Духовні пастирі України-Руси Матеріали до бесід Суми 2009 Духовні пастирі України-Руси : матеріали до бесід / Сумська обл універс наук
| Вид материала | Документы |
- Управління культури І туризму Сумської обласної держадміністрації Обласна універсальна, 582.57kb.
- Єднання в ім’я майбутнього : методичні поради до 90-річчя Соборності України / Сумська, 194.88kb.
- Українські літературні об’єднання та угруповання : рекомендаційні матеріали на допомогу, 614.23kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
- Суми 20 11, 693.29kb.
- Духовні світочі людства, 552.41kb.
- В бібліотеках області. Інформація. Досвід : дайджест. Вип. 26 / Сумська обл універс, 425.87kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
- Сумські письменники дітям : огляд дитячої літератури письменників Сумщини / Сумська, 168.35kb.
- В допомогу керівникам гуртків «Матеріали тематичних бесід про Чорнобильську катастрофу», 46.58kb.
Духовні пастирі
України-Руси
Матеріали до бесід
УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ ТА ТУРИЗМУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
ОБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА ім. Н. К. Крупської
Науково-методичний відділ
Духовні пастирі
України-Руси
Матеріали до бесід
Суми 2009
Духовні пастирі України-Руси : матеріали до бесід / Сумська обл. універс. наук.
б–ка ; уклад. Т. Грищенко. – Суми, 2009. – 33 с.
В матеріалі подано короткі життєписи святих, які народилися або прославилися на нашій землі, пронесли світло християнської віри через роки, століття і кордони, і були причетні до славних діянь духовного відродження української нації, інших націй і народів в різні часи історії.
Матеріали до бесід можуть бути використані бібліотекарями, вчителями при проведенні масових заходів духовної тематики, а також молоддю та всіма, хто хоче розширити свої пізнання духовної історії України та збагатити свою душу.
Відповідальний за випуск Т. І. Фролова, директор
Матеріал підготувала Т. М. Грищенко, головний бібліотекар
науково-методичного відділу
Редактори: О. Б. Абакарова, С. І. Отенко
Комп’ютерний набір Т. М. Грищенко
Комп’ютерна верстка С. І. Отенко
Відгуки та пропозиції просимо надсилати
за адресою:
40030, м.Суми,
вул. Героїв Сталінграду, 10
Обласна наукова бібліотека
тел. 22-47-65
sumy_lib@mail.ru,
library_on@sm.ukrtel.net
ссылка скрыта
ВСТУП
Усі ми, нині сущі, стоїмо на раменах предків. І сув’язь ця не просто генетична, що гарантує безперервність біологічного існування впродовж віків. Велич будь-якої нації визначає когорта її духовних світочів, що найповніше вияскравлює та увиразнює характер нації, стає її домінантною ознакою у безмежжі інших народів. За цією ознакою націю й розпізнають у світах, і через цю ознаку вона пізнає саму себе.
Кожна країна і народ шанують і славлять своїх наставників, які навчили їх християнській вірі. Возвеличує похвалами Рим Петра і Павла; Індія – Хому; Єгипет – Марка. Ми славимо і прославляємо просвітителя і хрестителя Русі рівноапостольного князя Володимира. Саме він поклав початок християнському облаштуванню Київської Русі. З нього Русь починає бути православною і християнство проникає у всі області народного і державного життя.
Наша земля відвіку і в усі століття славилася великими подвижниками благочестя. Серед них – засновники чернечого життя на Русі преподобні Антоній і Феодосій Печерські (XI в.), Петро Могила, Димитрій Ростовський, Глинські старці, Паїсій Величковський, Іов Почаївський та ін. І в XX в., який ознаменувався великими успіхами в науці і техніці, страшними війнами і небаченими гоніннями на віру і благочестя, теж з'явилися подвижники, подібні стародавнім, їх гідні наступники. Серед наших сучасників імена Луки (Войно-Ясенецького) та Іоана Шанхайського і Сан-Франциського.
Портретовані в цій галереї української та всесвітньої історії – видатні духовні пастирі – увінчані самим часом. Їхній спадок, подарований всьому православному світові, неоціненний.
В матеріалі подано короткі життєписи святих, які народилися або прославилися на нашій землі, пронесли світло християнської віри через роки, століття і кордони, і були причетні до славних діянь духовного відродження української нації, інших націй і народів в різні часи історії.
