Geum.ru

Одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


К.О. Неволін
М.Д. Іванішев
М.К. Ренненкампф
О.Ф. Кістяківський
Ф.І. Леонтовича
М.Ф. Владимирський-Буданов
М.М. Ковалевський
М.М. Ясинський
О.О. Малиновський
М.О. Максимейко
Ф.В Тарановський
А.М. Фатєєву
В.В. Богишич
Список використаних джерел
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

Висновки до третього розділу


Проведена у розділі характеристика основних напрямків теоретико-методологічних пошуків у вітчизняній історико-правовій науці ХІХ – початку ХХ ст. дала такі результати.

1. З'ясовано, що вітчизняні учені-правознавці періоду, що досліджується змогли своїми працями зробити внесок у вирішення найскладніших і найважливіших теоретико-методологічних проблем історико-правової науки.

2. Основними напрямами теоретико-методологічних пошуків у дореволюційній вітчизняній історико-правовій науці були:

– роль і значення історико-правової науки;

– система історико-правових дисциплін;

– предмет і завдання історії права, включаючи проблеми історичних законів, обсяг, просторово-часові межі історії національного права;

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

ВИСНОВКИ


У дослідженні проведене теоретичне узагальнення і надане нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає, з одного боку, у поглибленні історико-правових знань щодо формування методології історико-правової науки у працях вітчизняних учених ХІХ – ХХ ст.ст., а з іншого –
в комплексному аналізові досягнень вітчизняних учених дореволюційного періоду в галузі розробки теоретико-методологічних проблем історико-правової науки і виявленні на цій основі їхнього значення для сучасної вітчизняної історико-правової науки.

Основні висновки, які відображають погляди автора дослідження на цю проблему можна подати у таких положеннях.

І. Розробка теоретико-методологічних проблем історико-правової науки у той період була пов'язана з іменами таких вітчизняних учених-правознавців, як К.О. Неволін, М.Д. Іванішев, О.Ф. Кістяківський, М.К. Ренненкампф,
Ф.І. Леонтович, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.М. Ковалевський,
М.М. Ясинський, О.О. Малиновський, М.О. Максимейко, Ф.В. Тарановський, А.М. Фатєєв, В.В. Богишич та ін.

Виявлено, що вказані вітчизняні учені-правознавці своїми дослідженнями прагнули зробити певний внесок у вирішення найскладніших теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. Встановлено, що їхній внесок у цю справу не є рівномірним і полягає у такому.

К.О. Неволін, будучи засновником історико-правового напрямку в Російській імперії, у своїх працях вперше здійснив класифікацію правових наук, у тому числі історико-правових, окреслив наукознавчі питання історії правових наук, зробив спробу визначити співвідношення історико-правових та інших наукових дисциплін.

М.Д. Іванішев одним із перших у вітчизняній юридичній науці використав історико-порівняльний метод і соціологічний підхід у дослідженні правових явищ минулого; у своїх історико-правових дослідженнях не обмежувався історією права одного народу; саме йому належить першість у дослідженні історії слов'янського права.

М.К. Ренненкампф у своїх теоретичних та історичних розробках величезного значення надавав історичному методові, відстоював необхідність співпраці порівняльного правознавства з іншими галузями знань, особливо з історією права.

О.Ф. Кістяківський як представник історичного напряму в науці кримінального права, історичний (генетичний) та історико-порівняльний методи застосовував до дослідження таких соціальних явищ, як злочини і покарання; в іншій галузі наукових інтересів – історії українського права – своєю науковою спадщиною він зробив значний внесок в науку історії українського права. Мають рацію, з усією очевидністю, ті автори, які вважають його першим дослідником українського права.

Ф.І. Леонтовича відрізняє від інших сучасних йому учених-правознавців його постійне звернення до теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. У розробці теоретико-методологічних проблем він відрізнявся особливою активністю і зробив істотний внесок до цієї справи. Він розмірковував майже з усіх аспектів цих проблем: значенням історії права, її предмета, обсягу, законів і чинників історичного розвитку, методологічних прийомів і способів обробки історії права, цілей, завдань, значення і особливостей застосування порівняльного методу в історії права, а також місця, яке займає історія права в системі інших наук.

