Geum.ru

Київський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису шинкарук ярослав іванович

Вид материалаДокументы

Содержание


Нормативно-правове регулювання організації
3.2. Організація та діяльність МВС УНР
3.3. Організація та діяльність МВС УНР
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

їх діяльності в 1918-1921 роках

Програмні підходи Директорії Української Народної Республіки до організації влади, внутрішньої та зовнішньої політики держави, як зазначалося вище, викладено у конституційному законодавчому акті – Декларації Української Директорії від 26 грудня 1918 р.

Однак політико-правові підходи держави до проблем організації системи правоохоронних органів не знайшли свого відображення ні в Декларації Української Директорії, ні в більш пізніх, як політичних, так і законодавчих, актах, що приймалися в період перебування Директорії та її уряду на території України.

Отже, визначити політико-правові підходи держави до проблеми організації системи правоохоронних органів, як і до проблем охорони правопорядку та боротьби зі злочинністю, можна шляхом аналізу спеціальних законів та підзаконних нормативно-правових актів.

Реалізуючи політику розбудови правоохоронних органів, здатних забезпечити законність, охорону правопорядку та ефективну боротьбу з правопорушеннями, Директорія та уряд УНР приділили значну увагу нормативно-правовому визначенню організаційно-правових засад діяльності органів внутрішніх справ та їх керівного органу – Міністерства внутрішніх справ.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Зазначимо тут, що Кош охорони республіканського ладу, відповідно до проголошеної політики посилення охорони правопорядку в державі, був утворений ухваленим Радою Народних Міністрів УНР законом від 28 лютого 1919 р. [140] і діяв поряд з народною міліцією, перебуваючи у безпосередньому підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ. Законом передбачалося, що на перших порах, до видання статуту Коша, його діяльність провадиться на підставі інструкцій і розпоряджень міністра внутрішніх справ. А закон від 25 липня 1919 р. визначив його організаційну структуру, яка складалася зі штабу і управи Кошу, полків, які поділялися на сотні, а останні – на чоти, рої та варти. У полках мали бути управлінські відділи і карно-розвідочні (карно-розшукні) відділи.

Проте останні законом Ради Народних Міністрів УНР «Про передачу карно-розшукуючих відділів Кошу охорони республіканського ладу до складу народної міліції», виданим на початку 1920 року, були знов повернені у відання міліції [163].

Такі прямо протилежні законодавчі рішення, які протягом нетривалого часу замінювали одне одного, свідчать про те, що держава не повною мірою визначила свої політико-правові підходи до ролі міліції в боротьбі зі злочинністю і місця апаратів карного розшуку в системі правоохоронних органів.

У пояснювальній записці до закону «Про передачу карно-розшукую­чих відділів Кошу охорони республіканського ладу до складу народної міліції», підписаної міністром внутрішніх справ та директором адміністраційного департаменту МВС, якою роз’яснювалася необхідність передачі карного розшуку до складу міліції, зазначалося, що «єдиною інституцією, при якій він повинен бути поновленим, це є народна міліція, в складі якої він весь час існував» [164].

Заслуговує уваги та окремого розгляду політика держави щодо залучення населення до охорони порядку і боротьби зі злочинами. Формою такого залучення стала народна самоохорона, яка мала створюватись відповідно до наказу від 11 червня 1919 р. у селах і містечках, до складу якої повинно було увійти все чоловіче населення [165]. Народна самоохорона мала підпорядковуватися безпосередньо сільським і волосним комісарам, а у своїй діяльності керуватися вказівками волосної і повітової міліції [166]. Проте провести у життя ці приписи було складно, і не всюди робота по створенню цих народних формувань була налагоджена належним чином, про що свідчать звіти повітових комісарів про стан організації народної самоохорони [167].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

6. Прийняті Директорією, Радою Народних Міністрів та Міністерством внутрішніх справ Української Народної Республіки нормативно-правові акти можна розглядати як нормативно-правову базу, в якій втілювалася політика української держави в галузі будівництва правоохоронних органів та закладалися основи національного правоохоронного законодавства, розвинуті пізніше в нових законодавчих актах.

7. Суспільно-політичні умови та воєнна обстановка, в яких діяли Директорія та уряд Української Народної Республіки, не дозволили повною мірою реалізувати законодавчі заходи, спрямовані на удосконалення організації та функціонування органів внутрішніх справ та їх центрального апарату – Міністерства внутрішніх справ.


Розділ 3

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ

ТА ДІЯЛЬНІСТЬ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ

УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ У 1918–1921 РОКАХ

3.1. Правові підстави організації, реорганізації та діяльності МВС УНР на початковому етапі доби Директорії

(грудень 1918– січень 1919 р.)

Досліджуючи історико-правові проблеми, що стосуються організаційно-правових засад діяльності системи органів охорони правопорядку УНР в період національних визвольних змагань в Україні у 1918–1921 рр., необхідно визначити, які органи існували в Україні за доби Директорії, проаналізувати нормативно-правову базу, на підставі якої вони формувалися і діяли, вивчити особливості комплектування їхнього особового складу, а також розглянути питання матеріального забезпечення службовців, висвітлити основні форми і методи службової діяльності правоохоронців.

