1. Поняття, завдання та значення кримінального процесу. Кримінально-процесуальне законодавство України > Загальні поняття та історичні форми кримінального процесу
| Вид материала | Закон |
- Поняття І завдання кримінального процесу в період формування правової держави в Україні, 43.76kb.
- Навчальний курс: „Кримінальний процес України Система курсу: Тема Поняття, завдання, 630.41kb.
- Одеська Національна Юридична Академія Миколаївський Навчальний Центр Прокурорсько-слідчий, 842.88kb.
- Лекція №1. Поняття І сутність кримінального процесу., 4192.56kb.
- Кримінальне процесуальне право України, 2089.49kb.
- Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
- Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
- 1. Поняття Особливої частини кримінального права України, 664.74kb.
- Робоча навчальна програма на 2011-2012 н р. Кримінальний процес, 1266.74kb.
- 1. Предмет, основні поняття І завдання кримінального процесу України, 38.65kb.
ПРОЦЕСІ
55. Поняття і значення доказів у кримінальному процесі. Ознаки доказів
Органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду при розслідуванні і розгляді кримінальних справ повинні встановити факти, які стосуються того злочину, з приводу якого ведеться кримінальний процес. Всі факти і обставини справи мають бути встановлені відповідно до того, як вони відбувались насправді. Досягти цього можна тільки за допомогою доказів. Встановити факт злочину - значить довести, що злочин справді був вчинений. Встановити винуватість обвинуваченого - значить довести що він вчинив цей злочин і несе за нього відповідальність.
Докази - це засіб встановлення фактів, які мають значення для справи. За допомогою доказів встановлюються дійсні факти і спростовуються факти, яких насправді не було, але щодо яких виникло припущення про їх існування.
Доказами є весь той фактичний матеріал, яким слідство і суд оперують у процесі своєї діяльності при розслідуванні і розгляді кримінальних справ і на підставі якого вони вирішують питання по суті справи.
У кримінальному процесі доказ може бути використаний слідством і судом лише з дотриманням вимог кримінально-процесуального закону. Всі фактичні дані, за допомогою яких слідство і суд досліджують і встановлюють обставини справи і приходять до висновку про доведеність злочину і винуватість обвинуваченого, повинні відповідати умовам, встановленим процесуальним законом, закріплятися і оформлюватися згідно з нормами кримінально-процесуального кодексу.
Доказами у кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у зазначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила ці діяння, та Інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справа.
Такі фактичні дані встановлюються завдяки: показанням свідка, показання потерпілого, показанням підозрюваного, показанням обвинуваченого, висновком експерта, речових доказів, протоколів слідчих і судових дій, протоколів з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншим документам. Поняття доказу має два значення.
По-перше - це факти, на підставі яких встановлюється наявність злочину або його відсутність, винуватість або невинуватість особи у вчиненні злочину та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи.
По-друге - це передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значений для справи і завдяки яким вони ці факти встановлюють.
Слідство і суд при використанні доказів повинні дослідити й оцінити їх в обох значення. По-перше: чи правильне і достовірне джерело, з якого стало відомо про даний факт; по-друге: якщо джерело правильне, достовірне, то чи можна з даного факту зробити висновок про винуватість особи.
Але якщо слідство або суд дійдуть висновку, що доказ як джерело зведень про даний факт достовірний, дослідження й оцінка доказу цим не обмежується: необхідно ще оцінити встановлений даним доказом факт - чи він доводить існування або не існування іншого факту, що підлягає встановленню, чи можна вважати його підставою для висновку про винуватість або невинуватість притягнутої до кримінальної відповідальності особи.
Доказ як джерело відомостей про факт називається засобом доказування. Наприклад, показання свідка про той чи інший факт є джерелом доказів, з якого слідство і суд отримали відомості про цей факт, і саме цими показаннями цей факт доказується, за допомогою них встановлюється.
Доказ як факт, з якого слідство і суд роблять висновки про інший факт, який необхідно встановити по справі, називається доказовим фактом.
Доказовий факт - відомий по справі факт, який у поєднанні з іншими фактами встановлює або спростовує винуватість особи у вчиненні злочину.
За допомогою доказових фактів встановлюється, доводиться або спростовується той факт, який становить предмет доказування у справі: подія злочину, особа, що вчинила злочин, та її винуватість. Той факт, що становить суть самої справи і встановлення якого означає вирішення справи, називається головним фактом.
Головний факт - це факт, який досліджується у кримінальнім справі і щодо якого є дані про наявність у ньому складу злочину.
Головний факт виступає у двох формах: у позитивній - винуватість особи у вчиненні злочину, і а негативній - невинуватість особи у вчиненні злочину. Якщо особа дійсно вчинила злочин, головним фактом є винуватість у вчиненні нею злочину. Якщо особа насправді цього злочину не вчиняла, то головний факт - невинуватість особи. Оскільки заздалегідь не відомо, чи вчинила або не вчинила особа злочин, то розслідування і розгляд справи провадиться для того, щоб встановити істину. Предмет доказування може виступати у двох формах і за двома формами повинен бути досліджений: по справі повинні збиратись і перевірятись всі докази - як ті, що викривають особу, так і докази, що її виправдовують.
