Для дітей м. Львова Відділ інновацій, маркетингу І перспективних технологій

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3

Централізована бібліотечна система для дітей м. Львова

Відділ інновацій, маркетингу і перспективних технологій

Меморіал-дайджест

Львів – 2011

Андрей Шептицький

/29.07.1865 – 01.11.1944/

„Тільки для Вас маю жити,– для Вас

цілим серцем і душею працювати,

для Вас усе посвятити, – ба, навіть

за Вас, як цього треба буде,

й життя своє віддати".

29 липня 2010 р. – 29 липня 2011 р.

відзначення Року Митрополита Андрея Шептицького

у Львові

"Не потоком шумних галасливих фраз,

а тихою невтомною працею

любіть Україну"

Андрей Шептицький

"Духовний глава українського народу", "будівничий нації", "князь української церкви", "український Мойсей"  такими високими словами нарекли митрополита Андрея Шептицького історики, які наголошували на його винятковій ролі в національно-історичній ситуації впродовж усього його сорокап'ятирічного перебування в резиденції митрополита Галицького.

Доктор богослов'я Петро Біланюк пише про Шептицького: "Без перебільшення можемо ствердити, що ціла перша половина XX ст. в історії Української Церкви і Народу стоїть під знаком великого Митро-полита Андрея. Кожне велике діло в західних областях України або започатковував, або благословив і підтримав наш український Мойсей".

Папа Пій XII у своїй енцикліці "Орієнталес омнес", датованій 23 грудня 1945 р., дуже високо оцінив діяльність митрополита Шептицького. Називаючи всі його заслуги, він відзначив також, що саме за часів Шептицького "розвинулося церковне мистецтво за прадідними традиціями й питомим хистом цього народу й основано музей та інші мистецькі установи з прекрасними пам'ятками старовини. Врешті, закладено й розвинено немало закладів, що мали на меті спомагати нижчі круги суспільности в їхніх потребах та вбогим в їхніх бідах".

"Найвизначнішим втіленням місіонера, духівника, душпастиря, богослова і містика, тобто релігійно-церковного велетня є митрополит Андрей Шептицький. Його не може поминути ні приятель, ні ворог, ні вбогий, ні багатий, ні політик, ні аполітичний тип, ні релігійна, ні безрелігійна людина, ні науковець, ні неписьменний; коротко, ніхто не може і не сміє проминути мовчанкою цю неймовірно велику постать",  наголошує о. Біланюк, пишучи про Андрея Шептицького.

«Слуга Божий Митрополит Андрей (Шептицький) – це постать, за яку ми повинні дякувати Богові, бо він, як колись сказав кардинал Тісеран, звертаючись до українців, є окрасою нашої Церкви і нашого народу. Митрополит Шептицький був вчителем нашого народу», – так охарактеризував свого славного попередника Блаженніший Любомир.

Сторінки біографії Андрея Шептицького

Його ім'я вже давно стало символом української Церкви, символом духовності нації, символом національного та духовного єднання народу. Для кожного українця ця незвичайна харизматична постать – святий приклад для наслідування. Адже його заповіти  вчення справжньої віри та любові до ближнього, свідомого християнства й національного патріотизму  заповіти на всі віки, на всі прийдешні покоління.

В час занепаду, страшних випробовувань та страждань, що випали на долю нашої нації, він став її духовним Батьком та Провідником. Господь вказав йому тернистий, звивистий шлях, поклавши на його плечі важку ношу, і він поніс її, благословенний та смиренний, з великої любові до свого народу, з усвідомлення великої відповідальності перед його теперішнім та майбуттям.

Дитячі та юнацькі роки

Митрополит Андрей Шептицький (хресні імена – Роман Олександр Марія) народився 29 липня 1865 р. в мальовничому селі Прилбичі, що на Яворівщині біля Львова, в сім'ї графів Івана Шептицького та Софії з Фредрів. При хрещенні його назвали Романом Марією Александром. Батько його, Іван Шептицький, походив із древнього лицарського роду Сасів, що отримав своє шляхетство від самого Данила Галицького за особливі заслуги перед князівством. У родині Шептицьких розмовляли польською, хоч батько пам'ятав про своє українське коріння, про славних предків, серед яких було дуже багато громадських діячів та духовних осіб, пам'ятав історію та народні традиції. Мати – Софія – була донькою відомого польського письменника, графа Александра Фредра, жінкою високоосвіченою та дуже побожною. Вона знала кілька мов, малювала й мала письменницький талант. Сама виховувала дітей, дбала про їхній розвиток краще за будь-якого гувернера. П'ятилітнього Романа вона навчала грамоти, іноземних мов, основ рисунку, особливу увагу приділяла його релігійному вихованню, прищеплюючи любов до Бога. Саме завдяки матері малий Роман пізнав молитви, навчався катехизму, із захопленням слухав розповіді про Христа, читав Біблію.

Шептицькі часто виїздили за кордон і брали з собою дітей, щоб вони пізнавали світ, вивчали мови, а, буваючи в тамтешніх музеях та храмах, естетично виховувались і духовно багатіли. Коли Романові було 11 років, батьки поїхали до Львова, щоб бути на страсних відправах та висповідатися перед Великоднем. Раптом Роман виявив бажання й собі посповідатися, щоб прийняти в своє серце Ісуса. Його перша сповідь та причастя відбулося в о. Мануїла, монаха-бернандинця, духівника матері. Про ту подію залишився лист Софії Шептицької до своєї приятельки: “Якщо можна уявити собі ангела в повному блиску непорочності та святості, що приступив до Свойого Господа – то це то хлоп'я, котре Господь запалив особливою любов'ю до Себе. Відчуваю, що це дитя Бог хоче мати Своїм, в який спосіб, не знаю...”

Гімназійну освіту Роман розпочав із десяти років у батьківському домі, а іспити складав у Львівській гімназії імені Франца Йосифа. З відзнакою закінчив чотири класи, а згодом батьки відвезли його в Краків, у гімназію св. Анни, яку закінчив у 1883 р., теж із відзнакою. Своєрідною винагородою за учнівську успішність стала подорож Венецією, де він знайомився з італійською культурою. У жовтні цього ж року Роман виявляє бажання піти на однорічну службу до війська. Він вважав це обов'язком справжнього чоловіка. Але прослужив лише кілька місяців. Під час Різдва захворів на скарлатину. Хвороба дала усклад-нення – хронічне запалення суглобів, через що його звільнили з війська.

У 1884 р. вступає на правничий факультет Краківського університету, а з третього семестру переїжджає до Бреслава (тепер Вроцлав), де відвідує лекції з філософії, славістики й теології.

У 1885 р. заснував інтелектуально-духовне товариство “Соцієтас Гозіяна”, навколо якого гуртувалася католицька молодь. У 1887 р. закінчив вивчати право в Кракові, отримавши ступінь доктора права. Але на тому не зупинився, розпочавши студіювати право у Мюнхені, а у Відні філософію. Протягом усіх тих студентських років Роман переко-нував батьків дозволити йому вступити до монастиря, але вони вперто відмовляли. У квітні 1886 р. Роман їде до Рима, де за допомогою знайомих Кардиналів потрапляє на аудієнцію до Папи Лева XIII. Йому хлопець повідомляє про свій намір вступити до монастиря Василіянського Чину. Папа, обійнявши його, промовив: “Мій сину, вибирай найліпшу частину, яка не відбереться від тебе...” Папа мав великі плани щодо УГКЦ. Він планував реформувати Чин св. Василія, створити Патріархат із центром у Львові. Під час другої аудієнції Романа, Папа благословив його намір вступити до монастиря.