Створення такого керівного органу державної влади правоохоронного спрямування як міністерство (секретаріат, комісаріат, департамент, бюро тощо) внутрішніх справ та напрацювання нормативно-правової бази його діяльності є одним з пріоритетних завдань кожної держави. Не була винятком у цьому питанні й УНР доби Директорії.

У даному підрозділі ми зупинимось на розгляді малодосліджених аспектів, пов’язаних зі створенням МВС та організаційно-правовими засадами його діяльності на початковому етапі доби Директорії, а саме у мирний період державотворення УНР – з грудня 1918 року по січень 1919 року. Про важливість даного періоду для подальшої розбудови МВС свідчить той факт, що саме у цей час була сформована організаційна структура МВС, яка залишалась майже незмінною до завершення правління Директорії УНР [91, с. 19].

15 грудня 1918 р. відбулася офіційна передача влади новій національно-демократичній силі в особі Директорії Української Народної Республіки. Рада Міністрів Української Держави, прийнявши владу від гетьмана П. Скоропадського, який напередодні зрікся її, у свою чергу передала її Директорії під головуванням В.К. Винниченка [108, с. 287]. Ще до офіційної передачі влади перед Директорією стояла альтернатива: чи перебрати до своїх рук старий, що залишився від попередньої влади, державний апарат [176; 177, с. 97–98] з його органами [177, с. 98–100; 178], чи натомість створити новий.

Як зазначалося у попередньому розділі, принциповим політико-пра­вовим підходом Директорії до розбудови власного державного апарату був злам усіх державних структур колишньої Української Держави гетьмана П. Скоропадського, у тому числі й системи органів внутрішніх справ, і вироблення нових правових засад їх організації та діяльності.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Дотримуючись політики заміни гетьманських державних інститутів новими, Рада Народних Міністрів УНР 31 грудня 1918 р. на своєму засіданні, яке, до речі, через відсутність Голови Ради В. Чехівського, проходило під головуванням міністра внутрішніх справ О. Мицюка, заслухала доповідь останнього про «скасування інститута державної варти і сформування «народної міліції» [185]. Наслідком цього заслуховування став ухвалений 4 січня 1919 р. Радою Народних Міністрів закон про скасування інституту Державної варти і сформування народної міліції, а днем раніше, 3 січня 1919 р., Рада Народних Міністрів УНР ухвалила постанову «Про скасування Департаменту варти Міністерства внутрішніх справ та про утворення натомісць Адміністраційно-політичного департаменту» [158]. Згідно з цією постановою Департамент державної варти МВС Української Держави, який було створено згідно з постановою Ради Міністрів «Про організацію Департаменту Державної Варти» від 13 серпня 1918 р. [186], вважався скасованим з 25 грудня 1918 р., а замість нього при МВС УНР створювався Адміністраційно-політичний департамент, до відання якого були передані всі справи колишнього Департаменту державної варти.

Нагадаємо тут, що до відання Департаменту державної варти відповідно до Статуту, ухваленого постановою Ради Міністрів Української Держави «Про організацію Департаменту Державної Варти» від 13 серпня 1918 р. і затвердженого гетьманом, належали справи за такими напрямами діяльності:

– профілактична робота – «попередження і запобіження злочинств»;

– охорона безпеки і громадського порядку;

– організаційно-наглядова робота – організація та контроль діяльності підпорядкованих установ та нагляд за правильним провадженням ними справ;

– організаційно-штатна робота – призначення, переміщення, увільнення і нагороди службовцям;

– пенсійна робота і соціальний захист службовців – призначення пенсій та інших передбачених законом грошових видатків;

– захист кордону (прикордонна служба) – охорона і спостереження за прикордонною смугою;

– робота з іноземцями – «постачання чужоземцям свідоцтв на проживання у межах Української Держави і висилки чужоземців»;

– вирішення питань екстрадиції – «перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими громадянами, про передачу на Україну українських громадян, які затримані за кордоном і обвинувачуються у ріжних злочинствах»;

– контроль за підакцизними закладами – догляд «за питними та трактирними закладами»;

– пожежний нагляд – «прийняття мір безпечности від вогню і догляду за виготуванням, схороненням, торгівлею і перевозкою пороху і інших вибухових речей»;

– паспортна робота – догляд за «виконанням законів і правил відносно паспортів і про втікачів»;

– інші функції (які визначені в «особливих», тобто спеціальних, законах і «в відповідних частинах Збірника Зведених Законів» – мається на увазі ЗЗ Російської імперії) [186].

Штати Адміністраційно-політичного департаменту теж формувались за Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Слід також підкреслити участь МВС УНР доби Директорії у підготовці законопроектів. Для впорядкування цього напрямку діяльності міністерства у його складі була утворена спеціальна Законодавча Комісія, що звітувала про свою роботу перед міністром або Радою міністра внутрішніх справ.

Законопроекти, які готувало МВС на початковому етапі діяльності у 1919 році, умовно можна поділити на дві категорії, а саме: перша – ті, якими ліквідовувались закони, що були прийняті за доби Гетьманату; друга – нові законодавчі акти Директорії [183].