Під час розслідування кримінальної справи і при використанні доказів слід враховувати їх допустимість і належність до кримінальної справи (ознаки доказів).
Допустимими називаються такі фактичні дані (докази), які зібрані уповноваженими на те посадовими особами та отримані зі законного джерела, законним шляхом і з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми.
У законі вичерпний перелік джерел доказів міститься у ч. 2 ст. 65 КПК.
Фактичні дані, отримані з анонімних листів та інших не передбачених законом джерел, є недопустимими і не можуть бути доказами. Крім того, закон обмежує використання окремих джерел низкою умов, які також враховуються при визначенні допустимості доказів. Так, не можуть допитуватись як свідки:
1) адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі з приводу того, що їм було довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості,
2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача - про обставини, які стали ш відомі при поданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям, та ін..
Належними є такі фактичні дані (докази), які в силу свого зв'язку з предметом доказування або за своїм змістом можуть бути використані для встановлення обставин справи.
Як правило, фактичні дані на початку їх виявлення мають характер припущення і тільки під час розслідування з'ясовується істинне значення, тобто їх допустимість або недопустимість до . конкретної справи.
56. Класифікація доказів
Щоб забезпечити дотримання правил доказування, у кримінальному процесі докази класифікуються за певними підставами.
Першою підставою є спосіб формування доказів залежно від якого вони поділяються ля особисті і речові.
Злочин як об'єктивна реальність вступає у взаємодію з оточуючим середовищем, виявляється у вигляді слідів на матеріальних об'єктах або у свідомості людей. Таким чином, ця інформація стосується або речових доказів, які виникли в результаті фізичної, механічної, хімічної зміни виду, форми або властивості матеріального об'єкту або особистих, які є відображенням фактів об'єктивної дійсності у свідомості людей. Особисті докази мають словесну форму, а речові - форму матеріального коду.
Стосовно предмета обвинувачення - докази класифікуються на обвинувальні і виправдувальні.
Обвинувальними є докази, які викривають обвинуваченого або обтяжують його відповідальність. До них належать докази, на яких ґрунтується обвинувачення або які встановлюють обставини, що обтяжують відповідальність обвинуваченого.
Виправдувальними є докази, які спростовують обвинувачення, встановлюють невинуватість обвинуваченого або меншу його винуватість, а також докази, які встановлюють обставини, що пом'якшують відповідальність. Алібі є прямим виправдувальним доказом.
Поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні є умовним. Не слід вважати, що одні докази є тільки обвинувальними, а інші - завжди тільки виправдувальними. Трапляється, коли одне й те ж джерело доказів за своїм змістом в одній частині - обвинувальне, а в іншій - виправдувальне. Таким доказом буде, наприклад, показання свідка, який стверджує, що бачив, як обвинувачений наніс ножем поранення потерпілому, і водночас зазначає, що обвинувачений - тиха і стримана людина, вчинив злочин тому, що був ображений потерпілим.
Деякі докази можуть мати взагалі "нейтральний" характер: вони не викривають і не виправдовують, а тільки встановлюють деякі обставини вчиненого діяння, наприклад, місце і час його вчинення. Але й такі докази за відомих умов набувають обвинувального або виправдувального характеру.
За джерелом одержання відомостей про факти, за характером формування джерела доказів докази та їх джерела бувають первинними і похідними.
Первинними називають докази, які є першоджерелами відомостей про факт, який встановлюється (оригінали документів, показання свідка-очевидця).
Похідними називаються докази, які не є першоджерелами відомостей про факт, що встановлюється, а відомості здобуті з інших джерел (копії документів, показання свідка про те, ідо він чув від іншої особи).
Похідні докази мають деколи суттєве значення для правильного вирішення справи. А саме:
- похідні докази можуть служити необхідним засобом для виявлення первинних доказів, які без них були б невідомі слідчому і суду;
- похідні докази можуть служити засобом перевірки первинних доказів;
- похідні докази можуть замінити первинні доказі, якщо останні втрачені, недоступні для слідчого.
Докази можуть бути прямі і непрямі (побічні) - залежно від того, чи встановлює доказ головний факт вчинення обвинуваченим злочину, або доказовий факт, тобто будь-який побічний факт, що не входить до головного факту, але в сукупності з іншими обставинами справи служить підставою для встановлення головного факту.
Прямий доказ встановлює і доказує головний факт, прямо вказує на вчинення обвинуваченим опочину.
Непрямі (побічні) докази встановлюють не головний факт, а доказовий факт, який, у свою чергу, є доказом головного факту.
Прямий доказ прямо зв'язує особу, яка обвинувачується у вчиненні злочину, з фактом цього злочину. Побічний доказ зв'язує обвинуваченого не з самим фактом злочину, а з будь-яким іншим, побічним фактом, з якого можна зробити висновок про вчинення обвинуваченим злочину.