М.Ф. Владимирський-Буданов займався такими теоретико-методологічними питаннями, як предмет і обсяг історії руського права, співвідношення останнього із слов'янським правом, порівняльно-історичний метод (цей метод у М.Ф. Владимирського-Буданова обмежувався слов'янським світом – звідси й інша його назва: порівняльно-слов'янський метод), періодизація історії права та ін. Теоретичні конструкції дослідження
М.Ф. Владимирського-Буданова спиралися на загальні культурно-історичні і спеціальні юридичні категорії, а право співвідносилося з економікою, освітою, релігією і природними умовами.

М.М. Ковалевський як учений, наукова діяльність якого мала різносторонній характер, зробив значний внесок в історичну науку взагалі, історико-правову, зокрема. Навіть до питань соціології, політики, права, економіки він підходив, перш за все, як історик.

В історичному вивченні права М. Ковалевський особливого значення надавав історико-порівняльному методові і присвятив йому спеціальне дослідження, де пропонував оригінальну концепцію порівняльного вивчення права, висунув головні умови правильного застосування історико-порівняльного методу, використовував нові прийоми дослідження історії права.

М.М. Ясинський розглядав такі теоретико-методологічні питання історико-правової науки, як поняття про науку історії руського права, про структуру історії права, тобто, про розподіл її на зовнішню і внутрішню і їхнє взаємовідношення, про предмет, зміст, значення, обсяг і періодизацію зовнішньої історії права, а також її співвідношення з історією внутрішньою.
В центрі уваги автора знаходяться також теоретичні питання про джерела права.

О.О. Малиновський у своїх працях висловив своє бачення з таких теоретико-методологічних питань, як предмет історії руського права, його часові і просторові межі, завдання історичного вивчення права, співвідношення історії права з «історією подій», історією культури, історією народу, загальні засади (закони) історичного процесу, історіографію з історії руського права, джерела історії руського права. Із цих та інших теоретико-методологічних проблем історії права вчений виказав цікаві ідеї. Як і всі його попередники, О.О. Малиновський особливого значення в методологічному арсеналі своїх досліджень надавав порівняльному методові.

М.О. Максимейко як історик права переважно займався вивченням історії литовсько-руського права і Руської Правди. Учений не був байдужим і до розробки теоретико-методологічних проблем історії права. В його дослідницькій діяльності особливе місце займає порівняльно-історичний метод.

Учений детально обговорював такі важливі теоретичні аспекти порівняльно-історичного вивчення права, як сутність порівняльно-історичного методу, причини схожості, види, прийоми, цілі, завдання і результати порівняльного вивчення історії права, його наукове, практичне і навчально-педагогічне значення.

Ф.В Тарановський, як фахівець в галузі історії права, приділяв великої уваги теоретико-методологічним питанням цієї науки. В центрі уваги вченого знаходилися такі теоретико-методологічні питання історії права, як предмет історії права, її взаємини з іншими науками, структура історії права, її розподіл на внутрішню і зовнішню, склад і взаємовідносини джерел права, які вивчаються історією права, і склад джерел історії права, тобто джерела пізнання права в його минулому.

А.М. Фатєєву належить важлива роль у становленні наукової дисципліни, яка займається історичним вивченням політико-правових ідей. При цьому його особлива заслуга у вітчизняній юридичній науці полягає в розробці теоретико-методологічних проблем цієї дисципліни. Ним було введено нову назву, яка отримала своє визнання в сучасній українській юридичній науці – «Історія загальних учень про право і державу».

В однойменному навчальному посібнику учений разом із змістовним викладом свого предмета, визначив основні теоретико-методологічні питання цієї дисципліни (предмет, завдання, значення, методи, періодизацію). Це була одна з перших спроб розробки наукознавчих проблем цієї наукової дисципліни.

В.В. Богишич, спеціалізувався в галузі історії слов'янського (переважно південнослов'янського) права, обґрунтовував виділення законодавства слов'ян як особливого об'єкту історичного вивчення близькістю історичного коріння, культури та інших ознак. Однією з найважливіших задач історії слов'янського права він вважав порівняння слов'янських правових інститутів. Будучи істориком слов'янського права, Богишич ратував не за вузько національну, а за загальну історію права.