Першим законом УНР за доби Директорії, що був підготовлений МВС, став Закон «Про скасування гетьманського Статуту тимчасової ревізійної комісії по перевірці діяльності органів місцевого самоврядування і доповнень до нього», ухвалений 2 січня 1919 р. [183]

Важливе значення для вдосконалення діяльності МВС УНР мали підготовлені ним та схвалені урядом і затверджені Директорією такі подальші документи, як вже розглянуті вище Постанова Ради Народних Міністрів УНР «Про скасування Департаменту варти Міністерства внутрішніх справ та про утворення натомісць адміністраційно-політичного департаменту» від 3 січня 1919 р. [158], Закон УНР «Про скасування інститута Державної варти й сформування народної міліції» від 4 січня 1919 р. [137] та ін.

Отже можна зробити висновок, що, незважаючи на складні умови праці, МВС УНР на початковому етапі доби Директорії проводило значну роботу по підготовці нормативно-правових актів, які повинні були забезпечити правову базу діяльності правоохоронних органів держави.

Але невдовзі робота по розбудові МВС УНР та підпорядкованих йому органів в умовах мирного часу була перервана внаслідок наступу більшовицького війська. Директорія швидко втрачала підконтрольні їй території, і вже на початку лютого 1919 р. Армія УНР залишила Київ. Урядові установи УНР, зокрема й МВС, були евакуйовані.

На територіях, які захоплювалися більшовицькими військами, проголошувалася влада Української Соціалістичної Радянської Республіки, і на них утворювалася робітничо-селянська міліція [191]. Керівництво її організацією покладалося на Народний комісаріат внутрішніх справ УСРР, утворений наприкінці січня 1919 року на базі відділу внутрішніх справ Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який було створено 28 листопада 1918 р. [192, с. 22] Правовою підставою для створення робітничо-селянської міліції став Декрет Ради Народних Комісарів УСРР від 9 лютого 1919 р. «Про організацію міліції» [193]. НКВС УСРР ще 13 січня 1919 р. розіслав усім радам і ревкомам України циркуляр, яким вимагав негайно ліквідувати народну міліцію, а її керівників усунути і за необхідності заарештувати [168, с. 15]. Цим було запущено карально-репресивний механізм проти працівників правоохоронних органів (міліції) українських національних держав 1917–1920 рр. [194]

Тут слід нагадати, що на українській землі у жовтні 1918 року виникло ще одне державне утворення – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), яка після акту злуки з УНР 22 січня 1919 р. отримала назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР) [34, с. 83–84]. Справою охорони правопорядку там відав Державний секретаріат внутрішніх справ. На початковому періоді ЗУНР для забезпечення порядку населення ініціативно створювало народну міліцію, а в окремих населених пунктах жандармерію. Остаточно це питання вирішено було Українською Національною Радою – вищим органом законодавчої влади ЗУНР, яка 6 листопада 1918 р. прийняла рішення про створення корпусу державної жандармерії. Правовою підставою його діяльності на початковому етапі був закон колишньої Австро-Угорщини 1894 року, а з 15 лютого 1919 р. Українська Національна Рада ухвалила власний Закон про жандармерію. Корпус жандармерії перебував у віданні Державного секретаріату у внутрішніх справах. Для загального управління справами жандармерії при секретаріаті був утворений 6-й відділ жандармерії і поліції [12; 67, с. 179, 181; 84, с. 83–84]. На жаль, документів про відносини між МВС УНР і Державним секретаріатом у внутрішніх справах ЗУНР в архівах знайти не вдалося.

Підсумовуючи розгляд питань щодо організації та діяльності МВС УНР на початковому етапі доби Директорії, можна зробити такі висновки.

1. Започаткування діяльності Міністерства внутрішніх справ УНР доби Директорії слід віднести до 10 грудня 1918 р., тобто до дня видання Директорією наказу № 411, яким засновувався Відділ внутрішніх справ при Директорії. Завідувач Відділом був наділений правами, що належали міністру внутрішніх справ. Проте до офіційного переходу влади до Директорії цей Відділ може розглядатися як такий, що не був легітимним.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

13. Реалізуючи політико-правові підходи держави до розбудови правоохоронних органів і визначення організаційно-правових засад їх діяльності, МВС УНР на початковому етапі доби Директорії вирішувало завдання ліквідації органів охорони правопорядку колишньої Української Держави й заміни новими, зокрема державна варта була замінена народною міліцією.

14. Правовою підставою організації та діяльності у складі МВС народної міліції став Закон УНР «Про скасування інститута державної варти й сформування народної міліції» від 4 січня 1919 р.

15. У зв’язку з тим, що новостворена народна міліція в умовах військового часу та складної оперативної обстановки, маючи недостатню чисельність, була не в змозі самостійно захистити населення від протиправних посягань, до боротьби зі злочинністю за згодою військових властей залучалися військові формування.