Орієнтовний перелік фактів, які в судовій практиці служать побічними доказами;
- речові сліди злочину, тобто сліди, залишені злочином на різних предметах (наприклад, плями крові на одязі обвинуваченого у справі про вбивство);
- сліди, залишені злочинцем (наприклад, слід ноги, виявлений на місці вчинення злочину та ідентифікований зі слідом ноги обвинуваченого);
- наявність знарядь, необхідних для вчинення злочину (наприклад, виявлення у обвинуваченого ключа, що відчиняє приміщення, з якого вчинена крадіжка);
- наявність предметів, які були о69єктом злочинного посягання (наприклад, виявлення у обвинуваченого під час обшуку викрадених речей);
- знаходження обвинуваченого на місці вчинення злочину в той час, коли злочин було вчинено (наприклад, показання свідка, що він бачив обвинуваченого біля того місця, де було вчинено вбивство, безпосередньо після того, як вбивство було вчинено);
- наявність мотиву до вчинення злочину (наприклад, ворожі відносини між обвинуваченим і потерпілим, сварка між ними);
- дії обвинуваченого до вчинення злочину, які представляють собою підготовку до вчинення, злочину (наприклад, придбання зброї), дії обвинуваченого після вчинення злочину, які спрямовані на знищення слідів злочину;
- зміна способу життя обвинуваченого, викликана вчиненням злочину (наприклад, після розкрадання державного майна обвинувачений купує дорогоцінні речі). Поряд з цим слід вказати на низку фактів, які не можуть служити побічними доказами винуватості обвинуваченого, але іноді помилково приймаються як такі:
- факти, аналогічні фактам даної справи, але такі, що не перебувають з ними у причинному зв'язку (наприклад подібність способу вчинення злочину у даній справі зі способом вчинення злочину в інших аналогічних справах);
- факти, що характеризують обвинуваченого з негативного боку (наявність попередньої судимості, аморальна поведінка);
- поведінка обвинуваченого на слідстві і в суді щодо його справи.
Відмова обвинуваченого давати показання, протиріччя в його показаннях, посилання на факти, які не підтверджуються, - все це може означати, що обвинувачений обрав неправильні методи свого захисту, проте не доводить винуватість обвинуваченого.
57. Кримінально-процесуальне доказування
Доказування - це встановлення за допомогою доказів всіх фактів, обставин, що мають значення для вирішення кримінальної справи. Доказування - це використання доказів для з'ясування обставин справи. У цьому розумінні поняття доказування тотожне поняттю дослідження, яке проводиться на досудовому слідстві і в судовому засіданні та полягає у збиранні, перевірці й оцінці доказів, а також у з'ясуванні за допомогою доказів всіх фактів і обставин справи.
З цього випливає, що доказування - це процес пізнання істини у кримінальній справі. Щоб правильно вирішити справу, необхідно встановити, знайти у справі істину - об'єктивну, матеріальну істину, тобто встановити у повній і точній відповідності до дійсності саму подію злочину, винуватість особи у вчиненні злочину і всі обставини, що визначають ступінь відповідальності цієї особи за вчинене, або впевнитись у протилежному, тобто у тому, що в дійсності злочин не був вчинений, особа невинувата. Це пізнання істини у кримінальній справі становить складний процес: збираються і перевіряються докази, що встановлюють окремі факти, які мають значення для справи. Від цих фактів дослідження переходить до інших фактів, поступово з'ясовуються одні обставини, потім інші, поки всі обставини справи не стануть повністю зрозумілими.
Доказування, як пізнання істини у кримінальній справі, підпорядковується певним логічним правилам, згідно з якими проходить пізнання будь-яких явищ дійсності. Таким чином накопичується певний фактичний матеріал, який підлягає аналізу, поділяється на частини, з'ясовуються окремі деталі, аспекти досліджуваних фактів, після чого робиться узагальнюючий, синтезуючий висновок про всі досліджувані події. На підставі тих даних, що вже є, будується певна гіпотеза, яка ретельно перевіряється.
Доказування має цілеспрямований характер. Його метою є встановлення істини у справі. Щоб досягти цього, дослідження обставин справи повинно бути повним, об'єктивним, всебічним, неупередженим. Це означає, що з приводу фактів, що підлягають дослідженню, в деяких випадках необхідно, виходячи з обставин справи, висунути різні конкретне варіанти, можливі пояснення для того, щоб кожне з них перевірити, та відкинути ті, що не підтвердились, прийняти ті, що підтвердились. Такі можливі конкретні варіанти, можливі пояснення фактів, що підлягають дослідженню у справі, називають версіями.
При розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи мають бути побудовані всі можливі версії, що випливають з обставин справи. Їх слід ретельно перевірити, для чого необхідно зібрати докази щодо кожної версії. Якщо у результаті такої перевірки всі версії будуть спростовані, і лише одна набуде повного і об'єктивного підтвердження доброякісними і достовірними доказами, - це дасть можливість слідству і суду дійти достовірного висновку, встановити матеріальну істину.
