Київський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису шинкарук ярослав іванович

Вид материала

Содержание

Історіографія і джерельна база
1.2. Джерельна база дослідження
Проблема забезпечення охорони правопорядку та розбудови системи органів внутрішніх справ
Української народної республіки
2.2. Політико-правові підходи держави

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

Розділ 1

ІСТОРІОГРАФІЯ І ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Характеристика наукової літератури

за темою дисертації

Історіографія періоду визвольних змагань українського народу за державну незалежність у 1918–1921 рр. за доби Директорії Української Народної Республіки складається із значної кількості наукових праць українських, а також зарубіжних авторів, виданих як за часів існування колишнього Радянського Союзу, так і останніми роками в незалежній Україні й за кордоном, мемуарної літератури та документальних збірників, упорядниками яких були окремі вчені або колективи вчених, які добирали ці документи, виходячи із індивідуальних наукових та політико-правових підходів або підходів тих наукових шкіл і течій, до яких вони належали.

Доцільно, на нашу думку, виокремити декілька умовних блоків, що концентрують у собі відповідні публікації науковців української національно-демократичної думки, а також праці радянських історіографів та новітні вітчизняні й зарубіжні дослідження останнього десятиріччя ХХ – початку ХХІ століть.

Характеризуючи історіографічний масив, що стосується теми дисертаційної роботи, вбачається за можливе поділити його на загальноісторичний та історико-правовий блоки.

До загальноісторичного блоку доцільно віднести ту наукову літературу, яка характеризує тогочасну суспільно-політичну ситуацію в Україні, стан суспільних відносин, ставлення народних мас до нової влади в особі Директорії та проголошених нею соціальних реформ, суспільні рухи та розстановку політичних сил, висвітлює взаємовідносини та протиборство політичних партій, збіжність або розбіжність їх політичних платформ у питаннях внутрішньої та зовнішньої політики Української Народної Республіки, перебіг воєнних подій на теренах України тощо, тобто всі ті суспільно-політичні обставини, за яких змушені були діяти Директорія, уряд УНР та його державні органи, у тому числі й МВС, докладаючи зусиль до реалізації демократичних політичних та соціальних реформ, проголошених під час підготовки та проведення повстання проти автократичного режиму гетьмана П. Скоропадського, забезпечення законності й правопорядку, залагодження внутріполітичної обстановки та зовнішньополітичних відносин, військового будівництва, організації опору антиукраїнським силам як всередині держави, так і тим, що намагалися зліквідувати українську національну незалежну державу ззовні.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Як другий підблок історико-правового блоку можна розглядати мемуарні твори учасників подій Української революції, які брали безпосередню участь в українському державотворенні і відобразили у своїх працях державотворчі процеси в Україні досліджуваного періоду.

Стосовно теми нашого дослідження можна виокремити малочисельний третій підблок – спеціальної літератури, присвяченої проблемі організаційно-правових засад діяльності органів внутрішніх справ та їх керівного органу – Міністерства внутрішніх справ Української Народної Республіки.

Історико-правовий блок історіографічного масиву, як вже зазначалося, охоплює наукову літературу з питань українського державотворення в УНР доби Директорії, становлення законодавства, розбудови державного апарату, і зокрема правоохоронних органів, забезпечення законності, охорони правопорядку, боротьби зі злочинністю тощо.

Тут слід зазначити, що за умов існування СРСР про історико-правові дослідження питань становлення української національної державності і права, розв’язання проблеми охорони правопорядку та організаційно-правових засад діяльності правоохоронних органів на території України періоду визвольних змагань 1917–1921 років, у тому числі й доби Директорії, як наукової проблеми не могло бути мови взагалі. Комуністичною владою не допускалися навіть згадки про самобутність не лише української національної державності і права, але й українського радянського права, зокрема кримінального права, а спроби наукового відстоювання такої самобутності суворо засуджувались як прояв «українського буржуазного націоналізму» [63, с. 34–35].