Село Прилбичі, де зростав, де був батьківський маєток, теж було українським, ту мову чув від хатньої прислуги, від селян, і любив її всім серцем, як рідну, бо рідною й була. Будь-що вирішив більше пізнати Україну, тому восени 1887 р. виїжджає до Києва. Перебуваючи там, знайомиться з відомим істориком, професором Володимиром Антоно-вичем, який охоче показував йому історичні та культурні пам'ятки сто-лиці. Спілкування із знаним істориком мало на Романа неабиякий вплив.

З Києва Роман виїздить до Москви, щоб ознайомитися з російською культурою. Там він зустрівся із відомим філософом Володимиром Соловйовим, який був прихильником об'єднання Церков і перейшов на католицизм, що теж справило на хлопця неабияке враження. Знайомства з тими цікавими, незвичайними людьми тільки зміцнювали його у рішенні присвятити своє життя Богові.

У 1888 р. Роман знову виїздить до Італії, буває у Неаполі, Монте Касіно, Помпеї, звідки привозить цінні полотна та ікони, які згодом складатимуть музейну збірку. Повернувшись додому, Роман заявляє батькам про остаточне рішення вступити до монастиря. Родичам та батькам важко було примиритися з тим, що їхній син має покинути світське життя. Адже в нього була блискуча освіта, шляхетське походження, що гарантувало йому гарну кар'єру. Привабливий високий хлопець із глибокими очима та благородним обличчям міг одружитися, мати дітей, продовжити славний рід Шептицьких. Але саме тоді хтось із священиків, духівників переконав їх в тому, що рішення Романа – це воля Божа та його покликання. У тій впертості батьків був свій сенс. Це тільки укріплювало Романа в його рішенні та прагненні, випробовувало та гартувало його не один рік.

Від монаха до Митрополита

28 травня 1888 р. виявився незвичайним днем для родини Шептицьких. Роман вирушав до монастиря у Добромиль. Рано-вранці батьки разом із Романом молилися в родинній каплиці, мати зі слізьми на очах благословляла в дорогу. Вже в монастирі Роман, проводжаючи їх біля воріт, радісно махав їм рукою і нагадував щасливу дитину, яка нарешті отримала свій вимріяний подарунок.

У монастирі Роман проявив себе дуже смиренним, скромним, побожним, сумлінним, відповідальним. Завдяки його швидкій пристосо-ваності до монастирських умов, моральним та високодуховним якостям характеру, прагненням досягти досконалого монашества, настоятелі монастиря скоротили термін випробування з шести місяців до одного. 1 липня 1888 р. Роман Шептицький одержав василіянську рясу і змінив світське ім'я на монаше – Андрей. Церемонія відбулася в неділю після відправлення Часів перед Службою Божою в церкві. Після переодяг-нення в рясу розпочався термін ще одного випробування, що мав тривати півтора року. Брат Андрей, незважаючи на своє графське походження, намагався не відрізнятися від інших братів, дотримуватися принципів бідності та скромності. Спав на твердому ліжку, споживав грубу просту їжу, багато часу проводив у молитвах та медитаціях, вибирав собі в монастирі завжди найважчу, чорну роботу. Це знову помітили, й настоятелі вирішили дозволити йому скласти перші обіти. Це сталося 13 серпня 1889 р. після трьохденних реколекцій. Саме тоді він склав присягу Василіянського Чину: “Я, Андрей, Александер Роман Шептицький, Чину святого Василія Великого, присягаю Господу Богові в св. Тройці Одному заховати убожество, чистоту, послух, а також присягаю постійно, аж до смерті перебувати в тім святім Згрома-дженні...” Господь благословив його сповнити цю святу обітницю.

У 1890 р. брат Андрей Шептицький виїжджає до Кракова на богословські студії, де окрім філософії та богослов'я, опановує грецьку та латинську мови, закінчивши їх зі ступенем доктора. Вважав, що вдосконалюватися духовно, потрібно навчаючись. Після іспитів виїздить до Кристинополя (нині Червоноград), де готується до вічних обітів. І там 13 серпня складає їх. Під час Служби Божої брат Андрей змінює обряд, що дає йому право на свячення. Свячення відбувалися протягом тижня в Перемишлі, а 22 серпня їх завершив єпископ, вчений, богослов Юліян Пелеш. Того ж року о. Андрей закінчив докторат з філософії та богослов'я у єзуїтській колегії у Кракові. В 1895 р. о. Андрея призначили заступником настоятеля і бібліотекарем, обрали магістром послушників. Крім того, в монастирі він проводив лекції із класичних мов для монахів, займався місіонерською працею.

У 1896 р. о. Андрея призначають на посаду ігумена монастиря св. Онуфрія у Львові. Новий ігумен розпочав широку місійну діяльність. Слава про чудового проповідника ширилася у найвіддаленіші куточки Львівщини. Люди приходили здалека, щоб лише послухати його, подивитися на нього. Харизма його була настільки сильною, що люди, які роками не сповідалися і не вважали себе дуже релігійними, під час тих проповідей каялися, падали навколішки зі слізьми на очах, приступали до сповіді та приймали з його рук Причастя. Але о. Андрей розумів, що проповідей замало, щоб ширити серед народу слово Боже, воно повинно бути доступним усім у якійсь іншій формі. З його ініціативи було засновано друкарню, де почали видавати релігійні та духовні книжки. А 19 травня 1897 р. завдяки Шептицькому вийшов у світ перший номер релігійного часопису “Місіонар” накладом 10 тис. примірників. Крім того, він викладав моральну догматику та теологію у вищій школі оо. Василіян у Кристинополі. Невдовзі на вимогу настоятелів о. Андрей погоджується прийняти сан єпископа.

Отця Андрея Шептицького на єпископа Станіславівського номінував 17 червня 1899 р. Папа Лев XIII. Хіротонія відбулася в соборі Святого Юра у Львові. А вже 24 вересня новий владика приїхав до Станіславова і відслужив Архієрейську Службу Божу. Щоб пізнати вірних, він зустрічається з людьми, сповідає, їздить єпархією. Побував на Гуцульщині, на Буковині. У Станіславові навідує школи, бурси, в'язнів у тюрмах, дає їм духовні науки, засновує бібліотеку для духовенства. Планував збудувати навпроти катедри у цьому місті духовну семінарію.

Після смерті Митрополита Юліяна Куїловського 4 травня 1900 р. вже було зрозуміло, хто гідний цього поста і хто стане новим Митрополитом. У жовтні владика Андрей Шептицький виїхав із прочанами до Рима й побував на аудієнції у Папи, на якій Святіший повідомив його про номінацію і поблагословив. Канонічний процес з номінатом відбувся у каплиці папського нунція, де Шептицький склав присягу на вірність Папі. Окрему присягу склав цісареві Францові Йосифові 17 грудня 1900 р. Отож, його офіційно визнано Архієписко-пом, Митрополитом Галицьким.