Версія може вважатись підтвердженою повною мірою, а припущення можуть перетворитися у достовірний висновок за наявності таких умов:
- виходячи з обставин справи, побудовані всі можливі версії;
- всі версії ретельно і всебічно перевірені;
- всі версії, крім однієї, спростовані зібраними доказами, виявились неправдивими;
- тільки одна версія підтверджена достовірними доказами;
- ця одна версія повністю відповідає усім обставинам справи, повністю їх пояснює і є єдиним можливим висновком з усіх обставин справи.
58. Етапи процесу доказування
Процес доказування - у розумінні дослідження, встановлення фактів, обставин справи за допомогою доказів - полягає у певній діяльності, яка проводиться стосовно доказів.
Цей процес відбувається у встановленому законом процесуальному порядку і складається з таких етапів:
1.Виявлення і процесуальне закріплення (фіксація) доказів.
2.Перевірка доказів.
3.Оцінка доказів.
Процес доказування розпочинається з виявлення доказів. Виявлення доказів - це передбачені законом процесуальні дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, спрямовані на виявлення, витребування й отримання доказів.
Посадові особи мають право:
1. Проводити слідчі і судові дії, перелік і порядок проведення яких встановлений законом.
2. Вимагати від установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, проведення ревізій.
3.Приймати докази від учасників процесу, а також від будь-яких громадян, установ, підприємств, організацій.
4. Вимагати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
5.У передбачених законом випадках особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, що перебувають в їх провадженні, мають право доручити підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальнім справі (ст. 66 КПК).
Захисник має право збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази у справі, в тому числі запитувати і одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, оптувати громадян (ч. 2 п. 13 ст. 48 КПК).
Представлення доказів - це спосіб реалізації учасником процесу свого права на участь у доказуванні. Слідчий, суд не мають права відмовити учаснику процесу приєднати до справи документ, який представлений як доказ, або у проведенні слідчих дій щодо збирання доказів, якщо обставини, про які вони заявляють клопотання, мають значення для справи.
Зібрані докази повинні бути зафіксовані у процесуальній формі, що визначається законом, в тому числі і за допомогою науково-технічних засобів.
Фіксація доказової інформації - це складова частина провадження слідчих і судових дій щодо виявлення, збирання доказів та їх джерел, що докладно врегульована в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. У необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладачі і секретар судового засідання.
КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел: складання протоколів слідчих дій, судових засідань суду першої інстанції та апеляційного суду (ст.ст. 84, 87 КПК); винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором; ухвал і постанов суду про приєднання до справи предметів і документів; застосування фото- і кінозйомок, звуко- і відеозапису; виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (ст.ст. 85, 851, 852, 871, ч. 6 ст. 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису. Для забезпечення його повноти може бути застосовано стенографування. Розшифрований і надрукований на машинці зміст стенограми є частиною протоколу. Сам стенографічний запис за чинним КПК України до протоколу не додається.
Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій щодо збирання та перевірки доказів. Поступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою щодо повноти і точності фіксації, протоколи мають порівняно з ними і позитивні якості: нескладність виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що мають відношення до справи, зорове сприйняття, а тому більш надійне засвоєння записаного, краще забезпечення прав учасникові слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не тільки результати, а й перебіг слідчих і судових дій та містять більш повну інформацію.
Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цієї дії як таю, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК).
Загальними вимогами, які визначають умови допустимості застосування у кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів розслідування, є такі: дії щодо їх застосування правомірні, якщо вони передбачені законом, не суперечать йому, застосовувати їх можуть особи, спеціально на те уповноважені, можливість їх застосування безпосередньо визначається науковою обґрунтованістю, об'єктивністю і достовірністю одержуваних при цьому результатів. Вони не повинні суперечити етичним нормам, принижувати гідність осіб, до яких застосовуються, їх застосування має відповідати вимогам безпеки.
Будь-який доказ для того, щоб він міг бути покладений в основу висновків слідства і суду, повинен бути перевірений. Є так способи перевірки доказів:
1. Дослідження самого доказу.
2.Відшукання нових доказів, що підкріплюватимуть або спростовуватимуть цей доказ.
3. Зіставлення доказу з іншими доказами, що є у справі. Оцінка доказів є підсумком їх перевірки і полягає у визнанні існування або не існування факту, який цими доказами встановлюється.
Оцінка доказів включає в себе два моменти: аналіз і синтез. Аналіз доказів означає:
1. Поділ всієї сукупності зібраних у справі доказів на окремі, відмежування кожного доказу від інших доказів.
2. Поділ кожного доказу на його складові частини, виділенні в ньому окремих фактів.
3. Зіставлення окремих елементів кожного доказу один з одним і кожного доказу з іншими доказами.