3.2. Організація та діяльність МВС УНР

у період з лютого по грудень 1919 року

Державотворчу діяльність Директорії та її уряду, у тому числі й роботу по розбудові МВС УНР в умовах мирного часу, перервав наступ більшовицьких військ, що почався ще у грудні 1918 року, коли частини Червоної Армії зайняли Городню й Чернігів. У січні 1919 року були зайняті вже Ніжин, Козелець, Бровари. Голова Ради Народних Міністрів, він же міністр закордонних справ В. Чеховський тричі – 31 грудня 1918 р., 3 і 4 січня 1919 р. – надсилав Раді Народних Комісарів РСФРР ноти протесту з приводу вторгнення радянських військ в Україну, і лише 6 січня від наркому закордонних справ РСФРР Г.В. Чичеріна надійшла відповідь із запереченням факту вторгнення і звинуваченням Директорії в антиробітничій, антирадянській політиці та потуранні Антанті [32, с. 205–210; 195, с. 225–226]. На чергову ноту уряду УНР від 9 січня 1919 р. з Москви 11 січня надійшла відповідь аналогічного змісту, новим було тільки те, що в ній пропонувалося почати переговори з російською стороною, і того ж дня урядова делегація УНР на чолі з С. Мазуренком виїхала до Москви на мирні переговори, які тривали з 17 січня по 4 лютого 1919 р. Проте, оскільки наступ більшовицьких військ тривав, Директорія змушена була 16 січня оголосити стан війни з РСФРР. Протягом січня Директорія швидко втрачала підконтрольні їй території Лівобережжя, а вже 5 лютого Армія УНР залишила Київ. Урядові установи УНР, зокрема й Міністерство внутрішніх справ, були евакуйовані з Києва ще 2 лютого [108, с. 290–294].

МВС УНР та інші державні установи переїхали до Вінниці, де розмістилися у реквізованих помешканнях готелів «Франсуа», «Савой» та деяких інших. Для покриття збитків власників цих реквізованих помешкань, де розмістилися «ріжні місії та евакуйовані державні установи», урядом УНР була видана постанова «Про асигнування в розпорядження Міністерства внутрішніх справ 1 500 000 гривень на виплату за реквізовані в м. Вінниця для державних установ помешкання готелів «Франсуа», «Савой» та інш., й на утримання цих помешкань» від 24 лютого 1919 р. Кошти передбачались як на виплати за реквізиції, так і на утримання (опалення, освітлення, прислуга) помешкань за розрахунком на два місяці. Остаточний розмір виплат коштів за реквізовані помешкання мала визначити позавідомча оціночна комісія [196].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Перед новоутвореним підрозділом МВС ставились такі завдання: передача до преси відомостей про діяльність міністерства (у формі бюлетенів); освідомлення міністра внутрішніх справ із справами, які стосуються діяльності МВС, що знайшли своє відображення у столичній пресі та пресі головних міст України. Штат прес-бюро був доволі незначним. Він складався лише з трьох осіб. Очолював його завідуючий прес-бюро, у підпорядкуванні якого були два помічники – лектори.

Тут слід зазначити, що, на відміну від МВС Центральної Ради та Української держави, МВС Директорії вдалося заснувати свій власний періодичний друкований орган – «Вістник Народнього Міністерства Внутрішніх Справ Української Народньої Республіки». Видавався він Інформаційно-видавничим відділом МВС. Складався з офіційної та неофіційної частин. В офіційній частині оприлюднювались Закони УНР, постанови та розпорядження Ради Народних Міністрів, накази та обіжники МВС. У неофіційній частині публікувались матеріали про діяльність Міністерства внутрішніх справ та інших міністерств УНР, організацію та діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування зарубіжних країн та інша інформація.

Перший номер часопису (здвоєний, № 1–2) вийшов 30 вересня 1919 р. Були встановлені: ціна видання – 20 грн.; періодичність виходу – два рази на місяць; передплата на рік – 240 грн., на 6 місяців – 120 грн., на 3 місяці – 60 грн. Завданнями видання були: забезпечення ознайомлення державних і громадських інституцій відомства МВС із законодавчими та іншими поточними нормативно-правовими актами, які безпосередньо стосувалися їх діяльності, а також з розпорядженнями інших міністерств, що мали широке суспільно-державне значення; надання можливості широким верствам суспільства, передусім селянству, ознайомлюватися з державним і суспільно-правовим устроєм УНР, а також з державним і суспільним устроєм інших країн. Видання цього часопису МВС було припинено через втрату технічних можливостей у зв’язку із захопленням переважної частини території УНР Добровольчою армією генерала Денікіна та радянськими військами у другій половині 1919 року [202, с. 22].

В умовах фактично безперервного ведення бойових дій на території України Міністерство внутрішніх справ УНР протягом лютого–грудня 1919 року свою основну діяльність продовжувало зосереджувати переважно на вирішенні поточних справ, нагляді за роботою органів місцевого самоврядування, заходах по призову до лав Армії УНР і мобілізації населення, нормотворчій діяльності, організації діяльності з охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю.

Зокрема, у напрямку організації боротьби зі злочинністю реагування з боку МВС потребував такий вид злочинів, як самогоноваріння, яке у сільській місцевості набуло великих масштабів, що завдавало значної шкоди, оскільки на вигонку самогону витрачалися у великій кількості жито, кукурудза, цукор та інші продукти, в яких відчувалася гостра потреба для армії та самого населення.

