Geum.ru

Фіалкора Микитенко: «Допоки ще пишу – жива я буду»

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Фіалкора Микитенко: «Допоки ще пишу – жива я буду»


Будучи викладачем на Факультеті філології та масових комунікацій, я доволі часто зустрічаю цікавих і творчих людей. Так склалося і під час однієї зустрічі зі студентами у стінах Університету „Україна”. На мої очі потрапили вірші Фіалкори Микитенко, молодої дівчини, студентки кафедри журналістики. Фіалкора отримала „червоний диплом” за спеціальністю „Видавнича справа та редагування” і найближчим часом здобуває ступінь магістра за фахом „Журналістика”. Її вірші одразу вразили барвами щирої літературної української мови і я з друзями та колегами частенько читаю їх під час зустрічей відпочинку. Мені пощастило отримати нагоду знову зустрітись з поетесою та поспілкуватися з нею про її шлях, творчість та бачення життя.


- Фіалко, так як наші шляхи перетнулися на теренах Університету „Україна”, розкажіть про те, як Ви потрапили до його лав, чим керувалися, обираючи ВУЗ?

- Чесно кажучи, я доволі довго гортала сторінки всіляких довідників для майбутнього студента та поміж того активно читала описи українських ВУЗів в Інтернеті. Наш університет привертав увагу своїми засадами, відзначалися моменти антикорупційності, гуртування висококваліфікованих викладацьких кадрів не на комерційних основах, а на спільній меті на освітянських теренах – дати якісні знання і підготувати до життя молоде покоління. Ще мене відверто інтригував комп’ютерний метод тестування при вступі, мало які навчальні заклади можуть сказати, що використовують новітні технології, які дозволяють студенту відразу ж по закінченню тестування дізнатися про результати оцінювання. Всі ці фактори і призвели до того, що одного прекрасного ранку, гуляючи Старим Києвом на Подолі я завітала до Приймальної комісії і пройшла тестування для вступу на навчання за спеціальністю „Видавнича справа та редагування”.

За роки навчання в університеті я не просто пізнавала щось нове для себе чи для роботи, я вчилася жити у чудових людей, майстрів своєї справи. Викладачі університету як могли пояснювали нам, як використати набуті знання в житті, як жити та працювати на користь собі та Державі.

- Чому саме журналістика? Чи були якісь передумови при виборі даної спеціальності?

Вибір журналістського фаху не був випадковістю, а навпаки був цілком зваженим вчинком. Справа в тому, що потяг до пера був у мені ще з дитинства, це проявлялось у шкільних творах, у віршах, у статтях. Десь у років тринадцять у донецькій газеті була надрукована моя перша публікація, присвячена невідомому фольклору, за нею була стаття в газеті „Хрещатик”, що теж була присвячена древності, а саме праосновам Руси-України та їхнім проявам у сучасному ідеологічному дуалізмі країни.

- Ви сказали, що перші публікації були присвячені фольклору... Чому саме такий напрямок, це якось пов’язано з життєвим баченням?

- З самого дитинства моя бабуся прищеплювала мені цікавість до прадавнього, різноманітних вірувань, переказів, вчила любити рідну землю та пізнавати таємниці її духовної скарбниці. Рік за роком я вивчала, наскільки це було можливо, таємниці життя від давніх часів і до сьогодення, цікавилася всім незвичайним та цікавим і разом із тим будувала власне бачення себе в цьому світі.

- Ви розповіли про бабусю, а якщо говорити загалом про сім’ю, що отримала від батьків, як вони вплинули на життєвий шлях?

- Звісно, вони були люблячою опорою в моїх шуканнях і пізнаннях. Їхня щира любов до рідної Батьківщини, до її мови, землі передалася і мені. З самого дитинства я разом із рідними проводила дуже багато часу на природі, вчилася говорити з землею, з небом, із деревами, відчувати навколишній світ як щось живе і дійсне. Власне, мої батьки мають безпосереднє відношення до цього, мама викладає біологію у школі, вона дуже добра і чуйна вчителька, а тато – геолог в Академії наук України. Коли батьки є представниками таких природничих наук, важко було би не відчути бажання пізнавати земні таємниці. З дитячих років я усвідомила, що тварини і рослини - такі ж мешканці планети, як і ми, а цих мешканців неможливо не любити.

- Що ще цінуєте у житті?