Житія святих служили і служать якнайкращим прикладом і повчанням для життя і поведінки кожної людини. Читаючи їх, кожен навчається вірі, яка зміцнює та змінює людину. Ознайомитися з житіями святих угодників, чути про їх подвиги і наслідувати їм, – означає набувати дійсного багатства для душі.
Матеріали до бесід можуть бути використані бібліотекарями, вчителями при проведенні масових заходів духовної тематики, а також молоддю та всіма, хто хоче розширити свої пізнання духовної історії України та збагатити свою душу.
СВЯТИЙ РІВНОАПОСТОЛЬНИЙ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР
(960–1015) – ХРЕСТИТЕЛЬ РУСІ, ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ
К
нязеві Володимиру Святославовичу належить виняткове місце у вітчизняній історії. За його правління на Русі перемогло християнство і вона ввійшла до наймогутніших держав середньовічного світу.Народився Володимир близько 960 р., коли його батько, Святослав Ігорович, був ще юним спадкоємцем великокнязівського престолу, а Руссю управляла княгиня Ольга. Матір’ю Володимира була Малуша, ключниця палацу Ольги, яка користувалася повним довір’ям княгині. Брат Малуші був найближчим сподвижником князя Святослава. Палка любов Святослава до Малуші і прихильність до неї Ольги забезпечували високий статус їхнього сина Володимира, який уже в юні роки одержав в управління Новгород, оскільки великокняжий престол призначався законнонародженому сину.
Міжусобні війни, битва за київський престол, безліч жінок, наложниць і дітей не задовольняли духовних запитів великого князя. Ставши князем у Києві, де за Ольги християнство завоювало провідні позиції в середовищі міської знаті, він змушений був рахуватися з його впливом. Князь вивчав різні релігії, не знаючи, якій віддати перевагу. Відправляв посольства у різні країни, щоб дізнатися, які народи достойніше вклоняються Богові. Літопис повідомляє, що в 986 р. до великого князя з’явилися посли-місіонери від волзьких болгар-мусульман, хазарські іудеї, німці від папи римського і грек-філософ з Константинополя. Кожна сторона пропагувала свою віру.
Зрештою вибір Володимира припав на візантійське християнство. Цьому вибору сприяли зустрічі з грецькими місіонерами, наради з боярами і київськими старшинами, а також посольство 987 р. у Константинополь. Краса оздоблення святої Софії справила незабутнє враження на послів, і повернувшись додому, вони сказали: «… і не знали ми, чи на небі були, чи на землі».
Тим часом у Візантії йшла запекла боротьба за владу. Молоді імператори Василь II і Константин VIII, не розраховуючи на власні сили, звернулися до Володимира за військовою допомогою. У відповідь на їхнє прохання князь послав до Константинополя шеститисячне військо, заручившись обіцянкою імператорів віддати йому в дружини їхню сестру Анну. Сам Володимир пообіцяв похреститися.
Добившись перемоги, Василь проте не поспішав з відправленням сестри на Русь. Тоді Володимир взяв в облогу багате місто Херсонес (давній Херсонес, який на Русі називали Корсунем, розвалини якого зараз знаходяться біля Севастополя). Обложене місто здалося, а князь написав до Константинополя листа, в якому вимагав Анну в обмін на Херсонес. У разі порушення даної йому раніше обіцянки погрожував походом на столицю імперії. Погроза подіяла. Анні, якій Володимир уявлявся страшним північним варваром, багатоженцем, довелося підкоритися волі братів і умовлянням патріарха. Вона прибула в Херсонес, де обвінчалася з Володимиром, який на її очах прийняв хрещення з ім’ям Василь і пообіцяв вислати з Києва всіх своїх колишніх жінок. Шлюб великого князя з сестрою візантійського імператора мав величезне політичне значення.
Чому він святий і рівноапостольний великий князь Володимир? Він звернувся від язичницької тьми до світла Христового, хрестився сам, хрестив киян та жителів інших міст свого князівства. За своїм служінням він прирівнюється до апостолів.
Він перший з правителів Русі став християнином і поклав початок християнському облаштуванню Київської Русі. З нього Русь починає бути православною і християнство проникає у всі області народного і державного життя. За його правління збудовано перший кам’яний храм Русі – Десятинну церкву Богородиці.
Чи діяв він при тому тільки як правитель, чи були його дії, направлені до того, тільки державними діяннями? Ні, він в собі самому проявив дійсного християнина і проповідував Христа не тільки словом, скільки особистим прикладом.