У цьому зв’язку МВС направило циркулярного листа за підписом міністра І. Мазепи губерніальним комісарам, вимагаючи від них вжиття рішучих заходів до ліквідації самогоноваріння. Причому пропонувалося притягати до суворої відповідальності не тільки самогонщиків і осіб, у яких виявлено спирт для продажу, а й працівників міліції, на дільницях обслуговування яких виявлено продаж або вигонку спирту, – за бездіяльність. Про результати роботи треба було звітувати щотижня за окремою формою, вказуючи: 1) кількість виявлених випадків самогоноваріння по кожному повіту, 2) дані про осіб, на яких складено протоколи по факту самогоноваріння, 3) куди направлені протоколи; 4) що зроблено з самогонним апаратом, 5) яку кару понесли злочинці [144].

Одним із важливих завдань, що стояли перед МВС УНР на початковому етапі доби Директорії, була заміна органів охорони правопорядку колишньої Української Держави новими згідно з політико-правовими підходами держави до розбудови правоохоронних органів і визначення організаційно-правових засад їх діяльності, окреслених нами у розділі 2 дисертації. Згідно з політикою Директорії органи охорони правопорядку колишнього режиму підлягали ліквідації й заміні новими, зокрема державна варта мала бути замінена народною міліцією.

Керівництво справою створення народної міліції за доби Директорії, як ми вже зазначали, було покладено на Адміністраційний департамент МВС УНР. Правовою підставою організації та діяльності у складі МВС народної міліції, яка мала замінити державну варту Гетьманату, став Закон УНР «Про скасування інститута державної варти й сформування народної міліції» від 4 січня 1919 р. [137] Цим законом скасовувався існуючий інститут державної варти, а замість нього формувалась народна міліція.

Уряд УНР, розуміючи важливість найскорішого сформування такого вкрай необхідного правоохоронного органу, як міліція, але не маючи часу на вироблення нових правових засад його діяльності, на початковому етапі використав ті, що існували за доби Гетьманату. Тобто, з отриманням назви «народна міліція» замість назви «державна варта» та майже повною заміною особового складу, новостворений орган охорони правопорядку – міліція – мав будувати свою діяльність згідно з тими нормативно-правовими актами, що й колишня державна варта, у тому числі й з тими штатними розписами, що їх мала державна варта.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Пізніше, на доповнення вищезгаданого закону, РНМ УНР ухвалила Закон «Про тимчасові штати та статут Кошу охорони республіканського ладу на Україні» від 25 липня 1919 р. Документом вводились у дію з 1 серпня 1919 р. штати штабу Коша, полків і сотень, а з 1 січня 1920 р. – штати управи Кошу, відділів полку і карно-розвідочних (карно-розшукових) відділів. Натомість з 1 січня 1920 р. мали бути скасовані усі карно-розшукові відділи народної міліції, асигнування на утримання яких передавались до аналогічних відділів Кошу. Також, законом ухвалювався доданий до нього за підписом міністра внутрішніх справ І. Мазепою «Статут Кошу охорони республіканського ладу» та доручалось міністру внутрішніх справ видати «Інструкцію для членів Кошу охорони республіканського ладу». На утримання штабу Кошу, штабів полків і сотень з коштів державної скарбниці по кошторису на 1918 рік у розпорядження та під звіт міністра внутрішніх справ виділялося 119 416 000 грн. [162]

Слід зазначити, що до ухвалення цього закону підрозділи Кошу у своїй діяльності фактично використовували ті положення, які були встановлені ще Статутом Державної варти колишньої Української Держави гетьмана П. Скоропадського, затвердженим 9 серпня 1918 р. [205]

У пояснюючій записці до штатів Кошу зазначалося, що дане формування складається з «Бивного управління і 11 полків» [208]. У ній також роз’яснювались права командира цього формування – отамана Кошу. З огляду на важливість даної посади, їй було присвоєно ІІІ клас згідно з класифікацією державних службовців з відповідним матеріальним утриманням. Отаман Кошу користувався правами отамана корпусу Армії УНР. У справі керівництва діяльністю Коша отаман безпосередньо підлягав міністру внутрішніх справ, від якого отримував вказівки відносно того чи іншого напрямку діяльності Кошу. Для особистих доручень отаманові Кошу призначався осавул (сотник).

В обіжнику МВС до губерніальних та повітових комісарів від 30 липня 1919 р. підтверджувалось, що Кош складатиметься з 11 полків (по числу губерній), та роз’яснювалось, що кожний полк матиме стільки сотень, скільки у губернії є повітів, і, крім того, передбачалася одна сотня для губерніального міста [209]. До закінчення ж справи формування Кошу губерніальним і повітовим комісарам наказувалось негайно приступити до сформування повітових резервних сотень міліції згідно з персональними штатами колишньої Державної варти. У подальшому передбачалося, що дані резервні сотні міліції увійдуть до складу полків Кошу. Також у документі визначалися підстави, на яких мало проводитись формування цих сотень, а саме: кожна резервна сотня налічує не більше 100 козаків; особовий склад слід набирати враховуючи кількість зброї, яка малась у розпорядженні відповідного повітового комісара; до їх складу дозволялося брати лише осіб, які не були військовозобов’язаними, тобто тих, хто не підлягав явці до Армії УНР на підставі оголошених мобілізацій. Звичайно, що останнє положення значно ускладнювало формування майбутніх полків Кошу кваліфікованими військовими або міліцейськими кадрами.

