Розділ І. Окупація Волочиського району німецькими військами та становище населення
| Вид материала | Документы |
- Ніжин було окуповано німецькими військами 13 вересня 1941 року, 323.32kb.
- В. Н. Каразіна Історичний факультет Кафедра історії України Іванов Станіслав Юрійович, 1218.1kb.
- Програма зайнятості населення дергачівського району на 2012-2013 роки Розділ, 467.42kb.
- Картка обліку дитини, занесеної до банку даних обдарованих дітей Волочиського району, 20.99kb.
- Програма зайнятості населення Мелітопольського району на 2012 2014 роки, 502.25kb.
- Про схвалення Програми зайнятості населення Рахівського району на 201, 608.22kb.
- Віталій Постолатій Окупація Кіровоград 2009 ббк 63. 3 (4 укр) - 624 П 63, 965.73kb.
- Програма зайнятості населення Радомишльського району на 2012 2013 роки, 552.91kb.
- Програма розвитку торговельного та побутового обслуговування населення Бахмацького, 389.65kb.
- Програма економічного І соціального розвитку теплицького району, 695.9kb.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Управління освіти і науки Хмельницької обласної державної адміністрації
Хмельницьке територіальне відділення
Волочиська районна філія
Відділення: історико – географічне
Секція: історичне краєзнавство
Волочиський район в період
Великої Вітчизняної війни
Роботу виконала:
Черній Софія Василівна,
учениця 9 класу
Курилівської ЗОШ І-ІІ ст.
Науковий керівник:
Делик Ольга Михайлівна,
вчитель історії
Курилівської ЗОШ І-ІІ ст.
Волочиськ – 2011
Зміст
Вступ…………………………………………………………………………………..…...3
Розділ І. Окупація Волочиського району німецькими військами та становище населення…………………………………………………………………………………..6
Розділ ІІ. Визволення Волочиського району від німецько-фашистських загарбників……………………………………………………………………………….16
Висновки………………………………………………………………………………….26
Список використаних джерел…………………………………………………………...28
Додатки …………………………………………………………………..………………29
Вступ
Актуальність теми дослідження. Сучасний період національно-державного відродження України супроводжується зростанням зацікавленості широких громадських кіл до історичного минулого свого народу. Серед багатьох проблем вітчизняної історії необхідно виділити Велику Вітчизняну війну.
Обрана тема дослідження охоплює справді важливий момент у житті нашого району, що й обумовлює її актуальність.
Новий стан історичної науки дозволяє об'єктивно, з сучасних позицій висвітлювати історію Великої Вітчизняної війни. Актуальність полягає в тому, що до сьогодні не існує узагальненого видання присвяченого Великій Вітчизняній війні на теренах району.
Об'єктом дослідження є життєвий рівень та становище населення Волочиського району в період війни.
Предметом дослідження є аналіз становища населення Волочиського району під час війни 1941-1944рр.
Хронологічні межі роботи охоплюють 1941-1944 рр., тобто період окупації та бойових дій на території району.
Географічні межі дослідження є територія сучасного Волочиського району Хмельницької області.
Метою нашої роботи є висвітлення становища населення Волочиського району в роки окупації та основні бойові дії на території краю.
Завдання роботи:
1.Розкрити процес окупації Волочиського району
2. З’ясувати історичну долю окупованого населення.
3. Охарактеризувати окупаційний режим і звірства німецько - фашистських окупантів на території району.
4. Висвітлити перебіг бойових дії та визволення території краю.
Новизна дослідження полягає в тому, що ми зробили спробу, всебічно охарактеризувати форми та методи боротьби населення краю проти німецьких фашистів в зазначений період. Також нами вперше використані свідчення очевидців с. Курилівка Волочиського району.
Методи дослідження: історико–порівняльний, історико-статистичний, історико аналітичний.
Огляд джерел та історіографії. Джерельну базу нашої роботи становлять свідчення очевидців. При написанні роботи ми використали свідчення мешканців деяких сіл Волочиського району в яких вони розповідають про порядки, встановлені німецькими військами та їх загарбницький характер.
Особливе значення в нашій роботі відіграє видання « Історія міст і сіл УРСР : Хмельницька область» [6]. Дане видання містить узагальнену і систематизовану інформацію про історію Волочиського району, значна частина якої присвячена Великій Вітчизняній війні.
Досить об'єктивно дослідив та висвітлив історію Волочиського району І.Серветник у статті « Волочиський район у період Великої Вітчизняної війни» [13].
Велике значення для написання нашої роботи має збірник документів та матеріалів «Поділля у Великій Вітчизняній війні».У цьому збірнику вміщено ряд газетних матеріалів та документів, що розповідають про період окупації та її наслідки для населення Волочиського району[12].
Історико - меморіальне видання «Книга пам'яті України Хмельницька область»[7]. Дало можливість з'ясувати імена жителів Курилівки, що полягли в роки Великої Вітчизняної війни в боротьбі проти фашистських загарбників.
Документальна книга « Дзвони пам'яті» [4]- ще один спогад про те, як мужньо і самовіддано боролися з гітлерівськими загарбниками жителі району на тимчасово окупованій території Хмельницької області. Книга Пам'яті України - найвимогливіший рахунок історії всім, хто прийшов і прийде на зміну поколінню героїв і мучеників Великої Вітчизняної війни.
Сторінки «Безсмертя» [1], відтворюють подвиг українського народу, який зробив великий вклад в розгром фашизму. В книзі простежується єдина історична концепція, пропонує читачеві неусталені оцінки та висновки. Інформацію про тих хто боровся і загинув, визволяючи наш край в роки Великої Вітчизняної війни, ми почерпали з видання Слободи К.І. « Вони визволяли наш край»[ 17].Значну допомогу у написані роботи надали матеріали музею Волочиського району.
Теоретичне значення нашого дослідження полягає у комплексному висвітлені та аналізі страждань населення Волочиського району в роки Великої Вітчизняної війни.
Практичне значення нашої роботи можна використовувати на уроках історії в загальноосвітній школі, позакласних заходах присвячених вивченню історії рідного краю а також в написані краєзнавчих робіт.
Робота складається з вступу, двох розділів, висновків , використаних джерел та додатків.
Розділ І. Окупація Волочиського району німецькими військами та становище населення.
Історія — це людська пам'ять . Вона нічого не забуває. Ні доброго, ні поганого, все в неї на обліку, все передається з віку у вік. На всі часи, на всі покоління запам'яталася людям Велика Вітчизняна війна. Вона завжди — прокляття, вона завжди — біль людський.
То що ж говорити про страхітливу навалу фашистських розбійників, яка закінчилась ганебною поразкою, заслуженою розплатою для тих, хто її розпочав? І трапилось усе це лише шістдесят дев’ять років тому.
У 1941 році серед трудящих району розгорнулося змагання за дострокове виконання планів четвертого року третьої п’ятирічки. Працювали підприємства, колгоспники в стислі строки провели весняну сівбу, організували старанний догляд за посівами. На ланах визрівав багатий урожай.
Але мирна праця радянських людей була перервана віроломним нападом на нашу країну німецько-фашистських загарбників. Звістка про це викликала гнів і обурення трудящих. На багатолюдних мітингах і зборах робітники, колгоспники, інтелігенція заявили про свою готовність на захист своєї Батьківщини. Почався масовий добровільний вступ патріотів до лав діючої Червоної Армії. Разом з чоловіками йшли жінки. З усіх підприємств і сіл району надходили повідомлення про трудовий героїзм робітників, колгоспників, інтелігенції. В перші ж дні жінки заміняли чоловіків на підприємствах, ставали трактористами і комбайнерами в колгоспах.