Вихований в язичестві, князь Володимир хоча і чув в ранньому дитинстві від своєї бабусі, княгині Ольги, про Христа, був спочатку ярим язичником. Він старанно виконував язичницькі обряди, прагнув догодити язичницьким богам, приносив їм подяки за успіхи, тому що був переконаний, що служить істині.
Коли ж натовпом киян було здійснено вбивство св. варяга Феодора і сина його Іоанна, на яких впав жереб бути принесеним в жертву Перуну в подяку за отриману перемогу, Володимир зрозумів, що він помилявся. Він побачив розлад між законом етичним і вимогами язичества і чуйною душею відчув їх неправоту. Шукання істини і правди привело князя до православ'я, і подолавши всі внутрішні і зовнішні перешкоди, що стояли на шляху до нього, він прийняв Святе Хрещення.
Тепер, ставши християнином, Володимир почав служити Христу відданіше, чим раніше служив богам язичницьким. Нині він вже всією істотою приносив самого себе і все, чим володів, в жертву Істині, бо вчення християнське відкриває Божественні істини і виражає високий етичний внутрішній закон.
Володимир став іншим після хрещення. Він зберіг в собі всі кращі якості, які мав раніше, відкинувши від себе всі свої порочні схильності і звички. З жорстокого, такого, що не пошкодував навіть свого рідного брата, убитого під час міжусобної війни з ним, він зробився настільки м'якосердим, що не хотів страчувати і злочинців, роблячи це у виняткових випадках, щоб присікти лиходійства.
З розпусного він став цнотливим, залишив численних своїх колишніх дружин і жив у чесному шлюбі з тією, з якою поєднався християнським шлюбом, царівною Анною. З хижого завойовника він стає миролюбним правителем. З користолюбного збирача дані він став байдужим до земних скарбів, будучи завжди готовий пожертвувати ними для придбання нематеріальних цінностей. Для дружини він був тепер не стільки грізним ватажком, який карав за найменший непослух, скільки мудрим начальником, що розуміє душу своїх підлеглих і що цінує своїх сподвижників.
Для свого народу, йому підвладному, він став люблячим батьком, що піклується про всіх своїх численних чад. Його особливу увагу привертали тепер ті, хто був безпорадний – сироти, каліки, вдови. Про них особливо пам’ятав князь Володимир під час святкувань і розсилав їм вози з їжею і необхідними речами. Самі святкування були тепер не розгулом, а взаємним радісним братським спілкуванням.
У всіх областях життя проявляв себе християнином великий князь Володимир Червоне Сонечко – і в житті особистому, і в сімейному, і в суспільному. Пізнавши Істину, він служив їй від щирого серця, поширюючи світло усюди де міг. Він був у всьому прикладом для наслідування.
Тому так швидко і глибоко православ'я проникло в усі сторони життя русів. Князь захоплював своїм особистим прикладом. Він був завжди переможцем себе самого, через те володарював над іншими, проповідував Христа своїми діяннями, до якої б області вони не відносилися.
Список літератури
Енциклопедія історії України [Текст] : в 10 т. – К., 2003. – Т. 1 – С. 619-620.
Иоанн, святитель Шанхайский и Сан-Францисский. Просветитель и креститель, государь и апостол…: 14 август – память Крещения Руси [Текст] // Спасите наши души. – 2005. – № 7. – С. 6.
Народжені Україною [Текст] : меморіальний альманах : у 2-х т. – К., 2002. – Т. 1. – С. 368–369.
100 найвідоміших українців [Текст] . – М., К., 2001. – С. 20–27.
ПРЕПОДОБНІ АНТОНІЙ І ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКІ –
ЗАСНОВНИКИ ЧЕРНЕЧОГО ЖИТТЯ НА РУСІ
З
давних-давен Київ славний своїми монастирями. Недарма його нарекли Єрусалимом землі руської. За сотні й тисячі кілометрів, переважно пішки, з усіх куточків величезної імперії йшли віруючі до Києва на поклін його святиням. Головною київською святинею, звісно, була Успіння Божої Матері Києво-Печерська лавра.Пройтися печерами здавна вважалося за благодать. Саме печери і прислужилися місцем заснування одного з найдавніших монастирів. Саме від них і походить назва монастиря – Печерський, у підземних лабіринтах якого й до сьогодні спочиває прах людей, котрі творили історію.