Взагалі комплектування штатів Кошу відбувалося дуже повільно. Саме через це у рапорті до міністра внутрішніх справ від 31 серпня 1919 р. отаман Кошу зазначав: «З огляду на те, що в сучасний мент особистий склад дорученого мені Кошу дуже невеликий, проте в самому короткому часі мусять відійти сотні на повіти, маю за честь просити Вашого, пане міністре, дозволу оповістити через газети, а також іншими шляхами, про заклик на службу до Коша охорони республіканського ладу охочих людей, не підлягаючих в сучасний мент призову на дійсну військову службу» [210].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Для перевірки стану роботи з організації самоврядних правоохоронних формувань населення Департамент загальних справ МВС направив у повіти своїх представників – членів комісії з організації і контролю влади на місцях, які констатували, що хід роботи по створенню на селах організацій народної самоохорони перебуває у незадовільному стані.

Докладно це ілюструє доповідь міністру внутрішніх справ уповноваженого від департаменту загальних справ до комісії по організації й контролю влади на місцях чернігівського губерніального комісара Стаднюка. У підготовленій ним доповідній записці, зокрема, зазначалося, що при ознайомленні з ситуацією на місцях було виявлено, що «справа з організацією народної самоохорони згідно урядової Інструкції майже нігде не переведена, за винятком лишень Староконстантинянського повіту, де повіткомісар вжив відповідних заходів і ця організація переводиться. Решта повітів, здається, обмежилось завданням інституту обхідних на колишній зразок, або десятидворників, або й просто призначених за плату людей. В більшости повітів населення ніби поставилось до самоохорони коли не негативно, то у всякому разі байдужно. Деякими повіткомісарами, як от могилів-подільський, зауважувалось навіть небезпечність від переведення такої організації, з огляду на анархічність населення» [167, арк. 15].

Найкраще, як вже зазначалося, справа була поставлена у Старокостянтинівському повіті. Повіткомісар цього повіту 16 вересня 1919 р. видав спеціальний наказ, у якому були визначені завдання сільської охорони та порядок проведення її організації. Згідно з цим наказом усе чоловіче населення віком від 18 до 50 років включно, за винятком явних калік, було мобілізоване для несення охорони у своєму селі чи містечку.

Що стосується інших повітів, то справа організації самоохорони виглядала таким чином. У Проскурівському повіті, наприклад, станом на кінець вересня – початок жовтня 1919 року організація самоохорони була ще не проведена, хоча потреба у цьому відчувалася досить велика, особливо у прифронтовій смузі. Причиною цього, на думку автора доповіді міністру, стало те, що повіткомісар «змішував її з сотнями Коша охорони республіканського ладу».

У Литячівському повіті справа створення народної самоохорони була проведена по селах лише частково, але не в такій мірі і спосіб, як того вимагав наказ, і не з такого контингенту, який бажалося б. Адже до формувань самоохорони нерідко потрапляли «люди непевні». В окремих селах в охорону були відібрані десятидворні, а в деяких просто була визначена постійна кількість осіб у залежності від розмірів самого села. Таким чином, планомірної та сталої організації самоохорони фактично не було.

У Литинському повіті також організація самоохорони була проведена лише частково. Водночас тут існував інститут «обходних» (нічної сторожі), які працювали за окрему плату. Практично нічого не було зроблено з організації народної самоохорони у Вінницькому повіті. Замість неї там було запроваджено інститут обходних.

Не було організовано самоохорони й у Могилів-Подільському повіті, де вона теж була замінена інститутом обходних. Само населення повіту ставилося до нововведення негативно, вважаючи, що воно і так добре озброєне і в особливій охороні потреби не відчуває. Також негативно до організації народної самоохорони поставилось і населення Ушицького повіту. Тут селяни вимагали від держави за службу в самоохороні зброї і платні. Тому народна самоохорона була замінена інститутом обходних.

Отже, зважаючи на викладене вище, ми можемо зробити висновок, що створення за ініціативою МВС такого нового виду організації охорони правопорядку, як народна самоохорона з числа усього чоловічого населення сіл та містечок УНР з покладенням на неї окремих функцій міліції, було негативно сприйнято населенням.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У підписаній міністром внутрішніх справ пояснювальній записці до підготовленого МВС законопроекту зазначалося, що в багатьох місцевостях панує бандитизм, для боротьби з яким та підтримання порядку необхідно збільшити чисельність особового складу, придбати коней для міліціонерів та для забезпечення зв’язку. Тому, щоб мати «справної і свідомої своїх обов’язків міліції та чинів карно-розшукних відділів і Кошу охорони республіканського ладу», необхідно, щоб працівники всіх органів були своєчасно забезпечені «не лиш платнею, котра з приводу змагаючоїся дорожнечи не вистачає на инші службові видатки, але також потрібною одіжжю, білизною і обуттям, дальше видатками на закупку коней та ремонт і найом приміщень» [227].

З цього можна зробити висновок, що МВС УНР в умовах скрутного воєнно-політичного, матеріально-технічного і фінансового становища держави та складної оперативної обстановки проявляло всіляку можливу за тих обставин турботу про зміцнення правоохоронних органів і забезпечення їх усім необхідним для успішного виконання поставлених перед ними службових завдань.

