Geum.ru

Реферат студентки групи іс-11

Вид материалаРеферат
Подобный материал:
Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка


Кафедра нової і новітньої історії

та методики викладання історії


Весільна обрядовість

у м. Тернополі


РЕФЕРАТ

студентки групи ІС-11

історичного факультету

Бурило Л.В.


доцент Костюк Л.В.


Тернопіль 2010

З давніх-давен одруження завжди було однією з важливих, урочистих і хвилюючих подій у людському житті. Спливали століття, падали імперії, на зміну одним народам приходили інші, виникали нові держави і суспільні устрої, але завжди жарким полум’ям палахкотів потяг молодих людей до єднання у міцну сім’ю.

У весільних обрядах відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.

У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

Ці цикли традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й дотепер, але більшою мірою в сільській місцевості та у значно трансформованому вигляді в умовах міста.

До передвесільного циклу належать обряди, пов’язані з досягненням згоди молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини і заручини. Запити – це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. В давнину на розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких родичів. У кінці ХІХ - на поч..ХХ ст. на Тернопільщині звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів.

Сватання – перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. У сторости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. На сучасному етапі сватання, у Тернополі, як правило, призначають після подачі документів до загсу. За традицією воно відбувається в домі нареченої. Батьки хлопця чи його родичі йдуть на сватання з хлібом. Обов’язковим елементом сватання є гостина родичів молодих. Наречені беруть рівноправну участь в обговоренні всіх питань, пов’язаних з весіллям.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два – три тижні, інколи – місяць. Після сватання відбувалися оглядини і заручини.

Заручини – це своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Обов’язковими елементами були перший посад молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками. Переважно бувало, що різні обряди передвесільного циклу: наприклад, сватання і оглядини, чи сватання і заручини відбувалися в один день.

Після заручин ні дівчина, ні хлопець не мали права відмовлятися від шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймалася як образа і безчестя, тому їх треба було матеріально відшкодовувати.

Власне весільна обрядовість починалася із запрошення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошення ще в давнину було особисте відвідування молодими родичів в українському костюмі. Тепер поширеною формою у містах, у тому числі і в Тернополі є весільна листівка. Найближчих родичів наречені запрошують особисто.

Напередодні весілля молодим виготовляли весільні вінки. Вінки робили звичайно барвінкові. Барвінок, вічнозелений, що зостається свіжий навіть і під снігом,— це символ першого кохання та шлюбу. Окрім плетення вінків, дівчата прибирали гільце і квітчали коровай. Коровай, як неодмінний атрибут весілля, присутній завжди. У Тернополі, як і переважно на усій території України, коровай годиться робити виключно тільки молодицям, що на той час живуть зі своїми чоловіками, так що до участі в цьому обряді не можуть бути допущені не тільки вдови, але й ті молодиці, що їх чоловіки на той час відсутні, наприклад, на військовій службі тощо. Випікання весільного короваю супроводжувалося спеціальними ритуалами і було важливою частиною весільного обряду. З випіканням короваю пов’язано безліч повір’їв і правил. Він був обов’язковим при першому шлюбі, вдовам і вдівцям короваю не випікали. У давнину цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших передшлюбних дійств – дівич-вечір, вінкоплетини, молодечий вечір.

Важливою складовою дівич – вечора був обмін подарунками. Молодий зі своїми дружбами (боярами) й сватом приносив дівчині хустку, а натомість одержував шлюбну сорочку.

Загальною тенденцією сучасного обряду є скорочення в часі деяких церемоній напередодні шлюбу: прикрашання весільного деревця, обрядового розплетення коси, дівич – вечора тощо.

Церемонія одягання молодої дружками і свашками відбувалася у супроводі пісень. Колись спеціально до весілля шили одяг, який зберігали впродовж усього життя. Молоді обов’язково мусили мати нові сорочки, ще не прані.

Зараз, у ХХІ ст. на Тернопільщині побутують такі основні форми весілля – весільна гостина у спеціалізованих святкових залах, закладах громадського харчування та весілля у колі рідних удома.

