Geum.ru

Одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


3.5. Структура історії права: розподіл її на зовнішню і внутрішню частини
3.6. Основні підходи і методи дослідження історії права
Методи суть
3.7. Теоретико-методологічні проблеми історії учень про право і державу
3.8. Значення теоретико-методологічних ідей українських учених XIX – початку XX ст. на сучасному етапі розвитку вітчизняної істо
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

3.5. Структура історії права: розподіл її на зовнішню і внутрішню частини


Розподіл історії права на зовнішню і внутрішню частини має тривалу історію і своїм корінням доходить до Лейбніца. Ф.В. Тарановський доходить висновку, що, запроваджуючи подібний розподіл, Лейбніц під першою розумів історію права, яка мала розглядатися відособлено від інших сторін суспільного життя, а під другою – історичне вивчення зовнішнього соціального середовища, в якому розвивалася історія права і без знайомства з якою не можна належним чином зрозуміти еволюцію тієї чи іншої системи чи галузі права. Думка Лейбніца про існування зовнішньої історії права довгий час залишалася незрозумілою для більшості юристів, оскільки вони знаходилися під впливом ідей вузького догматизму. Лише в XVIII ст. німецькі юристи повернулися до, як з'ясувалося, плідної думки Лейбніца про необхідність пояснення внутрішньої історії права зовнішньою історією. Своє втілення ідея Лейбніца знайшла у вченні І. Пюттера про залежність розвитку права від усіх без винятку умов державного життя і у вченнях Г. Гуго про визначальне значення зовнішніх обставин історичного життя народу для утворення його юридичного побуту. Проте на відміну від І. Пюттера, який не згадував про розподіл історії права на зовнішню і внутрішню, Г. Гуго дотримувався цього розподілу, надаючи йому абсолютно іншого значення. Під зовнішньою історією він розумів історію джерел, під внутрішньою – історію інститутів. Г. Гуго пристосував термінологію Лейбніца до традиційного протиставлення історії і старожитностей права, причому перетворив останні з реального коментара до догми – на самостійну історичну дисципліну [156]68.

Встановлене Г. Гуго розмежування зовнішньої і внутрішньої історії права збереглося і в XIX – на початку XX ст. у вітчизняній історико-правовій науці. Під першою більшість учених розуміли історію джерел права, під другою – розвиток норм та інститутів права. Проте як і раніше повної єдності у цьому питанні між істориками права не було.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Завданням першої частини, тобто історичного вчення про джерела права, по Ф.В. Тарановському, «повинно бути встановлення схеми джерел права для кожного окремого періоду досліджуваної історії права і з'ясування їх взаємовідносин, тобто відносної сили і відносного обсягу дії кожного з них» [159]69. Схема джерел права, зрештою і в основних своїх рисах, на думку вченого, залишається одна і та ж для всіх періодів, протягом усього історичного часу, а зміни і весь еволюційний рух у цій галузі виражається в зміні взаємовідносин між окремими джерелами права. Зокрема, в континентальній Європі з XVIII ст. це взаємовідношення виразилося у домінування над усіма джерелами права виключно закону, що приймається державною владою. В результаті й теорія права звузила схему джерел права. Проте історик права повинен бути вільний від підкорення такій схемі, бо «перед ним стоїть виключно наукова задача, яка полягає в тому, щоб встановлювати схему джерел права для минулого відповідно до переконань тієї епохи, яку він вивчає і правове життя якої відтворює» [159]70. В той же час між минулим і сьогоденням з приводу складу джерел права існують безперечні відмінності і розбіжності. Розглядаючи це питання, вчений висловлює деякі методологічно значущі ідеї.

По-перше, історик права повинен мати на увазі старий розподіл закону на закон Божий (lex Dei, lex divana) і закон людський (lex humana), «щоб прослідити його на всіх періодах і своєчасно відзначити, коли, за яких умов і через які причини вказаний дуалізм закону змінився монізмом одного лише закону людського. Для відповідних епох закон Божий повинен бути встановлений і характеризуватися як непохідне і основне джерело права, яке не тільки не потребує якого-небудь підтвердження з боку закону державного, але, навпаки, сам буде джерелом і межею всякого правотворення людського. Дія закону Божого як джерела права не обмежувалася правом церковним, але поширювалася і на право світське» [159]71.