Майже все працездатне населення взяло активну участь в спорудженні протитанкових огорож, евакуації майна на лівий берег Дніпра, зокрема техніки Волочиської, Війтовецької і Купільської машинно-тракторних станцій[13, с. 2].
Одностайність трудящих виразилась в героїчній праці, особливо старались залізничники ст. Волочиськ, Війтівці. Мобілізація військовозобов'язаних була проведена досить швидко. До лав Червоної Армії влилось близько 4,5 тисячі чоловік, мобілізувались і технічні засоби. В кінці червня 1941 року було створено винищувальний батальйон у Волочиську, в якому нараховувалось 150 чоловік[13, с. 2]. Йшли бої на далеких підступах до Волочиська.
Незважаючи на впертий опір військ Південно-Західного фронту командуючий М.П. Кирпонос і члени військової ради Є.П.Рижов, а потім Бурмистенка) ворогові вдалося прорвати оборонні рубежі і фашистські війська швидко наближались до Волочиська. Зав'язались бої на території району. Героїчну оборону міста і району вели 24-й механізований корпус, 45 і 49 механізовані дивізії, 216-а стрілецька дивізія 26-ї армії Південно-Західного фронту. З липня 1941 року після важких боїв радянські війська залишили Фрідріхівку[13, с. 2].
До останнього набою радянські бійці чинили героїчний опір і стояли на смерть на лінії Війтівці - Кривачинці -Бронівка - Сарнів. В районі Сарнова танк лейтенанта Леодорова вступив в нерівний бій із сімома фашистськими танками і вийшов переможцем[10, с. 3].
Незважаючи на героїчний пір, радянські війська під тиком переважаючих сил ворога змушені були відступити Виходячи з обстановки, що склалася на фронті, ставка Головного командування 30 червня вирішила відвести до 9 липня війська Південно - Західного фронту на рубіж Білокоровичі-Новоград-Волинський-Шепетівка-Проскурів-Кам'янець-Подільський.
Для трудящих району, як і інших окупованих територій Поділля, настали чорні дні кривавого «нового порядку». Жахливим було становище робітників і селян. Гітлерівці ліквідували сільськогосподарські артілі і замість них запровадили так звані общинні господарства, в яких верховодили фашистські лакеї. В общинних господарствах і маєтках окупанти встановили рабсько-кріпосницькі порядки. Фашистські сільськогосподарські «керівники» та їхні прихвостні - старости і поліцаї примушували селян щодня, від зорі до зорі, працювати в полі та відбувати транспортні та інші повинності. Окупаційні власті суворо забороняли видавати селянам за роботу, виконану в общинних господарствах, пшеницю й жито — урожай озимих культур повністю вивозився до Німеччини.
Лише в окремих випадках члени общинних господарств одержували кілька кілограмів зерна ярих культур (ячменю чи кукурудзи).Не задовольняючись пограбуванням общинних господарств, окупанти оподатковували селян численними грошовими і натуральними податками. Селяни зобов'язані були здавати велику кількість молока, м'яса, яєць, сплачувати податки навіть за собак. Продавати на базарах зерно, м'ясо, сало, молоко і молочні продукти, яйця, овочі заборонялося[12, с. 63-64].
Ось один із красномовних документів. Узаконюючи мародерство і всіляко заохочуючи насильство над радянськими людьми начальник штабу 14 гітлерівської дивізії видав такий наказ: «Хліб, велика рогата худоба, дрібна рогата худоба, свійські птахи — все це повинно бути вилучене в населення для армії. У кожному господарстві потрібно провести детальний обшук і забирати буквально все» [12, с. 52].
Німецько-фашистські загарбники вважали, що радянські люди здатні виконувати лише фізичну роботу. Тому в перші ж дні окупації району гітлерівці закрили всі школи і середні навчальні заклади[12, с. 65]. Лише в окремих селах залишилися початкові класи, які пізніше були також ліквідовані. В приміщеннях закритих навчальних закладів окупанти розміщували поліцейські пости, комендатури. В багатьох населених пунктах не діяли лікарні і амбулаторії. Там, де лікувальні заклади функціонували, за медичну допомогу вимагалась велика плата.
Окупанти здійснювали старанно розроблену ними програму винищення радянських людей. Про це свідчить «Записка про поводження з місцевим населенням східних областей», складена рейсхфюрером «СС» Гітлером 28 травня 1940 року[13, с. 2]. Зауважте: до віроломного нападу фашистської Німеччини на СРСР залишалося більше року.
Маячні ідеї верховодів рейху, їх розгнузданий політичний бандитизм матеріалізувалися згодом у директивах, наказах, розпорядженнях верховного голово-командування, штабів окремих видів фашистських збройних сил. Запрацював шалений механізм людиноненависництва. За актами пішли акції.
Настали страшні дні фашистського терору і насильства, містечко Волочиськ перетворилося на своєрідний концтабір. За період окупації гітлерівці розстріляли і замучили 9297 мирних радянських громадян, 3982 вивезли на каторжні роботи до Німеччини[12, с. 113]. Це лише в межах району 1945 року. Жах бере, коли читаєш акти та матеріали розслідування цих злодіянь. Розшук злочинців органами Держбезпеки не припинявся і в повоєнні роки. Так, у 1945 році розшукали колишнього слідчого Волочиської жандармерії Вільгельма Фея, який проживав у Чернівцях. Він був причетний до багатьох злодіянь. На допиті 28 січня 1946 року щодо масового розстрілу єврейського населення влітку 1942 року в м. Волочиськ Фей засвідчив: «.. .Визнаю свою провину в тому, що брав активну участь в знищенні військовополонених червоноармійців. Хочу повідомити слідству про свою злочинну роботу по знищенню громадян єврейської національності. До моєї служби в жандармерії було створено два гетто — у м. Волочиськ і в с Купіль, де перебувало близько 5 тисяч євреїв. До цих гетто були привезені євреї з Чорноострівського та Фельштинського районів.
У 1942 році усіх чоловіків єврейської національності що перебували у гетто, перевели у концтабір, де вони під наглядом поліції працювали на ремонті залізниці та шосейної дороги. Умови утримання у гетто та концтаборе були створені неможливі: санітарія не дотримувалась, годували євреїв різними неякісними відходами, внаслідок чого почалися хвороби та масова смертність.
Знищення євреїв проводилось планово. Перед масовим розстрілом було проведено ряд заходів. Спочатку визначили місця розстрілу євреїв. Вирішили викопати одну яму під Волочиськом і там розстріляти євреїв з Волочиська, а другу групу розстріляти у Купелі. Після чого виїхали на місця, провели
фотозйомку та згодом дійшли висновку, що ці місця не підходять до розстрілу. Остаточне рішення було прийняте після огляду цегельного заводу. Там, після розпорядження жандармерії, 10 днів військовополонені копали яму глибиною 8 метрів, шириною 7-8 метрів і довжиною 10 метрів. Біля цієї ями була вирита інша невелика яма, в якій повинні були роздягатися євреї і по зроблених сходах переходити у велику яму .Коли все підготували, наказано було скликати всю поліцію в район, в результаті чого зібралось близько 90 поліцейських. Приблизно о 16-й годині того ж дня до нас на двох машинах приїхали вояки з «СС» і начальник окружної поліції наказав мені вишикувати поліцію, що я й зробив. Коли я виконав наказ, він перед нами виступив і на німецькій мові заявив, що вночі будуть проводити арешти євреїв. Мені він все пояснив докладно та доручив провести це з поліцією. Я проінструктував поліцію відносно оточення містечка, обшуку квартир та конвоювання арештованих.
Таким чином, команда поліцейських під моїм керівництвом і команда німців «СС» о третій годині ночі вирушили в містечко Волочиськ, яке оточили повністю До цього ми викликали єврейського старосту, якому пояснили, що євреї, не повинні чинити опір. На світанку ми кільцем оточення пішли до гетто.