II. Результати теоретико-методологічних пошуків вітчизняних учених за їхніми основними напрямами можуть бути сформульовані так.

1. За напрямом оцінки ролі і значення історико-правової науки. Визнаючи, що історія права є дуже важливою для розуміння сучасного стану права, багато хто з вітчизняних учених-правознавців неодноразово підкреслювали, що право – явище історичне, оскільки його повноцінне вивчення неодмінно припускає застосування історичного методу.

Вони вважали, що історичне пізнання права не може задовольнятися однією тільки обробкою сирого матеріалу і не повинно бути простим переказом послідовних подій, воно має відповідати вимозі розкриття законів розвитку права. Значення історії вони вбачали у з'ясуванні причин, витоків тих недоліків, які часто спостерігаємо між нормами права і правового життя. Багато хто з них вважали, що історичне дослідження права служить, перш за все, метою його цілісного і всебічного пізнання. Саме вивчення історії національного права дає можливість пояснити багато які риси права. Тим самим історичне вивчення права переслідує самостійну і більш широку теоретичну задачу причинного пізнання розвитку права.

2. У досліджуваний період визначилася більш-менш струнка система історико-правових дисциплін, з наступними складовими: історія національного (руського) права, історія права слов'янських народів, загальна історія права (інакше – порівняльна історія права), історія правової науки, історія загальних вчень про право і державу.

3. Характерно, що вітчизняні вчені дореволюційного періоду були проти вузького, нормативістського розуміння предмета і завдань історії права.

У цьому зв'язку особливий інтерес представляють такі теоретико-методологічні установки вітчизняних дореволюційних учених:

а) включення до предмета історії права зв'язку права з життям народу, інакше кажучи, важливо не тільки проаналізувати законодавчі акти, закріплені в них правові норми, але і розглянути практику їхнього застосування;

б) дослідження права в історичному ракурсі окремо від відповідного вивчення держави, що дозволяло вченим враховувати зв'язки права не тільки з державою, але і з багатьма іншими соціальними історичними явищами: культурою, релігією, моральністю і т.д.; в) більш-менш рівномірний виклад історії всіх галузей права.

4. В центрі уваги дореволюційних вітчизняних учених знаходилися питання співвідношення і взаємозв'язку історії права з багатьма науковими дисциплінами (як з юридичними та історичними, так і з іншими суспільними науками). При цьому були розроблені такі методологічні установки:

– зв'язок історії права з іншими юридичними і політичними науками полягає в тому, що історики права не можуть здійснювати дослідження відірвано від відповідних теорій, понять і методів юридичних і політичних наук;

– хоча історичні частини окремих галузевих юридичних дисциплін частково включають історико-правові знання, спеціальне історичне вивчення права не складає головного предмету таких наук; це доля історії права як самостійної спеціальної історико-правової дисципліни;

– історія права є розділом загальної історії, тому вивчення історії права припускає знайомство з історією даного народу;

– історія права є не тільки розділом загальної історії, виділяється з неї по відособленню об'єкта вивчення; вона виділяється із загальної історії і по специфічній обробці вивченого матеріалу, яка полягає у перенесенні результатів дослідження в юридичні конструкції по періодах розвитку, що приводить до осмислення історичного процесу з погляду правових цінностей;

– історія права є необхідною складовою частиною історії культури, бо право – найважливіше явище суспільного життя людей. До складу історії культури історія права входить поряд з історією економічного побуту, історією церкви і релігії, історією освіти, історією літератури, науки, мистецтва тощо.

5. При визначенні структури історії права домінуючим був поділ її на зовнішню і внутрішню частини. Проте, такий поділ у дореволюційній вітчизняній історико-правовій науці підтримувався не всіма ученими-істориками права. Наприклад, М.Ф. Владимирський-Буданов у своєму лекційному курсі «Обзор истории русского права» не виокремлює зовнішню і внутрішню історію права в самостійні частини, а включає їх до загальної системи науки історії права і пропонує виклад історії джерел (тобто зовнішньої історії права) у зв'язку з історією державного права.