По-друге, слід ураховувати, що в минулому закон мислився не так, як мислиться нами нині: як встановлення єдиної державної влади. У минулому вважали законом юридичні норми, встановлені публічною владою взагалі, і в такому більш широкому понятті охоплювали як акти державного законодавства у вузькому значенні слова, так і акти правотворення публічної влади, яка стоїть нижче за державу (міські та інші общини й інші публічні союзи, які існували до держави і увійшли до неї; вони зберегли своє право законотворення, висхідне до вікопомної старовини, шляхом мовчазного визнання їх з боку державної влади або ж визнання, яке явно виразилося в різного роду статутних грамотах, земських та міських привілеях), і влади, що підноситься над державою, перевершує її і непомірно більшою широтою територіальної дії, і непомірно більшою висотою внутрішнього авторитету (імперії). Був час, коли імперські закони визнавалися обов'язковими в окремих державах всюди через вищий священний авторитет імператорської влади. В інших країнах помісна державна влада не осмілювалася навіть називати акти свого правотворення законами і винайшла для них особливі назви. Так було у Франції, де королі видавали не закони (lois), а ордонанси (ordonnances), і в Московській державі, де государі видавали «укази»; законами ж іменувалися у Франції тільки lois civiles, тобто норми римського імперського права (ius Caesareum), а в Москві – «градські закони грецьких царів» [159]72.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Не дотримується вказаного поділу також і О.О. Малиновський у своїх «Лекциях по истории русского права». Спочатку він дає джерела історії руського права, а вже потім історію окремих галузей права: державного, кримінального, цивільного і судового. При цьому вчений під судовим правом має на увазі «сукупність юридичних норм, які визначають судовий устрій і судочинство. Завдання історії руського судового права (або процесу) вивчити ці норми і намалювати картину руського суду в його історичному
розвиткові» [96]73.


3.6. Основні підходи і методи дослідження історії права


Питання методології історико-правових досліджень привертали увагу вітчизняних учених-правознавців з моменту зародження самої історико-правової науки. Вони добре розуміли, що «питання про метод дослідження належить до істотних питань в науці. Від застосування більш-менш правильного методу залежить успіх наукових досліджень, а, отже, і розвиток самої науки права» [82]74.

Про роль і значення методів в науковому пізнанні М.К. Ренненкампф писав: « Методи суть шляхи і прийоми, які повинна вживати думка, шукаючи істину. Самі по собі методи не дають знання, яке отримується тільки особистою здатністю і працею; але правильний додаток і дія їх надзвичайно важливі: вони охороняють від марної трати сил і помилок, ведуть прямо до відшукування істини і наукової достовірності. Істинно науковий метод вимагає послідовного і поступового переходу від невідомого до відомого, чи буде це сходження від часткового до загального, або назад; необхідно, щоб кожний подальший крок був пов'язаний з попереднім найстрогішою і притому повною мірою. По-друге, він вимагає перевірки кожного кроку дослідження як з природою предмета і вимогами думки, так і з сукупністю всіх явищ і законів, які мають хоча б яке-небудь відношення до досліджуваного питання» [131]75.

Як показує досвід історії науки, активізація пошуків нових методів і підходів особливо посилюється при зміні парадигми, при постановці нових проблем, нових задач, які вимагають адекватного їм нового методологічного інструментарію [33]76. Як і сьогодні, подібну картину спостерігаємо у вітчизняній історико-правовій науці протягом XIX – початку XX ст.
В концептуальному плані це був шлях від відкидання ідей школи природного права через панування ідей історичної школи права, позитивізму, в рамках якого склалися два різновиди – юридичний позитивізм і соціологічний позитивізм, до «відродженого природного права». Цікаво, що в XIX – на початку XX ст. для позначення приватних способів дослідження, або методів, використовувався термін «метода». В усякому разі ніхто не плутав, як це буває в дисертаціях, світоглядні позиції автора із сукупністю використаних у дослідженні технічних методів» [116]77.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


Заслуговує на увагу позиція тих учених, які задачу історичного пізнання не обмежували лише описовим викладом історичних подій. Багато хто з них призначення історичного методу розуміли більш широко. Так, задаючи питання «як відобразити минулу подію або минулі події суспільного життя?»,
О.О. Малиновський відповідає: «Можна обмежитися простою нехитрою розповіддю про те, що було. Цілком задовольнити така розповідь нас не може. Нам властива потреба не тільки знати, але і розуміти; ми прагнемо проникнути у значення спостережуваних явищ, прагнемо пізнати, як і чому ці явища скоюються. Мало знати, що такі і такі явища скоюються і скоювалися; думка людська прагне зрозуміти, чому ці явища скоюються і скоювалися, чи є який-небудь зв'язок між ними, чи є який-небудь загальний напрям в постійній зміні одних явищ іншими і т.ін.» [96]78.