Єврейський староста оголосив всім євреям, щоб вони забрали все своє цінне майно та вийшли на площу. Частина євреїв не послухалась та сховалась у своїх будинках. Тоді я да наказ поліцейським провести обшук. Після облави євреїв привели в концтабір. Тієї ж ночі проводились арешти в Купелі. За цю операцію нами було арештовано близько 4 тисяч громадян єврейської національності. На другий день о 10-й годині всі ці громадяни під охороною поліції та жандармерії були переведенна на цегляний завод, де їм було наказано роздягнутися. Коли всі були роздягнуті, три вояки з «СС» підійшли до ями і почали розстрілювати по 5-6 чоловік.
Я, як працівник жандармерії, показав приклад поліції, як необхідно поводитись з євреями — вийняв свій пістолет і пострілом у потилицю почав по одному їх розстрілювати. Тоді я застрелив чоловік двадцять. Таким чином, свою вину в знищенні громадян єврейської національності визнаю повністю. Я, як німець і жандарм, ненавидів радянських людей і сам особисто розстрілював їх...»[13, с. 2].
Це зізнання лише одного із великої кількості карателів, які розплатилися за свої злодіяння, здійснені в страшні роки окупації. 18 квітня 1946 року Вільгельм Фей був засуджений до вищої міри покарання — розстрілу. Кажуть, що коли говориш правду — стає чистим сумління, а сповідаєшся — відпускаються усі гріхи. Але коли скоєно злочин проти людства, спокутувати провину щиросердечним зізнанням і навіть сповіддю неможливо, злочинець обов'язково повинен бути суворо покараний.
Ось ще один документ: "10-11 липня 1944 року на станції Волочиськ у військово-польовому суді під головуванням майора юстиції Пахомова і членів суду полковника Мартиненка, підполковника Собокаль, при секретареві лейтенантові Сорокіній за участю державного обвинувача прокурора майора юстиції Біргер почався розгляд справи про звірства зрадників Батьківщини, які чинили знущання над радянським народом в період тимчасової окупації.
У цій справі віддані до суду за обвинуваченням у злочинах, передбачених Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року. Зрадники Батьківщини, підлі фашистські наймити, колишні шуцмани Волочиського району, які розстрілювали радянських громадян"[14, с.2 ]. Усі вони добровільно вступили до поліції і присягнули німецьким загарбникам у вірності. За час своєї підлої роботи вони знищили близько 4 тисяч жителів Волочиського району — мирних радянських громадян. Вони готували ями, вартували наших людей і вели їх на смертну кару. Дітей, стариків, жінок — зовсім обеззброєних, роздягали, примушували лягати штабелями і потім розстрілювали.
13 липня 1944 року на площі станції Волочиськ в присутності великої кількості людей (більше 3-х тисяч чоловік) було виконано вирок військово-польового суду. Зрадників Батьківщини страчено на смерть через повішання
[14, с. 2].
Одним із головних завдань гітлерівці вважали не лише завойовувати своїх ворогів, але й знищувати їх. Ще в жовтні 1939 року Гітлер на нараді командування вермахту вже ставив конкретне завдання: «Після поразки СРСР повинно йти винищення слов'янського населення в таких масштабах, що фізичне знищення євреїв слід розглядати лише як експеримент для подібних компаній в майбутньому». [14, с. 2].
3 липня 1941року фашистами була окупована с. Курилівка. 80 жителів села було вивезено на каторжні роботи до Німеччини, 24 чол. не повернулося . На території села діяв партизанський загін із з’єднання С.А.Ковпака. Фашистські головорізи робили це вже з перших днів війни. Ось повідомлення радянського Інформбюро про криваву розправу гітлерівців над населенням с Лозова Волочиського району. Увірвавшись 5 липня 1941 року у с Лозову, німецько-фашистські бандити почали грабувати і убивати мирних жителів. Німці знущались над людьми, ґвалтували жінок і дівчат. Фашистські окупанти силоміць забрали понад 70 юнаків і дівчат на каторжні роботи в Німеччину. Багато з них не витримали жахливих умов і загинули в німецькій неволі. Так померли Ф.Бабій, 25 років, В.Грабовський, 19 років та інші. Колгоспниця М. Лукій, 30 років, повернулася з Німеччини інвалідом.
У селі було 318 дворів. Відступаючи, німці у звірячій люті спалили 160 з них. Багато будинків, що залишились, були зруйновані і непридатні для життя. Але найжахливіший злочин німецькі кати вчинили 9 березня 1944 року. Відступаючи з села, гітлерівці вривалися в хати і по-звірячому розстрілювали жителів. Німецькі виродки вбивали жінок і дітей. У цей день від рук фашистських палачів загинуло багато ні в чому не винних жителів села[12, с. 84].Фашистські окупанти майже повністю знищили містечко Волочиськ, таке ж сталося із с.Купелем.
Були спалені Волочиський цукровий завод, знищено цегельний завод. В руїнах лежали школи, лікарні , аптеки, бібліотеки, залізнична станція, пошта. Погрому зазнали адміністративні приміщення районних установ і організацій, а по селах знищені колгоспні тваринницькі і господарські приміщення і сотні жилих будинків.
Населення зазнало великих втрат. Знищено, замордовано 8634 чол.вигнано в Німеччину на примусові роботи 1982 чол. За опір або уникнення виїзду в Німеччину розстрілювали батьків, як було в селах . Спалювали хати і подвір’я як це було в селах Мана чин, Поляни, Канівка, Тарноруда, Гайдайки, Холодець, Клинини. Сьогодні особливої ваги набувають документальні матеріали, розповіді безпосередніх свідків тих трагічних подій. Свідчення жертв фашистського геноциду — це і документ історії, і неспростований факт звинувачення завойовників з третього рейху, яким не було, нема, не буде прощення.
Про страшні знущання розповідають очевидці мешканці села Канівка Волочиського району. Ось про що розповідає Настя Імерківна Копервась: "Як це сталося? Біда вже чекала на нас. Посходилися в хаті. Прислухаємось: стрілянина зчинилася на протилежному кінці села. Бачу все як би оце тепер: мій молодший брат (йому тоді йшов чотирнадцятий) припав до віконної шибки. Чоловік мій — Іван Іванович з тримісячним синочком, ходить по хаті, не знайде собі місця. Другий синок, старшенький, йому ледве три роки минуло, горнеться до мене. «Що ж воно буде, Іване?» — не знати чому запитую чоловіка, а той мовчить. А що він міг відповісти? Його ще в дитинстві під час громадянської війни поранили в праву руку. Вилікували руку, та була вона набагато коротша за ліву. На початку колективізації він опанував ремесло тракториста, став добрим механізатором, але через інвалідність призову до армії не підлягав.
Отак ми скупчилися в хаті, охоплені відчаєм. Стрілянина наближалася. Я глянула у вікно: над селом уже піднімалися димові хмари. Далі зволікати не було сил, я побрала дітей та мерщій навтікача до збручанських плавнів. Побіг зі мною мій брат-підліток. А чоловік зостався в хаті. Живого Івана вже не побачила. Не побачила живими ні свого тата, ні матір, ні старшого брата. Вони жили окремо від нас, на віддаленому кутку села. Мій батько тяжко хворів. Коли карателі запалили хату, вийти надвір він нездужав, так і обрушилася на нього палаюча покрівля. Потім на попелищі батькового обійстя віднайшли обгоріле коліно й полу кожуха — все що залишилося від батька. Вибігла моя мама на вулицю, але не врятувалася — за десяток кроків од власних воріт її застрелили карателі. Мого старшого брата розстріляли разом з чоловіком Іваном на високому березі Збруча. Молодший брат переховувався зі мною і моїми дітьми в плавнях. Та як минули страшний день, а за ним ніч, так само сповнена жахів, прийшов у світ начебто спокійний і тихий ранок, мій братик каже до мене: «Піду, подивлюсь, що там з нашими, та може щось поїсти знайду». Десь на попелищі він надибав буханець хліба й повертався до нас у плавні. Повертався мій братик і не дійшов: його вистежили карателі і розстріляли біля придорожнього рову: Так і лежав, геть закривавлений, притиснувши той хліб до грудей.