Тут слід сказати про пошук місцевою владою шляхів вирішення проблеми фінансового забезпечення діяльності народної міліції. Цікавим у цьому плані є проект, що розроблявся у Подільському губерніальному комісаріаті, про який сповіщала газета «Трудова громада», що виходила у Кам’янці-Подільському. У публікації зазначалося, що державна скарбниця напружує всі сили для того, що фінансувати військові видатки, а тому не в силі оплатити видатки на утримання міліції. Отже громадяни повинні усвідомити, що народна міліція, покликана охороняти їх спокій, має ними ж і утримуватися.

Виходячи з цього, Подільський губерніальний комісаріат почав розробку проекту окремого оподаткування на утримання міліції. Зібрані податки можуть утворити міліційний фонд, кошти з якого не можуть бути витрачені ні на які інші потреби. «Розмір податку, – зазначав автор, – не може вважатися завеликим (до 12–18 карбованців на душу. – Я. Ш.) по теперішній вартості карбованця, а користь від добре організованої міліції остільки велика для громадянина, що він мусить потрусити свою кишеню» [228]. Проте цей проект, спрямований на підтримку фінансового становища міліції, не був реалізований.

Протягом 1919 року МВС УНР, незважаючи на складні умови роботи, Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

14. Діяльність підрозділів Кошу охорони республіканського ладу на початковому етапі його існування регламентувалася Статутом Державної варти колишньої Української Держави від 9 серпня 1918 р., поки Законом від 25 липня 1919 р. не було ухвалено Статут Кошу.

15. На противагу висловленому в науковій літературі положенню про те, що Кіш охорони республіканського ладу припинив своє існування восени 1920 року, після остаточної втрати Директорією всієї території УНР, часом фактичного припинення його діяльності слід вважати грудень 1919 року, коли внаслідок втрати майже всієї території, підконтрольної Директорії, ведення фронтових бойових дій було припинено, а Армія УНР вирушила у Перший Зимовий похід.

16. Уряд УНР не мав можливості забезпечити достатню чисельність міліції для посилення захисту населення від злочинних посягань і тому до розв’язання проблеми організації охорони правопорядку та боротьби зі злочинністю зробив спробу залучити населення, обравши формою такого залучення народну самоохорону. Ця форма самоорганізації населення не підміняла собою міліції і діяла там, де міліції не було або її чисельності було замало. Народна самоохорона мала підпорядковуватись безпосередньо сільським і волосним комісарам, а у своїй діяльності керуватись вказівками представників волосної і повітової міліції. На волосну міліцію покладалося надання сільським і волосним комісарам допомоги в організації народної самоохорони та забезпеченні її діяльності.

17. Свідчення, що містяться в архівних матеріалах, дають підстави зробити висновок, що створення за ініціативою МВС нового виду організації охорони правопорядку у формі народної самоохорони не було підтримано населенням.

18. Новою формою організації охорони правопорядку в сільських місцевостях, де не вистачало народної міліції, став запроваджений циркуляром МВС «Про тимчасову організацію влади на місцях» від 10 вересня 1919 р. інститут сільських десятських, які визначалися як нижчі чини української міліції. Десятські безпосередньо підпорядковувалися сільському комісару і затверджувалися повітовим комісаром.

19. Інститут сільських десятських внаслідок втрати Директорією майже усієї території України наприкінці 1919 року проіснував лише близько трьох місяців. Але це нововведення встигло себе зарекомендувати з позитивного боку та, на відміну від народної самоохорони, було підтримано населенням. Тому після повернення частини території України під свою владу Директорія у 1920 році відновила дану інституцію в українських селах.

20. Незважаючи на скрутне фінансове становище держави, уряд УНР знаходив можливість виділяти значні кошти на фінансування діяльності МВС. Кошти надходили з Державної скарбниці згідно з ухваленими законами УНР та постановами РНМ УНР.

21. Протягом 1919 року МВС УНР у складних умовах роботи, викликаних постійними переїздами у зв’язку з перебігом бойових дій, приділяло неослабну увагу нормотворчій діяльності, готуючи законопроекти УНР, проекти постанов Ради Народних Міністрів та розробляючи відомчі нормативно-правові документи. Часто документи приймались як тимчасові виключно на найближчий час. Проте МВС УНР продовжувало нормотворчу діяльність також і на перспективу, сподіваючись на скоре повернення на територію України.

3.3. Організація та діяльність МВС УНР

у 1920–1921 роках

У даному підрозділі ми зупинимось на розгляді питань, пов’язаних із структурною побудовою та діяльністю МВС УНР у 1920–1921 рр.

Нагадаємо, що організаційна структура МВС, яка склалася з кінця 1918 року до середини 1919 року, залишалась майже незмінною до завершення правління Директорії [91, с. 19].