Відправивши Службу Божу в Станіславівській катедрі, Шептиць-кий прощався зі своєю паствою зі слізьми на очах. Сумно йому було покидати своїх вірних, але його чекали нові обов'язки, важливі для Церкви та народу справи. З храму парафіяни проводжали свого улюбленого владику на залізничний вокзал. На кожній зупинці поїзда нового Митрополита вітали юрби людей, вірні, духовенство, євреї. А коли потяг прибув до Львова, у місті урочисто озвалися дзвони в усіх храмах. Святкова інтронізація відбулася 17 січня 1901 р. в соборі св. Юра. На привітання вірних та духовенства Митрополит схвильовано відповів, що тільки велика любов до свого народу спонукала його взяти цю важку ношу.

Великий політик, громадський діяч, меценат

У пастирських посланнях Митрополит Андрей Шептицький закликав вірних любити свій народ, бути патріотами своєї нації, пам'ятати й плекати своє українське коріння, пишатися ним. Але разом з тим він навчав поважати й любити інші нації. Навчав своїм прикладом. Єврейський шпиталь св. Лазаря з'явився саме завдяки коштам Митрополита. Згодом у ньому лікувалися й українці, воїни Української Галицької Армії.

Митрополит Шептицький мав ідею організувати юдео-христи-янську громаду. Адже багато євреїв під впливом духовної харизми і діянь Шептицького хотіли прийняти християнство. Митрополит навіть уклав Статут, згідно з яким євреї, приймаючи Христа, мали зберігати відчуття своєї національної приналежності, звичаї та традиції предків, свою культуру. Митрополит Андрей мріяв поширити цю ідею на всю Східну Європу, але цьому перешкодила Друга світова війна та більшо-вицька окупація.

А. Шептицький був прекрасним політиком, стратегом, диплома-том. Одним із перших політично-патріотичних актів Митрополита Шептицького було закриття Духовної семінарії на знак солідарності з українськими студентами Львівського університету, які виступали за свій, український, а не за польський, навчальний заклад, вимагаючи, щоб їх вчили українською мовою.

У 1906 р. Митрополит Андрей очолює делегацію до цісаря Франца Йосифа, вимагаючи, щоб українців у Галичині трактували однаково з іншими народами монархії, не принижуючи їхньої національної та людської гідності. Тоді в сеймі приймали виборчу реформу, і Митропо-лит виборював українське право виборів, щоб українці дістали таке число виборчих мандатів, яке б відповідало числу населення. Вирішаль-ним став його виступ у віденському сеймі, у Палаті панів щодо створення українського університету у Львові. В 1913 р. цісар видав декрет, згідно з яким український університет у Львові мав відкритися 1 вересня 1916 р. Але в 1914 р. після вбивства в Сараєво спадкоємця престолу спалахнула Перша світова війна. Росія, яка збиралася загарбати Галичину, дуже швидко дізналася про той декрет і сприйняла це як зневагу до себе. Росіяни вже знали, що Шептицький був українським патріотом і навіть благословив прапор українських січових стрільців, які сформувалися для боротьби за Українську незалежну державу. Тому, вдершись в Галичину, російські війська арештували Митрополита Андрея і вивезли його вглиб Росії.

Кілька років, аж до 1917-го, Шептицький перебував у Новгороді, Суздалі, Курську, і лише після революції зміг повернутися в Україну. Перебуваючи в Києві, Митрополит вирішив скористатися з нагоди й зустрітися з членами Центральної Ради, з представниками нового уряду. Він хотів бути присутнім на засіданні уряду, але Михайло Грушевський побоявся за свою репутацію і не дозволив цього. Тому Митрополит Андрей побував лише на приватному засіданні окремих членів Центральної Ради. Ставлення політиків до Митрополита виявилося зверхнім. З Центральної Ради Митрополит Андрей виїхав на з'їзд кооператорів Київщини. Там його приймали зовсім по-іншому. Коли він з'явився в залі, його вітали бурхливими оплесками та вигуками захоплення. Серед присутніх були відомі діячі науки та культури, політики: Симон Петлюра, Софія Русова, Микола Міхновський, Сергій Єфремов... Особливо всім запам'ятався виступ Єфремова: “Київ у своїх мурах не раз гостив визначних людей, провідників нації та борців за державну незалежність, але Ваш приїзд у Київ, високодостойний отче, владико, можна прирівняти хіба що з в'їздом гетьмана Хмельницького до Києва після перемог...”

Повернувшись до Львова 28 лютого 1918 р., Митрополит Андрей виступив із промовою в Палаті панів у Відні щодо укладання Берестейської угоди, в якій вирішувалася доля Холмщини. Саме завдяки Митрополитові Українська Народна Республіка уклала Берестейський договір, згідно з яким Холмщина відійшла до УНР.

Шептицький завжди допомагав українській дипломатії своєю авторитетністю та впливовістю. У 1919 р. він виїздить зі Львова до Рима, й завдяки йому Ватикан на чолі з Папою Бенедиктом XV визнає УНР. З Рима він їде до Парижа, де зустрічається з Президентом Франції Міллєрандом. Звідти їде до Бельгії і там також заручається підтримкою та визнанням своєї держави. Відвідує своїх вірних у Північній та Південній Америці, Канаді. Звідти повертається до Відня, де з політиками Євгеном Петрушевичем, Костем Левицьким та Степаном Вітвицьким обговорює майбутнє України. Тоді Рада амбасадорів вирішувала, чи бути Галичині вільною. Сподівалися на краще, але Рада, незважаючи на обіцянки Митрополитові, віддала Галичину Польщі. Розчарованих українських політиків Шептицький переконував, що ніяк не можна впадати у відчай і втрачати віру. Україна просто стала жерт-вою часу, але за нею майбутнє, прийде час, коли вона стане вільною.

Митрополит Андрей чи не в кожній суспільній галузі доклався до її розвитку, мав величезний вплив на духовність свого народу. У 1906 р. він організував першу в Україні прощу до Святої Землі – Єрусалима, в якій брало участь понад 500 чоловік. З особливою ревністю дбав про народну освіту. Допомагав матеріально багатьом середнім школам, “Просвіті”, “Рідній школі”. За власні кошти придбав будинок для дівочої гімназії, а в соборі св. Юра організував Народну школу ім. Грінченка для бідних дітей. Віддав свої землі для садівничої школи в Липованні, а для хліборобської – в Коршові. Підтримував дитячу патріотичну організацію “Пласт”, подарувавши їй для літніх таборів свій маєток в Підлютому. В 1903 р. заснував Народну лічницю, в якій могли безкоштовно лікуватися бідні люди.

Здібним дітям та молодим перспективним богословам сприяв, щоб вони могли навчатися у вищих навчальних закладах, семінаріях. Допомагав талановитим митцям. Був меценатом таких відомих художників, як Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Осип Курилас. А також допоміг здобути освіту в консерваторії співакові Михайлові Попелю, який згодом став провідним басом на сцені Львівської опери.