Отак-то: шістьох найближчих мені людей (додайте до цього сумного рахунку ще двох наших зятів), не стало того морозного дня — 24 січня 1944 року. До визволення залишалося півтора місяця. Зійшлися на цвинтарі, ями копаємо, а земля геть перемерзла, важко піддається лопаті. Глибоких ям викопати не було змоги. Не було трун, ховали в простирадлах, ряднах. Кожного. А їх сім десятків та ще дев'ять. В одній ямі я поховала маму з двома її синами. В другій — батька з двома зятями. Кажу: "Батька". Оті останки, що віднайшла після злощасного вогню, згорнула в матерію та опустила в землю... А тоді підняла голову, озирнулася: світ чорний-чорний. Так мені стало млосно, нестерпно боляче — нема життя і край! А жити треба, двійко маленьких діточок при мені...» [14, с. 2].
Гітлерівці залишили після себе «мертву зону»: село спалили повністю — 132 жилих будинки, всі колгоспні будови, 80 жителів Канівки розстріляли, спалили живцем, 54 колгоспники погнали у фашистське рабство до Німеччини[14, с.2 ].
Люди приймали мученицьку смерть, не просячи пощади в катів. Що могли протиставити зброї осатанілих ворогів беззахисні жінки, діти, старики? Які рятівні засоби були в них, щоб уберегтися від всепоглинаючого вогню, смертоносного шквалу свинцю, що випускали стволи есесівських автоматів? Хоч збігло від тоді літ та літ, а живі досі пам'ятають ті жахи, потоки людської крові, згарища, страхіття — пам'ять береже все до найменших подробиць. Живі мужньо несуть у собі той тягар важкої пам'яті. Попіл спаленого подільського села донині стукає в людські серця.
Було надзвичайно важко. Але люди не корилися ворогові. В містечку Волочиськ діяла підпільна група, яка мала зв'язок з Проскурівською окружною підпільно партизанською організацією М.А.Храновського [6, с. 147].
Підпільники почали активно діяти з кінця 1942 року, вони розклеювали листівки, які одержували від диверсійної групи із з'єднання С.А.Ковпака, інформували населення про події на фронті, руйнували лінії зв'язку, передавали партизанам дані про кількість ворожих військ, які були у Волочиську та в сусідніх селах. Між станціями Волочиськ і Війтівці в кінці 1942 року підпільники пустили під укіс німецький ешелон. Було знищено паровоз і 20 вагонів, вбито близько 200 солдатів і офіцерів.
Тисячі жителів району захищали свою Вітчизну на фронтах Великої Вітчизняної війни. 2974 жителі за подвиги у Великій Вітчизняній війні нагороджено орденами і медалями, а трьом із них присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу – Маліновському Цезарю Казимировичу, Атаману Адаму Івановичу та Мальону Арсентію Антоновичу [15, c.2].
Розділ ІІ. Визволення Волочиського району від німецько-фашистських загарбників.
В січні 1944 року прийшла довгоочікувана пора визволення з фашистського ярма. Війська Першого Українського фронту під командуванням Г.К.Жукова вступили на подільську землю. Почалася відома в історії Великої Вітчизняної війни Проскурівсько-Чернівецька операція. Прорвавши сильну оборону німців і захопивши велику територію Північно-Західної частини Кам'янець-Подільської області, війська першого Українського фронту розпочали наступ.
Маршал К.Г.Жуков згадував: «4 березня 1944 року почався наступ військ
1-го Українського фронту. Командувач військ, відчувши оточення свого Проскурівсько-Вінницько-Кам'янець-Подільського угрупування зосередило
протиударного угрупування 1-го Українського фронту додатково п'ятнадцять дивізій.7 березня тут зав'язалася найжорстокіша танкова, битва така, якої не бачили часів Курської дуги. Вісім діб ворог силкувався відкинути наші на вихідні позиції. Виснаживши і знекровивши контрударні частини противника наші війська на ділянці головного удару, посилені резервами фронту, в тому числі 1-ю танковою армією, 21 березня, зломивши опір ворога почали швидко просуватися на південь»[15, c.2].
Волочиський район і м. Волочиськ знаходились в центрі головного удару цієї операції. 4 березня 1944 року 10-й гвардійський Уральський добровольчий танковий корпус (командир корпусу генерал-лейтенант танкових військ Георгій Семенович Родін), який входив, до складу 4-ї танкової армії, командуючий генерал полковник Д.Д. Лелюшенко, одержав наказ: в полосі 60 армії ввійти в прорив стрімким кидком осідлати залізницю і шосейну дорогу Проскурів-Тернопіль в районі Волочиська. Цим самим відрізати шлях відступу проскурівського угрупування ворога на захід. В такому разі велике угрупування «Південь» опиниться на сході від удару радянських військ.
4 березня корпус увійшов в прорив в районі Ямполя. В передовому загоні корпусу рухалась Свердловська танкова бригада. Наступ проходив в тяжких умовах весняного бездоріжжя, що викликало великі труднощі в маневруванні артилерією, привело до відставання тилових частин. Першими на Волочиський цукровий завод з боями ввійшли танки головної похідної застави старшого лейтенанта Одаренка. З ними на броні прибула рота автоматників старшого лейтенанта Добровидова. До ранку 6 березня с.Фрідріхівка і станція Волочиськ були взяті, а містечко Волочиськ було звільнено при активній участі мотострільців-унечців уже до кінця дня [16,с. 3].
В період жорстоких боїв за місто було перерізано кабельну лінію фашистів, що зв'язувала проскурівську групу військ з гітлерівською ставкою.
Німці не хотіли змиритися із втратою цього важливого пункту. Зав'язалися жорстокі бої, які тривали більше тижня. 7 березня противник переважаючими силами танків і піхоти розпочав безперервні контратаки на Волочиськ і Фрідріхівку. Гітлерівцям вдалось прорватися на цукровий завод і відрізати наших гвардійців від основних сил корпусу. Добровольці Свердловської танкової бригади, Унечської мотострілецької бригади, 2-х батарей полку самохідок протягом 6 діб відбивали натиск танків, самохідок і піхоти 7-ї танкової дивізії ворога, знищивши і підбивши за ці дні 40 «тигрів» і вісім «фердінандів» [16, c.4].
В боях за Волочиськ фашисти втратили більше 3-х тисяч солдат і офіцерів, 168 полонених, велику кількість бойової техніки, розгромлено на станції Волочиськ 2 ворожих штаби, захоплено кілька ворожих залізничних ешелонів, понад 700 автомашин з різними військовими вантажами, склади продовольства і боєприпаси [16, c.4].
Особливо важко було 8 березня. Бої досягли найвищої напруги. Як розповідав уже після війни, будучи не один раз у Волочиську, командир танка 61-ї Свердловської гвардійської танкової бригади із батальйону майора Аверіна молодший лейтенант Григорій Сергійович Чесак, найбільш складно йому прийшлося у Фрідріхівці. В його танковому екіпажі воювали добровольці із Свердловська: механік-водій Віталій Овчинніков, радист-кулеметник Олександр Бухалов і студент Уральського політехнічного інституту, командир башні Дмитро Курбатов. Всі показали себе в тилу ворога першокласними майстрами знищення німецьких «тигрів» і «пантер».
