Geum.ru

Одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Висновки до другого розділу
3.1. Оцінка ролі і значення історичного вивчення права
3.2. Характеристика системи історико-правових дисциплін
3.3. Предмет і завдання історії права
3.4. Співвідношення і взаємозв'язок історії права з іншими науковими дисциплінами
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

Висновки до другого розділу


1. Вітчизняні учені-правознавці досліджуваного періоду в особі
К.О. Неволіна, М.Д. Іванішева, О.Ф. Кістяківського, М.К. Ренненкампфа,
Ф.І. Леонтовича, М.Ф. Владимирського-Буданова, М.М. Ковалевського,
М.М. Ясинського, О.О. Малиновського, М.О. Максимейка, Ф.В. Тарановського, А.М. Фатєєва, В.В. Богишича та інші зробили вагомий внесок у розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. Проте, роль окремих учених при цьому була різною.

2. Роботи вітчизняних учених-правознавців з погляду віддзеркалення в них обговорюваної проблематики можуть бути згруповані таким чином:

– в першу чергу, це роботи загальнотеоретичного характеру, в яких разом з іншими теоретичними проблемами розглядалися і наукознавчі питання правознавства в цілому і його історико-правові розділи, зокрема;

Поміж цих робіт слід особливо виділити «Энциклопедию законоведения» К.О. Неволіна, «Юридическую энциклопедию» М.К. Ренненкампфа, «Энциклопедию права» Ф.В. Тарановського, «Задачи современной науки права» Н. Чижова.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

– особливу групу складають конкретні історико-правові дослідження (монографії, узагальнюючі курси, наукові статті тощо). Вони багаточисельні і були наведені вище. Наукові праці цієї групи є цінними з погляду реалізації і апробації в дослідницькій практиці заявлених вітчизняними ученими в теоретико-методологічних працях установках, а за відсутності подібних праць сприяють реконструкції теоретико-методологічних поглядів учених. 

РОЗДІЛ 3

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПОШУКІВ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ІСТОРИКО-ПРАВОВІЙ НАУЦІ (XIX – початок XX ст.)


3.1. Оцінка ролі і значення історичного вивчення права


Формування поглядів дореволюційних вітчизняних учених-правознавців про роль і значення історичного пізнання права, безумовно, було взаємопов'язане безпосередньо з процесом становлення і розвитку історико-правової науки. Власне кажучи, без усвідомлення ролі і значення історичного пізнання права неможливим було б і становлення самої цієї галузі правової науки. Маючи на увазі цей логічний зв'язок, Ф.І. Леонтович писав: «Значення історії права усвідомлено порівняно недавно. Негативні погляди на історію, які панували у нас у минулому столітті пояснюються як нерозвиненістю наукових знань, так і реформаторським настроєм суспільства того часу» [82]41.

Розмірковуючи про основні чинники становлення історико-правової науки, Ф.І. Леонтович відзначає, що думка про важливе значення «історико-юридичного бачення» у вітчизняній юриспруденції усвідомлена особливо після того, як з'явилися капітальні праці етнологів та істориків первісної культури. «Праці таких дослідників, як Леббок, Тейлор, Мак-Ленан, Морган та ін. – пише вчений – дали можливість історикові розкрити першооснови у справі розвитку культури і права окремих народів. Тепер наука історії права одержує новий напрям – її завданням вважають розкриття загальних законів, яким підпорядковується історичне життя народу. У цьому напрямі на розвиток нашої науки першою за часом вплинула історична школа (Савіньї, Пухта та ін.). Вона вперше розкрила всю важливість і необхідність історичного вивчення права. Доводячи ненауковість прийомів старих схоластичних шкіл, які будували всю науку права на абстрагованих засадах природного права, історична школа вказувала на народне життя («народний дух»), як на головний грунт розвитку права в житті людства. Школа ця вчила, що пізнати право можна тільки історично» [82]42.