Не дотримується вказаного розподілу також і О.О. Малиновський в своїх «Лекциях по истории русского права». Він спочатку розглядає джерела історії руського права, а вже потім історію окремих галузей права: державного, кримінального, цивільного і судового права.

6. Встановлено, що в дореволюційному вітчизняному правознавстві існував плюралізм поглядів і течій, складне переплітення, взаємодія ідей різних напрямів, синтез декількох методологічних підходів до вивчення державно-правових явищ.

Розрізнялися філософський, історичний, догматичний (або систематичний), порівняльний (або історико-порівняльний), екзегетичний, критичний, соціологічний, психологічний, соціально-політичний та інші підходи і методи. Різні вчені виділяли як основні різні спеціальні способи і прийоми вивчення і обробки права.

Багато які вітчизняні учені сповідували підхід багаточинника при вивченні історичних явищ, вважаючи при цьому, що який-небудь один чинник – біологічний, географічний, економічний, психологічний тощо – не дозволяє отримати істинно наукове історичне знання про явища, які вивчаються. При цьому іншою головною задачею історії права – був облік зв'язку об'єкта дослідження з контекстом. Як свідчить конкретний історико-правовий дослідницький досвід вітчизняних істориків права, багато хто з них був не тільки прихильником, але і активним провідником підходу багаточинника.

Історичний метод як один із головних методів історико-правового дослідження широко застосовувався вітчизняними істориками права. Застосування історичного методу в історико-правових дослідженнях, як вважали вітчизняні учені, вимагає звернення уваги на такі питання: ким виданий закон; за яких обставин і впливів; якою мірою закон узгоджується з економічними, культурними, релігійними відносинами і юридичними поглядами народу; наскільки цей закон було змінено практикою і адміністрацією, як він вплинув на народ і т.д.

Слід тільки додати, що пошук відповідей на вказані питання в кожному історико-правовому дослідженні і є шляхом позбавлення історико-правової науки сухого емпіризму і створення дійсної історії права.

Багато хто з вітчизняних учених задачу історичного пізнання не обмежували лише описовим викладом історичних подій, і призначення історичного методу трактували більш широко, включаючи сюди і розуміння, проникнення у значення явищ, які досліджувалися. Звідси і особлива важливість екзегетичного способу, бо проникнення у значення будь-якого явища без застосування цього способу неможливе.

На думку і настійну вимогу більшості вітчизняних учених, на користь наукової повноти досліджень методологічний арсенал історії права повинен заповнюватися порівняльним вивченням історичних явищ у різних народів, тобто порівняльно-історичним методом. Зберігають свою наукову цінність і до цього дня розробки з теорії порівняльно-історичного методу (порівняльне вивчення історії права як метод, його задачі і значення, види, прийоми і результати) Ф. Леонтовича, М. Ковалевського і М. Максимейка. Про те, що застосування порівняльного методу до історії права приводить до плідних результатів, свідчать конкретні приклади порівняльно-історичного дослідження самих вітчизняних учених досліджуваного періоду.

7. Що стосується теоретико-методологічних проблем історії вчень про право і державу, то замість існуючих на той час назв: «історія філософії права» та «історія державних або політичних вчень» було запропоновано нову назву: «історія загальних вчень про право і державу». Предмет цієї дисципліни визначався як систематичний виклад поглядів на право і державу, які виникають на різних ступенях соціального життя і знаходять своє вираження в творах мислителів від найдавніших до новітніх часів. Історія загальних вчень про право і державу тісно пов'язується із загальною теорією права і держави (інші тодішні назви цієї дисципліни: «енциклопедія права» і «філософія права»). Правильно визначалося співвідношення цих двох споріднених дисциплін: історія загальних вчень про право і державу складає історичну частину загальної теорії права і держави. Вона служить для дослідників держави і права в ролі експерименту.

III. Здійснене дослідження ще раз доводить обґрунтованість вираженої в сучасній юридичній літературі думки про те, що методологічне збагачення історико-правової науки нині можливе лише за допомогою врахування власної історичної традиції в її застосуванні до аналізу актуальних науково-теоретичних проблем історичного пізнання права.