У ніч з 8 на 9 березня «тридцятьчетвірка» Г.С.Чесака стояла в засідці біля перехрестя в с Фрідріхівка. Перед світанком почувся наростаючий шум двигунів, а тут вже стало видно колону із 9 "тигрів", що наближалася
Командир танка приймає рішення" скористатися єдиною в тих умовах тактичною перевагою перед екіпажами 9 «тигрів»: ті не запримітили «тридцятьчетвірку», що притаїлася в укритті за будинком. [16, c.4].
Підпустивши до себе голову колони менше, ніж на сто метрів, Г.С. Чесак дав наказ механіку-водію вивести танк на вогневу позицію. Декілька секунд було необхідно Віталію Овчинникову, щоб запустити двигуна і зробити ривок машиною назустріч і в бік головному «тигру». Дмитро Курбатов швидко зарядив гармату і Григорій Чесак першим пострілом підбив «тигра». Колона тут же випустила 8 снарядів в бік «тридцятьчетвірки», але останньої вже не було на вогневій — Овчинников встиг вивести танк в інше укриття і звідти вийти на іншу позицію.
Фашисти лютували. їх снаряди вибухали навкруги — один відбив кусок днища. Та постріл «тридцятьчетвірки» був здійснений точніше — другий «тигр» зупинився з розірваною гусеницею.
Екіпаж, майстерно маневруючи і ведучи прицільний вогонь, кидав свою бойову машину то за будинок, то на нову бойову позицію, поки не підбив третього «тигра», а всі інші важкі німецькі танки повернули назад. Через декілька днів, коли гітлерівцям все ж таки вдалося вивести з ладу танк Чесака, його екіпаж, відремонтувавши гусеницю одного із трьох німецьких «тигрів», воював на ньому, поки уральці не прислали в корпус нові «тридцятьчетвірки» з потужними 85-міліметровими гарматами [16, c. 4].
Сміливі танкісти розгромили автоколону із 54 ворожих автомашин, знищили близько 30 німецьких солдатів. За героїзм і мужність, проявлені в боях за Волочиськ, Григорію Сергійовичу Чесаку, одному із перших в корпусі, присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а всіх членів екіпажу нагороджено найвищою нагородою держави — орденом Леніна. [17,с. 12].
Безумовно, двох бійців із обслуги протитанкової рушниці не зрівняєш з обслугою танка Т-34. Весь захист бронебійника — окоп, або ріг будинку і надія тільки на свою майстерність. Жаром і холодом охоплювало бійців обслуги протитанкової рушниці, коли вони вперше зустрічались сам на сам з «тигром». Молодшому сержанту Унечської мотострілецької бригади Миколі Худякову довелося вести бій. і успішний, з броневиками, декількома автомашинами, піхотинцями, але з «тиграми» він зустрівся вперше лише в Фрідріхівці.
Як це було, краще, ніж розповів сам Худяков в газеті «Доброволець», ніхто не розкаже.
Ось що писав Микола Олександрович Худяков в статті «Як я підбив три важких танки»: «Наш підрозділ протитанкових рушниць разом з стрілецьким
підрозділом знаходився в обороні на правому фланзі містечка Фрідріхівка. Танки «тигр» і німецькі автоматники безперервно атакували нас.Ось і на нашу дільницю оборони пішли «тигри». Я добре замаскувався і підпустив один німецький важкий танк до ста метрів від себе. Машина йшла прямо на мене, я ви стрелив, та куля не пробила броню. Вдруге попав в башню і заклинив її. Все ж таки "тигр" продовжував наближатися до окопу. Після третього пострілу танк зупинився. З нього почали вискакувати танкісти. З ними наші автоматники справились. [16, c.4].
Другий «тигр» стояв на вулиці. Я вирішив піднятися на горище будинку, звідки мені чудово було видно кришку двигуна. Я добре прицілився і вистрелив. «Тигр» загорівся, а фріців, які вискочили з машини, я розстріляв з автомата.
З третім танком зустрівся на вулиці, яка вела до нашого штабу. Командир взводу наказав мені висунутися вперед і відкрити вогонь. Я притаївся за рогом будинку і коли «тигр» наблизився до мене метрів на 70, прицілився в башню. Танк продовжував йти вперед. Екіпаж ворогів запримітив мене і вистрелив з гармати. Мене легко поранило. Змінив позицію. Заліг в іншому кінці будинку, замаскувався. Тепер танк був на віддалі 30-40 метрів, я належно прицілився в гусеницю і перебив її. «Тигр» застиг поперек вулиці і перегородив шлях іншим» [17, c.5].Так боєць-бронебійник гвардії молодший сержант Микола Олександрович Худяков із 29-ї Унечської мотострілецької бригади підбив 6 німецьких танків, знищив 30 ворожих солдат і офіцерів. Йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
А ось розповідь Петра Петровича Логінова, Почесного громадянина Волочиська, ветерана Уральського добровольчого танкового корпусу, який неодноразово після війни був гостем у Волочиську: «Багато було важких боїв з ворогом, але найбільше згадується найважчий для нас бій за Фрідріхівку. Самохідні гармати нашої батареї прийшли туди після того, як танкісти-свердловці і мотострілці з боєм ввійшли в селище і вже відбивали жорстокі контратаки противника. Командир нашого екіпажу лейтенант Деніскін пішов в штаб, а ми з навідником Макаром Будмистровим і заряджаючим Сергієм Кобзевим швидко завантажили ящики з снарядами, які взяли про запас зверх бойового комплекту. Машину загнали в чагарник біля пустуючого будинку. Замаскували її гілляками і снігом. Повернувшись, командир розповів, що дві батареї нашого полку понесли значні втрати. Загинули командир самохідки Козаковцев, навідник Бочаров, заряджаючий Філіпов. Із обслуги залишився живим лише механік-водій Василь Співаков, та і той сильно обгорів.
Ворожі танкісти, мабуть, також помітили нас і стали розвертати башню в наш бік Будмістров випередив їх і влучно послав снаряд — «тигр» загорівся. Тоді відкрив вогонь другий танк противника. Заднім ходом виводжу машину в город, за будинок. А там ще «тигр», який не помітив нас: Будмістров ввігнав в нього два снаряди.
Чотири дні і чотири ночі ми відбивали танкові атаки противника. Навідник самохідки командира полку — снайпер гарматного вогню Віктор Мелегов підбив три фашистських «тигри». Ворожий снаряд вцілив в його самохідку і розбив приціл гармати. Механік-водій Марушкін швидко відігнав машину за найближчий будинок. Віктор Мелегов із розбитим прицілом продовжував вести бій. Маневруючи між будинками, його самохідка підкралась до ворожого танка і Мелегов, цілячись прямо через ствол гармати, точним вистрілом спалив його» [16, c.4].
Відомий подвиг полковника Г.Т.Семибратова, начальника штабу 29-ї гвардійської Унечської мотострілецької бригади. Відзначились в боях В.А.Щербаков — батальйонний лікар, санітари Васін і Сазанов з невеликою групою бійців відбили 20 атак ворога і знищили понад 100 німецьких солдатів [16, c.4].
Важкі бої точились за Купіль. Вже з 4 березня 1944 року в умовах весняного бездоріжжя 69-а гвардійська мотострілецька бригада прорвалася на дорогу Купіль- Війтівці. Село переходило по кілька разів з рук в руки. Особливо відзначилась 5-а рота, де служив Герой Радянського Союзу О.І.Жилін. Смілива атака з боку с Чернява наших військ дала можливість оволодіти південно; частиною села. 9 березня боях за село загинули Герой Радянського Союзу О.І. Жилін та І.К.Хохерін, де і покояться в братській могилі. Важкими були бої за станції Війтівці і Наркевичі, села Бубнівка, Дзеленці, Тарноруда [7,с.8].
