Geum.ru

Книга І час

Вид материалаКнига
Подобный материал:

КНИГА І ЧАС





Недавно ми відзначили 1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні. Як відомо, розвиток історії у давні та середньовічні часи відбувався ніби в уповільненому темпі. Лише друга половина минулого та початок нинішнього століття дещо прискорили хід подій. Проте останні десятиліття побили всі рекорди в історії розвитку цивілізації.

Сучасна людина, осягаючи думкою світ, уявляючи своє місце в ньому, замислюється про майбутнє і не забуває минуле. Принаймні ті п'ять тисяч років, про які їй хоч щось відомо. І чи не тому, поглинаючи різноманітну інформацію, ми гостріше ностальгуємо за тим, що було колись. Саме цим значною мірою пояснюється музейний бум, який спостерігається у наш час. У багатьох країнах відкриваються нові музеї. І не лише з історії космонавтики чи традиційні, присвячені видатним діячам культури, науки, а й зовсім незвичайні, навіть чудернацькі, породжені примхливими забаганками якогось дивака-ентузіаста (хай то був би ще музей кохання чи сірникової коробки, а, то, бачте, зібрання інтимних речей поп-зірки!).

Що ж тоді казати про її Величність Книгу? Пора їй давно вже потрапити на п'єдестал, точніше, у вітрину музею. За тисячоліття свого існування вона це заслужила, бо сприяла розвиткові цивілізації, формуванню людських особистостей, як ніщо інше. Винайдення такого простого і зручного засобу передачі інформації, як книга, було по-справжньому революційним явищем. Воно мало всесвітньо-історичне значення. Спочатку книга з'явилася у формі глиняної або дерев'яної таблички, потім стала пергаментною, а згодом переважно паперовою. Сьогодні на наших очах вона народжується і в новітньому, електронному образі. Але сутність її завжди була одною, як визначив поет, - "голос духа донести". І хто не погодиться з тим, щоб саме книгою "хай рясно сходять правди семена, єднаючи епохи покоління, материки, народи й племена" (М. Старовойт "Ода поліграфії"). Невипадково у "Біблії" зазначено: "Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог". Слово, вкарбоване у книзі, набуває безсмертя. Все тлінне, лише Слово вічне. Тепер це усвідомлюється кожною розумною людиною.

Перші музеї книги створені в 19 ст. в Європі — в Німеччині, Англії, Франції. На жаль, у нас ця справа затрималася. Лише 1972 р., коли за рішенням ЮНЕСКО відзначався міжнародний рік книги, приступили до створення Державного музею книги і друкарства України (до речі, першого в СРСР). За постановою уряду республіки цей музей розміщений у будинку колишньої друкарні Києво-Печерської лаври. Сама друкарня започаткувала свою діяльність виданням у 1616 р. "Часослова". Засновником її був архімандрит Єлисей Плетенецький. Він подбав про викуп "припалого пилом" обладнання стрятинської друкарні Гедеона Балабана. Відтоді й розпочалася безперервна друкарська справа у Києві. Правда, дехто вважає, що друкарство у нашому місті почалось ще на півстоліття раніше за сприяння князя Костянтина Острозького. Але документального підтвердження цьому немає, як, на жаль, невідомо, куди поділася знаменита бібліотека великого князя Київської Русі Ярослава Мудрого. Є різні більш-менш вірогідні припущення, але точно сказати, де книги цієї бібліотеки, сьогодні ніхто не може. Пошуки їх досі не увінчалися успіхом. Та все ж маємо дякувати долі, що, попри всі втрати і нещастя нашого народу, дещо з його культурних, духовних творінь дійшло до нас. Неоціненні зібрання книг зберігаються в Національній Парламентській бібліотеці, Історичній, Лаврській бібліотеках. Отже, музей книги народився в добрий час. За нетривалий період функціонування його фонди збагатилися десятком тисяч книжок, із них сотні стародруків, майже 2 тисячі мініатюрних видань, 6 тисяч книжок із автографами, дарчими написами. Є цінні зразки поліграфічної техніки, кліше, паперу тощо.

Безпосередньо в експозиції представлено близько двох тисяч експонатів. Вони висвітлюють славетну, нерідко драматичну історію вітчизняної книги і друкарства. Передусім привертають увагу рукописні книги X—XVI ст. і стародруки XVI—XVIII ст. (експонуються оригінали або їхні художні чи факсимільні відтворення). Стародруки здебільшого ощадно оправлені, зовні виблискують золотом, сріблом, оздоблені фініфтю, захоплюють мистецьким карбуванням, виконаним справжніми майстрами книжкової справи.