Два старовинних літописних джерела, що дійшли до наших часів – «Повість врем’яних літ» Нестора Літописця і «Києво-Печерський патерик» – прояснюють події, пов’язані з виникненням печерського монастиря.
У «Повісті врем’яних літ» під датою 1051 року йдеться про те, що князь Ярослав поставив київським митрополитом пресвітера церкви – Іларіона. Цим же роком датується ще одне повідомлення про якогось чоловіка Антонія (в миру Антипа) родом з м. Любича, котрий під час своїх мандрів прийшов на Святу Гору. Праведне життя і премудрість афонських ченців справили на молодого Антипу величезне враження і він вирішив залишитися на Святій горі для досягнення висот духовної досконалості й богопізнання. Його наставником став праведний Філофей. Невдовзі Антипа прийняв від нього чернецтво під ім’ям Антоній. Наставляючи Антонія, як жити по-чернечому, ігумен, який постриг його, мовив: «Повертайся знову на Русь і хай буде тобі благословення від Святої Гори, і багато від тебе чорноризців буде».
За порадою свого наставника Антоній, якому на той час було близько тридцяти років, у 1013 році повернувся на Русь, щоб проповідувати чернече життя. Прп. Антоній прийшов у Київ, «обійшов монастирі всі і жодного не вподобав». Потім «став ходити він по дебрях і горах і шукав місця, яке б йому Бог показав». На Печерських пагорбах він знайшов «печерку малу на два сажні», котру колись викопав для самітних молитов пресвітер Іларіон. Прп. Антоній оселився в цій печері «і почав жити тут, молячи Бога, їсти хліб сухий, і то через день, і в міру води споживати, і печеру копати…».
Цю ж оповідь прп. Нестора передано і в «Києво-Печерському Патерику». Однак тут викладено дещо іншу версію, за якою прп. Антоній оселився в печері, викопаній варягами, і перебував там у великій помірності. Згодом він знову пішов на Святу Гору Афон. Ця подія сталася за часів Святополка Окаянного, після вбивства мучеників, благовірних князів Бориса і Гліба.
Повернувшись з Афону, прп. Антоній оселяється в Іларіоновій печері. За короткий термін він був «знаний усіма» і «славний у Руській землі… і честь мав». Невдовзі «почала приходити до нього братія… і так зібралося до нього братів дванадцять. І викопали печеру велику, і церкву, і келії. І до цього дня є вони в печері під старим монастирем».
До кінця правління Ярослава Володимировича авторитет Антонія на Русі був настільки високий, що Ізяслав Ярославович, який успадкував після смерті батька в 1054 році великокнязівський престол, насамперед, прийшов до старця за благословенням. Він передав ченцям, які зібралися навколо Антонія, Берестову гору, де почав розростатися Печерський монастир.
1073 року заклали кам’яний Успенський собор, освячений у 1089 році. Цей собор – «Церква велика» – став центральною будовою монастиря. Проте стосунки з владою у монастирі вже тоді були напруженими. Перший конфлікт виник через постриг близьких до князя Ізяслава без його відома юнаків. Київський володар погрожував Никону, який їх постриг, і Антонію, який цей вчинок благословив, суворими карами і закриттям монастиря.
Антоній з братією не відступили, готуючись піти в іншу країну. Проте дружина Ізяслава угамувала гнів чоловіка, розповівши йому про те, що її батько, польський король Болеслав Хоробрий, розгнівавшись на своїх чорноризців, вигнав їх зі своєї країни, чим розгнівив Бога і невдовзі раптово помер, після чого в Польщі почалися заколоти і усобиці. Ізяслав відступив і послав на пошуки Антонія, який уже покинув околиці Києва, з проханням вернутися у монастир. Старця знайшли через три дні. Приставши на прохання, він повернувся у засновану ним обитель.
Одного разу прп. Антоній закликав братію і мовив до них: «Се Бог нас поєднав, браття, і ви тут від благословення Святої Гори, ігумен Святої Гори постриг мене, а я вас постригав… Живіте осібно, настановлю я вам ігумена, а сам хочу на іншій горі поселитись один, щоб, як звик уже, жити, усамітнившись».
Він поставив їм ігумена на ім’я Варлаам, а «сам пішов на гору, викопав печеру… і в ній закінчив дні свої, живучи в доброчинності, не виходив з печери ніколи й нікуди сорок літ… в ній же і закінчив життя своє, в ній же лежать мощі його й до сьогодні».