Синтез доказів означає - отримання та узагальнення висновків із зібраних у справі доказів, встановлення на підставі доказів фактів і обставин справи, що розслідуються і розглядаються судом. Аналіз, синтез і оцінка доказів нерозривно пов'язані між собою. Практично це означає, що під час розслідування і розгляду справи слідство і суд аналізують всі зібрані у справі докази, на їх підставі встановлюють факти, виходячи з яких збирають нові докази, на основі яких згодом робляться нові висновки. Весь процес дослідження обставин справи становить рух слідства від відомих фактів до фактів невідомих, поки всі суттєві обставини справи не будуть з'ясовані, а це і є з логічного боку, співвідношенням аналізу і синтезу.
Користування доказами проводиться на підставі процесуального закону і відповідно до його вимог.
59. Предмет та межі доказування
За допомогою доказів встановлюються факти, обставини кримінальної справи, які розслідуються і розглядаються судом. Ті факти, обставини кримінальної справи, які підлягають встановленню за допомогою доказів, становлять предмет доказування.
Ст. 64 КПК України визначає коло обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі. При провадженні досудового слідства, дізнання і розгляду кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:
1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
2) винуватість обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;
4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Щодо кожної кримінальної справи повинно бути встановлено, що подія чи діяння, з приводу якого порушена кримінальна справа, дійсно мали місце. Місце і час вчинення злочину, як елемент події злочину, підлягає встановленню щодо кожної справи, незалежно від того, чи мають ці елементи значення для кваліфікації дій. У справах про деякі злочини, наприклад, ухилення від призову у зв'язку з мобілізацією, час (військовий) - є ознакою складу злочину. Важливого кримінально-правового значення чинник часу набуває і в тих випадках, коли від цього залежить вирішення питання про те, чи досяг обвинувачений на момент вчинення злочину віку, з настанням якого можлива кримінальна відповідальність, а також (при змінах у законодавстві) про те, який кримінальний закон повинен бути застосований у кримінальній справі. Спосіб вчинення злочину - це комплекс вчинених у певній послідовності дій, які призвели до злочинного результату. Спосіб може мати кваліфікуюче значення. Під іншими обставинами, що становлять поняття події злочину, мають на увазі наслідки злочину, які не охоплюються поняттям шкоди (п. 4 ст. 64 КПК); дані про потерпілого від злочину, а деколи й характер його дій; заходи, які здійснює обвинувачений щодо знищення слідів злочину; інші обставини, необхідність встановлення яких вимагає кримінально-процесуальний закон про повне, об'єктивне і всебічне дослідження фактичних обставин справи.
Доказати винуватість обвинуваченого - це значить встановити, по-перше, те, що даний злочин вчинила саме та особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, по-друге, що обвинувачений діяв винно, тобто за наявності умислу чи необережності. Щодо деяких кримінальних справ, то для правильного їх вирішення необхідно доказати, що дана особа володіє так званими ознаками спеціального суб'єкта злочину або вона діяла у специфічних умовах. Крім цього, необхідно встановити мотив і мету злочину, незалежно від того, чи мають ні суб'єктивні чинники кримінально-правове значення для кваліфікуючих обставин.
Кожний злочин має свої специфічні риси, індивідуальні форми здійснення. Тому необхідно встановлювати наявність обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання. Вказані обставини необхідно достовірно і повно встановити для вирішення питання про можливість застосування адміністративної відповідальності, умовного засудження, для правильного визначення міри покарання.
Обставини, що характеризують особу обвинуваченого, повинні бути встановлені і відповідно доказані, оскільки це має значення для правильного вирішення справи, для того, щоб суду було зрозуміло, що являє собою обвинувачений (його поведінка у побуті, на роботі, ставлення до своїх обов'язків, наявність або відсутність попередніх судимостей).
Обставини, що мають відношення до особи обвинуваченого, переплітаються і в деякім мірі співпадають з обтяжуючими і пом'якшуючими обставинами, але вони мають ширший спектр, оскільки включають всі обставини в цілому, що в сукупності характеризують особу обвинуваченого.
Під час розслідування кримінальної справи встановити характер і розмір шкоди необхідно як для правильної кваліфікації, так і для точного визначення суспільної небезпечності вчиненого в межах одного й того ж складу злочину. При визначенні шкоди, заподіяної злочином, обліку підлягає не весь розмір шкоди, а лише та її частина, яка причинно і винно пов'язана зі злочином. Тому необхідним є доказування причинного зв'язку між діянням і наслідками, що настали. Незалежно від того, чи є шкода елементом складу злочину, чи ні, вона, підлягає доказуванню у кожній кримінальній справі оскільки вона може бути підставами для визнання особи потерпілим або заявлення цивільного позову.
Якщо тяжкість наслідків злочинних дій може мати значення для встановлення ступеня відповідальності обвинуваченого і для кваліфікації злочину, тоді наслідки злочину включаються до предмету доказування. Але вони можуть мати і самостійне значення, коли їх встановлення служить підставою для відшкодування шкоди потерпілому та стягнення збитків з обвинуваченого.
Крім характеру і розміру шкоди, завданої злочином, необхідно також з'ясувати, чи перебував потерпілий від злочину на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я і які витрати у зв'язку з цим поніс. Порядок відшкодування витрат регламентується от. 931 КПК.