У кожної книги своя доля, своя історія. Ось, наприклад "Реймське Євангеліє" XI ст. Цю книгу, виготовлену в скрипторії Ярослава Мудрого, вивезла до Франції донька великого князя Анна. Вона 1049 р. стала дружиною короля Генріха І. Коли вінчалася у соборі М. Реймса, поклала на престол книгу — батькове благословення. Відтоді французькі королі присягалися на цьому Євангелії, що дістало назву Реймського. Свого часу ним цікавився Петро І, коли перебував в гостях у короля Франції Людовіка, уважно розглядав Наполеон І (мабуть, намагався розгадати незбагненну тайну слов'янської душі), а президент Шарль де Голль привозив цю книгу для показу в Москву. У рідному Києві вона, на жаль, не побувала, бо хто ж із наших тодішніх керівників вважав за потрібне таке зробити? Ще 1843 р. на замовлення російського уряду в Парижі було здійснене літографічне видання цієї славнозвісної пам'ятки Київської Русі. Один його примірник тепер у вітрині нашого музею як свідок давніх зв'язків Франції та України.

Енциклопедичний характер має "Ізборник Святослава" (1073 р.). У книзі, крім текстів на релігійну тематику, є важливі відомості з історії, астрономії, математики, медицини, деяких інших наук. На одній із мініатюр зображено князя Святослава у колі своєї родини. Він тримає книгу, що засвідчувало його " почитание учення книжного".

А в кого не збудиться уява від знайомства з такими книгами, як "Повість врем'яних літ" Нестора-літописця чи "Слово о полку Ігоревім"?

"Повість" присвячена історії "откуда єсть пошла русская земля, кто в Києве начал первее княжити..." У ній згадується про засновників київської держави — Кия, Щека, Хорива і сестру їхню Либідь, йдеться про цікаві події, пов'язані з правлінням Рюриковичів, розбудову міст, війни, міжусобиці, стихійні лиха, а також про вірування наших предків, прийняття християнства, про побут, звичаї, обряди тощо. Високохудожнє "Слово..." — поетична перлина XII ст. З нього виросло велике дерево всієї нашої літератури. До "Слова..." зверталися і продовжують звертатися вчені, письменники, митці. Воно досі живе повноцінним життям, наснажує, чарує душу. Невідомий нам автор поеми розповідає про невдалий похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича на половців у 1185 р., закликає до братерського порозуміння, єднання всіх руських князів, так необхідного державі. Палка любов до Вітчизни, вболівання за долю рідної землі — провідна ідея твору. Доцільно порівняти домінанту думок співця "Слова..." з піднесеним до небес прославленням мужніх героїв "Пісні про Роланда" (Франція) та "Пісні про Нібелунгів" (Німеччина), щоб зрозуміти їх своєрідну відмінність і схожість. Вони створювалися майже в одну і ту ж добу і присвячені подібним історичним подіям.

"Пересопницьке євангеліє", на якому дають клятву вірності законам України наші президенти — справжній шедевр книжкового мистецтва, створений ще у XI ст. В оформленні книги вражає органічне поєднання європейського ренесансного мистецтва з національним українським. Варто підкреслити, що виклад священного тексту здійснений переважно старою українською мовою, тією мовою, джерелом якої була жива мова народу. На жаль, згодом багато хто її забув, а сьогодні і зовсім від неї відцуралися. Докори сумління таких людей не мучать. Живуть роками на Україні і часто-густо з подивом кажуть: хіба не однаково, "на каком языке изьясняться?" У столиці тепер незалежної України переважна більшість мешканців досі спілкується між собою російською, точніше суржиком, подібним до якогось діалекту. Чому нам так байдуже, хто ми, якою є наша історія та рідна мова? До речі, за визначенням Л.Толстого, вона є "багатою, барвистою, гучною". Автор всесвітньо відомих творів, віртуозно володіючи рідною російською мовою, а також багатьма іншими, добре знав, що казав. А може, то не наша з вами провина, а якогось там "москвитина" Івана Федорова, якому судилося долею "рассеивать семена духовные" на українській землі? Може, саме тоді й почалося оте наше "обрусіння"? Дико таке думати. Працював першодрукар у далекому XVII ст. і не у Києві чи Харкові, а у Львові та Острозі, де й зараз шанують українську мову. Змогли зберегти тамтешні люди усвідомлення своєї національної і людської гідності. А це, безумовно, — любов до рідного слова.

Працював Федоров над своїми "Букварем" та "Біблією", щоб прилучити людей до знань, до загальновизнаних цінностей, щоб піднести нашу духовну гідність. Ці книги, а також твори наших інших наставників і просвітителів — Памви Беринди, Лазаря Барановича, Івана Вишенського, Іоанікія Галятовського, Інокентія Гізеля, Петра Могили та багатьох інших є запорукою незламності нашого народу. І хто б не намагався завдати йому вбивчого удару — він вистоїть, знайде в собі сили подолати лихо. Не можна спокійно говорити про те, що нині у незалежній Україні видається книжок у багато разів менше, ніж десять років тому. Хто ж формує таку мовну політику? Кому це вигідно? Про це треба заявити голосно, чітко, принципово. І в першу чергу треба звертатися до самих себе, до своїх співвітчизників, а не посилатися на країни ближнього зарубіжжя, або, ще гірше, на саму історію. Марна справа.