Тільки в умовах незалежної України стало можливим видання низки ґрунтовних праць з питань становлення держави і права України у період Української революції, в яких події висвітлюються з позицій сьогодення щодо їх оцінки та критичного осмислення. Це, зокрема, колективні праці «Історія держави і права України» за ред. А.Й. Рогожина [64], «Історія держави і права України» за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка [65], «Історія держави і права України» за ред. А.С. Чайковського [66], однойменні видання, підготовлені авторськими колективами у складі В.С. Кульчицького, М.І. Настюка та Б.Й. Тищика [67], В.С. Кульчицького, Б.Й. Тищика [68], О.В. Кузьминця, В.С. Калиновського, П.А. Дігтяра (за ред. Я.Ю. Кондратьєва) [69], О.В. Кузьминця і В.С. Калиновського [70], та окремими авторами, зокрема П.П. Захарченком [71], П.П. Музиченком [72].

Зазначимо, що у більшості цих праць майже не приділено уваги висвітленню проблеми розбудови в УНР доби Директорії правоохоронних органів, зокрема органів внутрішніх справ та їх центрального апарату – Міністерства внутрішніх справ. Йдеться переважно про судову систему або про судові органи.

Зокрема, у підручнику «Історія держави і права України» за ред. А.Й. Рогожина [64] у параграфі 3 «Українська Народна Республіка часів Директорії» другого розділу «Українська національна державність (листопад 1917 – 1920 рр.)» зовсім не йдеться про правоохоронну систему в УНР. Водночас у параграфі 4 «Західноукраїнська Народна Республіка» такі відомості, хоч і коротко, викладено під окремим підзаголовком «Органи охорони порядку, судова система. Реорганізація армії». У послідуючих перевиданнях цієї праці все залишено без змін.

Те саме можна сказати й про навчальний посібник «Історія держави і права України», підготовлений В. Кульчицьким, М. Настюком і Б. Тищиком [67], в якому про органи охорони правопорядку в Українській Народній Республіці доби Директорії (розділ Х, параграф 6 «Українська держава за Директорії») зовсім не йдеться, і лише у розділі ХІ «Суспільно-політичний лад і право Західноукраїнської Народної Республіки (1918–1923 рр.)» коротко згадується про те, що «для охорони громадського порядку в багатьох повітах і громадах обирали народну міліцію, у деяких – зберігали, оновивши її склад, жандармерію» [67, с. 179] та що «для охорони громадського порядку, державного та особистого майна, публічної безпеки» ще в листопаді 1918 року було утворено корпус державної жандармерії [67, с. 181].

Таким чином, ми спостерігаємо розбіжність у побудові різних структурних частин у цих книгах, а відносно теми, що лежить у руслі нашого дослідження, – неувагу до висвітлення питань, що стосуються організації та діяльності правоохоронної системи. Не хотілося б робити висновку, що висвітлення того чи іншого питання залежить від ступеня обізнаності з ним автора конкретної структурної частини підручника чи навчального посібника.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Наукові праці, що загалом охоплювали б предмет нашого дослідження, відсутні. У різні часи науковці певною мірою торкалися лише окремих питань правоохоронної діяльності в УНР доби Директорії. Огляд історіографічних здобутків, що стосуються теми дисертації, дозволяє стверджувати, що у цій галузі майже немає наукових надбань.

1.2. Джерельна база дослідження

Джерельну базу дослідження за темою дисертації складає комплекс зафіксованої у вигляді документальних свідчень інформації, що стосується предмета нашої наукової розвідки, а саме правових підстав, компетенції, функцій, напрямів діяльності, організаційної побудови, тобто всього того, що охоплюється поняттям організаційно-правових засад діяльності МВС УНР періоду визвольних змагань українського народу доби Директорії.

Характеризуючи джерельну базу, або масив, що стосується теми дисертаційної роботи, вбачається за можливе виокремити в ньому декілька умовних блоків, що концентрують у собі відповідні категорії документів і матеріалів, згідно з класифікацією, що є типовою при здійсненні будь-якого історико-правового наукового дослідження. До таких блоків належать матеріали архівів; документи, опубліковані у збірниках; матеріали періодичної преси; мемуарна література.

Щодо теми даної дисертації, то найвагомішими з джерельного масиву є документи нормативно-правового характеру, які містять інформацію, що стосується організаційно-правових засад діяльності МВС УНР доби Директорії. Такі документи можна віднайти в усіх чотирьох блоках джерельної бази.