- Важко виокремити щось одне. Певно, можна відзначити, що я дуже ціную щирість у людях, в усьому. Ціную щирість суджень, почуттів, відчуттів. Не приймаю штучності та обману. Дуже ціную довіру дорогих мені людей, близькі не зраджують мене і я чиню так само. Також для мене дуже важлива власна самоідентичність, так би мовити, це внутрішній девіз „бути собою”. Намагаюся не вдягати масок і не грати ображену. Я така - яка є, рада, як мене такою і приймають, також радію, коли зустрічаю таких же справжніх людей.

Якщо хочеш мене пізнати,

То маєш справжнім стати,

Маски всі назавжди зірвати

І людям лише правду казати.

- Якщо говорити про Вас як про журналіста, то як розвивається Ваш фаховий шлях?

- Після такого позаштатного початку публікування в пресі, на другому курсі я пішла працювати у велике російське інформагентство. Те моє рішення мало дві сторони медалі. З однієї сторони я набувала досвіду в практичній журналістиці, багато брала інтерв’ю у різних політиків із країн СНД, вела новинарну стрічку, писала публікації в різних жанрах. Та інша сторона була не досить гарною, все таки політична журналістика, та ще й російська, - це дуже брудна сфера. В ній дуже важко поєднувати творче журналістське захоплення і роботу, в якій тобі не дозволяють повністю розповідати правду. Якщо хочеш отримувати гроші, маєш все висвітлювати через призму, встановлену головним редактором та тими, хто фінансує редакцію. Взагалі бути журналістом – велика відповідальність, це одночасно і дар, і тягар. Ти немов ідеш по лезу бритви, зобов’язаний знати правду, спостерігаєш світ широко розплющеними очами, а світ не завжди такий позитивний. На жаль, доволі часто трапляється, що середньостатистична людина спить „зачарованим сном”, так їй простіше, людей влаштовує грубе бачення ситуації і таке лінійне знання про те, як усе відбувається насправді. Бути журналістом - це не стільки працювати в цій сфері, скільки мати певний оригінальний стан свідомості, вміти тонко відчувати ситуацію, проникати в найменші тріщинки буття.

Минуле, пов’язане з політичною сферою, дуже сильно підкосило мою любов до журналістської діяльності. Життя в Росії, політична сфера вбивали мою любов до пера, терзали моє серце, мов тенета, які не пускають на волю. Тільки останнім часом у мені знову пробуджується чиста та відверта любов до слова. Наразі я повністю повернулася на Батьківщину і намагаюся більше не пірнати в політичне болото. Коли багато знаєш, бути зовсім аполітичним не вдається, але намагаюся будувати життя так, щоби та сфера не впливала на мою діяльність.

Нині я іноді публікуюсь позаштатно у друкованих виданнях та пишу у власних проектах та для Інтернет-журналів.

- Давайте повернемося до прекрасного. Ваші вірші, розкажіть про них, звідки береться натхнення?

- Вірші – це мої емоції та думки, якими я ділюся, це те, що відчуваю, те, як бачу життя. Моє натхнення - це кохання, любов та природа. Знову хочу повторитися про природу, бо я шалено закохана в неї і це кохання взаємне. Відчуваю, як сонце зігріває мене вдень, як місяць оберігає мої сни уночі, як трави та квіти линуть мені назустріч. Кожна хвилина мого життя насичується енергією, яка лине від ритмів матінки-землі і ці ритми виринають у слова, саме природа дарує насиченість емоцій. Я дуже щира у своїх емоціях, почуттях. Часом таки не в силах втримати все те в собі, маю випустити назовні словом, піснею, танком. Не вмію я тихо насолоджуватися життям, кохати-любити, це - немов мистецтво душі, яке тече річкою з мого серця. Кохання, любов..., любов і природа – такі взаємозалежні, любов - то джерело всього, що оточує нас, головне натхнення життя, вона в усьому, вона і є життя.

Знаєш, чому я досі жива?

Тому, що любов – як вода,

Тому що любов – джерело,

Без неї серце б вже замело.

- Можна детальніше про те як саме Ви почали писати? Як народжувалися перші вірші?

- Перший вірш написала десь у шість рочків, і він був чомусь про вікно, зараз уже не пригадаю його повністю, але пам’ятаю, що там я писала про те, що бачу за ним, на зразок „там видно рідну Україну, озера, води та ліси, безкрайнє небо, синє-синє, не знайдеш кращої краси”. Взагалі пам’ятається, що дитячі вірші були переповнені тематикою краси природи, а також вірності власній землі, за тими віршами пішли вірші про світобудову, потім пішла лірика любовна, суспільна та філософська.