Вміли колись і в скрутнішому становищі добре діло робити. Хіба просто і легко було Єлисею Плетенецькому заснувати Лаврську друкарню? А він це зробив, та ще й так, що скоро вона стала провідною на всіх східнослов'янських землях. Її видання зажили такої слави, що розповсюджувалися і в Московському царстві, і в Болгарії, і в Румунії, і в Польщі, і в Німеччині. Книги мали виразне національне обличчя. Кращі з них відзначалися великою кількістю майстерно виконаних гравюр, різноманітністю шрифтів, гарно оздобленими оксамитовими, срібними або позолоченими оправами, фініфтевими прикрасами. І все це своє, рідне, зроблене руками майстрів-умільців. Властива українцям любов до орнаментики різнобарвно проявилися у багатьох галузях декоративного мистецтва, своєрідно вплинула на оформлення книги. Створюючи малюнок навіть на релігійні сюжети у тексті або відтворюючи на титульній сторінці окремі сторінки, художник зображував людей, птахів, рослини. Іноді ланцюжок із квітів чи гілки дерева немов охоплюють окремі частини малюнка, створюючи єдине композиційне ціле. Художник, як правило, ставив на гравіювальних дошках своє ім'я або робив іншу позначку. Це давало змогу визначити, хто є автором роботи.

Славу української книжкової барокової гравюри піднесли Адам і Йосип Гочемські, Никодим Зубрицький, Ілля, Аверкій Козачківський, Григорій і Федір Левицькі, Леонтій Тарасевич, Василь Ушакевич та інші. Звичайно, на те воно і мистецтво, щоб ним милуватися. Книжкове — не виняток. Радісно серцю, коли краса вабить зір! Та головне у книзі — зміст, її сутність, той дух, яким не перейнятися, якщо обмежити себе лише спогляданням: побачив, погортав — то й знаю. Поверхове судження здебільшого спрощене і хибне.

Бажано, щоб у кожного, хто завітає до музею, склалося таке враження, як у одного з відвідувачів: "Тут, у храмі книги, по-іншому бачиться і по-іншому думається". Співзвучні йому слова Олеся Гончара, записані у Книзі відгуків: "Чудовий музей! Бережіть для віків, для близьких та далеких нащадків. Тут творча снага нашого народу". А щоб не виглядало все це занадто хвалькувато (свої пишуть), підкріпимо їх словами авторитетного англійця — керівника Центру поліграфічних досліджень університету Оксфорд-Брукс, майстра мистецтва Пола Річардсона. У 1996 р. він, відвідавши Київ, зазначив: "В Україні народ високограмотний, її історія друкарства і видавничої справи бере свій початок від XVI ст. Друкарство тут цінується. У самому серці Києві розташований чудовий музей книги".

Захоплюючих вдячних відгуків — тисячі. Приємно, що гідно цінується талант тих, хто доклав зусиль у подвижницькій праці на книжковій ниві. У позаминулому і минулому століттях це були відомий мандрівний філософ і поет Г. Сковорода, творець "Енеїди" та "Наталки Полтавки", І. Котляревський, вчений, перший ректор Київського університету М. Максимович, людина енциклопедичних знань В. Каразін, славетний син України Т. Шевченко, письменники та громадські діячі П. Куліш, М. Драгоманов, Б. Грінченко, незламний Каменяр І. Франко, відомі книговидавці С. Кульженко, Ф. Йогансон, видатний історик України М. Грушевський та багато інших. Завдяки їм ми маємо змогу сьогодні усвідомити реалії тих часів, дізнатися, чим жив, страждав, за що боровся наш народ. Бо все це у книзі, у тій книзі, за яку мордували та нерідко катували (згадаймо сумнозвісні розпорядження царських урядовців "о запрещении употреблять в печатном виде малороссийское наречие"). Ніяк не хотілося самодержавцям визнавати українську мову та її народ, закутий, здавалося б, навічно у рабські кайдани. А він, цей народ, жив і живе, творить, вирощує хліб та годує всіх тих, хто високо вгорі розпоряджається його долею. Так, здається, завжди було і буде. Та в підсумку (свідчить історія) все ж дістаємо по заслузі. Кому честь і слава, а кому ганьба. Саме про це говорять нам і ті книги, що є в музеї. Тут їх велике розмаїття — і художня література нашої золотої класики, і публікації праць із різних галузей науки.


Юрій КОРОВАЙЧЕНКО,

перший проректор Університету "Україна",

Микола ГЛИМАЗДА,

заступник директора Державного музею книги і друкарства України,

Степан ЯРЕМА,

доцент, кандидат технічних наук,

Газета «Університет «Україна», № 6, 2003