Ось що розповідав при зустрічі з жителями району полковник у відставці Доронін Василь Олександрові житель міста Ленінграда, про битву за станцію Війтівці. 4 березня після обіду була введена в прорив 4-та танкова армія. Вже вранці наступної дня танкова рота, тоді ще старшого лейтенанта Дороніна вийшла до залізниці між Проскуровом і Волочиськом на ст. Війтівці. Гітлерівці кинули в контратаку танки і більше роти автоматників[17, c.4]. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1944 року за цей бій Дороніну Василю Олександровичу, гвардії старшому лейтенанту, командиру танкової роти 28 танкового полку, 16 гвардійської механізованої бригади, 6 гвардійського механізованого корпусу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Ось що пише в нагородному листі на Ушакова Олександра Кириловича, командарм 4-ї танкової армії Д.Д. Лелюшенко: «Село Маначин розташоване північно-східніше Волочиська. Поряд — залізниця і шосейна дорога із Києва на Львів. І не випадково в цьому селі облаштувався штаб танкової дивізії «Адольф Гітлер». Наші танкісти в супроводі 1-го полку самохідників зненацька ввірвались в Маначин. Зав'язались важкі бої. 18 березня п'ять німецьких «тигрів» і 200 автоматників оточили нашу мотострілецьку роту, в розпорядженні якої стояла в засаді самохідка лейтенанта Ушакова. Він очолив атаку і мотострільці вийшли з облоги. Об'єднуючи сміливість, відвагу і уміння, він спалив дев'ять німецьких танків і знищив 150 гітлерівців»[7,с.9].
За зразкове виконання бойового завдання командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому відвагу і героїзм Ушакову Олександру Кириловичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу [16,с.4].
10 березня командиром 10 Уральського добровольчого танкового корпусу був призначений Євген Омелянович, що був заступником - танкової армії. Він прийняв з'єднання у генерал-лейтенанта танкових військ Георгія Семеновича Родіна. Пізньої осені 1943 року з генералом Г.С.Родіним сталась біда: машина підірвалась на ворожій міні і вибухом його викинуло далеко в сторону. Важко контуженого генерала доправили до шпиталю. Через деякий час він повернувся в корпус, командував ним до початку боїв в районі Фрідріхівна—Волочиськ, звідки був відкликаний в розпорядження командуючого бронетанковими і механізованими військами Радянської Армії для лікування в шпиталі.
Новий командир корпусу генерал-майор Є.О. Білов перш за все вжив всіх необхідних заходів для того, щоб корпус надійно утримав рубіж залізниці на дільниці Фрідріхівка-Війтівці. Противник, який тимчасово потіснив частини корпусу на станції Волочиськ і селищі Фрідріхівка, був відкинутий на 15-17 км в південному напрямку[16, c.4] .
Таким чином 17 березня 1944 року Волочиськ був повністю звільнений від німецько-фашистських загарбників.
Під час цих боїв трагічно загинула військовий фельдшер батальйону Унечської гвардійської мотострілецької бригади Галина Віталіївна Гордієвич.
Коли противник був відкинутий від Фрідріхівки і наші мотострільці звільнили село Петрівку, частина особового складу медичного пункту, керованого Г.В. Гордієвич, залишилась в цьому селі з п'ятдесятьма пораненими, чекаючи прибуття транспорту для їх евакуації.
14 березня 1944 р. в Петрівку ввірвались фашистські танки і піхота. Купка гвардійців зустріла їх автоматним і кулеметним вогнем. Галина вела себе мужньо, відстрілюючись до останньої можливості. Але сили були нерівними. Фашисти ввірвались в будинок, де були розміщені поранені, і стали їх розстрілювати. Вони схопили стікаючу кров'ю Галину, знущалися над нею, виломлювали руки, кололи штиками. Галина Гордієвич покоїться в братській могилі в селі Тарноруда, де поховані гвардійці-уральці. [16,с.4].
Багато шкоди нанесли німецько-фашистські окупанти Волочиську і населенню району. Майже повністю знищили містечко. Вони спалили
цукровий завод, знищили цегельний завод, дзеркальну фабрику, промартіль, машинно-тракторну станцію, електростанцію, радіовузол, зруйнували школи, лікарню, аптеку, кінотеатр, бібліотеку, вокзал, пошту, зерносклад, магазин і склади споживчої кооперації. Були знищені адміністративні приміщення районних установ і організацій, колгоспні тваринницькі і господарські приміщення та сотні житлових будинків.
Окупанти пограбували і знищили все поголів'я тваринницьких ферм. Збитки , яких, завдали німецько-фашистські загарбники лише населенню, становлять по Волочиську понад 107,8 млн. карбованців (в цінах 1944 року) [12, c.323].
Тисячі жителів району брали активну участь в боротьбі з фашистами на фронтах Великої Вітчизняної війни. Мужньо захищали в лавах Червоної армії від ворога Москву — О.І. Петрук, М.Ф. Каспрук, П.І. Лозіцький;
Київ — М.С. Айзен, П.І. Кондрашов, В.А. Вернігоров; Сталінград — П.В. Флярчук, 1 Суховецький, Г.О.Доманський, В. І. Загребельний, І.О. Медведюк, С.Х. Хандрусь, І.А. Хандрусь; Одесу — Д.В. Дейнека, Д.О. Дичок; Новоросійськ — Ф.А. Іванович, С.В. Степанишен, С.Р. Луценко; Ленінгард — ФТ. Слободянюк.
Відзначились в боях на Курській дузі С.Т.Миронюк, М.В.Миронюк, у визволенні нашої країни і Європи від фашистського рабства брали участь М.М. Палачов, І.Л. Керебко, І.А. Бачмага, М.К. Дузь, П.Х. Герасим'юк, В.М. Мартинчук, І.С.Слишак, І.М.Дузь, Ф.Г.Хандрусь, Я.Т. Кузь, М.М.Мартинчук, П.Й. Нижник, В.А. Нижник, М.О. Веретюк, Я.М. Глущак, М.М. Кузь, Л.Т.Мокрота.
За подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни 2974 жителі району нагороджені орденами і медалями Союзу РСР[17, c.3].
Після визволення Волочищини всенародна допомога фронту охопила весь район. Хоч як важко було, але трудящі району в березні-квітні 1944 року здали в фонд Радянської Армії 120 тисяч пудів хліба, сотні центнерів молока і м’яса .
В липні 1944 року колгоспники Волочиського району звернулись до трудящих області внести свої збереження на побудову танкової колони «Радянське Поділля».
В газеті «Радянське Поділля» 29 липня 1944 року було опубліковано лист до всіх трудящих Кам'янець-Подільської області. «Кожен з нас хоче якнайшвидше розправитися з німецькими загарбниками і з перемогою закінчити війну. Нехай же грізні танки, побудовані на наші власні кошти, наблизять жаданий час цього великого торжества перемоги». [12,с.323].
Достроково виконали трудящі району план хлібозаготівель і зібрали 15170 тисяч карбованців на будівництво колони танків «Радянське Поділля». В лютому 1945 року колона танків «Радянське Поділля» була відправлена на фронт.
Із звільненням району в березні 1944 року почалась його, відбудова. Вже на 4 листопада 1944 року був відбудований цукровий завод, а ще раніше — Війтовецький маслозавод, інкубаторна станція та інші підприємства. [12,с.361 ]
В дуже скрутному становищі опинились колгоспні господарства. Не вистачало тяглової сили тому поля доводилось обробляти коровами, покладались на свої сили. Незважаючи на це, весняну сівбу у колгоспах провели своєчасно. [12,с.347]
В травні 1944 року район виступив ініціатором у Всесоюзному змаганні за високий урожай цукрових буряків і вийшов переможцем, за що було вручено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів СРСР.