При проведенні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ органи дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані виявити причини і умови, які сприяли вчиненню злочину (ст.23 КПК).
60. Основні положення теорії доказів
Сукупність процесуальних нори, що встановлюють підстави і порядок доказування фактів, які мають значення для справи, називається доказовим правом. В основі доказового права лежать певні принципи, тобто основні положення.
Сукупність принципів, покладених в основу діючих процесуальних нори, що належать до доказів, становлять систему теорії доказів.
Такими принципами теорії доказів у кримінальному процесі є:
- об'єктивна, матеріальна істина як мета і результат використання доказів;
- внутрішнє переконання суддів як основа оцінки доказів;
- презумпція невинуватості.
Об'єктивна, матеріальна істина. Матеріальною істиною у кримінальному процесі називається повна і точна відповідність об'єктивної дійсності висновку слідства і суду про обставини справи, про винуватість або невинуватість осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності. Матеріальна істина - це об'єктивна істина. Об'єктивну істину, що досліджується, встановлюється слідством і судом у кримінальній справі, ми називаємо матеріальною істиною, щоб підкреслити специфічні риси об'єктивної істини у кримінальному процесі.
Ці специфічні риси полягають у такому: І) об'єктивна істина у кримінальному процесі - це істина факту, її зміст становить конкретний факт злочинного діяння, що вчинила певна особа в певний час у певному місці; 2) ці істина встановлюється лише за допомогою вказаних у процесуальному законі засобів, у певному процесуальному порядку.
Істина, що встановлюється у кримінальній справі, полягає у відповідності висновків слідства і суду об'єктивній дійсності, але ці висновки можна робити тільки з тих даних, які зібрані і досліджені у встановленому законом процесуальному порядку та знайшли відображення у передбаченій законом процесуальній формі. Дотримання процесуального порядку, процесуальних форм є обов'язковим для того, щоб висновки суду і слідства могли бути визнані істинними, але цього ще недостатньо: висновки повинні бути істинними не формально, а по суті, тобто матеріально. Тому і є підстави говорити про матеріальну істину у кримінальному процесі.
Сам термін "матеріальна істина" в теорії кримінального процесу використовується для того, щоб підкреслити, що ця істина - дійсна, висновки слідства і суду істинні тоді, коли вони відповідають дійсності. У ньому розумінні поняття матеріальної істини протиставляється формальній істині, під якою розуміють відповідність висновків слідства і суду різним формальним умовам, наявність певної кількості свідків, засвідчення факту певними документами. Формальна істина - це псевдоістина, оскільки висновок суду, що відповідає певним формальним умовам, може не відповідати об'єктивним фактам дійсності, тобто буде не істинним, а неправдивим.
Теорія пізнання розрізняє поняття абсолютної і відносної істини.
Абсолютна істини - це повне і всебічне пізнання того чи іншого кола предметів, явищ об'єктивної дійсності, тобто таке пізнання, яке охоплює всі властивості і відношення цих предметів і явищ.
У процесі наукового пізнання абсолютна істина не може бути вичерпна, оскільки це означало б кінець розвитку науки, у дійсності процес пізнання ніколи не закінчується, пізнання охоплює все нові й нові аспекти і властивості дійсності, яка сама змінюється, розвивається. У зв'язку з цим кожний ступінь пізнання становить відносну істину, тобто істину неповну, яка не вичерпує всього знання про предмет, що вивчається, наближує до абсолютної істини, але не збігається з нею.
Матеріальна, об'єктивна істина у кримінальній справі - завжди істина абсолютна.
Поняття матеріальної, об'єктивної істини збігається з поняттям достовірності. Достовірність висновків слідства і суду те ж саме, що істинність висновку, тобто правильне встановлення обставин справи: події злочину, винуватості особи, способів вчинення злочину, мотивів його вчинення і т. ін.
Відповідно, матеріальна істина досягається у кримінальній справі тоді, коли те, що встановлюють слідство і суд, достовірне. Факти і обставини у кримінальній справі повинні бути встановлені з повною достовірністю, оскільки тільки з достовірних фактів можуть бути зроблені висновки про обґрунтованість обвинувачення.
З поняттям достовірності пов'язане поняття імовірності. Імовірність - це можливість існування або настання будь-якого факту, події. Можна говорити про імовірність того, що певна подія відбулася або відбудеться. Імовірність - це завжди більш-менш правдоподібне припущення. Коли досліджується подія, що стосується минулого, імовірність її означає, що немає достатніх даних для категоричного твердження про її існування і про обставини, за яких вона відбувалася. Якщо немає достатніх даних для ствердження, що ця подія відбувалася насправді, можна лише говорити про її імовірність.
При розслідуванні справи слідчим і розгляді її судом завжди доводиться стикатися з імовірністю досліджуваних фактів. Якщо факт у справі є імовірним, його обов'язково слід ретельно перевірити.