Наукова розробка історії права в Російській імперії пов'язана з появою у 20 – 30-х роках XIX ст. відомих праць Еверця про стародавнє руське юридичне життя, написаних на основі Руської Правди і договорів між русами і греками; праць Рейця «Опыт истории русских государственных и гражданских законов», де автор вперше намагався повністю викласти внутрішню історію російського законодавства, і тритомної «Истории российских гражданских законов»
К.О. Неволіна.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Приблизно так само розмірковував про роль історичного пізнання один із вітчизняних теоретиків права М.А. Гредескул. Він писав: «Говорити про те, як повинна виконуватися історія, що вона не повинна бути простим переказом послідовних подій було б марно. Задачі історичного вивчення абсолютно ясні: воно завжди повинне розкривати і пояснювати нам еволюцію явищ» [28]43.

У вказаному ключі є цікавими також думки іншого вітчизняного ученого – теоретика права М. Чижова. У своїй роботі «Задачи современной науки права» він констатує: «Історичне вивчення права не є утворення важкого баласту, обтяжуючого, як дехто думає, розум мислителя. Ні: історичне вивчення права великою мірою вплинуло і має величезне значення для з'ясування сутності права. Тільки через історію права ми переконалися, що зміст сьогоднішнього права є результатом духовної роботи багатьох генерацій» [185]44.

Особливого значення приділяв історичному пізнанню при вивченні окремої галузі права О.Ф. Кістяківський. Однією з яскравих рис численних наукових досліджень ученого можна назвати незмінне звернення до історичного методу, завдяки якому О.Ф. Кістяківський вивчав кримінальне право в його історичному розвиткові. Історичний метод покликаний пояснити проблеми спадкоємності в кримінальному праві, оскільки кримінальне право – це система, що розвивається в історії, яка одночасно містить в собі не тільки елементи для теперішнього часу, але і зберігає риси минулого, намічає контури майбутнього. Тільки спадкоємність О.Ф. Кістяківський вважав «єдиною умовою прогресу». На думку ученого, «тільки історія може дати пояснення причин як сучасного стану кримінального права, так і станів його попередніх періодів» [61]45. Саме цими ідеями історичної спадкоємності пронизані наукові роботи О.Ф. Кістяківського. Велике значення учений відвів історичному моментові в своїй докторській дисертації «Историко-догматическое исследование о недопущении обвиняемому способов уклонения от следствия и суда».

М.М. Ковалевський значення історії бачив у з'ясуванні причин, витоків тих недоліків, які часто спостерігаються між нормами права і правовим життям. Без історії, як вважав учений, неможливо визначити «ні фактичний характер законодавства, ні приховану в ньому недосконалість, джерело якої цілком полягає у тому, що життя обігнало юридичну творчість» [71]46. Не заперечуючи корисність формальної догматичної обробки права, водночас він вказував, що правова наука повинна «переслідувати цілі історичну і соціальну (у значенні пропозиції реформ) в чинному законодавстві з метою узгодження його з громадянським побутом» [72]47.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Таким чином, погляди вітчизняних учених досліджуваного періоду на роль і значення історичного пізнання права, будучи в цілому співзвучними духові часу, водночас з багатьох ключових параметрів мали прогресивний характер.


3.2. Характеристика системи історико-правових дисциплін


У центрі уваги дореволюційних вітчизняних учених-правознавців знаходилися також питання диференціації та інтеграції, класифікації правових знань взагалі, історико-правових, зокрема. Із цього приводу М. Ренненкампф відзначав: «Розвиток науки здійснюється одночасно у двох напрямках. З одного боку, наука розкладає явища, внаслідок чого відбувається спеціалізація знання: утворюються нові галузі наук, які у свою чергу розгалужуються на таку кількість частин, які важко охопити у всьому обсязі, і кожний дослідник вимушений вибирати для своїх занять який-небудь невеликий відділ. З іншого боку, відбувається узагальнення, яке вносить в найвіддаленіші галузі панування загальних законів, сполучає всю систему знання єдністю і взаємністю сил, дає можливість фахівцям знаходиться в єднанні зі всією сучасною наукою і користуватися її результатами» [131]48. Ці процеси одержують широкий розмах особливо в період становлення і бурхливого розвитку науки, яким для історичного розділу правознавства свого часу стало XIX ст.