Заснував Студитський науковий інститут, якому подарував велику бібліотеку. У 1919 р. заснував богословський факультет при Духовній семінарії у Львові, який в 1928 р. був реорганізований в Богословську академію з філософським та теологічним факультетами. Ректором у той час був отець-доктор Йосиф Сліпий. У 1939 р. було заплановано відкрити в Академії правничий факультет, що мало покласти початок створенню Українського католицького університету. Митрополит Шептицький викладав у Богословській академії аскетику Західної і Східної Церкви, домагався, щоб, окрім польських науковців, там викладали й українські професори. В 1923 р. заснував Богословське наукове товариство, яке видавало часопис “Богословіє” та “Праці Богословського наукового товариства”. У 1939 р. заснував Український католицький інститут Церковного з'єдинення ім. Митрополита Рутсько-го, який очолив його брат, Архімандрит Климентій Шептицький.

Був засновником чинів та згромаджень. В 1904 р. заснував Чин св. Теодора Студита в Скнилові під Львовом. Уклав монаші правила “Типікон”. У 1913 р. запросив у Галичину Чин Редемптористів, що прийняли східний обряд, серед яких були голландці та бельгійці. Вони вивчили українську мову й працювали для нашої Церкви, виховавши гідних монахів-українців, серед яких варто згадати Миколая Чарнецького. Заснував також жіночі монаші Згромадження сестер Студиток, Милосердя, Пресвятої Родини, св. Йосифа, священно-мученика Йосафата. У 1919 р. видав Унівський Устав, у якому наголошував, що повинно бути одне стадо і один пастир, писав про духовну єдність народу на прикладі чернецтва.

Митрополит Шептицький і українська культура

Він був великим естетом. Любив мистецтво усією душею. Скільки разів ще в юності подорожував за кордоном лише з однією метою – вивчати живопис, архітектуру, ознайомитися з культурою тієї чи іншої країни. Але також з не меншою цікавістю вивчав і українське мистецтво, збираючи усе вартісне, рятуючи від загибелі. Ще перебуваючи в Добромильському монастирі, Митрополит Андрей часто бував у маленькій церковці в околиці біля лісу. Там він завжди довго медитував коло старенького іконостасу, намальованого невідомим сільським художником. Так заворожували ці збляклі та пошкоджені від часу фарби, які берегли дух молитви, молитовний і трепетний стан душі маляра. Вже будучи єпископом, Шептицький чудом врятував ці ікони від загибелі. Церкву зруйнували, збираючись на її місці побудувати нову, а ікони хотіли спалити як старий непотріб. Шептицький нагодився саме вчасно і буквально витяг їх із вогнища. Згодом вони склали сакральну колекцію, яку Митрополит започаткував саме в соборі св. Юра, яка зберігалася в п'яти кімнатах. Це й був перший музей. У збірку увійшли й цінні давні ікони, які Митрополит Шептицький привозив, подорожуючи Італією. Згодом він придбав приміщення для музею, будинок польського маляра Яна Стики неподалік від собору св. Юра. У 1905 р. Митрополит Андрей запросив до співпраці доктора мистецтвознавства Іларіона Свєнціцького. Він став першим директором музею. Цього ж року Свєнціцький побував у Почаєві, Бердичеві, Житомирі, Києві, на Лемківщині, Гуцульщині, а також у Москві, Петербурзі, Мінську, звідки привіз для музею ікони та іншу цінну церковну атрибутику. До співпраці було також запрошено знавця давньої української ікони, маляра Модеста Сосенка, який зібрав багато старих ікон із Долинщини.

Невдовзі в музеї з'являються й стародруки, рукописи. Українська інтелігенція всіляко намагалася підтримати такий перший на Західній Україні масштабний музей. Йому передали цінні архіви професори Іван Пулюй та Володимир Шухевич. Для допомоги музеєві було засновано Товариство охорони української старовини.

Митрополит закликав свідомих духовних осіб, малярів та інтелі-генцію ставитися до свого сакрального надбання з трепетною повагою та благоговінням, при можливості рятувати, збирати ці вартості, адже це не тільки культурний скарб, не тільки скарб минулого, а й скарб віри.

У 1911 р. Митрополит Андрей вирішив придбати для музею більше приміщення. Ним став будинок професора Дуніковського, де й тепер (проспект Свободи, 41) є цей музей, а колишній будинок Стики, він віддав геніальному художнику, якого підтримував матеріально, Олексі Новаківському, який влаштував у ньому свою майстерню і малярську школу. З ним працювало ще двоє відомих художників, яких теж підтримував Митрополит – Осип Курилас і Модест Сосенко. Згодом зі школи Новаківського вийшли відомі художники – М. Мороз, С. Гор-динський, М. Левицький, В. Гаврилюк.

13 грудня 1913 р. Кураторія музею запропонувала назвати його ім'ям Митрополита Андрея Шептицького. Але Митрополит скромно відмовився, натомість запропонувавши дати музеєві назву Національ-ного. Цього ж таки року Національний музей було відкрито для загального відвідування, і відтоді він стає відомим не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Тут витворюються традиції, ведуться реставраційні та науково-дослідницькі роботи. Видаються цікаві наукові праці: “Про музей і музейництво”, “Прикраси рукописів”, “Початки книгопечатання на Україні” І. Свєнціцького, “Дерев'яні церкви Галиць-кої України” , “Іконопис Галичини” Лушпинського, “Каталог старо-печатних книг церковного музею”.

Митрополит Андрей Шептицький писав: “Національний музей допомагає митцям у кожному напрямі – не лише малярам, скульпторам, музикам і письменникам, а й ремісникам всякого роду пізнавати свій нарід і усвідомити собі дорогу власної творчості”.

Створення Національного музею було великим поступом у нашій культурі. Його фонди сьогодні є одними з найбільших у світі. Збережені старовинні сакральні пам'ятки виявилися найкращими взірцями не тільки українського, а й світового мистецтва. І дуже тішить те, що у великого Мирополита сьогодні є послідовники, які подовжують його святу справу.

Смерть Митрополита Андрея

Вже у вересні 1944 р. стан здоров'я Митрополита Андрея Шептицького значно погіршився. Він був паралізований, у візочку, не міг правити Службу Божу без допомоги отців, бо руки його були зовсім нерухомими. Важливі документи підписував, взявши перо до вуст. Страждав від сильного болю, часто втрачаючи свідомість. Але жодного стогону, жодного нарікання від нього не чули. З жовтня хвороба прогре-сувала настільки, що Митрополит уже не вставав з ліжка. Передчуваючи близький кінець, прийняв Святу Тайну Єлеопомазання від свого брата Архімандрита Климентія. Біля його ліжка щоночі чергували близькі йому отці, монахи. Один із них, о. Кладочний згадував, як 31 жовтня 1944 р. о 9.30 він увійшов до кімнати Митрополита. Шептицький лежав, важко дихаючи. Тихо промовив французькою: “Мій дорогий Боже”, почав молитися французькою, потім церковнослов'янською мовами. Взяв отця за руку і сказав: “Я вмираю”. Отець Кладочний в ту хвилю відчував пекучий жаль і страх: що буде з нашою Церквою і з нами усіма після смерті Митрополита? Адже тільки він, Митрополит, міг врятувати і Церкву, й народ від загибелі. Коли Шептицький стиснув його руку, він подумав, а в тій думці зажевріла надія: “Не може цього бути, щоб Митрополит помер зараз, коли має ще таку силу в руці”. Але про всяк випадок отець подзвонив у електричний дзвінок. До кімнати увійшли Архімандрит Климентій Шептицький, брат Атаназій, отці Грицай та Котів. Митрополит більше не сказав жодного слова. 1 листопада о 1.30 серце великого Митрополита перестало битися.