Висновки слідства і суду не можуть будуватись на припущеннях, на здогадках, а повинні спиратись на точно встановлені факти. Але можна і необхідно при розслідуванні справи висувати різні імовірні припущення, що випливають з обставин справи, та перевіряти їх, перш ніж дійти до кінцевих висновків.
При розслідуванні справи той чи інший факт може бути більш чи менш імовірним, але поки він імовірний, його не можна вважати встановленим, яким би високим не був ступінь імовірності. Тому розслідування справи повинно тривати доти, доки цей факт не буде встановлений з достовірністю або не буде спростований як недостовірний.
Таким чином, у процесі розслідування і судового розгляду справи імовірність може перейти у достовірність.
Внутрішнє переконання суддів як основа оцінки доказів при встановленні істини. Щоб слідчий і суд могли встановити у кримінальній справі об'єктивну істину, повинна бути забезпечена можливість вільного і неупередженого пошуку істини й оцінки доказів.
Закон встановлює: суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК).
Говорячи про оцінку доказів за внутрішнім переконанням судді, слід зазначити, що вона повинна бути притаманна прокуророві, слідчому й особі, яка провадить дізнання.
Положення про те, що ніякі докази не мають для суддів наперед встановленої сили, означає, що, вирішуючи кримінальну справу, суд ґрунтується на зібраних і перевірених доказах, виходячи не з формальних ознак цих доказів, а з того, наскільки докази Достовірні по суті, наскільки вони здатні за обставинами справи встановити факти відповідно до дійсності. Суд не зобов'язаний вірити тому чи іншому доказу тільки тому, що він належним чином оформлений, не зобов'язаний вважати факт встановленим тільки тчу, що він підтверджений певною кількістю показань або засвідчений документом. Суд не приймає без перевірки жодного доказу, і доказ може бути покладений в основу вироку лише тоді, коли в результаті перевірки його судом він виявиться достовірним.
Положення про те, що судді оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, означає, що судді визнають доказ достовірним лише в тій мірі, в якій доказ є переконливим для суддів, спростовують його, якщо цей доказ непереконливий. Ніхто не може примусити суддів вірити одному доказу і не вірити іншому. Внутрішнє переконання утверджується у суддів в результаті всебічного і ретельного дослідження всіх обставин справи, всіх зібраних доказів. Воно повинно спиратись на об'єктивні факти і обставини справи. Внутрішнє переконання не можна і не слід плутати із враженнями, отриманими суддями при сприйнятті окремих доказів, при вислуховуванні показань Потерпілого, підсудного і свідків.
На досудовому слідстві докази за своїм внутрішнім переконанням оцінює слідчий, а при підтриманні обвинувачення в суді - прокурор.
Оцінку доказів прокурор і слідчий здійснюють також за своїм внутрішнім переконанням. Як і для суддів, для слідчого і прокурора жоден доказ не має наперед встановленої сили, кожний доказ повинен бути перевірений і прийнятий або спростований слідчим чи прокурором. Слідчий може закінчити досудове слідство і скласти обвинувальний висновок лише тоді, коли він впевнений у винуватості обвинуваченого. Так само прокурор може затвердити обвинувальний висновок, передати справу в суд і підтримувати обвинувачення лише тоді, коли він впевнений у винуватості обвинуваченого. Але оцінка доказів слідчим і прокурором має попередній характер, оскільки кінцева оцінка доказів належить суду.
Суб'єктивно для слідчого дана ним оцінка доказів остаточна, оскільки він дійшов висновку про винуватість обвинуваченого, але для справи - це попередня оцінка, бо справу розглядатиме суд.
Презумпція невинуватості. Презумпція невинуватості означає, що обвинувачений вважається невинуватим, доки його винуватість не буде доведена у встановленому законом порядку. Практичне застосування презумпції невинуватості полягає у такому:
1. При провадженні розслідування і судового розгляду виключається однобічно обвинувальний підхід, упереджене ставлення до встановлення винуватості обвинуваченого і вимагається повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи;
2) суд може визнавати підсудного винуватим і засудити його, коли винуватість буде доведено з повною достовірністю і виключені всі сумніви у винуватості;
3) якщо у справі немає достатніх доказів, які переконливо засвідчують винуватість обвинуваченого, обвинувачення визнається недоведеним, а притягнута до кримінальної відповідальності особа - невинуватою.
Недоведена винуватість обвинуваченого рівнозначна доведенню невинуватості: якщо не доведено, що обвинувачений винуватий, - значить доведено, що він невинуватий.
Згідно з презумпцією невинуватості обвинувачений вважається невинуватим, доки його вину не буде доведено у встановленому законом порядку, тобто вина повинна бути встановлена вироком суду. Доки вирок не винесений, обвинувачений вважається невинуватим. Це - одна вимога презумпції невинуватості. Друга вимога - вина повинна бути доведена, підтверджена доказами, без доказів не можна робити твердження про вину обвинуваченого. Тільки за наявності цих двох умов визначається презумпція невинуватості.