Не випадково, що вітчизняні учені-правознавці надавали важливого значення екзегетичному способу, бо розуміння значення без застосування цього способу неможливе. Як відзначав М.К. Ренненкампф, суть цього способу полягає в тлумаченні (інтерпретації) тексту джерел права; він досліджує значення юридичного становища на підставі словесного його виразу, незалежно від його догматичного зв'язку та історичної освіти. Екзегеза має місце як в історії, так і в догматизмі та юридичній практиці. Хоча екзегетична обробка права панувала давно, нині вона є особливо необхідною для наукового дослідження права [131]79.

Характерно, що багато хто з вітчизняних учених сповідали підхід багаточинника при вивченні історичних явищ, при цьому вважаючи, що який-небудь один чинник – біологічний, географічний, економічний, психологічний тощо – не дозволяє отримати істинно наукове історичне знання про явища, що вивчаються.

У загальнотеоретичному плані підхід багаточинника, сформований як синтетичний підхід до розуміння права, знайшов обгрунтування у праці відомого вітчизняного наукознавця Б.О. Кістяківського «Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права» (М., 1916). На думку вченого, синтетичний підхід має поєднувати у собі методи догматичної юриспруденції з методами соціологічної та психологічної шкіл права. Підставою для застосування різних методів при дослідженні права є множинність причин, що обумовлюють правові явища, а також множинність різних аспектів правової реальності.

Суть підходу багаточинника стосовно історико-правових досліджень чітко представлена у такому вислові Ф.І. Леонтовича: «У будь-яких історичних дослідженнях завжди потрібно пам'ятати один основний закон, саме той, що історичні явища представляють результат найрізноманітнішої комбінації історичних чинників і тому спроба пояснювати історичні явища одним чинником буде односторонньою і не завжди науковою» [82]80.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Історико-порівняльному методові спеціальне дослідження присвятив
М. Ковалевський [64]81. Він протиставляв співставлення і порівняння. «Співставляти законодавства декількох народів з того або іншого питання, звичайно, може бути дуже цікаво; але робити на підставі цього співставлення той висновок, що одне є абсолютно добрим, а інше абсолютно поганим; що одне тому повинне бути усюди введене, а інше звідусіль витиснуте – значить ні більше, ні менше, як наочно доводити щонайповнішу нездатність бачити причинний зв'язок між законом відомого народу і сумою тих суспільних явищ, за яких воно розвинулося» [64]82. Для ученого важливо «з'ясувати причини поступової заміни одних форм людського співжиття і одних норм права іншими», пояснивши при цьому причини відхилень у суспільному розвиткові від «загального... і тому нормального ходу». М. Ковалевський вбачав у порівняльному методі лише один із способів дослідження, застосування якого можливе лише «після попереднього рішення, який цей» нормальний хід розвитку [64]83.

М. Ковалевський наполягав на двох умовах правильного застосування методу: 1) порівняння не повинне обмежуватися народами однієї раси або народами, які розмовляють однією і тією ж мовою або мають одну і ту ж релігію; 2) порівнювати можна тільки такі законодавства і правові системи, які знаходяться на одному рівні суспільного розвитку [64]84.

Відкриваючи читання лекцій з курсу історії державного права європейських держав, який він також побудував на порівняльній основі, Ковалевський підкреслював, що порівняльно-історичне законознавство – необхідний метод історико-правової науки, особливо цінний в умовах відсутності достатньої кількості правових пам'ятників [54]85. Система курсу будувалася таким чином: а) історія англійського, французького і німецького державного права; б) нарис ранніх форм суспільного життя і процес поступової і мимовільної заміни одних іншими; в) історія виникнення приватної власності. Широким порівняльно-історичним освітленням цих питань М. Ковалевський прагнув спростувати думку європейських і російських учених про вузько національний характер багатьох історико-правових інститутів.

Іншим вітчизняним ученим, який присвятив порівняльно-історичному методу спеціальну роботу, був Максимейко. В інаугураційній лекції з історії руського права, прочитаній у Харківському університеті, він поставив перед собою завдання з'ясувати, що таке порівняльне вивчення історії права як метод, які його значення, види, прийоми, задачі і результати [95]86.

При цьому М. Максимейко виходить з класифікації причин схожості у правовому розвиткові окремих націй, запропонованій Фріманом, згідно з якою причиною цієї схожості можуть бути спільність у походженні, результат запозичення, яке відбувається в різних формах (запозичення з однієї країни в іншу, форма наслідування), і той чинник, за якого умови життя за відмінності часу і місця, яким би великим воно не було, приводять до однакових результатів. Проте М. Максимейко, наводячи цю класифікацію, потім робив до неї досить важливі поправки і доповнення [95]87.