Його вбрали в архієрейські ризи, на голову поклали митру, на грудях – скромного дерев'яного хреста. Домовину, прибрану квітами, було поставлено в Митрополичій каплиці, навколо поставили десять свічок, в головах – хрест та Євангеліє. Тисячі людей йшло нескінченним потоком, щоб попрощатися з улюбленим Митрополитом. Молилися, плакали, в домовину клали картки з написаними проханнями. Вірили, що й після смерті своєї він не покине їх, не втратить своєї духовної сили і продовжуватиме молити за нас Господа. 3 листопада тіло Митрополита поклали в дубову труну, а 4-го розпочалися похоронні відправи. Після Панахиди домовину Митрополита Андрея Шептицького було покладено в крипту собору св. Юра.

Заповіт

Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького,
переданий на руки Св. Отця Папи Пія XI

Рим, липень 1923
В мирі!

Святіший Отче!

Я виїжджаю з Риму, будучи попереджений, що по моєму повороті до Львова я буду убитий. Я приймаю цю смерть як допуст Божої волі. І я радо віддаю своє життя Господеві за з'єдинення Церков та щоб випросити в Бога Христовий мир між католиками наших країн – на жаль, розділених несправедливостями та віковою ненавистю.

Приготовляючись на смерть, я хочу заявити перед Богом, Який бачить моє сумління, та перед Вашою Святістю – намісником Ісуса Христа, що жодний людський згляд ніколи не привів мене до будь-якого прилюдного вчинку єпископського мого уряду. Від тієї пори, коли з послуху Вселенському Архиєреєві, прийняв я важкий єпископський уряд, зрозумів я, що моїм обов'язком є провадити своїх вірних до вічного спасіння почерез віру католицьку, у любові до Бога та до Його Церкви, – то значить, християнізувати життя, думки, і теж, навіть, патріотизм моїх вірних.

Всяку політику я все лишав іншим, будучи переконаним, що було б це зрадою Ісуса Христа, коли б поклав я між мною й будь-ким з моїх вірних причини для непорозумінь задля дочасних справ, та які не мають відношення до духовного добра моїх вірних. Сповняючи обов'язки любови до ближнього, приставав я з моїми вірними у справедливих їхніх національних аспіраціях, роблячи себе всім для всіх, щоб їх спасти; обороняв я їх також перед несправедливостями.

По довгому іспиті сумління, не бачу я, що міг би я був змінити в своєму розумінні моїх обов'язків пастиря. Ніколи не було в мене ненависти до тих, які мене ненавиділи. Не було в мене ніколи злоби супроти тих, які кривдили моїх вірних і мене самого. Я їм все прощав, і прощаю я їм щиросердно. Ніколи не апробував я ненависти чи національного шовінізму. Проповідував я все тільки любов до ближнього, любов до всіх, навіть до ворогів. Євангелія Ісуса Христа була одинокою темою мого проповідування. Одинока ж ціль моєї праці – вічне спасіння моїх вірних.

Отож, вмираю я як жертва моїх завдань і обов'язків в надії, що Бог прийме жертву моєї смерти. Ціле своє життя просив я у Бога ласки вмерти як свідок віри католицької. Волів би я вмерти з рук ворогів віри цієї, але я приймаю смерть так, як Господь мені її дає, і я наперед прощаю тим, котрі мені її завдадуть.

Все був я вірний Апостольській Римській Столиці, і намагався я все утверджувати моїх братів у цій вірності. Сердечно жалую за всі свої гріхи, якими я образив Божу доброту. Жалую з причини справедливого Божого суду та із любови до безконечної доброти, мудрости, всемогутності та маєстату Божого. І покірно благаю Бога, щоб милосердився Він над моєю бідною душею, яку я віддаю в Його руки через заступництво Пресвятої і Пренепорочної Богоматері й Приснодіви Марії, через заступництво св. Йосифа Її Обручника та св. Йосафата Мученика. Вірую в усі правди віри католицької і очікую воскресіння мертвих. Амінь.

Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького

Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького – національний художній музей, одна з найвизначніших в Україні скарбниць пам'яток вітчизняної культури і мистецтва. Знаходиться у Львові: основний корпус – за адресою проспект Свободи, 20, другий корпус – за адресою вулиця Драгоманова, 42 (Палац Дуніковських).

Національний музей імені Андрея Шептицького.

Архітектор – Л. Марконі, 1904 р.

Музей був заснований в лютому 1905 р. митрополитом Андреєм Шептицьким як приватна фундація під назвою «Церковний музей» для розвитку української культури. Роботу з організації музею й укомплектування збірок очолив Іларіон Свєнціцький, відомий історик, славіст і мистецтвознавець, в майбутньому – довголітній директор музею (1905—1952 рр.). Основу фондів склала особиста колекція засновника, який подарував близько 10 тисяч предметів і утримував музей на особисті кошти. Для експонування колекції у 1911 р. був придбаний Палац Дуніковських ХІХ століття по вулиці Драгоманова (тоді – Мохнацького), 42.

В грудні 1909 р. музей було перейменовано на «Національний музей митрополита Андрея, графа на Шептичах Шептицького», 11 липня 1911 р. – на «Національний музей. Ювілейна наукова фундація галицького митрополита Андрея Шептицького». 13 грудня 1913 р. урочистим актом музей передано в дар українському народові. Того ж дня експозиції були відкриті для відвідувачів.

В 1930-х роках фонди музею нараховували більше 80 тисяч експонатів. Після закінчення Другої світової війни музей поповнився збірками закритих радянською владою музеїв, зокрема, музеїв Ставропігійного інституту, Львівської митрополії УГКЦ, товариства «Просвіта», НТШ, Народного дому, Богословського наукового товариства, бібліотеки ордену василіан. Музей було перейменовано на «Державний музей українського мистецтва», згодом — на «Львівський музей українського мистецтва».

У 1991 р. музей було перейменовано в «Національний музей у Львові. Науково-художній фонд митрополита Андрея Шептицького». Музей отримав нинішній основний корпус – будівлю на проспекті Свободи, 20, побудовану для Промислового музею на початку ХХ ст., в якому в радянський час розміщувався Музей Леніна. З 2005 р. Національний музей отримав сучасну назву.

На сьогодні фонди музею налічують понад 100 тис. одиниць збереження, репрезентуючи вікові традиції розвитку українського мистецтва та національної культури. Предметом особливої гордості є найбільша й найповніша в Україні колекція середньовічного українського сакрального мистецтва XII-XVIII століть. Це ікони, скульптура, рукописи і стародруки, декоративна різьба, металопластика та гаптовані церковні тканини. Найбільш багатогранно у збірці музею представлена ікона XIV-XVIII ст., здебільшого з теренів Західної України.