Перший досвід класифікації історико-правових дисциплін у вітчизняній юридичній науці був представлений К. Неволіним в його фундаментальній роботі «Энциклопедия законоведения». В одному місці вказаної праці він виокремлює такі дві основні історичні науки законознавства: історію філософії законодавства; історію законодавства позитивного [113]49. У іншому місці вчений пише, що історична частина законознавства складається з історії законів і історії науки законознавства [113]50. У вказаній праці вперше систематично виокремлена як історія державно-правових установ, так і історія державно-правових поглядів.

Крім того, подаючи у своїй «Энциклопедии законоведения» обширну історико-правову частину, К. Неволін проводив відмінність між нею і загальною історією позитивних законодавств, як самостійною науковою дисципліною. Відмінність цю він бачив головним чином в обсязі і систематизації матеріалу. Вчений вважав, що подібно до того як «загальна історія, за своїм поняттям, обіймає собою всі прояви людської діяльності, і притому в усіх відношеннях» [113]51, загальна історія позитивних законодавств не повинна випустити з уваги законодавство жодної з держав, тоді як завдання історичної частини енциклопедії законознавства – охопити лише найважливіші законодавства, «в яких переважно виражається характер ступеня, займаного відомим їх відділом в цілому їх ряді» [114]52.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У визначенні наочної специфіки загальної історії права певний інтерес представляють погляди В.В. Богишича, який свого часу працював на кафедрі історії слов'янських законодавств у Новоросійському університеті в 1869 –
1872 рр. Свої погляди він висловив у вступній лекції з курсу історії слов'янських законодавств. Будучи істориком слов'янського (особливо південнослов'янського) права, В.В. Богишич позитивно оцінював вивчення нового для історичного вивчення права напрямку – історії законодавств слов'янських народів. Критикуючи вузько національний підхід до історії права, учений пропагував необхідність формування загальної історії права. На його думку, для розвитку загальної історії права слід застосовувати такі прийоми: 1) розширення меж історико-правових досліджень; 2) наукове порівняння окремих юридичних інститутів; в) виявлення загальних підвалин права, що коріняться в істотних рисах історичного життя того чи іншого народу [8]53.


3.3. Предмет і завдання історії права


Як відомо, у науці не завжди панували такі погляди на предмет і завдання історії, як вони розуміються сьогодні. Первинний погляд на історію, як на просту розповідь про минувщину, не перевірену строгою науковою критикою, з часом, особливо в XIX столітті – столітті становлення історичної науки змінюється новими науковими поглядами на цілі і задачі історії. Власне кажучи, донині не знайдено більш-менш розроблених наукових уявлень про предмет історії права, бо «наукове визначення предмета будь-якої науки стає можливим лише після оформлення її (науки) як такої» [33]54.

У вітчизняному правознавстві вперше питання про предмет як правознавства в цілому, так і його історичної частини, підняв К. Неволін. Він мав абсолютну рацію, коли визначав співвідношення науки і її предмету: «Наука не творить свого предмета, а усвідомлює те, що дійсно є, і в тому саме вигляді, як воно є. Тому сутність її стосовно змісту відкривається із сутності самого її предмета» [113]55. Виходячи з цього постулату, учений доходить висновку, що сутність законознавства (правознавства) відкривається безпосередньо з сутності самих законів. При цьому, як зазначав учений, всі сторони, з яких може бути розглянуто закон, усі частини, які в ньому представляються для дослідження, складають безпосередньо зміст законознавства і повинні ним вивчатися.

Далі, К. Неволін, розвиваючи свою думку про порядок вивчення законодавства, відзначає наступне: «Закони представляються нам у різних ступенях розвитку. Існування різних ступенів у позитивних законодавствах поза сумнівом: кожне з них, узяте окремо, виникає у певний час і потім протягом свого існування піддається різним змінам; таким же чином і всі вони, узяті в їхній сукупності, мають певний початок у часі і проходять різні періоди буття, діючи сукупно в один і той же час, але для різних осіб і на різних територіях, або слідуючи один за одним у певному порядку. У розвитку кожного позитивного законодавства можна завжди розрізняти за часом два основні відділи: закони минулого часу і закони теперішнього часу. Ця відмінність законів не є безумовною, а тільки відносною. Вона ґрунтується на тому, що для її розгляду можна завжди узяти яку-небудь певну точку відліку в часі. Законодавство нинішнє і утворене раніше, буде, по відношенню до нього, законодавством минулого часу; законодавство, яке діє саме в цей час, і яке для осіб, що тоді жили, має безпосередньо обов'язкову силу, буде законодавством теперішнього часу» [113]56. Вивчення законодавства минулого часу, на думку вченого, складає предмет історії законодавства позитивного.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