Знов у дитинство повертаюсь,

Немов від сну враз прокидаюсь.

Як від сонця промінчик піймаю,

Про дитинство казкове згадаю.

- Брали участь в якихось публічних виступах?

- Наприкінці школи часто їздила вожатою в табори відпочинку від Суспільної служби Києва. Там сама чи разом із іншими організовувала творчі вечори, де відбувалося читання своїх віршів та віршів світочів української поезії. За останній час декілька разів брала участь у неформальних вечорах-перформансах груп молодих київських поетів та вечорах жіночої творчості. В недалекому майбутньому планую провести особистий творчий «квартирник».

- А чи брали Ви за приклад когось із представників української поезії?

- Навряд чи за приклад, швидше як зразок того, що я дуже люблю. Мене таки зачаровувала творчість Лесі Українки, її сила, стійкість, любов до життя і любов до землі. Творчість Лесі Українки має велике значення, все життя вона була в пошуку нових мотивів, тем для своєї поезії та прози, вона досить сильно збагатила ритміку й метрику української поезії. Також полюбляю творчість Ліни Костенко, як і у Лесі України, в ній все багатство жіночої сили. Костенко має вміння дуже гостро і влучно виразити думку. Загалом українська поетична скарбниця настільки багата, що я могла би дуже довго перелічувати всіх, хто хоч якось зачепив моє серце своєю музикою римованих слів: це і Стус, і Франко, і Сосюра, та безліч-безліч інших. З сучасності відзначу Оксану Забужко, я в захваті від неймовірних порівнянь, символів, метафор, до яких вдається поетеса, до настільки близького мені бачення світу, вона - геніальна, в ній є щось таке постмодерне, гра на грані.

Де ви в наш час, ті поетеси-амазонки,

Що били словом до самісіньких сердець?

Ви були різними - такими, мов шпіонки,

Відроджуйтеся, бо без вас всьому кінець.

- Маєте на меті власні літературні проекти?

- Власне, є дещо, що вже намагаюсь задіяти. Як журналіст я постійно маю при собі фотокамеру та диктофон. Тому мене захопив процес аудіо-виконання віршів, як своїх, так і з творчості інших майстрів слова. Поки це ще початкові спроби: вмикаю диктофон, часом ставлю легку приємну музику для фону і починаю читати, намагаючись не просто прочитати вірш, а вербально передати ті емоції, які він у мені пробуджує. В результаті чого отримується mp3-аудіофайл вірша, або ж часом відеофайл, якщо на фоні аудіо я ще ставлю добірку зображень, фотознімків. За допомогою Інтернет-ресурсів є можливість поширити таке творче виконання. Навіть у тій самій соціальній мережі „ВКонтакті” вже доволі багато користувачів додали мої версії виконання віршів до своїх плейлистів. Думаючи про майбутнє, маю ідеї, як можна запустити подібний проект у радіоефірі, певна, що багатьом сподобалось би чути з динаміка радіоприймача чарівну поезію.

Допоки ще пишу – жива я буду, знайте!

Замало прочитати, так хочу, щоб почули

Яскравості всіх барв емоцій, пам’ятайте,

Я зроблю так, щоб серця ваші не заснули!

- На завершення, класичне прохання. Побажайте від себе щось читачам.

- Я побажаю всім людям бути справжніми, жити власним життям, а не чужим! Відчувати першооснову, гармонію, яка закладена у природі, що оточує нас. Берегти близьких, простір, в якому ви живете, рідну землю і цінувати все те, що рідна матінка-земля нам дарує в будь-якому сенсі - як квіточки та деревця, так і творчі та культурні надбання.

Пробуджуйте в собі найкраще та не бійтеся бути собою!

Ми всі прийшли сюди не просто так.

Довкола озирнись, знаю - віднайдеш знак:

Невипадково на землі квітучій ти живеш.

Скажи, ти надбання прадавніх бережеш?

Скажи мені, чи не боїшся бути ти собою,

Щоб крила волі мати і літати долиною?

Чужих думок занадто в себе не впускай,

Своє цінуй та бережи, прошу, запам’ятай!


Спілкування з цією чарівною дівчиною, вселило віру в те, що не перевелися на українській землі ті амазонки слова, готові чітко відстоювати активну життєву позицію, своє власне бачення. Будемо сподіватися, що ніщо не завадить Фіалкорі вберегти свій міцний зв’язок із рідною землею, свою щирість почуттів та думок.


Ігор Олександров, журналіст

Інтернет-видання «Трибуна України» ukrtribune.org.ua,

травень 2010