Епохи українського ренесансу та бароко представлені у творчості Івана Рутковича (Жовківський іконостас XVII ст.) і Йова Кондзелевича (Богородчанський іконостас, 1698–1703).

Корпус на Драгоманова (Палац Дуніковських)

Вартісні пам'ятки писемної культури зосереджені у збірці рукописів та стародруків, формування якої розпочалося від часу заснування музею. Основу збірки заклали зразки, подаровані митрополитом А. Шептицьким, а її поповнення на науковій основі було продовжене професором І. Свєнціцьким. Збагатили колекцію і дари діячів культури та просвіти, духовних осіб, а також скарби із збірок Ставропігійського інституту, Львівської Греко-Католицької Митрополії та Капітули, товариства «Просвіта», НТШ, Народного дому, Богослов-ського наукового товариства, бібліотеки оо. Василіян, переданих до музею після 1939 року.

Водночас у фондах музею зберігаються шедеври й таких митців європейського значення, як Пінзель, Полейовський, Філевич та інші. Дуже вартісною у колекціях є підбірка української народної та професійної гравюри XVII–XVIII ст. (близько 1000 одиниць збережен-ня). Розвиток українського мистецтва XIX– початку ХХ ст. репрезентує збірка творів живопису художників Наддніпрянської та Західної України. Гордістю музейної колекції є низка оригінальних творів Тараса Шевченка.

У збірці творів XIX– поч. ХХ ст. – мистецька спадщина класиків української образотворчості (К. Устияновича, Т. Копистинського, С. Васильківського, Ф. Красицького, А. Манастирського, І. Труша, О. Кульчицької), а також твори митців, чиї імена були надовго викреслені з духовної скарбниці українського народу, – М. Бойчука, М. Сосенка, Л. Ґеца, П. Холодного.

На окрему увагу заслуговують зібрання творів народного мистецтва, які формувалися уже в перші роки існування музею. Сьогодні вони налічують понад 20 тис. одиниць і представляють усі типологічні різновиди та жанри народного мистецтва, обіймаючи період XVII–XX ст. Це вироби з кераміки, кості, металу, тканини, вишивка, різьба по дереву, народний одяг, писанки, витинанки, малювання на склі.

Музей імені Митрополита Андрея Шептицького у м. Яремче

А

дреса: вул. Кам’янка (монастир) м. Яремче, Івано-Франківська область,

Окрасою церкви св. Петра і Павла в Дорі (Яремче) є музей імені митрополита Андрея Шептицького, де представлено непересічної художньої цінності твори образотворчого і прикладного мистецтва. Цю колекцію за час довгої еміграції зібрав по світі отець Ярослав Свищук і у 1994 р. перевіз з США на батьківщину в дар українському народу.

У збірці Я. Свищука представлені ікони, портрети, сюжетні полотна, скульптура та мозаїка відомих митців української діаспори – Петра Андрусіва, Едварда Козака, Омеляна Мазурика, Михайла Дмитренка, о. Ювеналія Мокрицького, Миколи Бідняка та ін. знаних майстрів пензля та різця, а також скульптурні та іконописні роботи самого о. Я. Свищука.

Із найдавніших творів сакрального мистецтва, експонованих у музеї, привертають увагу три ікони: «Христос у славі» (ХVІІІ ст.), «Життя Івана Предтечі» (ХVІІ ст.) й «Воскресіння Христове» (ХVІІІст.).

Безцінною перлиною в іконописній збірці є твір Ювеналія Мокрицького «Добрий Пастир» ієромонаха Студитського Чину, що виконав розпис величного іконостасу церкви святої Софії в Римі.

Великим метром іконопису в світі визнано Михайла Дмитренка, якому належать розписи інтер’єрів катедри св. Володимира в Торонто, церкви непорочного зачаття в Детройті, церкви св. Костянтина в Мінеаполісі та багатьох інших. В експозиції музею в Дорі є два шедеври М. Дмитренка – ікони «Добрий Пастир»(1971) і «Богородиця» (1972).

Художник світової слави, автор визнаного полотна «Хрещення Руси-України», яке зберігається в Митрополичій резиденції в Філадель-фії (США), Петро Андрусів, розвинув історичний батальний жанр через призму національного мистецтва. У музеї в Дорі експонуються два полотна із його творчого доробку «Б. Хмельницький в церкві після підписання Переяславської угоди» та «Перевізниківна».

У збірці о. Я. Свищука представлено три роботи Омеляна Мазурика, українського митця, що проживав у Франції. «Сарсельська Богоматір» (1969) О. Мазурика – взірець модернової ікони ХХ ст.

Шпиталь імені Митрополита Андрея Шептицького

Під опікою Карітасу України у Львові функціонує Шпиталь імені Митрополита Андрея Шептицького (вул. Озаркевича, 4), який тради-ційно називають Народною лічницею завдяки його теплій і комфортній атмосфері та якісному медичному обслуговуванню та розумінню.

Установа заснована у 1902 р. з ініціативи Митрополита Андрея Шептицького. Основною метою створення Народної лічниці на початку ХХ ст. було започаткування благодійної установи «для несення дарової лікарської помочі мешканцям Львова і цілої Галичини без різниці віросповідання і народності». Це покликання Шпиталь Шептицького намагається виконувати і сьогодні.

Шпиталь Шептицького цілковито фінансується з пожертв і благо-дійних внесків, які надходять від місцевих добродійників та з-за кордону. До поліпшення матеріально-технічної бази Шпиталю Шептицького доклалися благодійники з усього світу, головним серед яких є Карітас України: здійснюючи численні інвестиційні та розвиткові проекти, він не тільки сприяв фінансовому забезпеченню, а й значно вплинув на формування нових підходів у наданню допомоги потребуючим.

Запроваджуючи проект «Домашня опіка», Карітас мав на меті не лише надавати допомогу вдома, а й створити навчальну базу для цілого спектру майбутніх фахівців та запровадити нову систему багатоступе-невої підготовки медичних сестер та соціальних працівників. Тісна співпраця з Медичним університетом, Університетом «Львівська політех-ніка», Духовною семінарією Святого Духа, Українським католицьким університетом забезпечили постійне проходження практики та волонтер-ської діяльності майбутніх фахівців у Шпиталі Шептицького.

На базі Шпиталю Шептицького з грудня 2003 р. функціонує відділ паліативної та госпісної допомоги невиліковно хворим. Цей відділ став базою для обміну досвідом з українськими та міжнародними установами такого профілю. Тут відбуваються міжнародні конференції, круглі столи та робочі засідання Міжсекторальної робочої групи з паліативної меди-цини, створеної з ініціативи Міністерств охорони здоров’я та соціального захисту і праці. Крім того, тут працює Група «Контакт» для взаємопід-тримки та соціальної адаптації дітей з аутизмом, і зараз вона охоплює 30 сімей зі Львова та 24 сім’ї з Львівської області. Група проводить спеціалізовані заняття за індивідуальним планом для кожної дитини, у неділю у каплиці Шпиталю Шептицького відправляють богослужіння для батьків і дітей цієї групи. На сьогодні проект не має підтримки та фінансується лише з благодійних пожертв приватних осіб.