Всі вищеперелічені подібності, як вважав М. Максимейко, повинні увійти до складу окремих наук (оскільки не мають однакових властивостей, за якими вони могли б складати одну науку) за такими підставами:

1) схожість, залежна від загального походження, повинна вивчатися в історії права окремих племен, а не всього людства, оскільки ця схожість торкається не всього людства, а лише його окремих груп, наприклад, арійських, монгольських, семітичних, німецьких, слов'янських тощо;

2) схожість, яка витікає із запозичення і впливу, повинна вивчатися в історії національного права, бо ця схожість універсального значення не має і навіть не охоплює ціле плем'я;

3) схожість, яка витікає із загальних умов життя, є предметом загальної історії права [95]88.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

1) у роз'ясненні за допомогою аналогії «багатьох темних і недостатніх визначень пам'ятників національного права»;

2) у чіткому визначенні властивостей «тих чи інших історичних явищ права, – саме, через вказівку на схожість підкреслюються їхні загальнолюдські риси, а через вказівку на відмінності відтіняються їхні індивідуальні особливості»;

3) у можливості виявлення причин правових явищ місцевої історії: порівнюючи деякі факти, одержуємо: а) більш чіткі пояснення, ніж при використанні тільки місцевого матеріалу; б) можливість виявлення відсутності або наявності того або іншого явища в місцевій історії права;

4) у глибокому розумінні історії національного права, яке «приводить нас до її оцінки не з погляду особистих смаків і пристрастей, а з погляду того об'єктивного масштабу, який полягає в загальній системі світової еволюції права»: порівнюючи життя різних народів ми отримуємо нагоду дізнатися, хто з них прогресував, а хто відставав у своєму розвиткові і т.п., яку спадщину залишив після себе той чи інший народ [95]89.


3.7. Теоретико-методологічні проблеми історії учень про право і державу


Першою спробою розробки цієї наукової дисципліни у вітчизняній юридичній науці були праці К. Неволіна ««О философии законодательства у древних» (СПб., 1835), на підставі якої автором захищена докторська дисертація, та «История философии законодательства» в першому томі «Энциклопедии права» (К., 1839). Сюди ж примикають роботи
М.І. Пилянкевича «История философии права» (К., 1870) [118],
Є.М. Трубецького «История философии права (древней и новой): Лекции» [169] (К., 1894) [169], «Лекции по истории философии права» (М., 1907) [170]. Проте ніхто із вказаних учених не міркував з приводу наукознавчих проблем цієї наукової дисципліни; до початку XX ст. не склалися ні її предметна визначеність, ні загальновизнана назва, не були розроблені і важливі методологічні проблеми.

У становленні наукової дисципліни, яка повинна займатися історичним вивченням політико-правових ідей, у вітчизняній юридичній науці особлива роль належить професору Харківського університету А.М. Фатєєву. Особлива заслуга А.М. Фатєєва у вітчизняній юридичній науці полягає, перш за все, у розробці наукознавчих проблем цієї наукової дисципліни. Власне кажучи, у становленні цієї наукової і навчальної дисципліни важлива роль належить саме цьому вченому.

Як відомо, до нього ця дисципліна називалася по-різному. Більш поширеною при цьому була назва «історія філософії права». Інша назва була запропонована Б.М. Чичеріним – «історія політичних учень». А.М. Фатєєвим було введено нову назву, яка досить швидко отримала визнання в сучасній українській юридичній науці – «Історія загальних вчень про право і державу». В однойменному навчальному посібнику (1908) вчений разом із змістовним викладом предмета цієї дисципліни, визначив і її основні теоретико-методологічні питання (предмет, завдання, значення, методи,
періодизацію) [183]90.

Це була одна з перших спроб розробки теоретико-методологічних проблем цієї наукової дисципліни. Вченим було досліджено також проблему індивідуалізму в історії ідей [184]91.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Таким чином, на основі здійсненого аналізу доходимо висновку, що представлена у творчості А.М. Фатєєва спроба розробки теоретико-методологічних проблем історії вчень про право і державу, будучи однією з перших у вітчизняній юридичній науці, зберігає свою наукову пізнавальну цінність і на сьогодні, є орієнтиром для нових теоретико-методологічних пошуків у цій галузі наукового знання.


