ст. 18 КК, і включає в себе фізичну осудну особу, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Виходячи з цих визначень можна зробити висновок, що такі ознаки, як фізична особа, осудність, досягнення певного віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, відносяться до загальних і у своїй сукупності характеризують суб’єкт будь-якого злочину. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html За матеріалами нашого дослідження усі особи, засуджені за наругу над могилою, були громадянами України. Однак, не слід виключати можливості вчинення таких злочинів іноземними громадянами та особами без громадянства. У ч. 1 ст. 6 КК сказано, що особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності за КК України. Таким чином, мова йде і про громадян України, і про іноземних громадян (у тому числі – громадян СНД), і про осіб без громадянства або із подвійним громадянством. Таким чином, якщо громадянин України вчинить наругу над могилою на території України, він нестимете кримінальну відповідальність за ст. 297 КК. Аналогічно вирішується питання щодо іноземних громадян, які не користуються імунітетом, та осіб без громадянства, якщо вони вчинять такий злочин на території України. Відповідно до ч. 4 ст. 6 КК питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, у разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом. Крім того, згідно з ч. 1 ст. 7 КК, громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають на території України, які вчинили злочини (у т.ч. наругу над могилою) за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана ВРУ. У разі, якщо такі особи зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за ці злочини на території України (ч. 2 ст. 7 КК), що відповідає положенням ч. 1 ст. 61 Конституції України, у якій йдеться про те, що ніхто не може бути двічі притягнутий до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення. Отже, приходимо до висновку, що суб’єктом злочину, передбаченого ст. 297 КК, може виступати фізична осудна особа (громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства або з подвійним громадянством), яка до вчинення злочину досягла 16-річного віку.