Щодо роботи у сфері ВІЛ/СНІДу, то у Шпиталі Шептицького понад 50 ВІЛ-позитивних осіб та їхні сім’ї отримують психологічний та медич-ний супровід. Крім того, тут створена кімната для денного перебування ВІЛ-позитивних дітей. Завдяки цьому їхні мами та опікуни мають час і можливість залагодити свої соціальні та юридичні питання.

Шпиталь імені Митрополита Андрея Шептицького не ставить собі за мету конкурувати з іншими медичними закладами Львова, а намага-ється доповнити ті ланки, які є слабшими або відсутніми взагалі у сучасній системі охорони здоров’я. У 2007 р. заклад був визнаний гідним високого звання «Благодійник року».

Обласний дитячий санаторій "Ясень" ім. Митрополита Андрея Шептицького

Санаторій «Ясень» імені Митрополита Андрія Шептицького надає комплекс лікувально-оздоровчих послуг, що допомагають відновленню порушених функцій в організмі дитини і закріпленню досягнутих результатів у лікуванні. Напрямки санаторію – кардіревматологія, гастроентерологія, загальна терапія. У санаторії лікуються, відпочива-ють та оздоровлюються діти з усієї України віком від 4 до 18 років.

Санаторій розташований в Карпатських горах, поруч з річкою Лімниця  однієї з найчистіших річок Європи. У цьому райському куточку доброму здоров'ю і гарному настрою сприяє чисте гірське повітря, джерельна вода, чудові краєвиди, а найбільше – турбота та увага, яким оточують кожну дитину, яка приїжджає до санаторію на лікування та оздоровлення. Добре облаштовані спальні та навчальні корпуси, чудово упорядкована територія, а головне  висококваліфіко-ваний медичний колектив дитячого санаторію, який очолює лікар-педіатр Зіновій Володимирович Васильків.

Санаторій здійснює комплекс оздоровчих і спеціальних лікуваль-них заходів, спрямованих на зменшення захворюваності та попереджен-ня розвитку хронічних форм у дітей, що знаходяться на диспансерному обліку в медичних установах, а також санаторно-курортне лікування дітей, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Адреса: вул. Шевченка, 1, с. Ясень, Рожнятівський район, Івано-Франківська обл., 77673, Україна

Український лісовий науково-дослідний інститут ім. Митрополита Андрея Шептицького

Митрополит Андрей був людиною високої культури і великого розуму. У своїй багатогранній діяльності пастиря і громадянина він чи не вперше в історії України приділив увагу екологічним проблемам, зокрема, охороні лісів, організації науково-дослідницької роботи і підготовки висококваліфікованих спеціалістів на базі Лісового науково-дослідного інституту, який носив ще при житті Владики його ім'я.

Як свідчать архівні матеріали, у 1938 р. митрополія закупила ліс в Лозині біля Янова площею 4 тис. га, на базі якого було засновано Янівське дослідне лісництво та Лісову науково-дослідну станцію в Янові-Страдчі. У червні 1939 р. ліс освятили. На кошти українських лісівників було споруджено пам'ятний хрест. Лісову науково-дослідну станцію освячували у 1940 р. уже таємно. Сімнадцять науковців-лісівників на чолі з Андрієм П'ясецьким не припиняли наукових досліджень ні в часи більшовицької, ні німецької окупацій. Серед них – О. Когут, Б. Котецький, А. Полутренко, Б. Паньківський, В. Сліпко, Б. Рак та інші.

У Львівському історичному архіві зберігся лист, підписаний провідними науковцями на чолі з А. П'ясецьким, до митрополита А. Шептицького від 12 серпня 1941 р., в якому вчені звертались з проханням "піддержати... заходи перед владою генерал-губернаторства, щоб воно дало згоду на вдержання Українського лісового науково-дослідного інституту у Львові... з метою бути осередком науково-дослідної праці та виховання фахових сил для лісівництва у Галичині". Після загибелі Андрія П'ясецького митрополит Шептицький не переставав опікуватися долею янівських лісів і науково-дослідного інституту. У серпні 1943 р. він звертається до окупаційної адміністрації з вимогою: "щоби корисна праця українських лісівників, розпочата з Божим благословенням, була дальше продовжена. Тому прошу забезпе-чити дальше існування українського лісового науково-дослідного Інсти-туту у Львові та дослідного лісівництва в Янові з метою ведення дослідних праць і вишколу фахових сил, як це в моїй ініціативі 1938 р. було подумано". Незважаючи на великі зусилля вчених – працівників Українського лісового науково-дослідного інституту і самого митропо-лита Шептицького в часи воєнного лихоліття, після 1944 р. він припи-нив існування в умовах нового радянського тоталітарного режиму.

Інститут східньо-християнських наук

ім. Митр. Андрея Шептицького

Інститут ім. Шептицького відкрив свою державою акредитовану докторську програму зі східно-християнських наук у вересні 2000 р. На даний час на цій програмі навчаються 10 студентів.

31 жовтня 2003 р. диякон Роберт Ален Гатчен з Монреалю став першим доктором зі східньо-християнських наук в Інституті ім. Митр. А. Шептицького при Університеті Святого Павла в Оттаві.

Гімназія ім. Андрея Шептицького (Стрий)

Навчально-виховний комплекс "Школа І ст.  гімназія ім. Митрополита Андрея Шептицького м. Стрия"  навчальний заклад нового типу гуманітарного та природничого профілів із поглибленим вивченням англійсъкої мови  відроджена у 1991 р. як правонаступниця Стрийської гімназії (1880-1944 pp.). Успадкувавши гасло "Familia una sumus", колектив гімназії напрямками cвоєї роботи обрав:

виховання високоосвічених, свідомих, компетентних, відданих i незалежних громадян Українсъкої держави;
максимальний розвиток творчих здібностей кожного учня в атмосфері доброзичливості, толерантності та співробітництва;
нoвi підходи до викладання навчальних предметів, застосу-вання ефективних форм та прийомів контролю знань, формування вмінь учитися.

Адреса: вул. Гайдамацька, 11 м. Стрий Львівської області 82400

Українська школа імені митрополита Андрея Шептицького

у Монреалі

Знаходиться у приміщенні школи Georges Vanier 1205, rue Jarry Est Montréal, Québec. Директор: Ірена Павлів. Українську школу імені митрополита Андрея Шептицького відвідують 150 учнів, яким викладають 20 вчителів.

Катехитична школа

ім. Слуги Божого Митрополита Андрея та

Блаженного Климентія Шептицьких

Катехитична школа ім. Слуги Божого Митрополита Андрея та Блаженного Климентія Шептицьких засновано офіційно Декретом Правлячого Архиєрея Високопреосвященного Владики Ігоря (Возьняка) 25 серпня 2008 року Божого.

Директором Катехитичної школи призначено о. Андрія Стадниць-кого, який у той час обіймав посаду Адміністратора парафії Собору Пресвятої Богородиці с. Прилбич.

Проте самі катехитичні зустрічі на парафії розпочалися ще до офіційного заснування школи – 23 лютого 2008 р. Крім того, вже на закінчення цього навчального семестру 10 учнів Катехитичної школи різного віку на свято Зіслання Святого Духа приступило до Першої Святої Сповіді.