Ось наведено власне весільний обряд у моєму місті – в місті Тернополі.

Перед виходом з батьківської хати наречений просить благословення. В основному благословляють тільки батьки. Найчастіше молодий кланяється тільки батькам, які стоять чи сидять з іконою або хлібом – залежно від традиції в родині. Наречений, вклонившись та попросивши благословення цілує спочатку ікону чи хліб, а потім батьків і так тричі. Спочатку молодий просить благословення в батька, а потім в матері. Якщо крім батьків благословляють інші родичі, то вклонившись матері наречений кланяється дідам, бабцям, братам, сестрам, а тоді вже дальшій родині. Батьки ж благословивши словами роблять іконою чи хлібом символ хреста.

  Після благословення свашки (обов’язково незаміжні дівчата) виводять молодого на вулицю. Свашок є дві і саме вони супроводжують нареченого до брами молодої. На подвір’ї чи перед під’їздом мама нареченого окроплює свяченою водою кропилом, зробленим з мирти спочатку нареченого, потім гостей та машини, в яких молодий та весь його почт поїде викуповувати молоду. Кроплячи, мама обходить всю весільну громаду тричі за рухом сонця. Після цього свячену воду, що лишилася ллють молодому під ноги. Тарілку, в якій була свячена вода, розбивають об поріг. Тоді попереду машина молодого зі свашками, а за ними і весь супровід їдуть до молодої.

   Так, в основному називають процес викупу нареченої. Назва походить від того, що дорогу перед під’їздом до нареченої перегороджують столом, на якому обов’язково має бути ікона, пляшка горілки, хліб, м’ясне та солодке. Браму ставлять, в основному, хлопці, які живуть на вулиці чи в будинку молодої, далекі друзі чи однолітки нареченої, які й намагалися не відпустити дівчину.
  Традиційно в Україні грошової одиницею для викупу молодої була горілка. Зазвичай ставлять по пляшці горілки на кожен край столу і пляшку посередині.
  Молодий в торгах участі не бере. З його боку торгуються дружби та старости, а допомагає вся решта громади. Процес торгу супроводжується куштуванням горілки з обох боків.

  Часто з боку молодої виводять підставну молоду чи "молодуху”. Основним її атрибутом є величезний живіт з подушки та лялька на руках. Дуже часто в молодух перевдягають чоловіків. Цей обряд походить з тих часів, коли наречену реально викуповували, а молодята часто-густо й не зналися, особливо, якщо одружувалися з розрахунку. Вважають, що молодому в ті часи справді могли підсунути, наприклад, не надто вродливу старшу сестру нареченої, яка засиділася в дівках.

Обов’язково молодий мусив викупити її ще й у брата-підлітка ( коли такого не було, його роль виконував близький родич). Коли вже нарешті сторони домовлялися і забрали з-посеред дороги стіл, виходить молода. Тут теж відбувається своєрідний торг: хто до кого ближче підійде. Наречений намагається виманити майбутню дружину за браму, а наречена навпаки – притягнути нареченого якомога ближче до двору чи під’їзду. Хто кого більше переманить на свій бік – той і керуватиме в сім’ї. Нарешті, коли вже молодята на відстані кількох кроків, наречена спочатку тричі кланяється молодому, а потім він – їй. Коли вже молодий приходить у дім молодої, йому, дружбам і дружкам прикріплюють до костюмів на грудях білі чи рожеві «букети», почесних свідків перев’язують червоними стрічками, мати перев’язує старосту рушником, а сваху – хустиною. Дружки прикрашають машини гірляндами з квітів, стрічками.
   Після брами молода запрошує всіх до хати. В хаті молодята просять тричі благословення в обох батьків та родичів. Тут вже кланяються усім присутнім. Після цього обряду молоді виходять в двір чи біля під’їзду. Тепер вже мама молодої теж окроплює молодят та гостей свяченою водою, а батько посипає зерном та копійками. При цьому наречені стоять поокремо: він – з дружками, вона – з дружбами. Виходячи з подвір’я, молодята тричі кланяються гостям та сусідам. До шлюбу молодята теж їдуть порізно. Спочатку йдуть старости з хлібом, за ними наречена з дружбами, далі наречений з дружками, а потім всі гості. 