Отже, першим блоком джерел є архівні матеріали, що містяться у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Найбільшу цінність для дослідника становить фонд 1092 ЦДАВО України «1918–1920 рр. Міністерство Внутрішніх Справ УНР», опис 1 якого містить 21 справу (одиницю зберігання), опис 2 – 843 справи, в яких зосереджено значний обсяг інформації, що стосується теми нашого дослідження. При роботі над дисертацією нами переглянуто понад 500 справ, відібрано і опрацьовано матеріали шістдесяти трьох справ фонду 1092, а також 13 справ фонду 1429 «Накази, постанови, закони РМ (Ради Міністрів. – Я. Ш.)» ЦДАВО України.

В описах фонду 1092 необхідними для дисертаційного дослідження стали справи, в яких містяться матеріали про роботу МВС УНР, накази по Адміністративному департаменту, обіжники директора департаменту з розпорядженнями до місцевих правоохоронних органів, фінансово-звітні документи, штатні розписи центрального та місцевих органів та норми грошового утримання службовців. В інших описах зазначеного архівного фонду були вивчені матеріали облікових справ, справ, що складаються з наказів, положень, штатних розписів, законопроектів та постанов Ради Народних Міністрів з питань розбудови органів охорони правопорядку.

Із цих справ найґрунтовніше було опрацьовано з опису 2 фонду 1092 Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Третій блок джерельної бази дослідження охоплює документи і матеріали, що містяться у періодичних виданнях, які виходили в Україні за доби українських визвольних змагань 1917–1921 рр. Здебільшого це публікації в суспільно-політичних періодичних та спеціалізованих виданнях (газетах і журналах), серед яких офіційна газета Директорії «Вістник Української Народньої Республіки», «Вістник Державних Законів для всіх земель Української Народньої Республіки», а також офіційний журнал МВС «Вістник Народнього МВС УНР». Із числа їхніх публікацій насамперед слід назвати оригінальні тексти ухвалених Радою Народних Міністрів та МВС УНР нормативно-правових актів, їх правничі коментарі, а також інші матеріали – повідомлення про прийняті рішення, інформація про роботу відомства, інтерв’ю з керівниками міліції тощо.

Нарешті, важливими джерелами нашого дослідження є мемуарні видання, що складають останній, четвертий, блок інформаційних джерел. Із їх числа окремої уваги заслуговують твори безпосередніх учасників тих історичних подій, зокрема голови першого уряду і першого генерального секретаря (міністра) внутрішніх справ УНР доби Центральної Ради і першого голови Директорії УНР В.К. Винниченка [32], голови Ради Народних Міністрів та водночас міністра внутрішніх справ УНР І.П. Мазепи [34], міністра внутрішніх справ УНР О.К. Мицюка [35], товариша (заступника) міністра внутрішніх справ УНР П.О Христюка [37; 38], міністра земельних справ УНР М.Ю. Шаповала [39].

Отже, весь комплекс джерел, серед яких архівні документи, що вперше вводяться до наукового обігу; документи, опубліковані в тематичних збірниках; матеріали періодичної преси; мемуарна література, – дозволили в основному виконати дослідницькі завдання. Разом з тим аналіз джерельних блоків, використаних при підготовці дисертаційного дослідження, свідчить про подальшу можливість їхнього розширення.

Слід звернути увагу на те, що не всі документи, особливо чернетки та проекти нормативно-правових актів, використані при дослідженні, мають зазначення дати їх розгляду, підписання чи ухвалення або часу підготовки, тому такі дати можна визначати лише приблизно, але автор не ставив перед собою задачі з’ясування дат ухвалення (підготовки) документів, і в тексті дисертації та списку джерел такі документи залишені без дат або зазначаються дата їх опублікування чи орієнтовний час їх появи.

При прямому цитуванні збережені граматичні, синтаксичні і стилістичні особливості документів, а при аналізі змісту документів використовується тогочасна термінологія.

Розділ 2

ПРОБЛЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ПРАВОПОРЯДКУ ТА РОЗБУДОВИ СИСТЕМИ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ЗА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ УМОВ В УКРАЇНІ

ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ

УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

2.1. Політико-правові підходи держави до проблеми

організації охорони правопорядку та боротьби зі злочинністю

за умов суспільно-політичної ситуації в Україні

у 1918–1921 роках

Оскільки політика суверенної і правової держави у питаннях охорони законності і правопорядку, забезпечення внутрішньої безпеки, недоторканності особи, захисту життя громадян, майнових та інших прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб від будь-яких протиправних посягань і нормативно-правове регулювання правоохоронної діяльності становить одну з найважливіших прерогатив держави, розглянемо політико-правові підходи держави та її політичних сил до проблеми будівництва органів охорони правопорядку, а саме органів внутрішніх справ, та організації і діяльності їх керівного органу – Міністерства внутрішніх справ – у період визвольних змагань українського народу за втілення в життя ідеї української державності за доби Директорії Української Народної Республіки [101; 102]. Розгляд цих питань буде проведений у ракурсі конкретно-історичних умов, що склалися в суспільно-політичному житті в Україні у період із середини 1918 року по 1920 рік включно. Такий період обраний дисертантом виходячи з того, що доба Директорії бере свій початок ще до того часу, як остання була утворена (листопад 1918 року) і офіційно прийшла до влади (грудень 1918 року), тобто охоплює період підготовки протигетьманського повстання, і триває до остаточного виходу Директорії та її владних інститутів з території України 14 листопада 1920 р. Проте сюди слід віднести також певний час перебування Директорії за межами України (1921 рік), коли вона, сподіваючись на своє повернення і відновлення української національної держави в Україні, продовжувала політичну і законотворчу діяльність в умовах еміграції, зокрема у цей період тривала робота з підготовки законопроектів, які стосувалися охорони правопорядку і розбудови правоохоронних органів (які разом з іншими органами виконавчої влади називалися в документах того часу адміністраційними), що не можна обійти увагою, розробляючи тему даного дослідження.

Характеристику суспільно-політичної обстановки в Україні в Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Створений для підготовки повстання Оперативний Штаб виробив план повстання [37, с. 129], який передбачав проголошення протигетьманського виступу, керівний орган якого «збирає біля себе народ, узброює його, формує в правильне військо і тоді вже підходить під Київ та охоплює його зі всіх сторін» [122, с. 8].

14 листопада 1918 р. на таємній нараді УНС було обрано Директорію – тимчасовий український революційний державний орган [101], до складу якої увійшли В. Винниченко, обраний її головою, П. Андрієвський, А. Макаренко, С. Петлюра та Ф. Швець [37, с. 130]. З приводу включення до складу Директорії С. Петлюри згодом її колишній голова В. Винниченко, який не приховував критичного ставлення до його діяльності, зауважував, що він був примушений «домаганнями Січових Стрільців, єдиної нашої військової опорної сили, закликати й С. Петлюру до справи повстання» [32, с. 107].

15 листопада 1918 р. С. Петлюра у Білій Церкві проголосив Універсал про початок протигетьманського повстання, а Директорія прийняла в Києві відозву до всіх громадян України із закликом до повстання проти гетьмана [108, с. 285]. Відозва є першим документом Директорії, в якому, хай і в загальних рисах, йдеться про завдання охорони правопорядку: «Директорія Української Народної Республіки закликає всіх борців стежити за порядком і рішуче та безпощадно припиняти грабіжі» [32, с. 114 ].

Між представниками Директорії та Київською Радою німецьких солдатів 17 листопада 1918 р. було підписано угоду, за якою німці зобов’язувались дотримувати суворого нейтралітету у боротьбі Директорії з гетьманським урядом [93, т. 1, кн. 1, с. 434–435; 123], що надавало можливість Директорії, не боячись втручання німецьких військ, почати наступ на Київ [124, с. 11; 125, с. 8; 126].

18 листопада 1918 р. під станцією Мотовилівка відбувся бій між військовим загоном гетьманців та воїнами Окремого загону Січових Стрільців, у якому гетьманський загін зазнав нищівної поразки. [127, с. 195; 128, с. 119; 129, с. 84; 130; 131]. Перемога в цьому бою мала дуже велике значення для подальшої перемоги Директорії у боротьбі за владу з гетьманом П. Скоропадським, окремі військові частини якого після цього бою стали переходити на бік Директорії.

Наказом Головного Отамана Українських Республіканських Військ С. Петлюри від 3 грудня 1918 р. було створено оперативне з’єднання українського війська – Осадний корпус – загальною чисельністю (на початок грудня) близько 50 тис. чоловік на чолі з командиром військового формування Січових Стрільців полковником Є. Коновальцем [132]. Наказом по військам УНР від 8 грудня 1918 р. визначалося основне завдання Осадного корпусу: «Для затримання ворога у м. Києві, догляду за ним, а коли прийдеться то і для бойових операцій проти нього – наказую обложити Київ» [133].