На сьогоднішній день Катехитична школа ім. Слуги Божого Митрополита Андрея та Блаженного Климентія Шептицьких в Прилбичах нараховує близько 50 осіб різного віку, не враховуючи осіб, котрі беруть участь у навчаннях для дорослих.

Через невелику кількість дітей та молоді виникла потреба сформувати лише чотири навчальні групи: 1) дошкілля + 1 клас; 2) 2–4 класи; 3) 5–7 класи; 4) 8–11 класи + молодь після школи. П’ятою групою є дорослі, які теж щотижня мають своє навчання. Навчання відбувається щосуботи впродовж усього навчального року.

Навчальний процес забезпечують чотири катехити: Оксана Стадницька (1 група, на даний момент закінчує навчання на магістратурі Катехитично-педагогічного інституту при УКУ), двоє семінаристів Львівської духовної семінарії Святого Духа Дрогомирецький Михайло та Павлів Андрій (2, 3 та 4 групи) та о. Андрій Стадницький (катехи-зація дорослих) .

У Києві відкриють школу імені Андрея Шептицького

Любомир Гузар благословив відкриття у вересні 2012 р. у Києві школи ім. Андрея Шептицького. Презентація школи відбулася 30 листопада у приміщенні Патріаршої Курії УГКЦ.

У презентації взяли участь Блаженніший Любомир, київський єпископ-помічник владика Йосиф Мілян та члени робочої групи, яка працює над проектом.

Засновником навчального закладу стане благодійний фонд «Освітня фундація ім. Митрополита Андрея Шептицького», який зареєструють найближчим часом. Як підкреслив кардинал Любомир, школа буде першим, але не єдиним проектом Освітньої фундації.

Планується, що у 2012 р. у школу наберуть початкові три класи – разом 60 учнів.

В майбутньому, в міру розвитку навчального закладу, коли в школі відкриють також старші класи, учнями школи зможуть стати діти з інших місцевостей центральної, південної та східної України.

Імені Андрея Шептицького

Стипендію імені Митрополита Андрея Шептицького заснували в Українському Католицькому Університеті у Львові.

На благодійному аукціоні для заснування навчальної стипендії зібрали понад 60 тисяч гривень. Стипендія надаватиметься найкращим студентам університету.

На честь митрополита Андрея Шептицького названо майдан у м. Івано-Франківськ (майдан митрополита Андрея Шептицького (носить цю назву від 1990 р.), вулиці: вул. Андрея Шептицького у Чернівцях, Винниках; вул. Митрополита Андрея у Львові (простягається від площі Святого Юра до вулиці Степана Бандери.

У липні 2004 р. на сесії Львівської міської ради було прийнято рішення про перейменування вулиці Олександра Невського на вулицю Митрополита Андрея, на честь митрополита Андрея Шептицького. У жовтні 2008 р. на стіні будинку № 2 урочисто відкрили пам'ятну дошку на честь митрополита Андрея Шептицького).

Благодійний культурно-мистецький Фонд ім. Митрополита Андрея Шептицького було створено Керівним Центром Патріаршої Курії Української Греко-Католицької Церкви 30 жовтня 1998 р., його завданням є організація та підтримка проектів у галузі культури та мистецтва. До спостережної ради Фонду входять авторитетні в нашому регіоні діячі культури, підприємці, науковці. Адреса: м. Львів, Залізничний район, пл. Святого Юра, буд. 5

Ординаріат Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ у 2001 р. встановив премію ім. Митрополита Андрея Шептицького. Першою лауреаткою премії ім. Андрея Шептицького стала Надія Кметюк (нар. 1961р.) – поетка, авторка двох поетичних збірок “Божі очі” (1996) та “Ave Маріє” (1998), численних публікацій у пресі, колективних збірниках і антологіях. Мешкає у м. Коломия на Івано-Франківщині.

Ще одним лауреатом цієї премії став Степовик Дмитро Власович – головний співробітник, доктор мистецтвознавства, професор історії мистецтва Київської Духовної Академії, професор історії культури Українського Вільного Університету в Мюнхені.

Видані усі пастирські послання митрополита Андрея Шептицького

250 пастирських послань митрополита УГКЦ Андрея Шептицького з 1899 до 1944 р., які зберігаються в українських і західних архівах, опубліковані. Днями у Львові побачив світ третій том праць митрополита, написаних у 1939-1944 рр. За 5 окупаційних років Галичини архиєпископ Андрей написав 95 послань, майже стільки, як за 40 попередніх років свого служіння.

Понад 20 років триває робота владики УГКЦ Михайла Гринчиши-на і наукового працівника Центрального державного історичного архіву у Львові Оксани Гайової над документами митрополита Андрея. А це не лише послання, а й численні листи, декрети, статті, доповіді, звернення, які зберігаються у львівському та київському архівах, а також за кордоном. Чимало з цих документів уже побачили світ у тематичних збірниках і ще готуються до друку. А ось пастирські послання слуги Божого Андрея опубліковані на сьогодні усі, в трьох томах: з 1899 р. до 1914 р. (видано у 2007 р.), з 1918 р. до 1939 р. (видано у 2009 р.) і з 1939 р. до 1944 р. (у 2010 р.).

Із усіх пастирських послань митрополита, відколи він у 1899 р. приступив до обов’язків Станиславівського єпископа і до смерті 1 листопада 1944-го, можна дослідити і пізнати історію Галичини, релігійну, культурну, економічну, суспільну і політичну ситуації, побачити вади населення, дізнатись, на що саме звертав увагу митрополит і як реагував на ту чи іншу подію у житті духовенства і вірних, як вчив він поводитись в окупаційний режим, а ще як писав про ліберальну совість, українську державу, про декалог, звертався до православної інтелігенції.

Лише про вибори слуга Божий написав 5 послань, вказуючи, як мають поводитися вірні і священики. Останнім було заборонено агітувати за будь-яку конкретну особу. У посланні «Наша державність» (відоме ще «Як будувати рідну хату») владика Андрей пише про українську державу, наділену християнською душею, зазначає, щоб люди обирали людину, яка є передусім християнином.

У третій том увійшли два останні послання митрополита: до Великодня, яке у 1944 р. так і не дійшло до вірних, і написане 7 вересня, в якому митрополит, який бачить уже руїну збудованої ним Церкви, закликає до спокою, праці. Не втрачати своєї віри і триматись разом з Церквою, бо вона відродиться. З середини 30-х років митрополит, важко хворий на артрит (у нього були паралізовані обидві руки), диктував свої послання, потім їх перечитував, робив правки і підписував. Опісля його помічники, у тому числі і рідний брат блаженний Климентій, переписували вручну ці праці і розповсюджували їх у єпархіях Галичини та в українській діаспорі.

Найголовніша думка, яка простежується від першого і до останнього послання, про те, що митрополит прийшов до людей, щоб усіх їх привести під знамено Христа. Оце і було кредо життя владики: готуватись на землі до зустрічі з Господом.

Blog

Для дітей м. Львова Відділ інновацій, маркетингу І перспективних технологій

Содержание

/29.07.1865 – 01.11.1944/