Відновлювалась робота МТС. Так, на кінець 1944 року Волочиська МТС мала 41 трактор [12,с.341]. Відновлювали свою роботу школи, культосвітні заклади, лікарні, фельдшерсько-акушерські пункти. [12,с.324 ]
Керівні органи району, трудящі свято бережуть пам'ять тих, хто віддав своє життя в боях за визволення району і односельчан, які загинули в боях за Батьківщину. Більше шести тисяч громадян Волочиського району загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.
У м. Волочиськ споруджено Меморіал Слави, де поховано 427 радянських воїнів, які загинули в боях за визволення міста, а всього за визволення району загинуло 2948 чоловік, в тому числі 1078 невідомих воїнів.
В населених пунктах району споруджено 26 братських могил-пам'ятників і пам'ятних знаків. Встановлено 8 індивідуальних поховань, 4 меморіальних дошки, виявлено імена 183 загиблих воїнів, проведено 12 поховань і переховань.
В центральному сквері м. Волочиськ на високому постаменті встановлено самохідну артилерійську установку з надписом «Трудящі Волочиського району вдячні бійцям і командирам 3-ї, 4-ї гвардійських танкових, 2-ї повітряної і 60 армій. 10-го гвардійського Уральсько-Львівського танкового корпусу, 29- ї гвардійської Унечської мотострілецької бригади, 356 гвардійського самохідно-артилерійського, 299-го мінометного полків та інших військових частин і з'єднань, які в березні 1944 року визволили район і м. Волочиськ від німецько-фашистських загарбників».
У Волочиську обладнано музей і музейні кімнати. Окрім районного історико-краєзнавчого музею, найбільш змістовним є музеї в с. Бубнівка, Кривачинці, Бронзівка, Павутинці, Шмирки, Купальській і Волочиській № 1 загальноосвітніх школах, Волочиському професійному ліцеї.носять імена Героїв Радянського Союзу О.І.Жиліна і М.О.Худякова. Біля Волочиського професійного ліцею споруджено пам'ятник М.О.Худякову. Іменами воїнів-визволителів названо вулиці: Уральських танкістів, Г.Гордієвич,Семибратова у Волочиську, Малиновського і Хахеріна в Купелі.
Написано книгу «Пам'ять»,,що є великим вкладом в історію Великої Вітчизняної війни і історії Волочиського району.
У листі-зверненні волочиських колгоспників до трудящих Кам'янець-Подільської області за збір коштів на побудову танкової колони «Радянське Поділля» були такі слова: «Внукам і правнукам своїм устами літописців розкажемо ми про небачені знущання, що їх чинили прокляті чужоземці на священній українській землі».
Висновки
Кажуть, що велике видно на відстані. Чим далі в історію відходять роки Вітчизняної війни, тим краще осягається подвиг народу, його мужність і сила. За багатовікову історію українського народу Велика вітчизняна війна — одна з найбільших трагедій, що не оминула ні один куточок нашої української землі.
Територія нашого краю була захоплена протягом перших днів липня 1941року, а визволена наприкінці березня 1944 року. Отже Волочиський район досить довгий період часу був під окупацією німецько–фашистських загарбників.
Настали чорні часи гітлерівського режиму. Окупанти оподатковували селян численними грошовими і натуральними податками. Селяни зобов’язані були здавати велику кількість молока, м’яса, яєць, сплачувати податки навіть за собак. В перші дні окупації гітлерівці закрили школи , лікарні а їх приміщення перетворювали на склади та конюшні. Багато жителів нашого краю поповнили ряди остарбайтерів та зазнали поневірянь та навіть смерті на чужині
Фашисти методично винищували місцеве населення. Не щадили ні жінок, ні дітей, ні стариків, грабували і вбивали мирних жителів. Найбільше зазнали страждань мешканці сіл Канівка та Лозова.
Все працездатне населення Волочиського району взяло активну участь в боротьбі проти ворога. Одностайність трудящих виразилась в героїчній праці. Тисячі учасників підпілля і партизанського руху на території краю проявили відвагу і мужність.
Велику допомогу партизанам надавали мирні жителі. Вони ненавиділи фашистів, прагнули наблизити світлу годину визволення. Тисячі жителів району захищали свою Вітчизну на фронтах Великої Вітчизняної війни. Троє вихідців з Волочиського району удостоєні високого звання— Звання Героя Радянського союзу.
Ще живі солдати, воїни доблесної Радянської Армії, ті, хто виборов Перемогу. Ще й досі не висохли сльози на очах мільйонів матерів, удів і сиріт, яким завдала непоправного горя жахлива війна. Ще людська пам'ять не лише фіксує основні, найяскравіші події минулих боїв і військових кампаній, а й зберігає тисячі і тисячі деталей і епізодів безкомпромісного поєдинку правди зі злом, небаченої звитяги і героїзму окремих бійців, тих, хто грудьми затулив рідну землю, хто полив її кров'ю, хто поліг у неї навіки, але й смертю своєю переміг ворога.
Сьогодні особливої ваги набувають документальні матеріали, розповіді безпосередніх свідків тих трагічних подій. Свідчення жертв фашистського геноциду—це і документ історії, і не спростований факт звинувачення завойовників з третього рейху , яким не було, нема, не буде прощення.
Тепер на місці колишніх згарищ звелися світлі споруди, і живуть у них нові покоління нашого народу, народу-переможця. Вони — мов символ безсмертя радянських патріотів, символ миру на землі, до якого прагне все чесне людство.
Список використаних джерел
1. «Вінок безсмертя».—К., 1988.—458 с.
2. Гарнага І. Гідний внесок. //Зоря.—1991.— № 38. —15 червня.— С.2.
3. Дашевський В. І., Крочок М.Б. Пам'ятники революційної і бойової слави на Хмельниччині. — Львів, 1981.—с.61.
4. Дзвони пам'яті /За ред. Н.И. Петренко.— К.: «Радянський письменник», 1990. —328 с.
5.3адворний В. Їх подвиги вічні //Зоря. — 1976.— № 43.—13 травня. — С.3.
6. Історія міст і сіл УРСР в 26 Хмельницька обл.— К.: Інститут історії Академії наук УРСР, 1971.— С. 162— 173.
7. Книга Пам'яті України / За ред. І.О. Герасимова. — Хмельницький: «Поділля», 1995. —353 с.
8. Костюк Є. Стояли на смерть //Зоря. — 1991.—№ 30. —9 травня.— С. 2.
9. Митрич Ю.А. Зарубки пам'яті//Зоря. — 1991.— № 37. — 13 червня.— С.2.
11. Нариси історії Поділля.— Хмельницький, 1990.— 274с.
12. Поділля у Великій Вітчизняній війні (1941-1945рр.). Збірник документів і матеріалів.— Львів: «Каменяр», 1969.—416с.
13. Серветник І. Волочиський район у період Великої Вітчизняної війни // Зоря .—2007.— № 51-52.— 22 червня.—С.2.
14. Серветник І. Волочиський район у період Великої Вітчизняної війни // Зоря .—2007.— № 53-54.—29 червня.—С.3.
15. Серветник І. Волочиський район у період Великої Вітчизняної війни // Зоря .—2007.—№ 55-56.— 6 липня.—С.3.
16. Серветник І. Волочиський район у період Великої Вітчизняної війни // Зоря .—2007.—№ 57-58.— 13 липня.—С.4.
17. Слобода К.І. Вони визволяли наш край. (Бібліографічний список літератури). —Волочиськ, 2004.—15с.