Розробка основних теоретико-методологічних проблем, які вимагають нових підходів, – насущна задача вітчизняної історико-правової науки. При цьому необхідно враховувати ту спадщину, яку мають у своєму розпорядженні історики права. У цьому зв'язку важливе значення має досвід вітчизняних учених досліджуваного періоду. Їхні погляди, будучи в цілому співзвучними духу часу, з багатьох ключових параметрів мали прогресивний характер і зберегли свою наукову цінність і донині.

Актуалізація теоретико-методологічних ідей дореволюційних вітчизняних учених показує, що результати їхніх пошуків на цьому шляху можуть бути надійною підмогою для розробки актуальних теоретико-методологічних проблем історичного пізнання права на сучасному етапі розвитку історико-правової науки за такими напрямами:

1) для визначення ролі і призначення історико-правової науки в цілісному пізнанні права;

2) для розробки проблем предметної галузі історико-правової науки, актуальними аспектами якої в даний час є: а) збагачення змісту предмета історико-правової науки; б) уточнення тимчасових меж конкретних історико-правових досліджень; в) встановлення просторових рамок предмета історії держави і права України;

3) для розробки і вдосконалення методології історико-правових досліджень.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Авалиани С.Л. Заслуги Ф. Леонтовича в изучении обычного права русских инородцев // Журнал министерства юстиции. – 1911. – № 6. – С. 169-175.
  2. Андрейцев В.І., Короткий В.А. Микола Іванішев. – К.: Пройм, 1999. – 224 с.
  3. Антологія української юридичної думки: В 6 т. / Редкол.:
    Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. – Том. 1: Загальна теорія держави і права, філософія та енциклопедія права / Упорядн.: В.Д. Бабкін, І.Б. Усенко,
    Н.М. Пархоменко. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2002. – 568 с.
  4. Антологія української юридичної думки: У 6 т. / Редкол.:
    Ю.С. Шемчшученко (голова) та ін. – Том. 2:. Історія держави і права України: Руська Правда / Упорядн. І.Б. Усенко та ін. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2002. – 592 с.
  5. Бабицкий Б.Э. М.Ф. Владимирский-Буданов как историк Русского государства // Правоведение. – 1961. – № 2. – С. 86-97.
  6. Бабкін В.Д. Фатєєв Аркадій Миколайович // Антологія української юридичної думки: У 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. – Том 1: Загальна теорія держави і права, філософія права та енциклопедія права
    / Упорядники: В.Д. Бабкін, І.Б. Усенко, Н.М. Пархоменко. – К., 2002. – С. 408-411.
  7. Бабкін В.Д., Усенко І.Б. Нарис історії розвитку загальної теорії держави і права, філософії та енциклопедії права // Антологія української юридичної думки. – Т. 1. Загальна теорія держави і права, філософія та енциклопедія права. – К., 2002. – С. 9-43.
  8. Богишич В. О научной разработке истории славянского права. Вступительное чтение в «Историю славянских законодательств» в Новороссийском университете в Одессе 3 марта 1870 г. // Заря. – 1870. – № 6. – С. 41-63.
  9. Богишич В. По поводу статьи г. Леонтовича: Заметки о разработке обычного права. – СПб.: Тип. Бакашева, 1880. – 43 с.
  10. Бондарук Т. Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави и права
    ім. В.М. Корецького; Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра; Генеза, 1996. – С. 832.
  11. Бондарук Т. Кістяківський Олександр Федорович // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави и права
    ім. В.М. Корецького; Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. ред.) та ін. – К.: Довіра; Генеза, 1996. – С. 847.
  12. Бондарук Т. Концепція західноруського права та її вплив на розвиток української історико-правової науки: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна академія наук України Інститут держави і права
    ім. В.М. Корецького. – К., 1995. – 18 с.
  13. Бондарук Т. Леонтович Федір Іванович // Антологія української юридичної думки. – Том 2. – К., 2002. – С. 153-154.
  14. Бондарук Т. Максимейко Микола Олексійович // Антологія української юридичної думки. – Том 2. – К., 2002. – С. 278-279.