Станом на початок 1920 року до структури МВС входили такі департаменти: 1) загальних справ, який складався з персонального, законодавчого та господарського відділів, головної бухгалтерії, канцелярії, головної регістратури та відділу канцелярії міністра; 2) адміністраційний у складі загального, інспекторського, легітимаційного (тимчасовий) та адміністраційного відділів; 3) політичної інформації у складі загального відділу та відділів внутрішньої і закордонної інформації, справ-бюро, прес-бюро та юрисконсультського бюро; 4) місцевого самоврядування, який складався із загального, міського, статистичного, фінансово-економічного відділів та відділу допомоги родинам вояків, а також Головна управа по військовій повинності у складі загального, призовного та мобілізаційного відділів [231].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Як зазначалося у вищезгаданому звіті МВС УНР від 15 вересня 1920 р. «Про діяльність Міністерства», тільки за період з червня по вересень 1920 року працівниками МВС було підготовлено 16 законопроектів та розпочато роботу ще над 10 нормативно-правовими актами [236, с. 4].

Розробку законопроектів та інших нормативних актів з найбільш нагальних питань МВС вели комісії, створені для впорядкування та удосконалення нормотворчої діяльності. Їх робота йшла за чотирма напрямками згідно з об’єктами законотворчості, а саме: «…а) загальної адміністрації; б) охорони безпечності; в) місцевого самоврядування; г) військової повинності» [236, с. 3].

Даними комісіями були підготовлені такі законопроекти: «Про фронтових армійських та дивізійних комісарів», «Про регістрацію людності, що мешкає на території УНР», «Про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР», «Про Державну Народну Раду» та ін. Також у звіті повідомлялося, що у цих комісіях у стадії розробки знаходяться такі законопроекти: «Про скликання Державної Народної Ради», «Про реорганізацію Центральних установ МВС», «Про організацію повітової та губерніальної влади», «Про реорганізацію народної міліції» та ін. А в останні місяці 1920 року МВС УНР були підготовлені законопроекти «Про мобілізацію», «Про громадське управління», «Про самоврядування громад», «Про натуральні повинності», «Про мобілізацію міліції» та ін., а також сім інструкцій [239]. Докладно про нормотворчу діяльність МВС УНР у цей період йтиметься у розділі 4 даної праці.

Крім підготовки вищезгаданих законопроектів, МВС була проведена вибірка усіх законодавчих актів, які мали чинність на території УНР, з метою їх систематизації та друку. Для цього у м. Тарнові вдалося налагодити одну з друкарень для друку українською мовою. Друкарня мала обслуговувати не лише МВС, а й інші центральні державні установи.

У період 1920–1921 рр. урядом УНР на МВС покладалися й різного роду інші завдання.

Так, згідно із Законом «Про реєстрацію населення, що мешкає на території Української Народної Республіки», ухваленим РНМ 26 вересня 1920 р., на МВС покладалося проведення заходів по реєстрації населення УНР [240]. У документі зазначалося, що дані заходи мали проводитись згідно з порядком, визначеним окремою інструкцією МВС. Реєстрації підлягала кожна особа, яка мешкає на території УНР, віком від 12 років – у містах, та віком від 14 років – у селах. Зареєструватися вищезгадані категорії осіб мали протягом одного місяця з дня оголошення цього закону на місцях та отримати реєстраційну картку затвердженого зразка. Картка мала видаватися за окрему плату, яку встановлювало Міністерство фінансів за згодою з міністром внутрішніх справ. Отримані гроші за картки зараховувались у фонд державних прибутків. За ухилення від реєстрації, несвоєчасну явку на реєстрацію без поважних причин, а також за подання неправдивих відомостей на винних накладався адміністративний штраф у сумі до 30 000 грн., або вони підлягали адміністративному арешту до трьох місяців «при арештному домі». За реєстрацію осіб віком від 12 до 17 років несли відповідальність ті особи, у яких вони мешкали або знаходились на службі. На витрати по проведенню підготовчих робіт до реєстрації у розпорядження міністра внутрішніх справ було виділено з коштів державної скарбниці 100 000 000 грн.

На діяльності МВС у другій половині 1920 року дуже негативно позначилося скорочення його штатів до мінімуму, що не дозволяло не тільки широко розгорнути підготовчу та організаційну роботу, але й не давало змоги навіть справлятися з поточними дрібними справами. Так, департаменти складались лише з трьох–семи осіб. Зокрема, у департаменті місцевого самоврядування та Головній управі по військовій повинності працювало лише по три співробітника. А в Адміністраційному департаменті, на який покладався переважний обсяг законодавчої та організаційної роботи, а також вирішення поточних негайних справ, залишилось лише сім співробітників [239].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

7. У 1920–1921 рр. МВС виконало великий обсяг нормотворчої роботи з підготовки законопроектів УНР та розробки інших нормативно-правових актів. Тільки за період з червня по вересень 1920 року працівниками МВС було підготовлено 16 законопроектів та розпочато роботу ще над 10 нормативно-правовими актами. Часто ці документи приймались як тимчасові, виключно на найближчий час. Але МВС продовжувало нормотворчу діяльність також і з розрахунком на перспективу.

8. З остаточним залишенням території України у листопаді 1920 року і протягом 1921 року МВС УНР втратило можливість вести роботу із створення та організації діяльності правоохоронних органів. Проте МВС продовжувало нормотворчу діяльність на перспективу, хоча і перебуваючи за межами України, але сподіваючись на своє повернення та відновлення УНР. Отже можна вести мову лише про нереалізовані проекти майбутньої розбудови міністерства, які розроблялись комісіями МВС УНР під час перебування в екзилі.