До числа законів («загальних засад» – за термінологією самого вченого) історичного процесу, на думку О.О. Малиновського, належить, перш за все, закон послідовності явищ, бо «історія являє собою не безладну масу явищ і подій, нічим не пов'язаних одне з одним. Навпаки, в історії явища наступні генетично пов'язані з явищами попередніми» [96]57. Звідси вчений робить висновок про неможливість штучного встановлення законодавцем нових норм права, не пов'язаних з попередніми; поява таких норм викликає хворобливий стан права.

Внаслідок поступовості історичного розвитку у кожній історичній епосі, як вважав О.О. Малиновський, поряд із рисами, що характеризують цю епоху, помітні так звані «переживання» минулого і зародки майбутнього. При цьому поступовість історичного розвитку виключає можливість стрибків в історії. Явища суспільного життя знаходяться у відомому співвідношенні між собою, зміна в стані одного явища викликає зміни в стані інших явищ. Історичні явища викликаються різноманітними умовами. Змінюються умови – змінюються явища. Стосовно історії права це означає, що «умови суспільного життя (релігія, освіта, економічний побут, мирні стосунки і збройні зіткнення з сусідніми народами) викликають зміни у праві. Поряд з умовами суспільного життя потрібно поставити явища зовнішньої природи (клімат, географічне положення країни, геологічна будова грунту тощо). Під впливом різних умов суспільного життя і умов фізичної природи в житті кожного народу утворюються національні особливості, які після свого утворення виступають як самостійні умови, що викликають зміни як в історії взагалі, так і в історії права, зокрема. Нарешті, і особиста діяльність відіграє відому роль в історії» [96]58.

Що стосується пояснень схожості у правових явищах різних народів, то вчений виходить при цьому з того, що людська природа з її основними потребами однакова у всіх людей; всі люди підпорядковуються одним і тим самим фізичним і психологічним законам. Схожість спостерігається в релігійних віруваннях, в літературі, мистецтві; спостерігається схожість і в праві. Проте, умови зовнішньої природи, серед яких живуть різні народи, не однакові; не однаковими є також умови суспільного життя. Звідси – національні особливості, які відзначаються як у мистецтві, літературі, норовах, так і в праві.

Якщо кожен народ має своє право, і якщо право кожного народу відрізняється національними особливостями, то виникає питання, чи можливе запозичення норм права одним народом у іншого народу? О.О. Малиновський на це питання відповідає позитивно, пояснюючи це тим, що першоджерела права – людська природа – однакова у всіх народів і що у різних народів можуть бути схожі умови життя. Проте ці схожі умови ніколи не бувають абсолютно тотожними, тому запозичення ніколи не може бути повним. Це означає, що запозичена норма права змінюється згідно з особливостями національного права.