18.Стасюк І.А. Оновлений Волочиськ //Зоря. — 1967.—№ 25.—17 червня.— С. 2.
19.Хроніка. Режим насильства і грабежів // Рад. Поділля. — 1991.—№ 26. 19 червня.— С.4.
Додатки
Додаток А.
Свідчення Приймака Івана Прокоповича. (с.Курилівка) 1925р.н.
В 1941 році наше село захопили фашистські окупанти. Белак Е.М. маючи раідіоприймач слухав голос Москви і потім переказував правду про події на фронтах односельчанам. Але хтось доніс в поліцію і приймач був конфіскований, Белка побили і відправили в Німеччину. Пам'ятаю також танки , що стояли по лиці Гагаріна, яка була згодом розгромлена. В місцевій школі був шуцманський участок. Велика кількість місцевого населення були вивезені на каторжні роботи в Німеччину. В Яхновецькому лісі створювалися підпільні групи,4 квітня мене забрали в армію 1944р. і відправили в Лихівці у 197 житомирський червоноармійський полк. Брав участь у звільнені Тернополя, Львова. Коли Звільнили Броди був поранений і відправлений в Тернопільський госпіталь. 1945р. повернувся до рідного села.
Додаток Б
Нещодавно жителю с.Курилівка Любевичу Степану Назаровичу виповнилося 90 років. Народився Степан Назарович 6 серпня, 1920 року, в с.Курилівка Його життя і праця — гідний приклад для молодого покоління.
Він — депутат кількох скликань сільської ради, працював завідуючим районним відділом культури, заступником голови колгоспу у селі Купіль, головою сільської ради.
Доля вберегла Степана Назаровича на важких фронтових дорогах. Він з серпня 1941 по липень 1947року служив в Радянській армії, був нагороджений бойовими орденами та медалями і заслужено носить почесне звання ветерана Великої Вітчизняної війни.
Після повернення до рідного краю була робота на різних посадах, але де б він не працював, завжди тягнуло до дітей, до школи. І саме там, на освітянській ниві, найефективніше реалізувався його талант. В Яхновецькій школі Степан Назарович пропрацював понад 18 років, а ще трудився у рідній Курилівські школі. Після виходу на заслужений відпочинок Степан Назарович ще довго не розлучався із школою. Йому не сиділось в дома, не міг без дітей і школи.
Додаток В.
Свідчення Зінькової Тетяни Федорівни.
Народилася Тетяна Федорівна 1 вересня 1925 року в с.Курилівка. в селянській родині. Під час окупації України німецько —фашистськими загарбниками, 80 жителів села було вивезено на каторжні роботи до Німеччини, 24 чол. не повернулося Тетяну Федорівну забрали коли її було 18 років, в червні 1943 року.
Розповідає вона що жили в бараках. Бараки —це ями які накривалися досками. Працювала на двох станках воєнного заводу. Було важко працювати тому що коли відпрацьовували норму, давали ще. Їсти давали, мало, тільки маленьку скибочку хліба. У 1945 року повернулася до рідного дому де і проживає сьогодні.
Додаток Г Вони визволяли наш край
Чесак Григорій Сергійович
Чесак Григорій Сергійович народився в с. Шура- Бандурянська Вінницької області 1 січня 1922 року. 6 березня 1944 року, передовий загін 61 гвардійської Свердловської танкової бригади зав'язав бої за Волочиськ. Першим на станцію Волочиськ ввірвався танк гвардії лейтенанта Григорія Чесака. Ввірвавшись на станцію, екіпаж знищив ворожу засаду. До вечора 7 березня вони кинули в бій декілька десятків танків, штурмових гармат, піхотний полк. У ніч на 8 березня командир танка Т34 гвардії лейтенант Г.С.Чесак зі своїм екіпажем вступив в нерівний бій з дев'ятьма німецькими "тиграми". Три ворожі танки було підбито, інші втекли. Г.С.Чесак удостоєний звання Героя Радянського Союзу 22 травня 1944 року. Всі члени екіпажу нагороджені орденами .Почесний громадянин м.Волочиська. Помер у жовтні 1987 року. Його прах захоронений в братській могилі м.Волочиська.
Додаток Д. Микола Олександрович Худяков
Микола Олександрович Худяков народився 24 жовтня 1925 року в селищі Шерсні Челябінської області.6 березня 1944 року зав'язались запеклі бої за станцію Волочиськ (тодішня Фрідріхівка).
Коли "тигр" наблизився до нього на відстань 70 метрів, Мико*ла прицілився в башню. З танка помітили Худякова і вистрілили з гармати. Його легко поранило. За період боїв Худяков знищив 30 солдатів та офіцерів противника.
Він продовжував воювати сміливо і безстрашно, поки ворожа куля не зупинила серце відважного бійця.
Пам'ятають його і на Волочиській землі.Волочиський професійний ліцей
носить ім'я Миколи Худякова, на території якого встановлено бюст Героя
Радянського Союзу М.Худякова та відкрито.
Імена жителів с. Курилівки, що полягли в роки Великої Вітчизняної війни в
боротьбі проти фашистських загарбників.
1.Андрушко Матвій Макарович 2.Андрушко Тимофій Федорович З.Баландюк Арсен Прокопович 4.Баландюк Іван Феодосійович 5.Баландюк Максим Уліянович 6.Батенко Андрій Герасимович
7.Білак Михайло Макарович
8.Білак Михайло Якович
9.Білак Микола Антонович
10.Бойко Данило Григорович
11 .Бойко Марко Іванович
12.Бойко Никифор Якович
13.Бойко Павло Юхимович
14.Бондар Гнат Петрович
15.Бондар Данило Сидорович
16.Боруца Іван Васильович
17.Волинець Анатолій Михайлович 18.Волинець Андрій Хомич 19.Волинець Василь Степанович 20.Волинець Степан Матвійович 21.Волинець Яків Гнатович 22.Гаджимура Іван Назарович
23 .Гайдамащук Олександр Якович 24.Горбатюк Павло Пилипович 25.Грицак Іван Данилович
26.Грицак Трохим Федорович 27.Грицина Давид Юхимович
28.Гудзь Іван Миколайович
29.Дрозд Іван Вікентійович
30.Дрозд Йосип Гнатович
31 .Зіньков Степан Ілліч
32.Іванов Олександр Кіндратович
ЗЗ.Карпов Мойсей Куприянович
34.Кашалупа Андрій Іванович
35.Климов Арсен Миколайович
З6.Кошубський Андрій Іванович
37.Кубельнюк Іван Миколайович
38.Лемішевський Григорій Пилипович
39.Лемішевський Серафим Пилипович
40.Лозинський Микита Дмитрович
41.Макаров Уліян Степанович
42.Маринкевич Гнат Микитович
43.Мельник Андрій Омельянович
44.Менчук Іван Йосипович
45.Менчук Констянтин Йосипович
46.Мостинець Данило Кирилович
47.Мостинець Яків Мартинович
48.Павлячий Яків Омелянович
49.Покотило Костянтин Павлович
50.Ревуцький Терентрій Олексійович
51 .Скорий Андрій Омельянович
52.Скорий Тимофій Себастьянович
53.Слободянюк Іван Антонович
54.Слободянюк Феодосій Іванович
55.Сторож Іван Григорович
56.Сторож Олексій Пилипович
57.Стрихар Григорій Романович
58.Терешко Роман Свиридович
59.Хрущ Арсен Матвійович
60.Хрущ Данило Матвійович
61.Чорний Дмитро Антонович
62.Шевчук Михайло Арсенович
63.Ярина Арсен Олександрович
64.Ярина Іван Кирилович
65.Ярина Степан Олександрович
66.Ярина Матвій Назарович