13 грудня 1918 р. Осадний корпус розпочав наступ на Київ й увечері 14 грудня зайняв місто [129, с. 85]. Того ж дня гетьман П. Скоропадський зрікся влади і за кілька днів виїхав за межі України [33, с. 292.]

Таким чином, на зміну гетьманському уряду до влади в Україні 14 грудня 1918 р. прийшов уряд Директорії, проголосивши політику соціалістичної спрямованості, як це зробила свого часу і Українська Центральна Рада. Директорія ще до взяття влади, 9 грудня, ухвалила постанову про скасування законів гетьманського уряду у сфері робітничої політики. Було повернуто попередні, що існували за доби Центральної Ради, назви держави – Українська Народна Республіка, а також уряду – Рада Народних Міністрів. 26 грудня оприлюднено Декларацію Української Директорії з викладом основ соціально-економічної політики та державного устрою УНР, гасла якої («Влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише клясам працюючим – робітництву й селянству», «Кляси нетрудові, експлуататорські ... не мають голосу в порядкуванню державою», «Всі зусилля Директорія направить на таку організацію народнього господарства, яка б відповідала сучасному переходовому моментові, коли нищиться старий капіталістичний світ і на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу, який не знатиме ніякого гніту й визиску» [32, с. 170, 172, 174]) свідчили про соціалістичну орієнтацію нової влади.

В Декларації об’являлось, що нова влада намагатиметься встановити баланс між революційними реформами і порядком.

Директорія, скасувавши окремі закони Української Держави, не проголосила нечинними закони та постанови гетьманського уряду, що регламентували питання охорони правопорядку та організації і діяльності правоохоронних структур, проте з її наступних кроків можна зробити висновок, що вона стояла саме на такому шляху, про що йтиметься нижче.

Програмні підходи до організації влади, внутрішньої та зовнішньої політики держави викладено у згаданому вище політико-правовому акті – Декларації Української Директорії від 26 грудня 1918 р.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Закон про відновлення гарантій недоторканності особи на території Української Народної Республіки встановлював, що особи, підозрювані у вчиненні злочину, «особливо загрожуючого республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку», притягаються до відповідальності згідно зі статтею 257 Уставу кримінального судочинства і протягом трьох діб мають бути передані в розпорядження судової влади для провадження належного судового переслідування, причому копія постанови про затримання особи протягом однієї доби має бути передана прокуророві окружного суду або його заступнику [134]. Цим же законом передбачалася і відповідальність службових осіб, винних у позбавленні волі всупереч вимогам цього закону, як за перевищення влади і незаконне позбавлення волі згідно із статтями 341 і 1540 Уложення про покарання кримінальні і виправні.

Постановою про тимчасові правила щодо засобів боротьби з діяльністю осіб, яка загрожує республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку Української Народної Республіки, від 15 серпня 1919 р. докладно визначалися тимчасові правила щодо порядку притягнення винних до відповідальності. Такі особи могли триматися під арештом по постановах повітових комісарів строком до 10 днів. Якщо цього строку не вистачить для докладного з’ясування обставин справи, то його може бути продовжено губерніальним комісаром – до 3-х тижнів і міністром внутрішніх справ – до 2-х місяців. Щодо винних осіб Особливою нарадою у складі міністрів внутрішніх справ, юстиції та військового могло бути накладено покарання у виді висилки в іншу місцевість строком до одного року. [142]

Розпорядження МВС від 31 липня 1919 р. передбачало боротьбу з таким поширеним на той час злочином, як самогоноваріння, приписуючи притягати «до самої суворої відповідальності не тільки самогонщиків і осіб, в яких буде знайдено для продажу спирт, але і чинів міліції, в районах котрих буде виявлена продажа або гонка спирту, за бездіяльність» [144].

Законом про надання міністрові внутрішніх справ, губерніяльним комісарам, київському столичному і одеському міському комісарам права видавати обов’язкові постанови і накладати кари в адміністраційному порядкові за порушення цих постанов від 13 вересня 1919 р. передбачалося застосування адміністративного покарання за порушення таких обов’язкових постанов у виді штрафу до 30 тис. гривень або арешту на строк до трьох місяців [138].

Із сказаного можемо зробити висновок, що в згаданих нормативно-правових актах містилися як матеріальні, так і процесуальні, як імперативні, так і диспозитивні норми, що впорядковували питання, пов’язані із забезпеченням охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю.