Перед тим, як взяти шлюб у церкві молодята поспішають до Будинку урочистих подій на реєстрацію шлюбу, де вони стають законними чоловіком та дружиною і міняються обручками. По законах християнства, обручки, як знак подружньої вірності і зобов’язань, повинні бути простими, без жодних прикрас. Але у наш час цей принцип не такий суворий, як був раніше. Елемент української народної символіки під час урочистої реєстрації шлюбу – рушник, на який стають молоді (символ чистої любові, міцного союзу, нової сім’ї).

Після реєстрації за традицією до церкви молодята ще їдуть окремо.
Церковне вінчання проводили переважно в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Входячи до церкви, кожний з майбутнього подружжя намагається перший переступити церковний поріг, бо це йому забезпечує першу ролю в шлюбному житті . Під час звершення таїнства вінчання наречені тримають у руках запалені свічки. Світло – це знак радості, тому запалені свічки символізують радість зустрічі двох закоханих людей. Одночасно – це символ їх чистоти і непорочності. Також свічки нам нагадують про те, що життя людини – це не відокремлений, замкнутий контур, воно протікає у товаристві інших людей, і все, що трапляється з людиною, світлом чи темрявою, теплом чи холодом відкликається в душах оточуючих її людей. Також під час вінчання наречені п’ють вино з однієї чаші. Пиття із спільної чаші символізує повне єднання наречених. Віднині у нареченого і нареченої спільне життя: одна доля, одні думки, одні бажання, одне тіло. У нерозривному союзі вони будуть ділити між собою чашу радощів і скорбот, смутку і потіх. Після обряду спільної чаші, священик з’єднував праву руку нареченого з правою рукою нареченої, покривав їх епітрахилем і зверху на епітрахиль кладе свою руку. Це означає, що через руку священика чоловік отримує жінку від самої Церкви, яка з’єднує їх у Христі навічно. Після молитви священик благословляє голову новоодруженої і покриває її покривалом (хусткою).

Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання через кожух. З церкви молодята виходять вже разом. Наречена перечіпляє букетик своєму законному чоловікові на правий бік.

Традиційно в Україні, а зокрема і на тернопільському весіллі після вінчання молодята йшли на прогулянку. Після прогулянки молодята прямують до залу, де вже чекають батьки та гості.  Перед входом до весільної зали шикуються всі батьки, мами та старости. Мами тримають на рушнику хліб зі сіллю, по обидва боки поважні старости тримають короваї. Молоді підходять і тричі їм кланяються.

   Після церемонії зустрічі батьками наступає момент, коли молодят можуть привітати і всі гості. Молодят заводять до залу.  Колись молодят вітали на їх місцях за весільним столом, наповненим стравами, але сьогодні для цього є спеціальні вітальні столики. Першими молоду сім`ю за традицією вітають батьки. Далі в привітальну колону шикуються всі гості. Дружки в цей час вішають букетики гостям, котрі вже привітали молодят. З цього моменту починається активна робота весільних старостів. Їх, як правило, буває двоє на весіллі. Один з боку родини молодого, другий – з родини молодої. Вони повинні провести гостей до столу і правильно їх посадити. Коли всі гості вже зайняли свої місця за святковим весільним столом – настає черга молодят. Традиційно мами молодят перев’язують їм руки вишитим рушником і заводять їх до столу під супроводом козацького маршу.