Недопустимо ототожнювати обвинуваченого з винуватим. Обвинувачений - це той, хто обвинувачується у вчиненні злочину, кому пред'явлено обвинувачення, але він ще не визнаний винуватим, питання про його винуватість ще не вирішено.
Із презумпції невинуватості випливають такі остаточні положення: обов'язок доказування і тлумачення сумнівів - на користь обвинуваченого.
Обов'язок доказування винуватості обвинуваченого лежить на обвинувачеві, на обвинуваченому не лежить обов’язок доводити свою невинуватість.
Обов'язок доказування має "спеціальну позначку" - тягар доказування. Згідно з презумпцією невинуватості обвинувачений вважається невинуватим, доки його винуватість не буде доведена, а з цього випливає, що обов'язок доводити винуватість обвинуваченого лежить на тих органах, які викривають обвинуваченого, розслідують щодо нього кримінальну справу. Обвинуваченому надано право заперечувати обвинувачення, доводити свою невинуватість, але саме це його право, а не обов'язок. Тому, якщо обвинувачений не подав доказів на своє виправдання, ця обставина не може служити доказом його винуватості; висновок про винуватість обвинуваченого повинен випливати з доказів, які підтверджують його обвинувачення, а не з того, що обвинувачений не зміг обвинувачення спростувати.
Будь-який доказ тлумачиться на користь обвинуваченого. Це означає, якщо докази у справі спірні і суперечливі, якщо у суду не складається враження про доведеність вини обвинуваченого, якщо той чи інший факт допускає різні тлумачення, якщо докази виявляються сумнівними, слід приймати рішення на користь обвинуваченого. Це можна розуміти таким чином: якщо на досудовому слідстві виник сумнів, його відразу необхідно тлумачити на користь обвинуваченого. Це стосується тих сумнівів, які не можуть бути усунені і залишились після найретельнішої перевірки фактів.
61. Використання у доказуванні матеріалів оперативно-розшукової діяльності
Оперативно-розшукова діяльність - система гласних і негласних пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, які здійснюються уповноваженими на це суб'єктами відповідно до закону й інших нормативних актів з використанням оперативних та оперативно-технічних засобів і спрямовані на вирішення завдань пошуку і фіксації фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб і груп, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки суспільства і держави (ст.ст. 1, 2 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність").
Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" відкрив нові перспективи для використання у доказуванні матеріалів, отриманих оперативним шляхом, вніс цілу низку концептуально нових положень у правові основи, теорію і практику збирання і дослідження доказів при розкритті і розслідуванні злочинів.
По-перше, здійснена правова регламентація всієї оперативно-розшукової діяльності, у зв'язку з чим матеріали, отримані у процесі її здійснення, втратили властивість "не підлягаючих розголошенню даних4, або "матеріалів, отриманих негласним шляхом і не маючих доказової перспективи". Навпаки, тепер вони мають значення "даних, які отримані у передбаченому законом порядку".
По-друге, значно розширена система гласних, регламентованих законом дій, спрямованих на виявлення і закріплення слідів злочину й інших фактичних даних, які можуть мати значення доказів у кримінальній справі.
По-третє, законодавець встановив, що матеріали оперативно-розшукової діяльності можуть бути представлені для використання у кримінальному процесі безпосередньо, без дотримання умови, що джерело і засіб отримання таких даних не повинні розголошуватися. Суб'єктам доказування належить самим визначитись, які і в якій якості використовувати дані, отримані оперативним шляхом.
Ст. 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" зазначає, що оперативним підрозділам надається право: "негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, чи одержувати розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом проникнення оперативного працівника у приміщення, транспортні засоби, на земельні ділянки" (п. 7); "знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації" (п. 9); здійснювати візуальне спостереження у громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомок, оптичних і радіоприладів, інших технічних засобів" (п. 11); "отримувати від юридичних і фізичних осіб безкоштовно або за винагороду інформацію про злочини, які готуються або вчинені, та загрозу безпеці суспільства і держави (п. 14)"
У процесі здійснення даних дій можуть бути отримані різні матеріали (повідомлення із записом дій злочинців, фотокопії документів, зброя, матеріали звукозапису, кінозйомки тощо). Чи можуть вони використовуватись як доказ у кримінальній справі? Якщо так, то за яких умов?
У ст. 10 вказаного Закону зазначається, що матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються;
І. Як приводи та підстави для порушення кримінальної справи або проведення невідкладних слідчих дій.
2. Для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.
3. Для попередження, припинення і розслідування злочинів, розвідувально-підривних посягань проти України, розшуку злочинців та осіб, які зникли безвісти.
4. Для забезпечення безпеки працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів цих осіб.
5. Для взаємного інформування підрозділів, уповноважених здійснювати оперативно-розшукову діяльність, та інших правоохоронних органів.
6. Для інформації відповідних органів відповідно до їх компетенції.
Під матеріалами оперативно-розшукової діяльності необхідно розуміти не матеріали оперативної справи, а фактичні результати оперативних або розшукових заходів - фактичні дані про злочин та осіб, які його вчинили.