За легендою, прп. Антоній перед смертю скликав братію, після кількох настанов попрощався з ченцями й віддалився (наймовірніше, до своєї келії), після чого земля в келії завалилася. Ченці зробили спробу відкопати прп. Антонія, але з одного боку їм перепинив шлях вогонь, а з іншого – вода. Сталася ця подія в 1073 р.
Отак і залишились святі мощі преподобного лежати недоторканними неподалік від того місця, де ще в давнину викопано церкву прп. Антонія.
Далі літопис повідомляє про те, що прп. Варлаам відійшов на ігуменство в монастир св. Димитрія, споруджений князем Ізяславом. На його місце був поставлений прп. Феодосій, «слухняний, покірливий і смиренний».
Феодосій (Теодосій) Печерський (бл. 1036-1074) народився у Василькові, під Києвом, у родині тіуна, князівського службовця. На 8-й день батьки принесли дитя до священика, аби дати йому ім’я. Пресвітер, як засвідчує Печерський Патерик, побачив, що ця дитина змалку «Богу дана, і нарік його Феодосієм». Втративши на 14-му році життя батька і залишившись жити з матір’ю, він терпів від неї багато неприємностей через свою глибоку релігійну настроєність. Одного разу довелося йому побачити прочан з Єрусалима, які оповідали про святі місця, і він так захотів побачити все це на власні очі, що пішов із ними до Палестини. Мати наздогнала його, повернула з дороги, а потім щиро просила його не покидати її, а жити як належить шляхетному юнакові. Невдалою виявилася і друга втеча з дому. Зате третя спроба увінчалася успіхом і йому вдалося дістатися до Києва з купцями.
Обійшов монастирі, але в жодному з них його не прийняли. І лише потрапивши до прп. Антонія був пострижений і оселився в печері. За надзвичайне праведне і набожне життя його обрали ігуменом, незважаючи на його молоді роки. Під його проводом печерський монастир зріс до 100 ченців, мав великий вплив на церковне, громадське та культурне життя Києва.
Його ім’я пошановують врівні з прп. Антонієм як засновника Печерської обителі. За нього монастир розпочинає новий період свого розвитку – етап, коли було прийнято монастирський статут, запозичений у візантійського Студитського монастиря. Статут Печерського монастиря правив за взірець усім руським чернечим обителям. Знаменно, що засновником спільних чернечих житій у візантійській практиці був також прп. Феодосій Великий.
Феодосій Печерський – один із засновників головного храму монастиря – Успенського собору. Спершу 1062 р. було споруджено дерев’яну церкву біля самих печер, а через одинадцять літ, 15 серпня 1073 р. будівничі заклали кам’яний фундамент величного храму там, де ми сьогодні, після відродження знищеного вибухом 3 листопада 1941 року, можемо його бачити.
Самому Феодосієві не судилося побачити храм в усій його красі й довершеності. Вже немолодий як для середньовіччя, він працював на будівництві разом з усіма, носячи масивні камені, надірвався і через деякий час помер. Літописець Нестор так описує Феодосія на тій роботі: «Коли хто-небудь, хто не знав Феодосія, бачив його в такому одязі, то не міг і подумати, що це і є той самий блаженний ігумен, а визнавав його за одного з кухарів…». Він ніколи не закликав ченців до роботи, не наказував їм працювати, а сам завжди подавав приклад у цьому.
Гортаючи сторінки «Києво-Печерського патерика», читаємо «… Того ранку Феодосій з’явився на вулицях Києва у тому самому вбранні, що й завжди, у неймовірному лахмітті, на яке не зазіхнув би найостанніший жебрак. Похитуючись від утоми, вів коня з візком, на якому спав візник князя Ізяслава. Цілу ніч один з найвизначніших ієрархів тогочасної церкви віз степами свого сановного парафіянина. Коли ввечері князь дав ігумену візок, аби легше було йому дістатися до Києва, князівський візник, поглянувши на одяг Феодосія, вирішив, що це простий чернець монастиря, і сказав йому: «Чорноризцю! Ось ти кожен день без діла живеш, а я дуже втомився. Не можу вже на коні сидіти. Давай зробимо так: я ляжу на візок, а ти можеш і на коні сидіти». Феодосій не заперечував. Він намагався нікому не відмовляти і ніколи не шукати інших шляхів, коли йшлося про те, щоб допомогти людині ділом. При цьому він не зважав на те, ким був прохач, яку посаду обіймав».