Початок застольної частини розпочинається з молитви за здоров’я молодят. Це стосується і традиційних українських весіль, і сучасних українських весіль.
  Хто має промовляти молитву? Дуже хорошою прикметою є присутність на весіллі священика. Звичайно в такому випадку молитву промовляє він. Якщо священика на весіллі не має, тоді цей почесний обов’язок виконують старости. Вони обоє виходять перед весільну громаду і старший з них промовляє молитву.
     Переходом між першим застіллям та танцями слугує перший танець молодого подружжя. Згідно традицій минулого століття – це має обов’язково бути вальс.
  Всі весільні гості створюють велике коло навколо подружжя і, тримаючись за руки, танцюють. Це коло має символізувати родинне коло, єднання двох родин в одну велику, максимальну підтримку всієї родини для молодої сім`ї. 

 Наприкінці третього застілля обидві мами (свахи) разом з дружбами починають різати коровай і роздавати гостям.

  На сьогоднішній день для завершення основної частини весільної забави практично на рівних використовують цю традицію - це церемонія знімання вельона (розчіпчення, зав’язування) – український традиційний весільний звичай.
По центру танцювального майданчика ставиться стільчик, на нього кладуть подушку. На цей стільчик сідає наречений, наречена – йому на коліна. Всі незаміжні дівчата виходять наперед і стають в коло. Мама нареченого з дружками підходить до нареченої і, з допомогою дружок, знімає вельон. Після цього дістає хустину і пробує пов’язати її на голову нареченої. Остання три рази не дається. Після чого свекруха або дарує нареченій подарунок, або кланяється вже майже невістці. Далі пов’язує хустину молодій на голову, та вже не пручається. Це символізує зміну статусу молодої з дівчини на молоду господиню. З зав’язаною хустиною молода піднімається з колін молодого, кланяється свекрусі, цілує її і робить з нею кілька символічних танцювальних рухів тримаючи свій вельон на плечі свекрухи.. Перетанцювавши зі свекрухою, молода знову кланяється їй, цілує і дарує подарунок. Далі підходить до свекра, кланяється йому, цілує його і робить з ним кілька символічних танцювальних рухів тримаючи свій вельон на плечі свекра. Перетанцювавши зі свекром, молода знову кланяється йому, цілує і дарує подарунок. Тільки, якщо в нареченого є молода незаміжня сестра – їй вельон одягається на голову. А якщо в нареченої є незаміжня сестра – наступною до танцю запрошується саме вона. Вельон, відповідно, одягається на голову. Далі наречена перетанцьовує з першою дружкою, другою дружкою і всіма незаміжніми дівчатами. Молода перетанцьовувала зі всіма незаміжніми дівчатами навіть найменшого віку (навіть з дошкільнятами). Часом і зустрічається, що після незаміжніх дівчат, перетанцьовує також з неодруженими хлопцями.

  Коли молода перетанцювала зі всіма дівчатами, вона складає в кілька разів вельон і, високо тримаючи його в руці, закриває очі, крутиться на місці, та кидає навмання дівчатам. Вважається, що хто з дівчат його зловить, той найближчим часом вийде заміж.

    Згідно давніх весільних звичаїв наречена має перейти в нову добу вже без вельона, тобто до 00.00. Але, насправді, зараз цього звичаю майже не дотримуються. Знімають тоді, коли гості починають активно розходитись додому.

  Після знімання вельона і зав’язування молодій хустини, часто відбувається розрізання весільного торта. Молодята, тримаючись за руки, разом беруть ніж, відрізають з торта першу скибку і кладуть її на блюдце. Це символізує їх першу спільну роботу, як молодої сім`ї. Після цього торт розрізається і ним частуються всі гості. 

Головний весільний день закінчувався обрядами шлюбної ночі.

На Тернопільщині весь весільний цикл закінчувався свашинами. Свахи приносили до молодої борошно на пироги і влаштовували жіночу гулянку. А в наступну після весілля неділю молода вирушала до матері на гостини.

Післявесільна обрядовість (вшановування батьків та приєднання невістки до родини чоловіка), значно втратила традиційну сюжетну структуру і магічну спрямованість. Спільні зібрання родичів молодого і молодої під різними назвами протягом тижня спрямовані на укріплення зв’язків двох родів. Ця частина зазнала найбільших змін і в наш час якщо й існує, то як одна з форм післявесільного спілкування родин молодого подружжя.