Взагалі ж у галузі охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю політика Директорії будувалась на тих же засадах, що й політика Центральної Ради, яка свого часу оголосила чинними на території України постанови і розпорядження Тимчасового уряду, а Тимчасовий уряд у свою чергу оголосив чинними закони, що діяли в Російській державі до Лютневої революції 1917 року. Отже, на Україну поширювалась дія законів колишньої Російської імперії, у тому числі й норми, що забезпечували кримінально-правову охорону суспільних відносин у державі від злочинних посягань [97, с. 64]. Зауважимо, що законодавство колишньої Російської імперії використовувалось і в Українській Державі гетьмана Скоропадського. Таким чином, у галузі боротьби зі злочинністю за доби Директорії в Україні використовувалось Уложення про покарання кримінальні і виправні (в редакції 1885 року), а також Устав кримінального судочинства (1864 року) імперської Росії. Звідси випливає висновок, що ні Центральна Рада, ні Гетьманат, ані Директорія не змогли кодифікувати власне законодавство, що регулювало б питання охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю, і користувались законодавством держави, що пішла у небуття.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

1. Директорія Української Народної Республіки прийшла до влади в Україні 14 грудня 1918 р. внаслідок повстання, викликаного тим, що політика пробуржуазного уряду Української Держави гетьмана П. Скоропадського, орієнтована на федеративний союз із Росією, не знайшла підтримки в українському суспільстві. Опозиційною силою виступив утворений у травні 1918 року Український Національно-Державний Союз (з серпня – Український Національний Союз), який обрав шлях збройного повстання з метою усунення гетьмана від влади та відновлення УНР.

2. Директорія, проголосивши політику соціалістичної спрямованості, проведення революційних реформ і встановлення балансу між цими реформами і порядком, повернула попередні, що існували за доби Української Центральної Ради, назви держави – Українська Народна Республіка, а також уряду – Рада Народних Міністрів, скасувала всі закони гетьманського уряду, у тому числі й ті, що регламентували питання охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю.

3. Програмні підходи до організації влади, внутрішньої та зовнішньої політики держави викладено у конституційному законодавчому акті – Декларації Української Директорії від 26 грудня 1918 р. У галузі внутрішньої політики Директорія поставила за мету забезпечення національної злагоди і дружнього поєднання трудової демократії всіх націй, надання влади працюючим класам – робітництву й селянству, тобто трудовому народу, повернення селянству права розпоряджатися землею, майном, виробленим продуктом та іншими благами, відібраними у них поміщиками та гетьманським урядом.

4. Однак політико-правові підходи держави до проблем охорони правопорядку, боротьби зі злочинністю та організації системи правоохоронних органів не знайшли свого відображення ні в Декларації Української Директорії, ні в більш пізніх, як політичних, так і законодавчих, актах.

5. Політико-правові підходи держави до охорони правопорядку та боротьби зі злочинністю можна з’ясувати шляхом вивчення спеціальних законів та підзаконних нормативно-правових актів, присвячених організації та діяльності правоохоронних органів, у формі визначення програмних завдань, що стоять перед ними, серед яких можна виділити такі:

– охорона республіканського ладу, внутрішнього порядку і спокою;

– забезпечення вольностей і прав народу;

– забезпечення населенню політичних і громадянських прав;

– забезпечення законності й ладу в Україні;

– боротьба із саботажем, несумлінним або нечесним виконанням службовими особами органів державного апарату доручених обов’язків;

– охорона громадського порядку, доброго ладу і спокою на місцях;

– захист народного добра від злочинних посягань;

– боротьба із самовільними реквізиціями;

– боротьба з агітацією проти нової влади на Україні;

– боротьба з діяльністю, «яка загрожує республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку Української Народної Республіки»;

– боротьба з бандитизмом, розбоєм, самогоноварінням та іншими загальнокримінальними злочинами.

6. В нормативно-правових актах містилися як матеріальні, так і процесуальні, як імперативні, так і диспозитивні норми, що впорядковували питання, пов’язані з притягненням осіб, винних у вчиненні правопорушень, до відповідальності, та визначали міри покарання за їх вчинення.

2.2. Політико-правові підходи держави

до створення системи правоохоронних органів в УНР

і визначення організаційно-правових засад

Blog

Київський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису шинкарук ярослав іванович

Содержание