Нестор-літописець, який замолоду знав Феодосія особисто, писав, що коли він «бачив жебрака або каліку, або хворого, або бідно вдягненого, жалкував за ним, і дуже журився за нього, із слізьми проходив мимо». Коли йшлося про матеріальну допомогу, то він віддавав останнє – і не тільки своє, а й монастирське майно. Співчуваючи всім стражденним, печерський ігумен не вмів приховати своєї нелюбові до тих, кому добре жилося на цій грішній землі. Він не любив самого способу їхнього життя й особливо тієї жорстокості, якою воно було пройняте. Коли молодші сини Ярослава Мудрого Святослав і Всеволод захопили великокнязівський стіл свого старшого брата Ізяслава і запросили святого ігумена Феодосія на банкет, замість подяки вони почули не дуже чемну відповідь: «Не можу йти на трапезу Вельзевулову і доторкатися до їжі, просякнутої кров’ю вбитих».
Християнська доброта має «матеріалізуватись», наголошував Феодосій, не лише в молитвах, а й у практичних справах. Як пише Нестор, він «побудував двір поблизу свого монастиря і церкву там в ім’я Стефана, і тут наказав бути жебракам і сліпим, і кульгавим, і хворим. Із монастиря наказав він приносити їм все необхідне – від усього майна монастирського десяту частину віддавав їм. І ще кожну суботу посилав віз хліба ув’язненим».
Ідеалом великого ігумена була людина, що діє, виходячи не з економічних, політичних і навіть національних інтересів, а за велінням совісті. Постійно розмірковуючи про це, він пише в листі до князя Ізяслава: «Якщо бачиш голого або голодного, або взимку, коли холодно, або бідою гнаного, хай це буде єврей, або сарацин, або волзький болгарин, або єретик, або католик, або будь-який поганин – будь-кого помилуй і від біди порятуй, як можеш». Як бачимо, доброта для нього була вища за ідейні переконання, політичні, навіть релігійні погляди. Ми, люди, маємо бути насамперед добрими, совісними, а вже потім католиками чи православними, болгарами чи українцями. Все, що заважає совісті й доброті, має бути відкинуте із життя.
Літературна спадщина Феодосія Печерського стала широко відомою в Україні з літописів XVI–XVII століть. Збереглося 11 його творів: 2 послання до великого князя Ізяслава Ярославовича, 8 «слів» та «повчань» монахам («Про любов», «Про піст», «Про душевну користь») і молитва «За всіх християн».
Феодосій Печерський помер, коли йому не виповнилось навіть 40 років. Ім’я цього монаха ще за його життя було широко знане в усій Київській Русі. Його авторитет часто-густо переважав авторитет князів, хоч ніякої влади у Феодосія не було. Були в нього тільки слово правди, молитва до Бога та поради світським людям, і найголовніше – таке життя, яке дало підстави наректи Феодосія після його смерті святим. Феодосій був канонізований як святий у 1108 році. З 1131 року нетлінні мощі Феодосія покоїлися у срібній, вкритій позолотою, раці. Вклонитися їм сходилися прочани з усіх куточків Русі. В тривожні місяці чекання навали Батия печерські ченці сховали їх «під спуд» собору, і точне їх місце перебування до цього часу залишається невідомим. Дні його поминання – 3 травня та 14 серпня.
Список літератури
Воронцова, О. Лаврські печери [Текст] : путівник / О. Воронцова. – К. : Амадей, 2000. – 144с.
Зубалій, О. Феодосій Печерський – церковний діяч Руси-України [Текст] / О. Зубалій, Д. Рященко // Історія України. – 2004. – № 36 (вер.). – С. 2-5.
Кієво-Печерскій патерикъ, или сказання о житіи и подвигахъ Святых Угодниковъ Кіево-Печерской Лавры [Текст] : репринтное издание с третьего издания 1903 г. – К., 1991. – С. 8-57.
Народжені Україною [Текст] : меморіальний альманах : у 2-х т. – К., 2002.
Т. 1. – С. 92-93.
Т. 2. – С. 674-675.
Провідники духовності в Україні [Текст] : довідник / за заг. ред. І. Ф. Кураса. – К., 2003. – С. 156-157.
100 найвідоміших українців [Текст] . – К. – М., 2001. – С. 39-47.