Вчений також позитивно відповідає на питання про те, чи спостерігається який-небудь певний напрямок у послідовних і поступових змінах явищ суспільного життя. На його думку, вивчення історії людських суспільств свідчить про те, що прогрес, тобто поліпшення, удосконалення – ось основний закон суспільного життя. Оскільки до XIX ст. прогрес розумівся у значенні удосконалення, поліпшення, а в XIX ст. (в творах Конта, Спенсера та їх послідовників) удосконалення замінюється розвитком, еволюцією,
О.О. Малиновський і робить вказане уточнення. При цьому автор виходить з незаперечного положення про те, що еволюція, розвиток, тобто рух від форм простих до складніших – є основний закон природи. Проте, на думку вченого, і стара точка зору не може бути знехтувана, отже, обидві точки зору необхідно поєднати: «Історія є прогресивний рух, тобто рух від форм простих і недосконалих до форм складних і досконалих» [96]59. Стосовно права, як вважає учений, певним напрямком у послідовних і поступових змінах є прогрес: «Вивчаючи історію руського права ми бачимо, як поступово пом'якшується рабство, як падає кріпацтво, як зменшується жорстокість кримінальних покарань, як змінюється рабське становище дружини і дітей тощо. Визнаючи загальний напрям історії прогресивним, необхідно пам'ятати, що рух прогресу не безперервний; він порушується хворобливими тимчасовими зупинками, регресом» [96]60.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Розмірковуючи про обсяг предмета історії руського права,
О.О. Малиновський вважав за необхідне розрізняти руське право і право російської держави: «руське право – це право руського народу, право, вироблене руським народом. Право руського народу не є правом російської держави. Хоча руський народ складає основне ядро населення російської держави, до складу останнього входять й інші етнографічні одиниці і народи, які мають своє національне право» [96]61. При цьому, оскільки право російської держави не є щось єдине і цільне, а складається з руського, польського, прибалтійського, шведського права та зі звичаєвого права російських інородців, остільки воно, на думку вченого, не може бути предметом вивчення окремої науки. Якщо в межах російської держави, окрім російського народу, живуть й інші народи, які мають своє національне право, то російський народ не обмежується межами російської держави, він виходить за ці межі. Одна з найважливіших стародавніх руських земель – Галіція, населення якої руське, і право, вироблене в середовищі цього населення – руське право, вказував О.О. Малиновський, входить нині до складу Австро-Угорщини. У двох державах середньовіччя – Московській і Литовсько-Руській – основну масу населення складав руський народ, а право було руським правом. Тому до загального курсу історії руського права повинні входити як історія права Московської держави, так й історія права Литовсько-Руської
держави [96]62.

Іншою вимогою повноти курсу історії руського права О.О. Малиновський вважав більш-менш рівномірний виклад історії всіх галузей права, оскільки як у монографічній літературі, так і у загальних курсах з історії руського права, до цього часу чільне місце відводилося історії державного права. У своїх «Лекціях» учений розглядає, крім історії державного, також історію кримінального, цивільного та судового права.


3.4. Співвідношення і взаємозв'язок історії права з іншими науковими дисциплінами


Наука історії права знаходиться в тісному зв'язку як з юридичними та історичними, так і з іншими суспільними науками. Ці зв'язки також знаходилися в центрі уваги дореволюційних вітчизняних учених.

Так, на думку М.К. Ренненкампфа, історія права певної держави має тісні зв'язки із загальною історією цієї держави, «авторитетом якої встановлювався порядок і затверджувалося право»; звідси – необхідність вивчення права історичним способом з урахуванням цього зв'язку [131]63.

Зв'язок історії права з іншими юридичними і політичними науками
Ф.І. Леонтович вбачав у тому, що історики права не можуть проводити дослідження у відриві від відповідних теорій, понять і методів юридичних і політичних наук. «Без цієї умови, – писав учений, – історик, маючи справу з явищами політичного і юридичного життя, буде мимоволі сам винаходити поняття і визначення, які не будуть мати нічого спільного з поняттями і визначеннями точної науки» [82]64.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Про співвідношення історії права та історичної науки писав також
О.О. Малиновський. На його думку, не можна вивчати історію права, абсолютно ігноруючи історію народу, оскільки «історія руського народу – це історія різноманітних явищ життя руського народу; до їх числа належить і право» [96]65. З іншого боку, історія у значенні науки про явища суспільного життя О.О. Малиновським взагалі розуміється як історія культури. Історія права є необхідною складовою частиною історії культури, бо право – найважливіше явище суспільного життя людей. До складу історії культури історія права входить поряд з історією економічного побуту, історією церкви і релігії, історією освіти, історією літератури, науки, мистецтва та ін. [96]66.

Через вказані причини, на думку О.О. Малиновського, і після становлення історії руського права як самостійної науки зв'язок її з руською історією зберігається: вивчення історії руського права допускає знайомство з історією руського народу взагалі, через що для історика права величезний інтерес представляють загальні курси з історії. Слід також враховувати, що частина істориків обмежується тільки історико-правовими дослідженнями [96]67.