3.8. Значення теоретико-методологічних ідей українських учених XIX – початку XX ст. на сучасному етапі розвитку вітчизняної історико-правової науки


Здійснене дослідження ще раз свідчить про те, що XIX – початок XX століття є важливим етапом в історії вітчизняної історико-правової науки. Цей етап характеризується не тільки становленням цієї галузі знання як комплексу самостійних наукових історико-правових дисциплін, але і розвитком її у декількох напрямах: розширюється горизонт історико-правових досліджень, до предмета дослідження включаються нові теми і проблеми, відбувається змістовне збагачення історико-правових знань. При цьому величезна роль, поза сумнівом, належала теоретико-методологічним розробкам вітчизняних учених і перш за все істориків права. Погляди вітчизняних учених досліджуваного періоду, будучи в цілому співзвучними духу часу, водночас з багатьох ключових параметрів мали прогресивний характер. Примітно, що результати цих розробок зберігають свою наукову цінність і донині. Отже, вони можуть бути надійною підмогою для розробки актуальних теоретико-методологічних проблем історичного пізнання права на сучасному етапі розвитку історико-правової науки. У цьому зв'язку представляється необхідною актуалізація теоретико-методологічних ідей вітчизняних учених досліджуваного періоду і виявлення їх значення для розвитку сучасної історико-правової науки, що і є предметом розгляду цього розділу дослідження.

Розробка теоретико-методологічних проблем, які вимагають нових підходів, – насущне завдання сучасної вітчизняної історико-правової науки [122, 123]92. Коло теоретико-методологічних проблем історичного пізнання права, так чи інакше фігуруючих у будь-якому історико-правовому дослідженні, досить велике. В числі найактуальніших з них можна виокремити, принаймні, три головні напрямки: 1) роль і призначення історико-правової науки у цілісному пізнанні права; 2) проблеми позначення предметної галузі історико-правової науки; 3) проблеми методології історико-правових досліджень. Думається, що теоретико-методологічні ідеї вітчизняних учених цього періоду охоплюють всі три вказані напрямки:

Перший з них – значення теоретико-методологічних ідей вітчизняних учених дореволюційного періоду для визначення ролі і призначення історико-правової науки в цілісному пізнанні права.

У зв'язку з новою соціокультурною і пізнавальною ситуацією змінюються і роль, і призначення історичного пізнання права. Багато які питання у цій площині були предметом розгляду вітчизняних учених дореволюційного періоду. Характерно, що вони були проти вузького, нормативістського розуміння задачі історії права.

Визнаючи, що історія права дуже важлива для розуміння сучасного стану права, багато хто з вітчизняних учених-правознавців неодноразово підкреслювали, що право – явище історичне, зміст його «є результат духовної роботи багатьох генерацій», остільки його повноцінне вивчення неодмінно припускає застосування історичного методу. Вони вважали, що історичне пізнання права не може задовольнятися однією тільки обробкою сирого матеріалу і не повинне бути простим переказом послідовних подій, воно повинне відповідати вимогам розкриття законів розвитку права.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

– отримати істинно наукове історичне знання про історико-правові явища, які вивчаються, дозволяє підхід багаточинника, облік зв'язку їх з найрізноманітнішими чинниками;

– застосування історичного методу в історико-правових дослідженнях вимагає звернення до питання: якою мірою закон узгоджується з економічними, культурними, релігійними відносинами і юридичними переконаннями народу; наскільки цей закон був змінений практикою і адміністрацією, як він вплинув на народ і т.ін.

– призначення історичного пізнання слід трактувати більш широко, включаючи сюди і розуміння, проникнення до змісту явищ, які вивчаються
і т.ін.

У дореволюційному вітчизняному правознавстві визначальною складовою методології історико-правової науки був порівняльно-історичний метод. Тому не випадково, що і в теоретичному плані найбільш розробленим був саме цей метод. Розробки з найрізноманітніших проблем теорії порівняльно-історичного методу (порівняльне вивчення історії права як метод, його завдання і значення, види, прийоми і результати) таких вчених, як Ф.І. Леонтович,
М.М. Ковалевський, М.О. Максимейко та ін., можуть стати міцним фундаментом для подальших наукових конструкцій в рамках цієї теорії.

Таким чином, вітчизняні учені дореволюційного періоду дали не тільки блискучі зразки досліджень з історії права, але і окреслили шляхи вивчення багатьох теоретико-методологічних питань історико-правової науки. Їх багата спадщина з розробки цих питань складає ґрунт для розвитку цієї галузі вітчизняної правової науки на сучасному етапі.